О, скільки слів, неначе поторочі! 
І всі повз мене, ніби кулі, б'ють, 
і всі мою живу минають суть, 
а тільки строчать, строчать, строчать, строчать. 
А я іду — крізь ці слова облудні, 
незнані досі. Тут передова, 
де всі твої бійці — одні слова. 
І сіють зраду спогади марудні, 
що передовіряються перу 
і забивають дух тобі єдиний, 
і тьмою тьмиться образ України, 
допіру він розтане — й я помру. 
І в помережані увійду ночі, 
де ні жалю, ні радощів не ймуть, 
а так живуть — і смерть свою жують. 
О, скільки слів, неначе поторочі.