Де свінула Софія світанкова, 
упав каштан, немов морений дуб. 
О рідна стороно! Бувай здорова, 
ти щонайтяжча із моїх загуб. 
Сухий мороз і не зацвівши в'яне, 
на яблунях і листя вже нема. 
Камінний гроб. І ти — мов дерев'яний, 
мов чорт, із нього дибишся сторчма. 
Така журба, що може задушити — 
ані тріпнешся. Ось ти, жало мук! 
Кому не жити з нас? Кому з нас жити? 
Щоб чути серця передсмертний стук. 
Така оскліла рівнина довкола — 
хоч покоти опукою по ній. 
Чи це не ти, душе моя схолола? 
Тоді так само сліпни і німій! 
Така журба, що може задушити! 
І розпач мій окляклий деренчить. 
Кому не жити з нас? Кому з нас жити 
під хижим сонцем доланих століть?