ПРИСВЯТА

Коли я їхав у простір,
Що сніг гойдав, мов піну,
Гадав, що не побачу гір,
вас... а вас зустріну.

Гадав, що око, мов стріла
Із луків непокірних,
Не досягне в гнізді орла
Серед лісів нагірних,

А ваше серце упаде
І розворушить нути:
Що вас, що вас, а не людей,
Шукав поет забутий...

Коли, блукаючи, мов тінь
Або вигнанець бідний,
В холодних сінях біля стін
Я прилипав, безрідний,

І в двері стукав і горів,
Щоб на ніч упустили, -
Мені здавалося, що грім 
Ламав підземні сили;

Мені здавалося, що я
До вашого б'ю серця, -
І під ногами вся земля,
Мов ниточка, ввірветься...

Коли я місто пробігав,
Голодний, до читальні,
А тлум услід мені гукав
Слова сакраментальні

І панночка струнка й легка
Назустріч виринала –
То десь душа моя в віках
Серед пустель ридала...

І, Музо, світе мій живий,
Де ніде душ нагріти,
Мені здається, що вже ви
І люди всі «бандити»!

Та все ж, мов крик із небуття,
Що в світ несе людина,
Ці відгуки мого життя
Лиш вам, лиш вам, Єдина,

Присвячую, прошу й молю:
Прийміть на теплі руки
Ви книгу скорбную мою,
Народжену із муки!..

1943 р.