*** 

Лічу в неволі дні і ночі, 
І лік забуваю. 
О господи, як то тяжко 
Тії дні минають. 
А літа пливуть меж ними, 
Пливуть собі стиха, 
Забирають за собою 
І добро і лихо! 
Забирають, не вертають 
Ніколи нічого! 
І не благай, бо пропаде 
Молитва за богом. 
І четвертий рік минає 
Тихенько, поволі, 
І четверту начинаю 
Книжечку в неволі 
Мережати,— змережаю 
Кров'ю та сльозами 
Моє горе на чужині, 
Бо горе словами 
Не розкажеться нікому 
Ніколи, ніколи, 
Нігде на світі! Нема слов 
В далекій неволі! 
Немає слов, немає сльоз, 
Немає нічого. 
Нема навіть кругом тебе 
Великого бога! 
Нема на що подивитись, 
З ким поговорити. 
Жить не хочеться на світі, 
А сам мусиш жити. 
Мушу, мушу, а для чого? 
Щоб не губить душу? 
Не варт вона того жалю... 
Ось для чого мушу 
Жить на світі, волочити 
В неволі кайдани! 
Може, ще я подивлюся 
На мою Украйну... 
Може, ще я поділюся 
Словами-сльозами 
З дібровами зеленими! 
З темними лугами! 
Бо немає в мене роду 
На всій Україні, 
Та все-таки не ті люде, 
Що на цій чужині! 
Гуляв би я понад Дніпром 
По веселих селах 
Та співав би свої думи, 
Тихі, невеселі. 
Дай дожити, подивитись, 
О боже мій милий! 
На лани тії зелені 
І тії могили! 
А не даси, то донеси 
На мою країну 
Мої сльози; бо я, боже! 
Я за неї гину! 
Може, мені на чужині 
Лежать легше буде, 
Як іноді в Україні 
Згадувати будуть! 
Донеси ж, мій боже милий! 
Або хоч надію 
Пошли в душу... бо нічого, 
Нічого не вдію 
Убогою головою, 
Бо серце холоне, 
Як подумаю, що, може, 
Мене похоронять 
На чужині,— і ці думи 
Зо мною сховають!.. 
І мене на Україні 
Ніхто не згадає! 

А може, тихо за літами 
Мої мережані сльозами 
І долетять коли-небудь 
На Україну... і падуть, 
Неначе роси над землею, 
На щире серце молодеє 
Сльозами тихо упадуть! 
І покиває головою, 
І буде плакати зо мною, 
І, може, господи, мене 
В своїй молитві пом'яне! 

Нехай як буде, так і буде. 
Чи то плисти, чи то брести, 
Хоч доведеться розп'ястись! 
А я таки мережать буду 
Тихенько білії листи. 

[Перша половина 1850, Оренбург]