В мені уже народжується бог, 
і напівпам'ятний, напівзабутий, 
немов і не в мені, а скраю смерті, 
куди живому зась — мій внук і прадід — 
пережидає, заки я помру. 
Я з ним удвох живу. Удвох існую, 
коли нікого. I гримить біда, 
мов канонада. Він опорятунок, 
я ж білоусто мовлю: порятуй, 
мій господи. Опорятуй на мить, 
а далі я, оговтаний, врятую 
себе самого сам. Самого — сам. 
Він хоче поза мене вийти. Прагне 
рятуючи донищити мене, 
аби на протязі, на буряних вітрах 
я вийшов сам із себе, наче шабля 
виходить з піхов. Хоче вийти геть, 
щоб згасла свічка болю. Щоби тьма 
впокорення мене порятувала 
інобуттям. Iножиттям. Найменням 
уже невласним: ось він, той загал, 
яким кермує той шалений бог, 
котрий в мені воліє народитись 
(а я ще тую свічку посвічу, 
аби мені не смеркло передчасно, 
просвітлої дороги свічка чорна — 
неначе перемога крадькома).