Іржавець 


Наробили колись шведи 
Великої слави, 
Утікали з Мазепою 
В Бендери з Полтави, 
А за ними й Гордієнко... 
Нарадила мати, 
Як пшениченьку пожати, 
Полтаву достати. 
Ой пожали б, якби були 
Одностайне стали 
Та з фастовським полковником 
Гетьмана єднали. 
Не стриміли б списи в стрісі 
У Петра у свата 
Не втікали б із Хортиці 
Славні небожата, 
Не спиняв би їх прилуцький 
Полковник поганий... 
Не плакала б матер божа 
В Криму за Украйну. 
Як мандрували день і ніч, 
Як покидали запорожці 
Великий Луг і матір Січ, 
Взяли з собою матер божу, 
А більш нічого не взяли, 
І в Крим до хана понесли 
На нове горе-Запорожжя. 

Заступила чорна хмара 
Та білую хмару. 
Опанував запорожцем 
Поганий татарин. 
Хоч позволив хан на пісках 
Новим кошем стати, 
Та заказав запорожцям 
Церкву будувати. 
У наметі поставили 
Образ пресвятої 
І крадькома молилися... 

Боже мій з тобою! 
Мій краю прекрасний, розкішний, багатий! 
Хто тебе не мучив? Якби розказать 
Про якого-небудь одного магната 
Історію-правду, то перелякать 
Саме б пекло можна. А Данта старого 
Полупанком нашим можна здивувать. 
І все то те лихо, все, кажуть, од бога! 
Чи вже ж йому любо людей мордувать? 
А надто сердешну мою Україну. 
Що вона зробила? За що вона гине? 
За що її діти в кайданах мовчать? 

Розказали кобзарі нам 
Про войни і чвари, 
Про тяжкеє лихоліття... 
Про лютії кари, 
Що ляхи нам завдавали,— 
Про все розказали. 
Що ж діялось по шведчині! 
То й вони злякались! 
Оніміли з переляку, 
Сліпі небораки. 
Отак її воєводи, 
Петрові собаки, 
Рвали, гризли... І здалека 
Запорожці чули, 
Як дзвонили у Глухові, 
З гармати ревнули. 
Як погнали на болото 
Город будувати. 
Як плакала за дітками 
Старенькая мати. 
Як діточки на Орелі 
Лінію копали 
І як у тій Фінляндії 
В снігу пропадали. 
Чули, чули запорожці 
З далекого Криму, 
Що конає Гетьманщина, 
Неповинне гине. 
Чули, чули небожата, 
Чули, та мовчали. 
Бо й їм добре на чужині 
Мурзи завдавали. 
Мордувались сіромахи, 
Плакали, і з ними 
Заплакала матер божа 
Сльозами святими. 
Заплакала милосерда, 
Неначе за сином. 
І бог зглянувсь на ті сльози, 
Пречистії сльози! 
Побив Петра, побив ката 
На наглій дорозі. 
Вернулися запорожці, 
Принесли з собою 
В Гетьманщину той чудовний 
Образ пресвятої. 
Поставили в Іржавиці 
В мурованім храмі. 
Отам вона й досі плаче 
Та за козаками. 

[Друга половина 1847, Орська кріпость]