ЖОРНА 

Натуга на руках, 
від втоми чорних, 
здувала жили, 
ніби мотузки. 
Каміння клацало зубами 
в жорнах, 
жувало жовті зерна на друзки. 
І сіялось не борошно, 
а мука… 
При тьмяному мигтінні каганця 
жіночі ніжні 
материнські руки 
тягли за ручку 
камінь без кінця. 
Журливо мліли очі сумивиті, 
і борошно, 
мов біла кров, лилось… 
Це все було 
в двадцятому столітті, 
що грозами над нами пронеслось. 
Ми часто чуєм 
радісну зловтіху 
у голосі ворожому, 
чужім, 
що заглядали кривда 
й люте лихо 
у наш — 
для щастя виведений — дім. 
Хай сатаніють 
виродки од крику — 
нас не знобить 
од їхньої хули: 
нам жорна ті 
із кам'яного віку 
на танках варвари 
з Європи привезли. 
І то для них 
таки й була наука, 
коли — 
у всього світу на виду, — 
немов у жорнах, 
дужі наші руки 
перемололи варварську орду. 
Народе мій! 
Титане непоборний, 
що небо підпирає голубе! 
Твій гордий подвиг 
не принизять жорна — 
вони лиш возвеличують тебе. 
Дарма біситься 
злість ворожа, чорна — 
нічим не очорнить 
твоєї боротьби!.. 
Цілую руки, 
що крутили жорна 
у переддень космічної доби.