ГАЙДАМАКИ


Епілог 

Давно те минуло, як, мала дитина, 
Сирота в ряднині, я колись блукав 
Без свити, без хліба по тій Україні, 
Де Залізняк, Ґонта з свяченим гуляв. 
Давно те минуло, як тими шляхами, 
Де йшли гайдамаки,— малими ногами 
Ходив я, та плакав, та людей шукав, 
Щоб добру навчили. Я тепер згадав, 
Згадав, та й жаль стало, що лихо минуло. 
Молодеє лихо! якби ти вернулось, 
Проміняв би долю, що маю тепер. 
Згадаю те лихо, степи ті безкраї, 
І батька, і діда старого згадаю… 
Дідусь ще гуляє, а батько вже вмер. 
Бувало, в неділю, закривши мінею, 
По чарці з сусідом випивши тієї, 
Батько діда просить, щоб той розказав 
Про Коліївщину, як колись бувало, 
Як Залізняк, Ґонта ляхів покарав. 
Столітнії очі, як зорі, сіяли, 
А слово за словом сміялось, лилось: 
Як ляхи конали, як Сміла горіла. 
Сусіди од страху, од жалю німіли. 
І мені, малому, не раз довелось 
За титаря плакать. І ніхто не бачив, 
Що мала дитина у куточку плаче. 
Спасибі, дідусю, що ти заховав 
В голові столітній ту славу козачу: 
Я її онукам тепер розказав. 

Вибачайте, люде добрі, 
Що козацьку славу 
Так навмання розказую, 
Без книжної справи. 
Так дід колись розказував, 
Нехай здоров буде! 
А я за ним. Не знав старий, 
Що письменні люде 
Тії речі прочитають. 
Вибачай, дідусю,— 
Нехай лають; а я поки 
До своїх вернуся 
Та доведу вже до краю, 
Доведу — спочину 
Та хоч крізь сон подивлюся 
На ту Україну, 
Де ходили гайдамаки 
З святими ножами,— 
На ті шляхи, що я міряв 
Малими ногами. 

Погуляли гайдамаки, 
Добре погуляли: 
Трохи не рік шляхетською 
Кров'ю напували 
Україну, та й замовкли — 
Ножі пощербили. 
Нема Ґонти; нема йому 
Хреста, ні могили. 
Буйні вітри розмахали 
Попіл гайдамаки, 
І нікому помолитись, 
Нікому заплакать. 
Один тілько брат названий 
Оставсь на всім світі, 
Та й той — почув, що так страшно 
Пекельнії діти 
Його брата замучили, 
Залізняк заплакав 
Вперше зроду; сльози не втер, 
Умер неборака. 
Нудьга його задавила 
На чужому полі, 
В чужу землю положила: 
Така його доля! 
Сумно-сумно гайдамаки 
Залізную силу 
Поховали; насипали 
Високу могилу; 
Заплакали, розійшлися, 
Відкіля взялися. 

Один тілько мій Ярема 
На кий похилився, 
Стояв довго. “Спочинь, батьку, 
На чужому полі, 
Бо на своїм нема місця, 
Нема місця волі… 
Спи, козаче, душа щира! 
Хто-небудь згадає”. 

Пішов степом сіромаха, 
Сльози утирає. 
Довго, довго оглядався, 
Та й не видко стало. 
Одна чорна серед степу 
Могила осталась. 

Посіяли гайдамаки 
В Україні жито, 
Та не вони його жали. 
Що мусим робити? 
Нема правди, не виросла; 
Кривда повиває. 
Розійшлися гайдамаки, 
Куди який знає: 
Хто додому, хто в діброву, 
З ножем у халяві, 
Жидів кінчать. Така й досі 
Осталася слава. 
А тим часом стародавню 
Січ розруйнували: 
Хто на Кубань, хто за Дунай, 
Тілько і остались, 
Що пороги серед степу. 
Ревуть завивають: 
“Поховали дітей наших 
І нас розривають”. 
Ревуть собі й ревітимуть — 
Їх люде минули; 
А Україна навіки, 
Навіки заснула. 

З того часу в Україні 
Жито зеленіє; 
Не чуть плачу, ні гармати, 
Тілько вітер віє, 
Нагинає верби в гаї, 
А тирсу на полі. 
Все замовкло. Нехай мовчить: 
Така божа воля. 

Тілько часом увечері 
Понад Дніпром, гаєм 
Ідуть старі гайдамаки, 
Ідучи співають: 

“А в нашого Галайди хата на помості. 
Грай, море! добре, море! 
Добре буде, Галайда!” 

[Квітень—листопад 1841]