ТИША І ГРІМ 

Средь этой пошлости таинственной, 
Скажи, что делать мне с тобой: 
Недостижимой и единственной, 
Как вечер дымно-голубой? 
                        А.Блок 

I 

Довго спали вітри у ярах на припоні, 
Довго тиша гнітюча полями повзла, 
І стояли дерева німі на осонні, 
Знемагала в пилюці вечірня імла. 

І на трави не бризнули роси, мов перли, 
Як рум'янець густий раннє небо залив. 
І здавалось — життя задрімало, завмерло, 
Заблукало в безмежжі неміряних нив. 

І здавалось — нема ні початку, ні краю 
Цій нудоті німій і нудній німоті… 
Найстрашніше, мабуть, тільки тиша карає, 
Коли поруч з тобою повзе по житті. 

II 

Та звелася з-за лиману 
Хмара темно-сиза, 
Полоснули ятагани — 
Блискавки — донизу. 

І вітри на перепутті 
Загриміли цепом, 
Розірвали свої пута 
І помчали степом. 

І озвалися долини 
Гомоном знайомим, 
І упала на коліна 
Тиша перед громом. 

І земля впилась водою, 
Мов живою кров'ю. 
І обнявся сміх з журбою, 
Ненависть — з любов'ю… 

Гей, почуйте, добрі люди, 
Заздрить мені треба: 
Грім ударив мені в груди, 
Грім з ясного неба. 

І убив у серці тишу, 
Розпанахав спокій — 
Я стою і вітром дишу 
На землі широкій! 

III 

Люди різні між нас бувають — 
Симпатичні, гарні, чудні. 
Дні за днями, бува, куняють, 
А живуть лиш у мріях та сні. 

Може, це і не дуже грішно — 
Не для всіх же доступна даль, 
Тільки чомусь в очах їх смішно 
Заплелися журба і жаль. 

І життя мовби їх не било, 
І дріма в них чимало сил. 
Але їм тільки сняться крила, 
Наяву ж — вони зовсім без крил. 

Я судить їх не маю права, 
Я для них не бажаю зла — 
Я і сам жив отак "цікаво", 
Доки в мене ти не ввійшла. 

Сам я сонний ходив землею, 
Але ти, як весняний грім, 
Стала совістю, і душею, 
І щасливим нещастям моїм. 

IV 

Пригадаю усе до слова, 
До зітхання згадаю все, 
І мене — в недосяжне — знову 
Хвиля спогадів понесе. 

То наївні, а то суворі, 
Сколихнуть вони спокій мій, 
А за ними в холодне море 
Рушить човен моїх надій. 

Ой, ті плавання невеселі 
(Як від правди себе втаю?) — 
Розіб'ється човен об скелі, 
Об гранітну байдужість твою. 

V 

Не жартуй наді мною, будь ласка, 
І, говорячи, не мовчи. 
Нащо правді словесна маска? 
Ти мовчанням мені кричи. 

І без слів я все розумію, 
Що сказати маєш мені, 
Та в мовчанні живе й надія 
Не почути жорстоке "ні!". 

VI 

Ображайся на мене як хочеш, 
Зневажай, ненавидь мене — 
Все одно я люблю твої очі 
І волосся твоє сумне. 

Хай досада чи гнів жевріє, 
Хай до сліз я тебе озлю — 
Ти для мене не тільки мрія, 
Я живою тебе люблю. 

Для кохання в нас часу мало, 
Для мовчання — у нас віки. 
Все віддав би, що жить осталось, 
За гарячий дотик руки. 

Влийся сонцем у щиру мову, 
У думок моїх течію — 
Я люблю твої губи, і брови, 
І поставу, і вроду твою. 

Ображайся на мене як хочеш, 
І презирством убий мене — 
Все одно я люблю твої очі 
І волосся твоє сумне. 

VII 

Чому смуток з тобою поруч 
Часто ходить у світлі дні? 
Певне, є в тебе біль і горе, 
Невідомі зовсім мені. 

Хоч на щастя життя багате, 
Але кожну людину ждуть 
І печалі, і сум, і втрати, 
І не можна їх обминуть. 

Але к бісу цю мудрість убогу! 
І догадки під три чорти! 
Я бажаю, щоб всю дорогу, 
Все життя усміхалась ти. 

Щоб ніколи сльоза на вії 
Не світилася, мов роса. 
Хай же щастям завжди ясніє 
Некриклива твоя краса. 

Я не йму тобі зовсім віри, 
Як сумною побачу тебе, 
Небо в сутінь буває сірим, 
А насправді ж воно — голубе. 

VIII 

Здрастуй, сонце, і здрастуй, вітре! 
Здрастуй, свіжосте нив! 
Я воскрес, щоб із вами жити 
Під шаленством весняних злив. 

Хай заляжеться тиша навколо, 
Й знову стану, як ви, німим, 
Але в серці моїм ніколи 
Не замовкне весняний грім. 

IX 

Пройдуть зливи, замовкнуть грози, 
Задрімають вітри на ланах. 
І весняного грому погрози 
Пронесе стороною луна. 

А проміння довге, як мітли, 
Обмине сизохмарну даль. 
І пройдеш ти, лишивши світлу, 
Невгамовну мені печаль. 

Та в прекраснім житті важкому 
Будуть завжди сіять мені 
В душу, повну вітрів і грому, 
Сіруватих очей вогні. 

Січень 1961