Ця п'єса почалася вже давно, I лиш тепер збагнув я: то вистава, де кожен, власну сутнiсть загубивши, i дивиться, i грає. Не живе. Отож менi найщасливiша роль дiсталася в цiй незнайомiй п'єсi, в якiй я слова жодного не вчив (сувора таємниця). Автор теж лишається iнкогнiто. Актори чи є чи нi — не знаю. Монолог? Але без слiв? Бо промовляють жести непевнi. Що то — сон ачи ява? Чи химороднi вигадки каббали? Чи маячня i тiльки? Стежу оком за тим, що наш глухонiмий суфлер показує на мигах. Не збагну я: захочу стати — вiн накаже: йди, а йти почну — примушує стояти, у обрiй декорований вдивляюсь — велить склепити очi. Мружусь — вiн: у свiтле майбуття своє вглядайся. Сiдаю — каже, встань. Отетерiлий, вирiшую: найщасливiша роль дiсталась iншому комусь. Ти граєш несповна розуму. Й одразу входжу в роль, загравши навпаки. Менi б смiятись — я плачу. Груди розпирає гнiв (маленьке перебiльшення: сновиди навiки врiвноваженi в чуттях) — а я радiю. Рушив катафалк — а я втiшаюсь. Вилiзши на повiз, шаленствую: хай славиться життя. Захоплений суфлер не сходить з дива i тiльки пiдбадьорює: вiват. Поскрипують стiльцi в порожнiй залi, єдинi глядачi цiєї сцени, i мудро так вглядаються крiзь мене у порожнечу, видну тiльки їм. Так голова болить. I так нестерпно прожекторна освiтлює пiтьму, неначе тьмавий зал перетворився на снiп вогню пекельного. Суфлер наказує нарештi зупинитись. I я вганяюся з розгону в зал. I все. Скiнчилося. Вистава щезла. Завiса впала. Я вже не актор — глядач. А скiльки покотом у залi лежить живих мерцiв, старих акторiв, обпалених огнем шалених рамп. I всi вони до мене простягають осклiлi руки: — О, щасливий Йорику, твiй номер тут сто тридцять п'ять. По ньому шукай подушку, ковдру i матрац, I можеш спочивати, скiльки хочеш. Тут час стоiть. Тут роки не минають. Бо тут життя — з обiрваним кiнцем, як у виставi. Тiльки є початок. Кiнця ж нема. — Як ця вистава зветься? — Щасливий Йорик. — Тобто, я герой, як кажуть заголовний? — Був героєм, тепер — скiнчилося. Ми теж колись б у л и. — А що за п'єса? — Варiант удатний давно вже призабутого Шекспiра, її створив славетний драматург. — А як його на прiзвище? — Нема в нас прiзвища. — То як же так? — Iм'я годиться тiльки тим, котрi iснують. — А ви? — Ми всi однаково щасливi! — А Йорик — божевiльний? — Нi. Щасливий. Щасливий? Так? А я кретина грав. — То що тебе дивує? Хай кретин, розумний, генiальний чи щасливий або нещасний — то пустi слова, що правлять для розрiзнення та й тiльки. А тут немає родових одмiн. Бо кожен з нас — актор обо глядач А це одне i те ж. Бо глядачевi так само треба грати глядача, I то — захопленого. А наймення У нас нема свого. Нинi — Йорик, а завтра вже н i х т о. Чекай на роль, якою i почнеш найменуватись, допоки скону. Раз єдиний — Йорик, а все життя — нiхто. Нi тобi виду, нi iменi. А грай чуже занудне нашiптане життя — самi повтори. Так живучи у ролi аж до смертi, вивчай слова забутi: боротьба, народ, любов, несамовитiсть, зрада, поряднiсть, чеснiсть… Так багато слiв тi предки повигадували. Боже — життя на грiш, а так багато слiв: I всi вони чужi i незнайомi. Скажiмо, нас назвали будiвничi, а що то — будiвничi — не питай. — Ви щось будуете? — А що то — будувати? Так звуть вас — будiвничi, от i вже. А нам до того байдуже. Хiба тобi не все одно, що справжнiй Йорик був зовсiм, може, i не Йорик. Навiть напевне нi, раз так його зовуть. Ти пам'ятаєш? Гамлетовi в руки попав лиш череп — нi очей, нi губ, нi носа анi вух — зотлiв геть чисто, ось так, як ми. То можеш називатись як заманеться. Тут усе одно: герой, актор, глядач, суфлер i автор — усi живуть одне чуже життя: удень — вистава, все одна й та сама, хоч завше невiдома, бо ждання то теж актор, що грає сподiвання I вмiє виiнакшувати свiт. А уночi — те ж саме. Лицедiй вже звик до спокою. Допiру смеркне — ховається пiд ковдру, нiби равлик у мушлю. Той, скажiмо, бубонить собi пiд нiс якiсь уривки ролi (озвучуе мовчання й мертвий жест), а той займеться реготом — вiдлоск летить в концертну яму. Третiй спить, четвертий плаче. П'ятий — втупить очi у стелю — i мовчить, мовчить, мовчить. Ще був один — молився. Скiльки знаю — вiн був iз нас найстаршим, пережив аж трьох суфлерiв (їх життя коротке). допоки не завiсився. З нудьги, подейкували нашi лицедiї, хоча розмов про те i не було. — Чому ж? — А що балакати? Даремне плескати язиком. Ще хто почує i донесе суфлеровi. Бо ми радiти зобов'язанi до смертi. Це перший наш обов'язок. Колись був завiтав до нас найголовнiший суфлер. Велику раду вiн зiбрав i слухав кожного. А ми стояли i хором дякували. — Ну, а той? — Дивився i розуму випитував у нас. Хто радо радiсть грав — того налiво, нерадо хто — направо йди. Бо грiшник, хто журиться. А праведний радiє. Ото ж бо й є що так. I перегодом понурих вивезли кудись. Казали, до школи радостi. Та досi жоден з них не повернувся звiдти. Ну, бувай, бо завтра загадав менi суфлер демонструвати щастя три години, чотири — гнiв, а решту дня — любов i вiдданiсть. То треба й вiдпочити. I вже залишений напризволяще, я мiзкував собi, що досить рух єдиний одмiнити — i тодi вже не збагнеш кiнця анi початку, бо все переiнакшується. Свiт тримається на випадкових рухах, якi його озвучують. Пiтьма навпомацки у костi грала. Глухо постогнували соннi лицедiї, i оком Полiфема угорi свiтив червоний мiсяць безязикий. Я ждав чогось до ранку. Нiч? Життя? Чи може, вiчнiсть проминула? Тiльки нарештi, увiмкнули дня рубильник i краном баштовим пiдняли сонце, а на склепiннi неба появило двох лицедiїв, що спiвали дружно за жайворонiв. Iз лабораторiй взяло росу на пробу. I вчепило рекламний щит: “Ставай-но до роботи, почався день”. До будки влiз суфлер, i п'єса почалася, не скiнчившись.