Сон
 

Гори мої високії, 
Не так і високі, 
Як хороші, хорошії, 
Блакитні здалека. 
З Переяслава старого, 
З Виблої могили, 
Ще старішої... мов ті хмари, 
Що за Дніпром сіли. 
Іду я тихою ходою, 
Дивлюсь — аж он передо мною, 
Неначе дива виринають, 
Із хмари тихо виступають, 
Обрив високий, гай, байрак; 
Хатки біленькі виглядають, 
Мов діти в білих сорочках 
У піжмурки в яру гуляють, 
А долі сивий наш козак 
Дніпро з лугами виграває. 
А онде, онде за Дніпром, 
На пригорі, ніби капличка, 
Козацька церква невеличка 
Стоїть з похиленим хрестом. 
Давно стоїть, виглядає 
Запорожця з Лугу... 
З Дніпром своїм розмовляє, 
Розважав тугу. 
Оболонками старими, 
Мов мертвець очима 
Зеленими, позирає 
На світ з домовини. 
Може, чаєш оновлення? 
Не жди тії слави! 
Твої люде окрадені, 
А панам лукавим... 
Нащо здалась козацькая 
Великая слава?!.. 
І Трахтемиров геть горою 
Нечепурні свої хатки 
Розкидав з долею лихою, 
Мов п'яний старець торбинки. 
А он старе Монастирище, 
Колись козацькеє село, 
Чи те воно тойді було?.. 
Та все пішло царям на грище: 
І Запорожжя, і село... 
І монастир святий, скарбниця,— 
Все, все неситі рознесли!.. 
А ви? ви, гори, оддали!! 
Бодай ніколи не дивиться 
На вас, проклятії!! Ні, ні... 
Не ви прокляті... а гетьмани, 
Усобники, ляхи погані!! 
Простіть, високії, мені! 
Високії! і голубії! 
Найкращі в світі! найсвятії! 
Простіть!.. Я богу помолюсь... 
Я так її, я так люблю 
Мою Україну убогу, 
Що проклену святого бога, 
За неї душу погублю! 

Над Трахтемировим високо 
На кручі, ніби сирота 
Прийшла топитися... в глибокім, 
В Дніпрі широкому... отак 
Стоїть одним одна хатина... 
З хатини видно Україну 
І всю Гетьманщину кругом. 
Під хатою дідусь сивенький 
Сидить, а сонечко низенько 
Уже спустилось над Дніпром. 
Сидить, і дивиться, і дума, 
А сльози капають... «Гай! гай!..— 
Старий промовив.— Недоуми! 
Занапастили божий рай!.. 
Гетьманщина!!..» І думнеє 
Чоло похмаріло... 
Мабуть, щось тяжке, тяжкеє 
Вимовить хотілось? 
Та не вимовив... 

«Блукав я по світу чимало, 
Носив і свиту, і жупан... 
Нащо вже лихо за Уралом 
Отим киргизам, отже й там, 
Єй же богу, лучче жити, 
Ніж нам на Украйні. 
А може, тим, що киргизи 
Ще не християни?.. 
Наробив ти, Христе, лиха! 
А переіначив 
Людей божих?! Котилися 
І наші козачі 
Дурні голови за правду, 
За віру Христову, 
Упивались і чужої, 
І своєї крові!.. 
А получчали?.. ба де то! 
Ще гіршими стали, 
Без ножа і автодафе 
Людей закували 
Та й мордують... Ой, ой, пани, 
Пани християне!..» 
Затих мій сивий, битий тугою, 
Поник старою буй-головою. 
Вечернє сонечко гай золотило, 
Дніпро і поле золотом крило, 
Собор Мазепин сяє, біліє, 
Батька Богдана могила мріє, 
Київським шляхом верби похилі 
Трибратні давні могили6 вкрили. 
З Трубайлом Альта меж осокою 
Зійшлись, з'єднались, мов брат з сестрою. 
І все те, все те радує очі, 
А серце плаче, глянуть не хоче! 

Попрощалось ясне сонце 
З чорною землею, 
Виступає круглий місяць 
З сестрою зорею, 
Виступають із-за хмари, 
Хмари звеселіли... 
А старий мій подивився, 
Сльози покотились... 
«Молюсь тобі, боже милий, 
Господи великий! 
Що не дав мені загинуть, 
Небесний владико, 
Що дав мені добру силу 
Пересидить горе 
І привів мене, старого, 
На сі святі гори 
Одинокий вік дожити, 
Тебе восхвалити 
І твоєю красотою 
Серце веселити... 
І поховать побитеє 
Гріхами людськими 
На горах оцих високих, 
І витать над ними...» 
Утер сльози нехолодні, 
Хоч не молодії... 
І згадував літа свої 
Давнії, благії... 
Де, як, коли і що робилось? 
Було що справді, а що снилось, 
Які моря перепливав!.. 
І темний гайок зелененький, 
І чорнобривка молоденька, 
І місяць з зорями сіяв, 
І соловейко на калині 
То затихав, то щебетав, 
Святого бога вихваляв; 
І все то, все то в Україні!.. 
І усміхнувся сивий дід... 
Бо, може, нігде правди діть, 
Було таке, що й женихались, 
Та розійшлися, не побрались, 
Покинула самого жить, 
В хатині віку доживати!.. 
Старий мій знову зажуривсь, 
Ходив довгенько коло хати, 
А потім богу помоливсь, 
Пішов у хату ночувати. 
А місяць хмарою повивсь. 

Отакий-то на чужині 
Сон мені приснився! 
Ніби знову я на волю, 
На світ народився. 
Дай же, боже, коли-небудь, 
Хоч на старість, стати 
На тих горах окрадених 
У маленькій хаті, 
Хоча серце замучене, 
Поточене горем, 
Принести і положити 
На Дніпрових горах. 

[Друга половина 1847, Орська кріпость]