ГАЙДАМАКИ Свято в Чигирині Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали, Встали, подивились на той Чигирин, Що ви будували, де ви панували! Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали Козацької слави убогих руїн. Базари, де військо, як море червоне, Перед бунчуками, бувало, горить, А ясновельможний, на воронім коні, Блисне булавою — море закипить… Закипить, і розлилося Степами, ярами; Лихо мліє перед ними… А за козаками… Та що й казать? Минулося; А те, що минуло, Не згадуйте, пани-брати, Бо щоб не почули. Та й що з того, що згадаєш? Згадаєш — заплачеш. Ну, хоч глянем на Чигирин, Колись-то козачий. Із-за лісу, з-за туману, Місяць випливає, Червоніє, круглолиций, Горить, а не сяє, Неначе зна, що не треба Людям його світу, Що пожари Україну Нагріють, освітять. І смерклося, а в Чигрині, Яку домовині. Сумно-сумно. (Отак було По всій Україні Против ночі Маковія, Як ножі святили). Людей не чуть; через базар Кажан костокрилий Перелетить; на вигоні Сова завиває. А де ж люде?.. Над Тясмином. У темному гаю, Зібралися; старий, малий, Убогий, багатий Поєднались,— дожидають Великого свята. У темному гаю, в зеленій діброві, На припоні коні отаву скубуть; Осідлані коні, вороні готові. Куди-то поїдуть? кого повезуть? Он кого, дивіться. Лягли по долині, Неначе побиті, ні слова не чуть. Ото гайдамаки. На ґвалт України Орли налетіли; вони рознесуть Ляхам, жидам кару; За кров і пожари Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть. Попід дібровою стоять Вози залізної тарані: То щедрої гостинець пані. Уміла що кому давать, Нівроку їй, нехай царствує; Нехай не вадить, як не чує! Поміж возами нігде стать: Неначе в ірій, налетіло З Смілянщини, з Чигирина Просте козацтво, старшина, На певне діло налетіли. Козацьке панство походжає В киреях чорних, як один, Тихенько, ходя, розмовляє І поглядає на Чигрин. Старшина первий: Старий Головатий щось дуже коверзує. Старшина другий: Мудра голова, сидить собі в хуторі, ніби не знає нічого, а дивишся — скрізь Головатий. “Коли сам,— каже,— не повершу, то синові передам”. Старшина третій: Та й син же штука! Я вчора зустрівся з Залізняком; таке розказує про його, що цур йому! “Кошовим,— каже,— буде, та й годі; а може, ще і гетьманом, коли теє…” Старшина другий: А Ґонта нащо? а Залізняк? До Ґонти сама…" сама писала: “Коли,— каже…” Старшина первий: Цитьте лишень, здається, дзвонять! Старшина другий: Та ні, то люде гомонять. Старшина первий: Гомонять, поки ляхи почують. Ох, старі голови та розумні: химерять-химерять та й зроблять з лемеша швайку. Де можна лантух, там торби не треба. Купили хріну, треба з'їсти; плачте, очі, хоч повилазьте: бачили, що куповали; грошам не пропадать! А то думають, думають, ні вголос, ні мовчки; а ляхи догадаються — от тобі й пшик! Що там за рада? чом вони не дзвонять? Чим спиниш народ, щоб не гомонів? Не десять душ, а, слава богу, вся Смілянщина, коли не вся Україна. Он, чуєте? співають. Старшина третій: Справді, співа щось; піду спиню. Старшина первий: Не спиняй, нехай собі співає, аби не голосно. Старшина другий: Ото, мабуть, Волох! Не втерпів-таки старий дурень; треба, та й годі! Старшина третій: А мудро співає! коли не послухаєш, усе іншу. Під крадьмось, братці, та послухаєм, а тим часом задзвонять. Старшина первий і другий: