СУД

Ковалюк підняв орчик догори та й казав музикам: 

— Грайте до порєдку, як має бути, бо це весіле буде славне на всю Україну і в Коломиї, і в Станіславі... 

— Оце-с вже не потребує весіля, але ще є два такі, що мають гуляти. 

Він показував на Федька Продана, що лежав із розбитою головою на снігу. Коло нього сиділа його жінка, тримала новий капелюх у руках і питала: 

— Та що кажеш робити, що до дітий переказуєш? І ще щось до нього говорила, ніби на тамтой світ переказувала. 

А Дмитро Золотий ходив поперед ворота з куснем грубої розвори та казав до громади людей на вулиці: 

— Ні один най не вагаєси поступити отут, бо зараз від цеї розвори усне,— це вам кажу! 

— Кого б'ють? 

— Богачів. 

— А хто б'є? 

— Весілє. 

— А Федька вже вбили? 

— Він вже на тамтім боці. 

— То єго смерть, а чий кременал? Дзвін на селі почав голосити тривогу. 

— Зараз громада збіжитьси та й не дасть. 

— Дасть, дасть, буде отут чипіти так, як ви,— відповів Золотий. 

Коло хорімних дверей чинилася нова баталія. Михайло Печенюк заперся ногами і руками в одвірки, і ані Петрик Синиця, ані два Золоті, Іван та Каленик, не могли його витягнути надвір. 

— Ви голодники голодні, та я дужий, та я щодня мнєсо їм, а ви бевку незабілену! 

— Меш тепер сиру землю гризти. 

З сіней бухав плач жінок, як червона луна. 

— Не кажи їм так, Міхайле, не кажи, не кажи, але проси їх дуже,— казала жінка. 

— Говори, дурна бабо, тут нема просьби, тут смерть. 

Та як вони так правдалися , а Петрик Синиця ймив у зуби Михайлів палець і витягнув в одній хвилі надвір. 

— Ого, вже Міхайлові амінь! 

— Міхайлихо, сідайте на голову, голова грунт... 

— Ти радиш, ех, як ті порадю оцим буком. 

— Кров з него садить, як з пацюка, а така червона, здорова кров... 

— Мой, аді, хреститьси, б'ють, не дають оченаш віговорити. 

— Вже по нім, Міхайлиха дає свічку, але незасвічену. 

— Та що, що дужий,— вже глина — та й конець! 

— А жінка ніц не плаче, змогласи дуже. З хором вибігла купа жінок, і Касіян поміж ними. Золоті і Синиця кинулися за ними. 

— Та не віховаєшси, богачю, у підтичках жіночих! Жінки громадно облягли Касіяна. 

— Не дайте мене, не дайте! 

— Касіянко боїтьси, а єго найліпше треба обріхтувати! Він межи богачами найгірше в'їдний. 

— Боїтьси, не то що Міхайло, цеє не боявси. 

— Аді, жінки біда, аді, як плюють на Золотих. 

— Ймили Петрика та й всі лягли на него. 

— Не дадуть-таки... 

— А ви чого відти мішаєтиси? Ви вмієте жінок добре бити та й жидів за пейси торгати, а як прийде направду, то стоїте подалеки та й скавулите, як щенюки. 

Це вповіла публиці одна з тих жінок, що Касіяна боронила. 

— А ви, віте, чому не йдете порєдок робити, аді, баби роб'є за вас порєдок? 

— Які ви мудрі: йди, віте, та й здихай, що лайдаки межи собов змовилиси бити богачів. 

Зробилася цілком днина. Хати на білім снігу стояли як громади чорних великих птахів. Ліс найспокійніше шептав. Дзвін іще голосив тривогу. 

З громади жінок вийшла Іваниха Золота, ймила окервавленого чоловіка за рукав та й так казала: 

— Чоловіче, та подивиси на людей, та на село, та на ліс, та спамнєтайси! Та що-с наробив, та люде не худоба? За нею вийшла і Каленикова жінка. 

