Чого ти ждеш? Скажи — чого ти ждеш? 
Кого ти виглядаєш з-перед світу? 
Кого ти сподіваєшся зустріти, 
а най і стрінеш — віри не доймеш? 
Тамтого світу закуток глухий, 
а в ньому жінка, здумана зігзиця, 
шепоче спрагло: боже, най святиться, 
о най святиться край проклятий мій. 

Ще видиться: чужий далекий край 
і серед степу, де горить калина — 
могила. Там ридає Україна 
над головою сина: прощавай. 
I плачуть там, видушуючи з себе 
сльозу навмисну, двоє ворогів, 
радіючи, що син той не любив 
ні України, ні землі, ні неба. 
I всує хилиться висока тінь 
чужого болю. Пустинь України 
безмежнішає в цьому голосінні, 
аж перемерзла луниться глибінь 
опівнічна. 
Кого ж ти, демон зла, 
кленеш, кленеш, кленеш і проклинаєш? 
Кого з самого себе викликаєш? 
Свою недолю? Грудочку тепла 
під попелом століть? Кого ж ти ждеш? 
Невже сподієшся колись дожити, 
щоб мовити чеканню: Все. Ми квити. 
Ти забираєш, буцімто даєш.