А що ж? то й ходімо! Старшина третій: Добре, ходімо. Старшини нишком стали за дубом, а під дубом сидить сліпий кобзар; кругом його запорожці і гайдамаки. Кобзар співає з повагою і неголосно. “Ой волохи, волохи, Вас осталося трохи; І ви, молдавани, Тепер ви не пани; Ваші господарі Наймити татарам, Турецьким султанам. В кайданах, в кайданах! Годі ж, не журіться; Гарно помоліться, Братайтеся з нами, З нами, козаками; Згадайте Богдана, Старого гетьмана; Будете панами, Та, як ми, з ножами, З ножами святими, Та з батьком Максимом Сю ніч погуляєм, Ляхів погойдаєм, Та так погуляєм, Що аж пекло засміється, Земля затрясеться, Небо запалає… Добре погуляєм!” Запорожець: Добре погуляєм! правду старий співа, як не бреше. А що б то з його за кобзар був, якби не волох! Кобзар: Та я й не волох; так тілько — був колись у Волощині, а люде й зовуть Волохом, сам не знаю за що. Запорожець: Ну, та дарма; утни ще яку-небудь. Ану лишень про батька Максима ушквар. Гайдамака: Та не голосно, щоб не почула старшина. Запорожець: А що нам ваша старшина? почує, так послуха, коли має чим слухати, та й годі. У нас один старший — батько Максим; а він як почує, то ще карбованця дасть. Співай, старче божий, не слухай його. Гайдамака: Та воно так, чоловіче; я це й сам знаю, та ось що: не так пани, як підпанки, або — поки сонце зійде, то роса очі виїсть. Запорожець: Брехня! Співай, старче божий, яку знаєш, а то й дзвона не діждемо — поснемо. Гуртом: Справді, поснемо; співай яку-небудь. Кобзар (співає): “Літа орел, літа сизий Попід небесами; Ґуля Максим, ґуля батько Степами-лісами. Ой літає орел сизий, А за ним орлята; Ґуля Максим, ґуля батько, А за ним хлоп'ята. Запорожці ті хлоп'ята, Сини його, діти,— Поміркує, загадає, Чи бити, чи пити, Чи танцювать; то й ушкварять, Аж земля трясеться. Заспіває — заспівають, Аж лихо сміється. Горілку, мед не чаркою — Поставцем черкає, А ворога, заплющившись, Ката, не минає. Отакий-то наш отаман, Орел сизокрилий! І воює, і гарцює З усієї сили. Нема в його ні оселі, Ні саду, ні ставу… Степ і море; скрізь битий шлях, Скрізь золото, слава. Шануйтеся ж, вражі ляхи, Скажені собаки: Йде Залізняк Чорним шляхом, За ним гайдамаки”. Запорожець: Оце-то так! вчистив, нічого сказати: і до ладу, і правда. Добре, далебі, добре! Що хоче, то так і втне. Спасибі, спасибі — Гайдамака: Я щось не второпав, що він співав про гайдамаків? Запорожець: Який-бо ти бевзь і справді! Бачиш, ось що він співав: щоб ляхи погані, скажені собаки, каялись, бо йде Залізняк Чорним шляхом з гайдамаками, щоб ляхів, бачиш, різати… Гайдамака: І вішати, і мордувати! Добре, єй-богу, добре! Ну, це так! Далебі, дав би карбованця, якби був не пропив учора! Шкода! Ну, нехай стара в'язне, більше м'яса буде- Поборгуй, будь ласкав, завтра оддам. Утни ще що-небудь про гайдамаків. Кобзар: До грошей я не дуже ласий. Аби була ласка слухати, поки не охрип, співатиму; а охрипну — чарочку, другу тії ледащиці-живиці, як то кажуть, та й знову. Слухайте ж, панове громадо! “Ночували гайдамаки В зеленій діброві, На припоні пасли коні, Сідлані, готові. Ночували ляшки-панки В будинках з жидами, Напилися, простяглися Та й…” Громада: Цить лишень! здається, дзвонять. Чуєш?.. ще раз… о!.. “Задзвонили, задзвонили!” — Пішла луна гаєм. “Ідіть же ви та молітесь, А я