Саул 


В непробудимому Китаї, 
В Єгипті темному, у нас 
І понад Індом і Євфратом 
Свої ягнята і телята 
На полі вольнім вольно пас 
Чабан було в своєму раї. 
І гадки-гадоньки не має, 
Пасе, і доїть, і стриже 
Свою худобу та співає... 
Аж ось лихий царя несе 
З законами, з мечем, з катами, 
З князями, темними рабами. 
Вночі підкрались, зайняли 
Отари з поля; а пасущих, 
І шатра їх, убогі кущі, 
І все добро, дітей малих, 
Сестру, жену і все взяли, 
І все розтлили, осквернили, 
І осквернених, худосилих, 
Убогих серцем, завдали 
В роботу-каторгу. Минали 
За днями дні. Раби мовчали, 
Царі лупилися, росли 
І Вавілони муровали. 
А маги, бонзи і жерці 
(Неначе наші панотці) 
В храмах, в пагодах годувались, 
Мов кабани царям на сало 
Та на ковбаси. І царі 
Самі собі побудували 
Храми, кумирні, олтарі. 
Раби німії поклонялись. 
Жидам сердешним заздро стало, 
Що й невеличкого царя 
І з кизяка хоч олтаря 
У їх немає. Попросили 
Таки старого Самуїла, 
Щоб він де хоче, там і взяв, 
А дав би їм, старий, царя. 
Отож премудрий прозорливець, 
Поміркувавши, взяв єлей 
Та взяв од козлищ і свиней 
Того Саула здоровила 
І їм помазав во царя. 
Саул, не будучи дурак, 
Набрав гарем собі чималий 
Та й заходився царювать. 
Дивилися та дивувались 
На новобранця чабани 
Та промовляли, що й вони 
Таки не дурні. «Ач якого 
Собі ми виблагали в бога 
Самодержавця». А Саул 
Бере і город, і аул, 
Бере дівча, бере ягницю, 
Будує кедрові світлиці, 
Престол із золота кує, 
Благоволеньє оддає 
Своїм всеподданнійшим голим. 
І в багряниці довгополій 
Ходив по храмині, ходив, 
Аж поки, лобом неширокий, 
В своїм гаремі одинокий, 
Саул сердега одурів. 

Незабаром зібралась рада. 
«Панове чесная громадо! 
Що нам робить? Наш мудрий цар, 
Самодержавець-господар, 
Сердешний одурів. Панове! 
Чи нам його тепер лічить? 
Чи заходиться та зробить 
Царя здоровшого?» По мові, 
По мудрій раді розійшлись 
Смутнії пастирі. 
В кедровій 
В новій палаті цар не спить, 
Не їсть, не п'є, не гомонить. 
А мовчки долі, всемогучий, 
Дере порфіру на онучі 
І ніби морщить постоли, 
Плете волоки, озуває 
І у кедрових стін нових 
Про батькове осля питає. 
То возьме скіпетр і заграє, 
Мов на сопілці. 
Чабани, 
Веніамінові внучата, 
Тельця отрокам принесли, 
Щоб їм дозволено співати 
У сінях царських. Заревла 
Сивоборода, волохата 
Рідня Саулова пузата, 
Та ще й гусляра привела, 
Якогось чабана Давида. 
«І вийде цар Саул, і вийде,— 
Чабан співає,— на войну...» 
Саул прочумався та й ну, 
Як той москаль, у батька, в матір 
Свою рідоньку волохату 
І вздовж, і впоперек хрестить. 
А гусляра того Давида 
Трохи не вбив. Якби він знав, 
Яке то лихо з його вийде, 
З того лукавого Давида, 
То, мов гадюку б, розтоптав 
І ядовитую б розтер 
Гадючу слину. А тепер 
Плугами, ралом не розорем 
Прокляту ниву: проросла 
Колючим терном. Горе! Горе! 
Дрібніють люде на землі, 
Ростуть і висяться царі! 

13 жовтня [1860, С. Петербург]