Вік би не бачити й не чуть 
про тебе, скрипко чорна, 
а вірші йдуть, і йдуть, і йдуть, 
неначе кров із горла, 
і пахнуть рутою, котра 
уже напівзабута, 
і пахнуть м'ятою. Добра 
сам Бог мені прелютий 
був зичив, даючи цей хист 
проклятий — віршувати 
на власну голову. А зміст? 
А змісту не добрати. 
Коли топилася душа 
в грайливім струмуванні, 
ти необачно полишав 
всі приписи посланій, 
де стільки ком, рисок, крапок — 
сам чорт там шию зверне. 
Сердечний наживеш порок 
чи совісті каверни. 
Добром об'яснена душа 
велить вогнем палати. 
Ти лиш за хистом полишав 
право — обирати 
собі дорогу. Бо не він, 
а ти — був раб. Не блазнем, 
а рудокопом. Домовин 
таланту вічним в'язнем.