Франсуа Війон. Життя і твори (Переклад, передмова і примітки Святослава Гординського) Передмова І. Поет і його доба На те, щоб краще зрозуміти поезію Франсуа Війона, поета багатьох суперечностей, обов'язково треба зупинитися на тих провідних ідеях і рухах, які нуртували в центрі французького духового життя - Парижі, в ту довгу переходову добу, за якої середньовіччя перейшло в ренесанс. Середньовіччя створило колосальні духові надбання в літературі, мистецтві, філософії, тим не менш допитливий людський дух у своєму постійному змаганні вперед почав підважувати старі істини та форми і висувати нові ідеї. Париж став бойовищем усіх найважливіших конфліктів доби, місцем тих рухів був його університет, завжди в опозиції до всякої влади - папської, єпископської, королівської. 1290 року папський делеґат Бенедетто Ґаетані (пізніший папа Боніфатій VIII) картав Паризький університет за те, що він "своєю наукою затруїв весь світ, забуваючи, що завданням людини є не здобувати знання, а дбати про спасіння душі". Ще в середині XII віку П'єр Абеляр своїми викладами систематичної логіки стягав до університету юрми студентів, а століття пізніше Тома з Аквіну, під впливом філософії чистого розуму Арістотеля і його арабського коментатора Аверроеса, спробував дати синтетичне розмежування двох до того часу безнадійно сплутаних справ - віри і знання, теології і філософії. Тома став батьком просвічення, його вченням користувалися однаковою мірою мислителі ортодоксійні й єретики. А й сам він за свої виступи проти спіритуалізму й іраціоналізму, боронених чільними його, домініканця, суперниками - францісканами, був свого часу осуджений як гнилий компроміст та вигнаний з Паризького університету. Одним з опонентів Томи з Аквіну був Сіґер Брабантський, що проповідував автономію розуму і "чисту" науку, вільну від будь-яких обмежень. Його можна б уважати піонером того гуманістичного, позарелігійного мислення, розвиненого особливо в французькій літературі, що його експонентами в нашу добу стали Жід, Сартр і Камю. Ми згадали тільки кілька імен 12-13 віків, щоб показати, які глибокі традиції мав Париж як осідок інтелектуального неспокою; це, зокрема, стосується його університету, з якого пізніше вийшов і Війон. Добу Війона (середину XV віку) потрясли різні попередні зрушення, що прокотилися тодішньою Европою. Це були не тільки народні рухи Вікліфа, гуситів, Жанни д'Арк, але й той факт, що тодішня церква у своєму конформізмі ставилася індиферентно до прагнень нової людини. Доказом цього могла бути невдача церковних реформ на соборах: у Пізі 1409, Констанці 1414, Базелі 1431. Церковний авторитет був дуже підтятий боротьбою в самому папстві: був час, коли було три папи одночасно. Хоч цей розрив поладнано 1417 року, на соборі в Базелі були спроби вибрати ще одного анти-папу. Незабаром, 1458 року, цілий християнський світ потряс упадок Царгороду, і християнство опинилося під реальною загрозою мохаммеданського тиску. Одночасно королі почували небезпеку від народних рухів, а з другого боку - від папства. Королі змагалися за владу з князями, чернечі чини конкурували одні з одними і боролися з університетами, які, не підлеглі ні церкві, ні королеві, продовжували виниклі ще давніше на арабських дворах філософічні диспути. В цих суперечностях християнство зударялося з різними ліберальними рухами, центром яких, побіч Оксфорду і Праги, був власне Паризький університет. Пізніша реформація, оперта на народні мови, змагалася з урядовою латиною і підтримувала емансипацію національних мов. І як не згадати, що Ян Гус бував у Франції, що Єронім Празький викладав у Сорбонні, а Жанну д'Арк її французькі сучасники розглядали як гуситку? Хто хоче, може дошукуватися символічного зв'язку в тому, що рік загибелі Жанни д'Арк (1431) був і роком народження одного з найбільших поетів Франції - Франсуа Війона. Хоч і як ці дві постаті різні характерами, - з одного боку, героїчна дівчина, впевнена в тому, що виконує Божий наказ, яка, можна сказати, створила французьку націю, з другого - поет-волоцюга, цинік і злочинець, - залишається фактом те, що на темному тлі Франції 15 сторіччя це дві її найсвітліші постаті. Життя Війона припало на добу після 100-річної війни. Франція була винищена, знеможена довгою англійською окупацією, пошестями й голодом. Це була доба загальної життєвої непевности, хаосу, неустійнених моральних засад; щойно спроквола виринали обриси нової Франції з усіма її політичними й соціяльними протиріччями. В цьому крутежі опинилася одна людська істота, яка з великою щирістю, життєвою правдою і геніяльною майстерністю зобразила весь той духовий хаос. Поезія Війона стала не тільки сповіддю дитини своєї доби, образом її душі, але й широкою панорамою свого часу, і то панорамою, баченою знизу, людиною, яка на все мала власний погляд і суд. Франсуа де Монкорб'є, відомий як Війон, народився десь у середині 1431 