КОМПАНЬЙОНКА

Повільно йшли мовчазні до перону, 
Пожитки бідні склавши до валіз. 
Ти одягла вінок, немов корону, 
Така сумна, така близька до сліз. 

І сутінки мутні, немов солоні, 
Десь виповзали з лісу чи ярів, 
І все навкруг – в осінньому полоні, 
Лиш твій кісник червоний майорів. 

Біля кіоску пінились бокали, 
Бідовий хлопець пиво розливав… 
Тепер я знаю: ти тоді чекала, 
Щоб я нарешті все-таки сказав… 

Але мене фантазія проворна 
Несла галопом у ясні світи. 
А ти була, як мрія, неповторна, 
Такою зроду не була ще ти. 

І я не знав: ти плакати готова, 
Ти аж тремтіла, щоб мене побить 
За усмішку і за пусті розмови,– 
Я був школяр, хіба ж я вмів любить! 

І ось ми знов з тобою на вокзалі, 
Де пасажирів суєта нудна, 
І знову пиво піниться в бокалі, 
І ти додому їдеш… не одна. 

Він там стоїть, вартує чемодани, 
А ти ідеш зі мною на перон – 
І зустріч ця, приємна і неждана, 
Нагадує мені забутий сон. 

Я знов мовчу, Бо що мені казати? 
Все – як тоді. А втім, різниця є – 
Бо ти тепер уже не хочеш ждати, 
Бо ти спішиш до нього у фойє.