ПОВЕРНЕННЯ Я йшов і йшов по синім узбережжі, Мовчали гордо скелі кам'яні. Лиш паморозь осіння на одежі Та сутінки і марення нічні Мене назад вернути закликали У місто, де світилися вогні. Я не вертав. Я йшов собі помалу, Бо щось так владно кликало мене Туди, де гори ввечері палали, Окутані у сяйво чарівне. А нині зорі, лагідні і тьмяні, Лили проміння рівне і сумне, Я був один, як тріска в океані, Навколо мене — тишина і ніч. А спогади пливли, мов на екрані, — Я був тоді з собою віч-на-віч… Та раптом громом розкололо тишу. І я почув суворий, владний клич: "Куди ідеш?" — Спинився і не дишу, А серце як не вирветься з грудей, І я кричу у відповідь скоріше: — Не йду я, а тікаю від людей Шукать собі спочинку і спокою У тишині і маренні ночей… "Верни назад! — одгримує луною, — Тобі однак од дня не утекти. Верни назад і не жартуй зі мною!" — Не жартувать? А хто ж то будеш ти, — Волаю в темінь гордо і завзято, — Що смів мене вночі остерегти?! "Тут мало слухать, говорить — багато. Я той, хто крізь скривавлені віки, Крізь млу жорстокості, нелюдську і прокляту, Вам передав огонь робочої руки, Гарячу кров пустив у сині вени, Окрилив у підняв людські думки. Я вічний трудівник. Прислухайся до мене. І повернися раз і назавжди Туди, де труд і пісня на знаменах". — Я праці не боюся, підожди, Але боюсь, що в справ людських потоці Мої безслідно згубляться труди. "Іди назад і май собі на оці: Твоє життя і щастя між людьми, Бо правда і любов на їхнім боці. Ти знидієш в обіймах ночі й тьми, А той, хто стане краплею народу, Вже не злякається ні смерті, ні чуми, Не пропаде в озлоблену негоду. Твого життя ніхто не відбере, Коли воно доручено народу. Бо знай: народ ніколи не умре, Іди туди, де люди творять світло І ставлять хрест на темне і старе". Стояла мла, та промені, як мітли, Змітали з неба зоряний пісок… А вдалині казкове місто квітло. І я пішов, прискорюючи крок, Назустріч людям і навстріч світанню Нового дня, нових ідей, думок, І в серці місця не було ваганню.