Сидимо біля погаслого вогнища, 
перетрушуємо в долонях попіл, 
розтираємо витухлі геть вуглини: 
а що як зажевріє раптом жар? 
Тут темно і темно там і ще далі темно, 
але жар ніби жевріє. 
Ось він! задумано каже друг, 
очі його туманіють страхом. 
Бачу, відказую скорбно другові, 
придивляючись до нічних світлячків. 
Сидимо біля погаслого вогнища — 
століття, друге, третє, 
жар не стухає, не гасне. 
Такщо друг, коли невіра його нестерпна, 
називає купину вічним вогнем 
і просить сірника, 
щоб запалити цигарку.