Царі Старенька сестро Аполлона, Якби ви часом хоч на час Придибали-таки до нас Та, як бувало во дні они, Возвисили б свій божий глас До оди пишно-чепурної, Та й заходилися б обоє Царів абощо воспівать. Бо як по правді вам сказать, То дуже вже й мені самому Обридли тії мужики, Та паничі, та покритки. Хотілося б зогнать оскому На коронованих главах, На тих помазаниках божих... Так що ж, не втну, а як поможеш Та як покажеш, як тих птах Скубуть і патрають, то, може, І ми б подержали в руках Святопомазану чуприну. Покиньте ж свій святий Парнас, Придибайте хоч на годину Та хоч старенький божий глас Возвисьте, дядино. Та ладом, Та добрим складом хоть на час, Хоть на годиночку у нас Ту вінценосную громаду Покажем спереду і ззаду Незрячим людям. В добрий час Заходимось, моя порадо. I Не видно нікого в Ієрусалимі, Врата на запорі, неначе чума В Давидовім граді, господом хранимім, Засіла на стогнах. Ні, чуми нема; А гірша лихая та люта година Покрила Ізраїль: царева война! Цареві князі, і всі сили, І отроки, і весь народ, Замкнувши в городі ківот, У поле вийшли, худосилі, У полі бились, сиротили Маленьких діточок своїх. А в городі младії вдови В своїх світлицях, чорноброві, Запершись, плачуть, на малих Дітей взираючи. Пророка, Свого неситого царя, Кленуть Давида сподаря. А він собі, узявшись в боки, По кровлі кедрових палат В червленій ризі походжає, Та мов котюга позирає На сало, на зелений сад Сусіди Гурія. А в саді, В своїм веселім вертограді, Вірсавія купалася, Мов у раї Єва, Подружіе Гурієво, Рабиня царева. Купалася собі з богом, Лоно біле мила, І царя свого святого У дурні пошила. Надворі вже смеркло, і, тьмою повитий, Дрімає, сумує Ієрусалим. В кедрових палатах, мов несамовитий, Давид походжає і, о цар неситий, Сам собі говорить: «Я... Ми повелим! Я цар над божіїм народом! І сам я бог в моїй землі! Я все!..» А трохи згодом Раби вечерю принесли І кінву доброго сикеру... І цар сказав, щоб на вечерю Раби — рабиню привели, Таки Вірсавію. Нівроку, До божого царя-пророка Сама Вірсавія прийшла, І повечеряла, й сикеру З пророком випила, й пішла Спочити трохи по вечері З своїм царем. І Гурій спав. Йому, сердешному, й не снилось, Що дома нищечком робилось, Що з дому цар його украв Не золото, не серебро, А луччеє його добро, Його Вірсавію,— украв. А щоб не знав він тії шкоди, То цар убив його, та й годі. А потім цар перед народом Заплакав трохи, одурив Псалмом старого Анафана... І, знов веселий, знову п'яний, Коло рабині заходивсь. II Давид, святий пророк і цар, Не дуже був благочестивий. Була дочка в його Фамар І син Амон. І се не диво. Бувають діти і в святих, Та не такі, як у простих, А ось які. Амон щасливий, Вродливий первенець його! Лежить, нездужає чогось. Давид стенає та ридає, Багряну ризу роздирає І сипле попіл на главу. «Без тебе я не поживу І дня єдиного, мій сину, Моя найкращая дитино! Без тебе сонця не узрю, Без тебе я умру! умру!» І йде, ридаючи, до сина. Аж тюпає, немов біжить. А той, бугай собі здоровий, У храмині своїй кедровій Лежить, аж стогне, та лежить, Кепкує з дурня. Аж голосить, Аж плаче, бідний, батька просить, Щоб та Фамар сестра прийшла: «Драгий мій отче і мій царю! Вели сестрі моїй Фамарі, Щоб коржика мені спекла Та щоб сама і принесла, То я, вкусив його, возстану З одра недуги». Вранці-рано Фамар спекла і принесла Опріснок братові. За руку Амон бере її, веде У темну храмину, кладе Сестру на ліжко. Ламле руки, Сестра ридає. І, рвучись, Кричить до брата: «Схаменись, Амоне, брате мій лукавий! Єдиний брате мій! Я! Я! Сестра єдиная твоя! Де дінусь я, де діну славу, І гріх, і стид? Тебе самого І бог, і люде прокленуть!..» Не помогло-таки нічого. Отак царевичі живуть, Пустуючи на світі. Дивітесь, людські діти. III І поживе Давид на світі Не малі літа. Одрях старий, і покривали Многими ризами його, А все-таки не нагрівали Котюгу блудного свого. От отроки й домірковались (Натуру вовчу добре знали), То, щоб нагріть його, взяли, Царевен паче красотою, Дівчат старому навели. Да гріють кров'ю молодою Свого царя. І розійшлись, Замкнувши двері за собою. Облизавсь старий котюга, І розпустив слини, І пазурі простягає До Самантянини, Бо була собі на лихо Найкраща меж ними, Меж дівчатами; мов крин той Сельний при долині — Меж цвітами. Отож вона І гріла собою Царя свого, а дівчата Грались меж собою Голісінькі. Як там вона Гріла, я не знаю, Знаю тілько, що цар грівся, І... і не познаю . IV По двору тихо походжає Старий веселий Рогволод. Дружина, отроки, народ Кругом його во златі сяють. У князя свято: виглядає Із Литви князя-жениха За рушниками до Рогніди. Перед богами Лель і Ладо Огонь Рогніда розвела; Драгим єлеєм полила І сипала в огнище ладан. Мов ті валькірії, круг неї Танцюють, граються дівчата І приспівують: «Гой, гоя, гоя! Новії покої Нумо лиш квітчати, Гостей сподіватись». За Полоцьком, неначе хмара, Чорніє курява. Біжать І отроки, й старі бояра Із Литви князя зустрічать. Сама Рогніда з Рогволодом Пішла з дівчатами, з народом. Не із Литви йде князь сподіваний, Ще не знаємий, давно жаданий; А із Києва туром-буйволом Іде веприщем за Рогнідою Володимир князь со киянами. Прийшли, і город обступили Кругом, і город запалили. Владимир князь перед народом Убив старого Рогволода, Потя народ, княжну поя, Отиде в волості своя, Отиде з шумом. І растлі ю, Тую Рогніду молодую. І прожене ю, і княжна Блукає по світу одна, Нічого з ворогом не вдіє. Так отакії-то святії Оті царі. V Бодай кати їх постинали, Отих царів, катів людських. Морока з ними, щоб ви знали, Мов дурень, ходиш кругом їх, Не знаєш, на яку й ступити. Так що ж мені тепер робити З цими поганцями? Скажи, Найкраща сестро Аполлона, Навчи, голубко, поможи Полазить трохи коло трона; Намистечко, як зароблю, Тобі к великодню куплю. Пострижемося ж у лакеї Та ревносно в новій лівреї Заходимось царів любить. Шкода і оливо тупить. Бо де нема святої волі, Не буде там добра ніколи. Нащо ж себе таки дурить? Ходімо в селища, там люде, А там, де люде, добре буде, Там будем жить, людей любить, Святого господа хвалить. [Друга половина 1848, Косарал]