*** 

«Якби тобі довелося 
В нас попанувати, 
То знав би ти, пане-брате, 
Як їх називати, 
Отих твоїх безталанних 
Дівчаток накритих. 
А то верзе бісизна-що 
Та й думає: «Ми-то! 
Ми-то людям покажемо 
Оцих безталанних 
Та навчимо шануватись 
Паничів поганих!» 
Шкода й праці! Поки села, 
Поки пани в селах, 
Будуть собі тинятися 
Покритки веселі 
По шиночках з москалями, 
І не турбуйсь, брате». 
«Добре,— кажу.— А все-таки 
Невеличку нате, 
Оцю одну, останнюю. 
Слухайте ж, панята. 

Дівчата на луці гребли, 
А парубки копиці клали, 
Та, знай, на сонце позирали, 
Та нісенітницю верзли. 
Звичайне, хлопці. А дівчата, 
Мов ті сороки, цокотали 
Та до криниці учащали 
У яр погуляти. 
Найкращая з всього села 
Давненько вже у яр пішла, 
Узявши глечик; та й немає, 
А лановий і не шукає, 
Мов і не бачить. Не новий 
Оцей лукавий лановий. 
Стара собака, та ще й бита. 
У балці стало щось кричать, 
Побігли хлопці рятовать. 
Аж там панич несамовитий, 
Недоліток, таке творить, 
Сердешну дівчину мордує. 
Сердешна дівчина кричить. 
Прибігли хлопці, не рятують — 
Бояться пана. А один, 
Щонаймолодший, озирнувшись, 
Та вилами пана 
І просадив, мов ту жабу. 
Застогнав поганець 
Та й опрігся. Порадились, 
Дали в город знати; 
Суд наїхав, подивились, 
Попились завзято 
Судовики. Закували 
Хлопця молодого 
Та в тюрму захвасували... 
Та й більше нічого. 

На верствовім шляху в полі 
Корчма під вербою 
Стоїть собі в холодочку, 
А попід корчмою 
Сидять в путах арестанти. 
Трохи одпочити 
Позволено бідолагам 
Та води напитись. 
Сидять собі, розмовляють, 
А дехто й куняв. 
А з-за гори поїжджане 
На шлях виїжджають, 
Аж три тройки. І, звичайне, 
Коло корчми стали — 
Дати коням одпочити, 
Та й дружки пристали 
Співаючи. Отож стали, 
Молодая встала, 
Взяла кварту оковити 
Та й почастувала 
Сердешного невольника 
І його сторожу. 
Коли дивиться, погляне... 
Боже! милий боже! 
Меж невольниками в путах 
Той самий єдиний 
Її месник безталанний — 
Несе з України 
Аж у Сибір ланцюг-пута... 
А ти будеш тута 
У розкоші і не будеш 
Ні знати, ні чути 
Його плачу вседневного... 
Не почастувала 
Свого месника святого 
І не привітала, 
Тілько глянула на його... 
Та й більше нічого. 

Попереду поїжджане 
Рушили в дорогу, 
А за ними й невольники 
Побрязкали путом 
Понад шляхом. І нікого 
Не видно, не чути 
Коло корчми, одна собі 
Поки що осталась 
З шинкаркою; кругом неї 
Димом розстилалась 
В полі курява. 
І смерклось. 
І вік не великий, 
Не тілько день. На хуторі 
Танці та музики — 
Аж до півночі. Придане 
Постіль пішли слати 
У комору, а молода 
Вийшла мовчки з хати, 
Та й пропала. Скрізь шукали, 
До світу шукали, 
Та не найшли. Де ж поділась? 
Де? Помандрувала 
За невольником убогим 
У Сибір... Та й годі. 

[Перша половина 1849, Косарал]