В КАЗЕМАТІ


IV 

“Не кидай матері!” – казали, 
А ти покинула, втекла. 
Шукала мати – не найшла, 
Та вже й шукати перестала, 
Умерла плачучи. Давно 
Не чуть нікого, де ти гралась; 

Собака десь помандрувала, 
І в хаті вибито вікно. 
В садочку темному ягнята 
Удень пасуться. А вночі 
Віщують сови та сичі 
І не дають сусідам спати. 
І твій барвіночок хрещатий 
Заріс богилою, ждучи 
Тебе неквітчану. І в гаї 
Ставочок чистий висихав, 
Де ти купалася колись. 
І гай сумує, похиливсь. 
У гаї пташка не співав – 
Й її з собою занесла. 
В яру криниця завалилась, 
Верба усохла, похилилась, 
І стежечка, де ти ходила, 
Колючим терном поросла. 
Куди полинула, де ділась? 
До кого ти перелетіла? 
В чужій землі, в чужій сем'ї 
Кого ти радуєш? до кого, 
До кого руки приросли? 
Віщує серце, що в палатах 
Ти розкошуєш, і не жаль 
Тобі покинутої хати… 
Благаю бога, щоб печаль 
Тебе довіку не збудила, 
Щоб у палатах не найшла… 
Щоб бога ти не осудила 
І матері не прокляла. 

[Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]