Сова 


Породила мати сина 
В зеленій діброві, 
Дала йому карі очі 
І чорнії брови. 
Китайкою повивала, 
Всіх святих благала, 
Та щоб йому всі святії 
Талан-долю слали. 
«Пошли тобі матер божа 
Тії благодати, 
Всього того, чого мати 
Не зуміє дати». 
До схід сонця воду брала, 
В барвінку купала, 
До півночі колихала, 
До світа співала: 

«Е... е... лю-лі, 
Питала зозулі, 
Зозуля кувала, 
Правдоньку казала. 
Буду сто літ жити, 
Тебе годувати, 
В жупані ходити, 
Буду панувати. 
Ой виростеш, сину, 
За півчварта року, 
Як княжа дитина, 
Як ясен високий, 
Гнучкий і дебелий, 
Щасливий, веселий 
І не одинокий. 
Найду тобі рівню 
Хоч за морем синім. 
Або крамарівну, 
Або сотниківну, 
Таки панну, сину. 
У червоних черевиках, 
В зеленім жупані 
По світлиці походжає, 
Як пава, як пані, 
Та з тобою розмовляє. 
В хаті, як у раї!! 
А я сиджу на покуті, 
Тілько поглядаю. 

Ой сину мій, сину, 
Моя ти дитино! 
Чи є кращий на всім світі, 
На всій Україні! 
Нема кращого й не буде — 
Дивуйтеся, люди! 
Нема кращого!.. а долю... 
Долю роздобуде». 
Ой зозуле, зозуленько, 
Нащо ти кувала, 
Нащо ти їй довгі літа, 
Сто літ накувала? 
Чи є ж таки на сім світі 
Слухняная доля? 
Ох, якби-то... вміла б мати 
З німецького поля 
Своїм діточкам закликать 
І долю, і волю, 
Та ба... а зле безталання 
Зустрінеться всюди — 
І на шляху, і без шляху, 
Усюди, де люди. 
Кохалася мати сином, 
Як квіткою в гаї, 
Кохалася... а тим часом 
Батько умирає. 
Осталася удовою, 
Хоч і молодою, 
І не одна... та все ж тяжко... 
З горем та нудьгою 
Пішла вона до сусідів 
Поради просити... 
Присудили сусідоньки 
У наймах служити. 
Ізнищіла, ізмарніла, 
Кинула господу, 
Пішла в найми... не минула 
Лихої пригоди. 
І день і ніч працювала, 
Подушне платила... 
І синові за три копи 
Жупанок купила. 
Щоб і воно, удовине, 
До школи ходило. 

Ой талане, талане, 
Удовиний поганий! 
Чи ти в полі, чи ти в гаї, 
Обідраний цигане, 
З бурлаками гуляєш? 
Тече вода і на гору 
Багатому в хату. 
А вбогому в яру треба 
Криницю копати. 
У багатих ростуть діти — 
Верби при долині; 
А у вдови одним одно, 
Та й те, як билина. 

Діждалася вдова долі, 
Зросту того сина. 
І письменний, і вродливий — 
Квіточка дитина! 
Як у бога за дверима, 
Вдова панувала; 
А дівчата лицялися 
І рушники дбали. 
Полюбила багатая — 
Не поцілувала, 
Вишивала шовком хустку — 
Не подарувала. 
Крались злидні із-за моря 
В удовину хату. 
Та й підкрались... Стали хлопців 
В кайдани кувати 
Та повезли до прийому 
Битими шляхами. 
Пішла й вдова з матерями 
З дрібними сльозами. 
Де на ніч ставали, 
Сторожу давали, 
Стару вдову до обозу 
Та й не допускали. 
Ой привезли до прийому 
Чуприну голити; 
Усе дрібні, усе малі, 
Все багатих діти. 
Той каліка недоріка, 
Той не вміє стати. 
Той горбатий, той багатий, 
Тих чотири в хаті. 
Усі невлад, усіх назад, 
В усіх доля мати. 
А у вдови один син, 
Та й той якраз під аршин. 
Покинула знову хату, 
Синову господу; 
Пішла в найми, за хліб черствий 
Жидам носить воду. 
Бо хрещені не приймають: 
«Стара,— кажуть,— стала, 
Нездужує...» — і огризок 
В вікно подавали 
Христа ради. Не дай, боже, 
Такого дожити, 
Не дай, боже, в багатого 
І пить попросити. 
По копійці заробляла, 
Копу назбирала. 
Та до сина лист писала, 
У військо послала — 
Полегшало. Минає рік, 
І другий минає, 
І четвертий, і десятий, 
А чутки немає. 
Нема чутки; що тут робить? 
Треба торбу брати 
Та йти... іти собак дражнить 
Од хати до хати. 
Взяла торбу, пішла селом, 
На вигоні сіла 
І в село вже не верталась, 
День і ніч сиділа 
Коло коворот. А літо 
За літом минає. 
Помарніла, скалічіла, 
Ніхто й не пізнає. 
Та й кому там пізнавати 
Каліку убогу. 
Сидить собі та дивиться 
В поле на дорогу. 
І світає, і смеркає, 
І знову смеркає, 
А москаля, її сина, 
Немає, немає. 

Понад ставом увечері 
Хитається очерет. 
Дожидає сина мати 
До досвіта вечерять. 
Понад ставом увечері 
Шепочеться осока. 
Дожидає в темнім гаї 
Дівчинонька козака. 
Понад ставом вітер віє, 
Лози нагинає. 
Плаче мати одна в хаті, 
А дівчина в гаї. 
Поплакала чорнобрива 
Та й стала співати; 
Поплакала стара мати 
Та й стала ридати. 
І молилась, і ридала, 
Кляла все на світі. 
Ох, тяжкі ви, безталанні 
У матері діти! 
Скалічені старі руки 
До бога здіймала, 
Свою долю проклинала, 
Сина вимовляла. 
То од жалю одходила 
І мовчки журилась 
Та на шлях той на далекий 
Крізь сльози дивилась. 
І день і ніч дивилася 
Та й стала питати: 
«Чи не чув хто, чи не бачив 
Москаля-солдата, 
Мого сина?..» Ніхто не чув, 
Ніхто і не бачив. 
Сидить вона, не йде в село, 
Не пита й не плаче, 
Одуріла!.. і цеглину 
Муштрук, то лає, 
То годує, як дитину, 
Й сином називає, 
І нищечком тихесенько 
Крізь сльози співає: 

«Змія хату запалила, 
Дітям каші наварила, 
Поморщила постоли, 
Полетіли москалі. 
Сірі гуси в ірій, ірій 
По чотири, по чотири 
Полетіли — гел-гел! — 
На могилі орел, 
На могилі серед ночі 
У козака вийма очі, 
А дівчина в темнім гаї 
Його з війська виглядає». 

Вдень лазила на смітниках, 
Черепки збирала, 
Примовляла, що синові 
Гостинця ховала. 
А уночі розхристана 
І простоволоса 
Селом ходить — то співає, 
То страшно голосить. 
Люди лаяли... бо, бачте, 
Спать їм не давала 
Та кропиву під їх тином 
І бур'ян топтала. 
Діти бігали з паліччям 
Удень за вдовою 
По улицях та, сміючись... 
Дражнили Совою. 

6 травня 1844, СПБ