ВИВОДИЛИ З СЕЛА

Над заходом червона хмара закаменіла. Довкола неї заря обкинула свої біляві пасма, і подобала та хмара на закервавлену голову якогось святого. Із-за тої голови промикалися проміні сонця. 

На подвір'ї стояла гурма людей. Від заходу било на них світло, як від червоного каменя,— тверде і стале. З хорім іще сипалося багато народу. Як від умерлого — такі смутні виходили. 

За людьми вийшов молоденький парубок із обстриженою головою. Всі на нього дивилися. Здавалося їм, що та голова, що тепер буяла у кервавім світлі, та має впасти з пліч — десь далеко на цісарську дорогу. В чужих краях, десь аж під сонцем, впаде на дорогу та буде валятися. Мама стояла на порозі. 

— Ти вже йдеш, синку? 

— Йду, мамо. 

— А ти ж на кого нас покидаєш? Жінки заплакали, сестри руки заломали, а мама била головою до одвірка. Підійшов до сина тато. 

— Сідаймо, синку, на фіру, бо колію спізнимо. 

— Ще цу ніч переначуй у мене, синку. Я тебе так гірко пістувала, дула-м на ті, як на рану... Я тебе разом з сонцем вірідю і плакати не буду. Переначуй, переначуй, дитинко! 

Взяла сина за рукави та повела до хати. Мир подався д'воротям. Незабавки вийшла мама з сином. Твар мала бліду як крейда. 

— Синку,— питався тато,— а мені хто, небоже, ку-курудзки вісапає? 

Хлопи заревіли. Тато впав головою на віз і трясся, як лист. 

— Гай, ходім. Мама не пускала. 

— Миколайку, та не йди-бо! Та заки ти обернешси, то пороги в хаті поскривлюютьси, то вугли погниють. Мене не застанеш уже і, відай, сам не прийдеш. 

Ймила сина за ноги. 

— Воліла бих ті на лаву лагодити! 

Пішли. 

Хто стояв коло воріт, то йшов рекрута відводити. 

Переходили ліс. 

Листя встелило дорогу. Позагиналося у мідяні човенця, аби з водою осінньою поплисти у ту дорогу за рекрутом. Ліс переймав голос мамин, ніс його у поле, клав на межі, аби знало, що як весна утвориться, то Миколай на нім вже не буде орати. 

За лісом стали в полі. Рекрут взявся прощати з селом: 

— Бувайте здорові і свої і чужі. Як чим докорив-ем, то забудьте,, але благословіть у далеку дорогу. Всі поскидали капелюхи. 

— Повертайси здоровий назад та не забавлєйси. Син з татом сіли на фіру. Мама ймилася руками за колесо. 

— Синку, озми мене з собов. А ні, то буду полем бічи направці та й тебе здогоню. 

— Люди добрі, озміть-ко жінку, бо руки собі поломить. 

Люди силоміць відтягли від воза і держали. Фіра рушила. 

— Йди здоров, Миколаю! — кричала громада. Тої ночі сиділа на подвір'ї стара мама та захриплим голосом заводила: 

— Відки тебе візирати, де тебе шукати?! Доньки, як зазулі, до неї говорили. Над ними розстелилося осіннє склепіння небесне. Звізди мерехтіли, як золоті чічки на гладкім залізнім тоці.