Вiкно зимового вагону 

Лежать, лежать 
снiги, 
пливуть лiси 
у крайню 
Раїну, де над вiтром 
— дальня путь. 
I гаснуть голоси 
гракiв i вечiр витре 
З усесвiту iсторiю снiгiв. 

З яруги викотивсь багряний ґалаґан 
I цапки став над падлими полями 
Подобень мiсяця. Туман 
Топив в затонах пам'ять. Рами 
Небес розчахли. Зорi забрели в нiгич 
у чорний чад, 
I, звiвши вгору темнi руки навзнаки, назад 
Упала нiч. 

I все ж лежать, лежать снiги, 
Пливуть лiси у крайню 
Раїну, де над вiтром вольна путь, 
Де гори з гiр 
Родяться, де у дальнiй 
Похiд веде вода i не дає зануть, 
Доводить, що у день веде, у виноград, 
Цiлує листя, спорить i свариться, 
Верзе, що встане, 
Устає 
i падає назад: 
— Немов iзроду небуло снiгiв, 
Немов весна в вагонi i рука 
Дiвоча нiжно на вустах присниться 
Й чабан, що десь увечорi гукав, 
Перетворивсь на теплу й сонну птицю. 

1929