— Ти йди, небоже, до кременалу відразу, до хати не приходи, бо я з дітьми геть піду. Не приходи-таки. 

Музики перестали грати, а Ковалюк стояв із орчиком і не знав, що з ним робити. Сонце виказало пів золотого ока. 

Три Золоті покидали буки та сапи і пішли в ліс. Ковалюк зачав плакати, а Петрик Синиця подався до хати, та на порозі впав і почав піну з рота точити. Товпа рушилася і почала здоймати побитих. 

II
В хаті Онуфрія Мельника мало судити село убійників. Всі богачі не мали права приходити на суд — судили самі бідні. Онуфрій уложив суд, і прокуратора, і оборонця. Сам сидів за столом та й так казав: , 

— Село строєне, люде одні одних боєси, в церкві щонеділі лиш мова за бідних. По селі увихаютьси шандарі, дзвінки дзвоне, що комісії привозе. Розкидають гроби, ріжуть, поре, а нам, бідним, нема нівідки ані ради, ані доброго слова. То ми самі судім їх, а як учуємо, що вони завинили, то будемо їх карати. 

Так говорив Онуфрій до всіх бідних. Вони зібралися майже всі з села. Заступили хату, піч, постіль, сіни і подвір'я. 

— А якби віт приходив та хотів розгонити, то ви не пустіть, а якби пхавси, то дайте кілька полишників, най тікає. А тепер розкажіть нам, пані прокуратор, акт оскаржений. 

З лави піднісся Яків Дідик та й зачав: 

— Іван Зуб бідний чоловік, бо, знаєте, робив свої доньці весілє. Знаєте, яке бідного, усе він рад, як до него прийде богач, бо як прийде богач, то образи ясніщі стають, бо е кому під ними сідати. То зійшлиси самі бідні, але упросив собі Зуб ще трьох богачів: Федька Мелникового, Міхайла Печенюка та Касіяна Кропивку. «А дай боже здоров'є, а жийте здорові, а дєкую вам, що-сте уступили до хати, мені весілє буде веселіще». Каже так Зуб та припадає, а бідні сараки, що постулювалиси в пороги, та й слухають. «А проши, а будьте ласкаві, і доцєгніть-ко, а покушійте». А все до богачів. А богачі, мо-спане, все п'ють, а все бідних далі д'постелі вісувають. А Зуб забув за гості, лиш коло богачів ходить. Це перший пунт. Але Петрик Синиця каже: 

— Ти, Зубе, ти, старий, відай, забув, що в тебе є ще другі гості, не лиш ці три. 

А Зуб вже горівчиний був та й каже: 

— Синичко, ти мені не давай рєд у мої хаті. Як я хочу, так буде. 

— Ой не буде так, я прішов на весілє, як другий, я приніс такі дари, як другий, то я маю мати таку честь, як другий. 

Каже Синиця оце, а бідні понащірювали вуха, та таке їм це слово миле, як мід солодкий. Та й на цім тим часом стало. Зачєли відавати обід. Перед богачами все солонина та мнесо, а начінки лиш трошки, а перед бідними- все лиш начінка, а мнєса крішка. Фукають бідні, їдє або не їд-з. А богачі аж лікті собі позамащували. 

Але взєв Іван Золотий з-перед богачів склянку з горівков та й каже: 

— Пиймо, братя, хоть гор'івки, як їсти не дають. 

— Мой, Золотий, а перед тобов же що стоїть, не дар божий? — каже Зуб. 

— Але чьо перед богачами кілько дару божого, а перед нами лиш крішка? 

А богачі лиш червоніють, лиш позирають, але мовчать. 

Відійшла вечеря, зачали музики грати. Гуляють. Але взєв Печенюк Касіяниху в данець. Та все данцує та розтручує. Не вітерпів уже Петрик та й лус в лице Міхайла, а Міхайло ні дві, ні три — та й Петрика. 

— Гов! Перестаньте грати,— кричить Зуб. А Касіянко каже Зубові: 

— Знаєте що, Зубе, нате вам п'ятдесят левів гезди, платю вам все весілє, але ви геть віметіть це смітє з хати. Це другий пунт. 

