До вічної ночі 

Ох, ноче, ноче без луни і крику, 
без місяця і без зірниць, 
я знов твою пустелю дику 
полохаю із-під ялиць. 


Шумлять гілляки таємничі бору, 
аж сніг спадає на пеньки, 
і в мене з ними разом руки вгору, 
здається, клякнуть вже віки. 


І знов, і знов душа моя безсила 
питається прокляттям літ: 
навіщо ти мене взяла й пустила 
самотнього на білий світ, 


обнятого турботою й журбою, 
затьмивши очі стримом сліз, 
немов без птахів голосних зимою 
забитий кригою та снігом ліс? 


Й тому я, ноче, знов благаю: 
зроби мене ялицею в бору 
і чи на горах вкоріни, чи скраю, 
я в кучугурах радісно замру. 


І вже тебе питатися не буду, 
і плакати не схочу я, 
а знов коли бажатиму до люду, 
то ворушитиму гілля, 


а з його сніг спадатиме великий 
замість колишніх людських сліз, 
і гомонітиме, мов людські крики, 
сосновий ліс, сосновий ліс.