*** 

Хіба самому написать 
Таки посланіє до себе 
Та все дочиста розказать, 
Усе, що треба, що й не треба. 
А то не діждешся його, 
Того писанія святого, 
Святої правди ні од кого, 
Та й ждать не маю од кого, 
Бо вже б, здавалося, пора: 
Либонь, уже десяте літо, 
Як людям дав я «Кобзаря» , 
А їм неначе рот зашито, 
Ніхто й не гавкне, не лайне, 
Неначе й не було мене. 
Не похвали собі, громадо! — 
Без неї, може, обійдусь,— 
А ради жду собі, поради! 
Та, мабуть, в яму перейду 
Із москалів, а не діждусь! 
Мені, було, аж серце мліло,— 
Мій боже милий! як хотілось, 
Щоб хто-небудь мені сказав 
Хоч слово мудре; щоб я знав, 
Для кого я пишу? для чого? 
За що я Вкраїну люблю? 
Чи варт вона огня святого?.. 
Бо хоч зостаріюсь затого, 
А ще не знаю, що роблю. 
Пишу собі, щоб не міняти 
Часа святого так на так, 
Та іноді старий козак 
Верзеться грішному, усатий, 
З своєю волею мені 
На чорнім вороні-коні! 
А більш нічого я не знаю, 
Хоч я за це і пропадаю 
Тепер в далекій стороні. 
Чи доля так оце зробила? 
Чи мати богу не молилась, 
Як понесла мене? Що я — 
Неначе лютая змія 
Розтоптана в степу здихає, 
Захода сонця дожидає. 
Отак-то я тепер терплю 
Та смерть із степу виглядаю, 
А за що, єй-богу, не знаю! 
А все-таки її люблю, 
Мою Україну широку, 
Хоч я по їй і одинокий 
(Бо, бачте, пари не найшов) 
Аж до погибелі дійшов. 

Нічого, друже, не журися! 
В дулевину себе закуй, 
Гарненько богу помолися, 
А на громаду хоч наплюй! 
Вона — капуста головата. 
А втім, як знаєш, пане-брате, 
Не дурень, сам собі міркуй. 

[Перша половина 1849, Косарал]