Прийшло до такого, що аж мусило чієсь житє йти на смерть. Ех, господи, як Каленик Золотий не хомне Касіяна у писок, аж повна миска нацюркотіла. А Міхайло Каленика як уфатив за шкіру на потилиці та й вірвав у пушках, лиш лишилоси голе мнєсо. 

— Мой, богачі, або зараз віци забирайтиси, або буде з вас саме фалатє! ' 

Коби ж були послухали. Та й зачєласи баталія. Всі, що май боязливі, повтікали, лиш лишилиси три богачі, та п'ять бідних, та жінки. Жінки лишилиси всі, бо вони знають, що їх ніхто не б'є у бійці. То вперед вівели Федика Мельника. Вівів єго Ковалюк, і Петрик, і Іван. І Ковалюк лиш раз свиснув по голові орчиком — та й череп хрус на місці, а Федько уснув на місці, як куря. 

А Печенюка Міхайла вже не так було легко. Хлоп дужий, як медвідь, бо знаєте, а не боїзливий. З ним валувалиси зо три годині по хаті: їх штири, а він один. Правда, помагали і жінки, але що баби годні. Звалили го в хаті — розкидав з себе штири хлопи, як галушки, звалили в хоромах — знов не давси. Приволікли до дверей, та й ймивси одвірків. Але Петрик Синиця уфатив єго палець у зуби та й віпровадив, а як віпровадили, та й убили колами. Убив Петрик, та й Каленик, та й Іван. Хотіли ще Касіяна вбити, але одно, що дуже просив жінок, та вони тримали єго під сорочками, а друге, що зробивси день, та й люди спамнєталися. 

То вбили: Іван Каленик, та Дмитро Золотий, та Петрик Синиця, та Никифір Ковалюк. 

— Оце прокуратор сказав оскаржене, а тепер будемо слухати винуватців,— сказав Онуфрій. 

— Іван Золотий. 

— Гір. 

— Ти винен, що-с убив Міхайла та й Федька Мельника? 

— Ні, не винен. 

— А хто ж винен? 

— Та ми не винні, але богачі. 

— Як богачі? 

— А так винні, що нас хотіли вітати з весіля. 

— Хотіли, але ви не далиси, а їх вигнали-сте на той світ. 

— Або що мене маєте питати? 

— Іванку, руй, гадино, не підтикай під ніс, бо зараз дістанеш. Кажи, чим убив-єс? 

Тут Онуфрієві почала помагати публіка. 

— Ти, Золотий, кажи все по правді, бо зараз дістанеш буки,— казали з сіней ґазди. 

— Я, бігме, лиш раз ударив! 

— Чим? 

— Сапом. 

— По чім? 

— По плечах. 

— Ну, а Каленик? 

— Я не знаю. 

— Як не знаєш, то сідай. 

— Каленик Золотий! 

— Я сам. 

— Ти вбив Міхайла? 

— Єго вбило єго богацтво. 

— Лиш не змудра, Каленику. 

— Яке змудра, п'єний-єм був, весілє було, музики грали, а богачі хотіли нас вігнати, то ми хотіли набити. 

— Добре набили, але хто вбив? 

— Я не тямлю. 

— Памнєть коротка якась. 

— Чим бив-ес? 

— Чим мав. 

Онуфрій нічого вже не казав, лиш махнув рукою на парубків. Ці ймили Каленика в руки. 

— Дайте му п'єтнаціть буків, та й буде говорити. І пішли дальші зізнання. Публіка хотіла конче карати, та Онуфрій не позволяв і випитував дальших оскаржених. Та серед того, як оскаржені не хотіли зізнавати перед Онуфрієм, всі, що стояли в сінях, почали кричати: 

«Вони вбили, най же відпокутують». 

І витягали одного за другим і подавали в дальші руки. А ті руки, богато їх, хапали їх, мстилися і ревли по селі, а за собою лишали страшний зойк жінок і конаючі хвилі помсти.