доспіваю”. Повалили гайдамаки, Аж стогне діброва; Не повезли, а на плечах Чумацькі волові Несуть вози. А за ними Сліпий Волох знову: “Ночували гайдамаки В зеленій діброві”. Шкандибає, курникає, І гич не до речі. “Ну лиш іншу, старче божий!” — З возами на плечах Кричать йому гайдамаки. “Добре, хлопці, нате! Отак! отак! добре, хлопці! А нуте, хлоп'ята, Ушкваримо!” Земля гнеться. А вони з возами Так і ріжуть. Кобзар грає, Додає словами: “Он гоп таки так! Кличе Гандзю козак: “Ходи, Гандзю, пожартую, Ходи, Гандзю, поцілую; Ходім, Гандзю, до попа Богу помолиться; Нема жита ні снопа, Вари варениці”. Оженився, зажурився — Нічого немає; У ряднині ростуть діти, А козак співає: “І по хаті ти-ни-ни, І по сінях ти-ни-ни, Вари, жінко, лини, Ти-ни-ни, ти-ни-ни!” “Добре! Добре! Ще раз! Ще раз!” Кричать гайдамаки. “Ой гоп того дива! Наварили ляхи пива, А ми будем шинкувать, Ляшків-панків частувать. Ляшків-панків почастуєм, З панянками пожартуєм. Ой гоп таки так! Кличе панну козак: “Панно, пташко моя! Панно, доле моя! Не соромся, дай рученьку, Ходім погуляймо; Нехай людям лихо сниться, А ми заспіваймо. А ми заспіваймо, А ми посідаймо, Панно, пташко моя, Панно, доле моя!” “Ще раз, ще раз!” “Якби таки або так, або сяк, Якби таки запорозький козак, Якби таки молодий, молодий, Хоч по хаті б поводив, поводив. Страх мені не хочеться З старим дідом морочиться. Якби таки…” “Цу-цу, скажені! схаменіться! Бач, розходилися! А ти, Стара собако, де б молиться, Верзеш тут погань. От чорти!” Кричить отаман. Опинились; Аж церков бачать. Дяк співа, Попи з кадилами, з кропилом; Громада — ніби нежива, Анітелень… Поміж возами Попи з кропилами пішли; За ними корогви несли, Як на Великдень над пасками. “Молітесь, братія, молітесь! — Так благочинний начина.— Кругом святого Чигрина Сторожа стане з того світу, Не дасть святого розпинать. А ви Україну ховайте: Не дайте матері, не дайте В руках у ката пропадать. Од Конашевича і досі Пожар не гасне, люде мруть, Конають в тюрмах, голі, босі… Діти нехрещені ростуть, Козацькі діти; а дівчата!.. Землі козацької краса У ляха в'яне, як перш мати, І непокритая коса Стидом січеться; карі очі В неволі гаснуть; розкувать Козак сестру свою не хоче, Сам не соромиться конать В ярмі у ляха… горе, горе! Молітесь, діти! страшний суд Ляхи в Україну несуть — І заридають чорні гори. Згадайте праведних гетьманів: Де їх могили? де лежить Останок славного Богдана? Де Остряницина стоїть Хоч би убогая могила? Де Наливайкова? нема! Живого й мертвого спалили. Де той Богун, де та зима? Інгул щозиму замерзає — Богун не встане загатить Шляхетським трупом. Лях гуляє! Нема Богдана — червонить І Жовті Води, й Рось зелену. Сумує Корсунь староденний: Нема журбу з ким поділить. І Альта плаче: “Тяжко жити! Я сохну, сохну… де Тарас? Нема, не чуть… не в батька діти!” Не плачте, братія: за нас І душі праведних, і сила Архістратига Михаїла. Не за горами кари час. Молітесь, братія!” Молились, Молились щиро козаки, Як діти, щиро; не журились, Гадали теє… а зробилось — Над козаками хусточки! Одно добро, одна слава — Біліє хустина, Та й ту знімуть… А диякон: “Нехай ворог гине! Беріть ножі! освятили”. Ударили в дзвони, Реве гаєм: “Освятили!” Аж серце холоне! Освятили, освятили! Гине шляхта, гине! Розібрали, заблищали По всій Україні.