В казематі 

V 

“Чого ти ходиш на могилу? – 
Насилу мати говорила. – 
Чого ти плачеш ідучи, 
Чому не спиш ти уночі, 
Моя голубко сизокрила?” 
“Так, мамо, так”. І знов ходила, 
А мати плакала ждучи. 
Не сон-трава на могилі 
Вночі процвітає, 
То дівчина заручена 
Калину саджає, 
І сльозами поливає, 
І господа просить, 
Щоб послав він дощі вночі 
І дрібнії роси. 
Щоб калина прийнялася, 
Розпустила віти. 
“Може, пташкою прилине 
Милий з того світа. 
Зов'ю йому кубелечко 
І сама прилину, 
І будемо щебетати 
З милим на калині. 
Будем плакать, щебетати, 
Тихо розмовляти, 
Будем вкупочці уранці 
На той світ літати”. 
І калина прийнялася, 
Віти розпустила. 
І три літа на могилу 
Дівчина ходила. 
На четверте… Не сон-трава 
Вночі процвітає, 
То дівчина з калиною 
Плаче, розмовляє: 
“Широкая, високая 
Калино моя, 
Не водою до схід сонця 
Поливаная. 
Широкії ріки-сльози 
Тебе полили, 
Їх славою лукавою 
Люде понесли. 
Зневажають подруженьки 
Подругу свою, 
Зневажають червоную 
Калину мою. 
Повий мою головоньку, 
Росою умий 
І вітами широкими 
Од сонця закрий. 
Вранці найдуть мене люде, 
Мене осміють. 
Широкії твої віти 
Діти обірвуть”. 

Вранці-рано на калині 
Пташка щебетала; 
Під калиною дівчина 
Спала, не вставала: 
Утомилось молодеє, 
Навіки спочило – 
Вставало сонце з-за могили, 
Раділи люде встаючи. 
А мати й спати не лягала, 
Дочку вечерять дожидала 
І тяжко плакала ждучи. 

[Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]