*** 

У Вільні, городі преславнім, 
Оце случилося недавно, 
Ще був тойді... От, як на те, 
Не вбгаю в віршу цього слова... 
Тойді здоровий-прездоровий 
Зробили з його лазарет, 
А бакалярів розігнали 
За те, що шапки не ламали 
У Острій брамі. Дурня знать 
По походу. Отже назвать, 
Єй-богу, я його не вмію, 
Того студента,— що ж нам діять? 
То синок був литовської 
Гордої графині. 
І хороше, і багате, 
І одна дитина, 
І училось не паничем, 
І шапку знімало 
В Острій брамі. Добре було, 
Та лихо спіткало! 
Улюбилося, сердешне, 
Було молодеє, 
У жидівку молодую 
Та й думало з нею, 
Щоб цього не знала мати, 
Звичайне, побратись, 
Бо не можна ради дати, 
Що то за проклята! 
Мов змальована сиділа 
До самої ночі 
Перед вікном і втирала 
Заплакані очі, 
Бо й вона таки любила; 
І страх як любила! 
Та на бульвар виходила 
І в школу ходила 
Усе з батьком, то й не можна 
Було ради дати. 
І банкір якийсь із Любська  
Жидівочку сватав. 
Що тут на світі робити? 
Хоч іти топитись 
До Закрету, не хочеться 
Без жидівки жити 
Студентові. А жид старий 
Ніби теє знає, 
Дочку свою одиночу 
В хаті замикає, 
Як іде до лавок вранці, 
І найма сторожу, 
Стару Рухлю. Ні, небоже, 
Рухля не поможе. 
Уже де вона на світі 
Роман сей читала 
З шовковою драбинкою — 
І Рухля не знала. 
Може, сама догадалась. 
Тілько заходилась 
Та сплела й собі такую, 
І вночі спустилась 
До студента на улицю. 
І де б утікати, 
А вони — звичайне, діти — 
Любо ціловатись 
Коло воріт заходились. 
А жид ізнадвору, 
Мов скажений, вибігає 
З сокирою! Горе! 
Горе тобі, стара мати. 
Нема твого сина, 
На улиці валяється 
Убита дитина, 
Убитая жидовином. 
Горе тобі, мати. 
Жидівочка... де та сила 
Взялася в дитяти? 
Вихватила ту сокиру 
І батькові в груди 
Аж по обух вгородила. 

Отаке-то чудо 
У тім місті преславному, 
У тій Вільні сталось. 
Дивувались довго люди, 
Де вона сховалась, 
Жидівочка та гадюча, 
Що батька убила. 
А вона вночі любенько 
В Вілії втопилась, 
Бо найшли її в Закреті, 
Там і поховали. 
А графиня без дитини, 
Сердешна, осталась; 
Поїхала у Рим, кажуть, 
Та десь опинилась, 
Та з маркізом якимсь голим, 
Кажуть, одружилась. 
Може, й брешуть, бо, звичайне, 
На те вони люди: 
І вдовицю не забудуть, 
І тую осудять! 

[Друга половина 1848, Косарал]