Елегія 

                    Лікарня. 
Гармидер і крик божевільної баби. 
                    Немає глибокого неба, 
                    ні поля з ярами, 
Чогось забарилась любов у вінку із барвінку… 
                    Один я на світі, 
                    мов Юда в гаю на вірьовці!.. 
                    І бурі затихли, 
                    вітри не летять; 
пожовклий листок із верби не впаде 
                    на ковдру, 
що тіло моє обляга, — 
не згадає про рідне село, 
                    садки та луги… 


                    Гей, 
хто на горах! 
Чи чуєте свист над лугами Вкраїни? 
До моря луною озвалося птаство 
                    по ріках та тихих ставках… 
Ото моя воля сполохала сонних! 
                    Весна пролетіла в долинах, 
з боків її сонце лилось у ріллю… 
згубила кирею в подільських полях, 
                    а воля вдягла, 
мов зірниця креснула над ставом вечірнім… 
шапку зірвала з лісів Буковини, 
                    віками у хмарах шуміла; 
коня в Чорногорах спіймала… 
                    Свист! 
І летить по Вкраїні, 
летить з моїм серцем! 
Стелеться грива, як буйні жита золоті на полях, 
                    ясного, як сонце, коня. 
Розкинулись поля-киреї на тисячі верст!.. 
                    Зірки замітають на небі… 
У зоряних зливах летить моя воля; 
зоряну куряву губить землею!.. 
                    Летить через ріки, 
                    степами, 
                    лісами 
                    на північ далеку. 
Над фйордом глибоким 
серце положить моє… 
горою придавлять там бурі його, 
                    снігами притрусять, 
лісами покриють. 
У місячні ночі на скелях гори 
співатимуть скальди про думи морів 
та любов у відважних варягів 
                    у пущах норвезьких. 
І ти, моє серце, під снігом півночі 
                    розквітнеш, як мох, 
                    од пісень про любов!