НИТКА

У хаті тихо, вікна чорні. Матір божа ледви освітлена і кужіль, її чоловік Семен, він як спить, то ще її любить. А коло нього Марія та Василь. А коло неї колиска з Юрком, найменшим. Образи на стінах і велика радість, що вона любить і її люблять. 

У хаті чисто, сідати би до кужілі. Він у мене дужий, я ще буду мати діти. 

Кілько дітий я не народжу... то він усіх погодує. 

Мушу їх накривати, любити і на них робити. 

Нитка довга та предовга без кінця, ніхто не скінчив нитки, їх треба убирати, а бог мені дав їх любити. Хочу, аби мій чоловік чув на своїм тілі всі мої пальці, всі десять. А Марію убирати треба на Великдень, а хлопчиська все роздеруть, бо знають, що мама наново нашиє. 

Чоловік спить як камінь, Марія вже не закрита, а Юрко в колисці коло неї в неспокою. Понакривала і прилягла грудьми коло Юрка. 

І кужіль, і очі, і нитка рівна та безконечна. 

А як я на них понапрядаю, та убілю полотно, як папір, та повишиваю їм усе. 

Та з воріт за ними буду дивитися, за моїм чоловіком та за моїми дітьми. Вони всі мої, як ідуть по сонцеві. 

Опівночі очі слабнуть, пальці умлівають, а нитку мусить прясти дальше. Та й вона своїм молодим тілом хилиться до кужіля. 

Не можна слабнути, вони на мене чекають, всі оті, що сплять: свою нитку я доведу до кінця. 

Але прийшла на поміч матір божа з образів. 

Та не хотіла довго помагати. Одної ночі прийшла та й сказала: «Більше тобі помагати не буду. Ходи зі мною».