Варнак 


Тиняючи на чужині 
Понад Елеком, стрів я діда 
Вельми старого. Наш земляк 
І недомучений варнак 
Старий той був. Та у неділю 
Якось у полі ми зострілись 
Та й забалакались. Старий 
Згадав свою Волинь святую 
І волю-долю молодую, 
Свою бувальщину. І ми 
В траві за валом посідали, 
І розмовляли, сповідались 
Один другому. «Довгий вік! – 
Старий промовив. – Все од бога! 
Од бога все! А сам нічого 
Дурний не вдіє чоловік! 
Я сам, як бачиш, марне, всує, 
Я сам занівечив свій вік. 
І ні на кого не жалкую, 
І ні у кого не прошу я, 
Нічого не прошу. Отак, 
Мій сину, друже мій єдиний, 
Так і загину на чужині 
В неволі.» І старий варнак 
Заплакав нишком. Сивий брате! 
Поки живе надія в хаті, 
Нехай живе, не виганяй, 
Нехай пустку нетоплену 
Іноді нагріє. 
І потечуть з очей старих 
Сльози молодії, 
І умитеє сльозами 
Серце одпочине 
І полине із чужини 
На свою країну. 

«Багато дечого не стало, 
Сказав старий. – Води чимало. 
Із Ікви в [море] утекло… 
Над Іквою було село, 
У тім селі на безталання 
Та на погибель виріс я, – 
Лихая доленька моя!.. 
У нашої старої пані 
Малії паничі були; 
Таки однолітки зо мною. 
Вона й бере мене в покої 
Синкам на виграшку. Росли, 
Росли панята, виростали, 
Як ті щенята. Покусали 
Не одного мене малі. 
Отож і вчити почали 
Письму панят. На безголов'я 
І я учуся. Слізьми! Кров'ю! 
Письмо те полилося… Нас! 
Дешевших панської собаки, 
Письму учить?! 

Молитись богу 
Та за ралом спотикатись, 
А більш нічого 
Не повинен знать невольник. 
Така його доля. 

Отож і вивчився я, виріс, 
Прошу собі волі – 
Не дає. І в москалі, 
Проклята, не голить. 
Що тут на світі робити? 
Пішов я до рала… 
А паничів у гвардію 
Поопреліляла… 

Година тяжкая настала! 
Настали тяжкії літа! 
Отож працюю я за ралом. 
Я був убогий сирота, 
А у сусіда виростала 
У наймах дівчина. І я… 
О доле! Доленько моя! 
О боже мій! О мій єдиний! 
Воно тойді було дитина, 
Воно… Не нам твої діла 
Судить, о боже наш великий! 
Отож вона мені на лихо 
Та на погибель підросла. 
Не довелось і надивитись, 
А я вже думав одружитись, 
І веселитися, і жить, 
Людей і господа хвалить… 
А довелося… 

Накупили 
І краму, й пива наварили, 
Не довелося тілько пить. 
Старої пані бахур сивий 
Окрав той крам. Розлив те пиво, 
Пустив покриткою… Дарма, 
Минуло, годі… Недоладу 
Тепер і згадувать. Нема, 
Нема, минулося, пропало… 
Покинув ниву я і рало, 
Покинув хату і город, 
Усе покинув. Чорт нарадив. 
Пішов я в писарі в громаду. 
То сяк, то так минає год. 
Пишу собі, з людьми братаюсь 
Та добрих хлопців добираю. 
Минув і другий. Паничі 
На третє літо поз'їзжались, 
Уже засватані. Жили 
В дворі, гуляли, в карти грали, 
Свого весілля дожидали 
Та молодих дівчат в селі, 
Мов бугаї, перебирали. 
Звичайне, паничі. Ждемо, 
І ми ждемо того весілля. 
Отож у клечальну неділю 
Їх і повінчано обох, 
Таки в домашньому костьолі. 
Вони ляхи були. Ніколи 
Нічого кращого сам бог 
На бачив на землі великій, 
Як молодії ті були… 
Заграла весело музика… 
Їх із костьола повели 
В возобновленії покої. 
А ми й зостріли їх і всіх – 
Княжат, панят і молодих – 
Всіх перерізали. Рудою 
Весілля вмилося. Не втік 
Ніже єдиний католик, 
Всі полягли, мов поросята 
В багні смердючому. А ми, 
Упоравшись, пішли шукати 
Нової хати, і найшли 
Зелену хату і кімнату 
У гаї темному. В лугах, 
В степах широких, в байраках 
Крутих, глибоких. Всюди хата, 
Було де в хаті погуляти 
І одпочити де було. 
Мене господарем обрали. 
Сем'я моя щодень росла 
І вже до сотні доростала. 
Мов поросяча, кров лилась. 
Я різав все, що паном звалось, 
Без милосердія і зла, 
А різав так. І сам не знаю, 
Чого хотілося мені? 
Ходив три года я з ножами, 
Неначе п'яний той різник. 
До сльоз, до крові, до пожару 
До всього, всього я привик. 
Було, мов жабу ту, на списі 
Спряжеш дитину на огні 
Або панянку білолицю 
Розіпнеш голу на коні 
Та й пустиш в степ. 
Всього, всього тойді бувало, 
І все докучило мені… 

Одурів я, тяжко стало 
У вертепах жити. 
Думав сам себе зарізать, 
Щоб не нудить світом. 
І зарізав би, та диво, 
Диво дивне сталось 
Надо мною недолюдом… 
Вже на світ займалось, 
Вийшов я з ножем в халяві 
З Броварського лісу, 
Щоб зарізаться. Дивлюся, 
Мов на небі висить 
Святий Київ наш великий. 
Святим дивом сяють 
Храми божі, ніби з самим 
Богом розмовляють, 
Дивлюся я, а сам млію. 
Тихо задзвонили 
У Києві, мов на небі… 
О боже мій милий! 
Який дивний ти. Я плакав, 
До полудня плакав. 
Та так мені любо стало: 
І малого знаку 
Нудьги тії не осталось, 
Мов переродився… 
Подивився кругом себе 
І, перехрестившись, 
Пішов собі тихо в Київ 
Святим помолитись, 
Та суда, суда людського 
У людей просити». 

[Перша половина 1848, Орська кріпость]