Націлений у небо обеліск, 
вода, як вічність, літепло струмує, 
старий ясмин — оцвіттям весь німує, 
а віддалі — німує чорний ліс, 
а навпіл зламаний іржавий кріс 
в граніт угрузлий — ніби розкошує. 
I тільки мати сина вже не чує, 
вже біль її старечий спопеливсь. 
Вона сама. Вона сліпа — свічадом 
осіннього промерзлого ставка. 
I висхла вижовкла її рука 
ще образи обмацує нерадо. 
Бо де там син? Де бог? Нема обох. 
I смерть обсіла пустку, наче льох.