Ще й до жнив не дожив, 
ані жита не жав, 
не згубив, не лишив. 
І не жив. І не жаль. 
Тьмавих протобажань 
заповітна межа: 
ці напасті зі щастям 
давно на ножах. 
Безборонно любити 
заказано край, 
а зазнав би ти, світе 
великий, добра. 
В смерть задивлені очі. 
Отерпла душа 
і навчає, і врочить: 
тобі кунтуша 
вже довіку не мати, 
а чорний бушлат — 
він як батько, і мати, 
і дружина, і брат.