ПІДПИС

Мала Доця ходила лавою поза плечі газдів, що писали коло довгого стола свої імена. Кожний зі взору. Грубими руками оті писарі обходили з кожного боку, відки би найліпше їм почати. Грудьми притискали так до стола, що аж скрипів. Наука йшла тихонько, лише чути було мляскання губів, як ґазди мочєли луфко в роті. А білявенька Доця заглядала до кожного, чи добре пише. 

— Доцю, ня, а подивиси, як воно виглядає? 

— Ще чепірнате таке, як нечисане повісмо, ще пишіть. 
І ґазда пхав олівце в рот і зачинав зноз писати. 

— Ану ж ко глипни на моє, бо я вже єго чешу другий вечір, аж ні груди болє. Ану читай, що я написав. 

— Павло Лазиренко. 

— Якурат я. Так воно там стоїть, що кождий пі-знаєть? 

— Хто вчений, та й кождий. 

І Павло почервонів із утіхи і оглядав карточку з усіх боків. 

— Ану ж ко я ще раз єго віпишу. 

І нахилився, і слинив олівце. 

Доця якось дуже поважно ходила поза плечі газдів, її мама дивилася з печі і утихомиряла хлопців, аби не верещали, бо вуйки позмилюють нумера. 

На лаві сидів старий Яків Яримів і з великим вдоволенням дивився на оту науку. Врешті не міг видержати, аби не заговорити. Дві години глядів із найбільшою увагою, а тепер не втерпів. 

— Мой, ґазди, та лишіть трохи на завтра, таже груди вам потріскають. 
Ґазди підняли голови і як пришиблені виглядали. 

— Вішукав-єм вам добро, та й маєте мені подєкувати, а Доці маєте дарунок купити. 

— Та хто вас на таке нараїв? 

— Біда мене на це нарадила. 

— Яка біда? 

— Викслі. 

І старий Яків став розповідати вже сотий раз, як то було. 

— Таже всі знаєте, що-м на горівку не в'єзав землю по банках, бо би ні бог скарав. Але стара мене запхала. 

— Як стара? 

— Ви, мой, і молоді, і вчітеси, виджу, письма, та й нічо не знаєте. Уходить з комори та й каже: мой, старий, таже муки нема, лиш зо дві мисчині в міху. А я подумав, подумав та й гай до міста писатиси на сотку заволічкового банку. 

Прийшов я, знаєте до тго банку і кажу, що так і так: не стало хліба межи діти та й прошу, пане, вашої ласки та й божої позичити сотку. 

— Грунт маєш? 

— Є, пане, таже без грунту сегодні ніхто не дасть. 

— А стоїть на тобі? 

— На мені. 

— Табула чиста? 

— Геть все чисто. 

— Довги маєш? 

— Та десь межи жидами є не такий-то довг, лиш струп. Та вже за цу сотку і хліба межи діти кину, і жидам рот заткаю. 

— То принеси аркушок і аністрат та й підеш на посідзенє. 

— Та коли прийти на то посідзенє? 

— Говори до мужика, тебе на посідзенє не треба, лиш паперів. 

— Вібачєйте мені, пане, бо я не порозумів, а папері аді гезди.—Та й вітєг з пазухи, та й подав.—Там,— кажу,— десь є все, бо я то докупки все складаю, всі письма. Я, видите, тому не розумію нічо та все того разом тримаю.— Перебрав він, найшов, що до него, та й каже: за тиждень прийди. 

Ходив я зо три рази, аж каже нарешті, що є гроші хвалені. 

— А вмієш, старий, писати? 

— Ех, де, пане! У школі мене не вчили, у воську не був-єм та й сми цалком сліпий. 

— То мусиш підписуватиси у нотаря. 

— Я, прошу, покладу знак своєв руков, аді хрестик, а ви підпишіть... 

— Не можна,— каже,— на векслєх хрестів класти... 

— А я в гадках став. Це як озмуть упіс, як процент наперед відберуть, як нотареві заплатю, та й того капітану ' мало що мені лишиться. 

Звертів я си по місці за ручителями та й надибаю шевца, отого злодюгу Ляпчінцького. Воно, біда, все никає по місті. Став я та й розказую за свою біду. 

— Хлоп,— каже,— все дурний, гниє цілу зиму та й би не навчивси навіть своє порекло на письмі покласти. 

«А хоть ти злодюга вічна і помийник жидівський, але слова добрі маєш»,— погадав-єм собі та й побіг далі. 

Привів ручителів, підписали-м си у нотаря, але з сотки тринаціть левів обірвали. 

Несу я ті гроші додому, а тог швець мені з голови не вілазить. Злодій то злодій, але слушні слова говорить. Аді, рвуть шкіру, здоймають, як з вола. Сотку ніби-с узєв, а додому що несеш? 

На цім місці все Яків плював і тепер плюнув. 

— Кождий хоче від руки, кождий хоче дурнички, а то-бо вже так стало тісно, що раз тісно. 

Поклав-сми гроші у скриню, а сам до Доці: «Ти, Доцько, діда навчи підписати намено, най дід панам горло не напихає, бо воно напхане. Я волію тобі плахтиночку купити...» 

Та й навчила» та й сте по селі перечули, та й сте з діда насміхалиси. Але прийшло до крутого, треба вікслі підписувати, а ви за дідом до Доці. Я вам дорогу показав, що вже не мете гроші утрачєти. 

— Та вже не мемо,— відповідали ґазди,— та маємо вам подєкувати та й Доці, наші навчительці. 

— Але маєте всі ї по дарункові принести. 

— Таже певне... 

Доцька сиділа на печі і дуже тішилася, і мама її усміхалася.