ПІСТУНКА

Сидить мала пістунка Парася й держить у подолку дитину; кругом неї такі самі пістунки і пістуни. Група виглядає так, як би хто стряс із дерева великих лісниць, які на землі повалялися. 

Парася каже, щоби гратися в похорон і щоби голосити. 

— Та чого в похорон? Та чого голосити? 

— Я вам скажу, чого. Я чула, що мої тато вночі казали, аби ця дитина не находиласи в хаті, бо вона не наша дитина, а гусаря московського, то кажуть тато до мами, або ти її вбий, або закопай, а я її не хочу. А мама кажуть: «А як я закопаю живу дитину?» — «То ти вперед убий, а потім закопай». Та тому так досвіта я з цев дитинов чекаю на вас, що ви ще спите, бо тато кричуть: 

«Забирайси мені з цим байстрюком». 

Малий Максим, якого гусарі все дуже інтересували, викинув свою дитину з подолка та почав докладно розглядати гусарську дитину. 

Він говорить: 

— Це така дитина, як кожда, а твій тато якийсь дурний. 

— Але як тато гадає душити цу дитину? 

— А то штука таке мале душити? Задушить, та й поховають. 

— Ото твоя мама буде голосити, ай-ай! 

— Голосім, але самі дівчата! Хлопці, мовчіть, бо ви не голосите. 

Дівчата голосять по звичаю жінок, вигін заливається похоронним співом. 

А баба Дмитриха кричить із-за воріт: 

— Що ви? Подуріли, дівки, з своїм голосінєм? Гріх голосити, як нема вмерлого. 

— Бабо, ца гусарева дитина має вмерти, її мають задушити, тому не гріх голосити. 

Баба хреститься, діти дальше голосять.