У ТАБОРИ

На ріках вавилонських і я там сидів...
І. Франко

Скорботне серце моє, день і ніч ти болиш,
наче птиця жива, на ножі тріпотиш:

бідні діти землі перейшли старий Збруч
долю в пана однять... та й додому не йдуть...

А вже з чорних морів хвиля впала у степ,
кругом селищ вона скам'яніла тепер...

Чи ви гору нову перейдете коли...
Ой чи ваші в хатах розцвітуться столи?

Чи над вами зійде мати-сонце ясне
і положить в рушник з хлібом щастя своє?..

Мабуть, ваша десь кров у полоні тече –
і знов землю стару й мою душу пече...

Бо із кого ж то кров, ніби другий Дунай,
усю землю взяла у підкову заграв?..

Аж у небо дуга десь із неї пішла,
хоч і кажуть старі, що Чумацький то Шлях.

Як собак табуни: і ворони, й круки
через гору летять аж на Київ злотий...

О, як страшно кричать!.. А із чорних дзьобів
краплі-кров лопотить об залізо домів...

А на площах міських в небо синє весни
діти білі цвітуть, мов ягнята в стерні.

Білі діти мої утікайте із площ,
бо вас мочить давно тепла кров, наче дощ...

Любі діти мої, сиву матір простіть,
хай дасть хустку свою, хустку чорну, як ніч.

Білу постать свою у ту хустку вгорніть,
щоб не видно було на вас бризків крові...

А я серце здавлю і ножем пронижу,
нехай серце з ножа співа пісню сумну...

Аж як польський впаде від гармат Вавилон
й бідні діти землі там покинуть полон –

всі слова я зберу, що на небі горять,
а на півдні зірву круглі - сонце-печать,

Нею людям серця на вино розтоплю
і в небесні слова, як у чаші, зіллю!

1923 р.