Хустина 


Чи то на те божа воля? 
Чи такая її доля? 
Росла в наймах, виростала, 
З сиротою покохалась. 
Неборак як голуб з нею, 
З безталанною своєю, 
Од зіроньки до зіроньки 
Сидять собі у вдівоньки. 
Сидять собі, розмовляють, 
Пречистої дожидають. 
Дождалися... З Чигирина 
По всій славній Україні 
Заревли великі дзвони, 
Щоб сідлали хлопці коні, 
Щоб мечі-шаблі гострили 
Та збирались на веселля, 
На веселе погуляння, 
На кроваве залицяння. 

У неділеньку та ранесенько 
Сурми-труби вигравали. 
В поход, у дорогу славні компанійці 
До схід сонечка рушали. 
Випроводжала вдова свого сина, 
Ту єдиную дитину. 
Випроводжала сестра свого брата. 
А сірому сиротина 
Випроводжала: коня напувала 
До зірниці із криниці, 
Виносила збрую — шаблю золотую 
І рушницю-гаківницю. 
Випроводжала три поля, три милі, 
Прощалася при долині. 
Дарувала шиту шовками хустину, 
Щоб згадував на чужині. 

Ой хустино, хустиночко! 
Мережана, шита. 
Тілько й слави козацької — 
Сіделечко вкрити. 

Вернулася, журилася, 
На шлях битий дивилася. 
Квітчалася, прибиралась, 
Що день божий сподівалась. 
А в неділеньку ходила 
Виглядати на могилу. 

Мина літо, мина й друге, 
А на третє линуть 
Преславнії компанійці 
В свою Україну. 
Іде військо, іде й друге, 
А за третім стиха — 
Не дивися, безталанна,— 
Везуть тобі лихо. 
Везуть труну мальовану, 
Китайкою криту. 
А за нею з старшиною 
Іде в чорній свиті 
Сам полковник компанійський, 
Характерник з Січі. 
За ним ідуть осаули 
Та плачуть ідучи. 
Несуть пани осаули 
Козацькую збрую: 
Литий панцир порубаний, 
Шаблю золотую. 
Три рушниці-гаківниці 
І три самопали... 
А на зброї... козацькая 
Кров позасихала. 
Ведуть коня вороного, 
Розбиті копита... 
А на йому сіделечко 
Хустиною вкрите. 

[Друга половина 1847, Орська кріпость]