*** 

І виріс я на чужині, 
І сивію в чужому краї: 
То одинокому мені 
Здається – кращого немає 
Нічого в бога, як Дніпро 
Та наша славная країна… 
Аж бачу, там тілько добро, 
Де нас нема. В лиху годину 
Якось недавно довелось 
Мені заїхать в Україну, 
У те найкращеє село… 
У те, де мати повивала 
Мене малого і вночі 
На свічку богу заробляла; 
Поклони тяжкії б'ючи, 
Пречистій ставила, молила, 
Щоб доля добрая любила 
Її дитину… Добре, мамо, 
Що ти зарані спать лягла, 
А то б ти бога прокляла 
За мій талан. 

Аж страх погано 
У тім хорошому селі. 
Чорніше чорної землі 
Блукають люди, повсихали 
Сади зелені, погнили 
Біленькі хати, повалялись, 
Стави бур'яном поросли. 
Село неначе погоріло, 
Неначе люди подуріли, 
Німі на панщину ідуть 
І діточок своїх ведуть!.. 
. . . . . . . . . . . . . . . 
І я, заплакавши, назад 
Поїхав знову на чужину. 

І не в однім отім селі, 
А скрізь на славній Україні 
Людей у ярма запрягли 
Пани лукаві… Гинуть! Гинуть! 
У ярмах лицарські сини, 
А препоганії пани 
Жидам, братам своїм хорошим, 
Остатні продають штани… 
. . . . . . . . . . . . . . . 
Погано дуже, страх погано! 
В оцій пустині пропадать. 
А ще поганше на Украйні 
Дивитись, плакать – і мовчать! 

А як не бачиш того лиха, 
То скрізь здається любо, тихо, 
І на Україні добро. 
Меж горами старий Дніпро, 
Неначе в молоці дитина, 
Красується, любується 
На всю Україну. 
А понад ним зеленіють 
Широкії села, 
А у селах у веселих 
І люде веселі. 
Воно б, може, так і сталось, 
Якби не осталось 
Сліду панського в Украйні. 
. . . . . . . . . . . . . . 

[Друга половина 1848, Косарал]