року, мабуть, в околиці Парижу, він бо мав виборче право парижанина. Про його батька знаємо липі те, що він помер рано. Його мати жила в Парижі, дядько був священиком в Анжері, інші члени родини до нього не признавалися, мабуть, у наслідок його скандального життя. Малим Франсуа щиро заклопотався Ґійом де Війон, парох катедральної церкви св. Бенедикта в Парижі біля Сорбонни. Прибраний батько був досить вибачливий і витягав його з різних клопотів. Про юнацькі роки Франсуа не знаємо нічого, крім того, що десь 1446 року, п'ятнадцятирічний, він вступив до Паризького університету і в березні 1449 отримав ліценцію бакалявра з теології і церковного права, а 1452 року став "майстром мистецтв". Можливо, що його протектор бажав бачити в ньому майбутнього каноніка, проте Війон ніколи не здобув потрібного для цього стану докторату з теології. Про три наступні роки Війонового життя бракує будь-яких даних. Припускають, що в той час він крутився в судово-адвокатських колах, на що є чимало натяків у його писаннях, включно до знання всяких судових справ і апеляцій. Зате зовсім певне, що саме в цей час він вів гуляще життя в колах "золотої" молоді та що тоді запізнався з такими типами, як Реньє де Монтіньї, Колен де Кайє, Ґі Табарі, Жан де Лю та абесса де Пурра. Сюди належить і чималий список шинків, у яких він гостював, починаючи від "Шишки" до "Грубої Марґо". Тінню через ті роки пересувається Катерина з Воселю, велика любов його молодечих років і, можливо, причина його нещасть. Це те, що можна визондувати безпосередньо з його творів. Десь 1451 року Війон мусів брати участь у студентських галабурдах, особливо у викраденні угольного каменя з готелю пані де Брюєр, що мав популярну назву "Під чортячим бздом". Однієї ночі студенти викрали цей камінь і перенесли його на гору Сент-Ілер. На скаргу власниці, поліція забрала той камінь і поклала його на подвір'ї палати трибуналу. Студенти розбили браму, забрали камінь і знову перенесли на Сент-Ілер, ще й прикріпили його ланцюгами. Після цього студенти почали бешкети по всьому Парижу, зривали вивіски з домів (доми тоді не мали чисел) та крамниць і переставляли їх навпереміш. У справу втрутилася міська поліція, арештувала чотири десятки студентів, а університет мусів перервати виклади на кілька місяців. З цією подією зв'язана найраніша Війонова поема - "Роман про чортяче бздо", яка до нас не дійшла, але вона свідчить, що вже в студентські роки він писав поезії. Життєва ситуація Війона різко змінилася 5 червня 1455. Того дня він сидів під дзвіницею церкви св. Бенедикта при вулиці Сен-Жак, розмовляючи з о. Жіллесом, у товаристві ближче не відомої дівчини Ізабеллі, коли надійшов інший священик, о. Філіпп Сермуаз у супроводі якогось Жана ле Мерді. З причин, яких не знаємо (Ізабелля?), розлючений Сермуаз накинувся з лайкою на Війона і, по кількох словах, витягнув з-під своєї ряси стилета і вдарив Війона, розтявши йому губу. Залитий кров'ю, Війон не залишився в боргу, витяг свого короткого палаша і поранив Сермуаза, але Мерді, зайшовши ззаду, відібрав йому зброю. Обороняючись від нових ударів, Війон підняв якийсь камінь і шпурнув на Сермуаза, так що той упав на землю. Після цього Війон подався до цирульника перев'язати рану, а Сермуаза перенесено до шпиталю. Переслуханий слідчим з Шатле, Сермуаз відмовився подати причини свого нападу на Війона, заявивши, що не має на нього гніву, і прохав не тягти його до суду. Незабаром він і помер. Для безпеки Війон під чужим прізвищем покинув Париж: і подався на провінцію. Звідси незабаром подав прохання до короля з заявою, що до того випадку він був людиною чесною і не караною, та згадав, що Сермуаз перед смертю його не винуватив. Суд оцінив цей випадок як самооборону, і Війон отримав від короля Шарля VII листа з уласкавленням. Він повернувся до Парижу, але вже без засобів для прожитку. Тут він зустрів декого з своїх давніх кумпанів, між ними Ґі Табарі, Колена де Кайє, що був майстром від розбивання замків, і одного вломника, званого Малим Жаном. Вони вчвірку склали сміливий плян: вломитися до скарбниці Наварської колегії (на місці сьогоднішньої Політехнічної школи). Однієї ночі перед Різдвом 1456 року вони й виконали свій плян, захопили 500 золотих екю, втекли і поділилися здобиччю. Після цього Війон подався до свого дядька в Анжер. Тут і постав його "Малий заповіт", одначе як причину свого виїзду до Анжеру Війан подав відкинуту любов його дівчини, як припускають, Катрі Восельської. Вломників викрито щойно пізніше. Ґі Табарі, впившися, по-дурному розповів у шинку всі деталі цієї справи одному священикові. Табарі арештували, його передано церковному судові, а цей, після допитів, отримав повну реляцію влому до Наварської колегії та прізвища його головних організаторів - Війона і Кайє. Це було вже більш як два роки після втечі Війона з Парижу. Щойно справа викриття влому стала відомою, Війон почав мандрувати з місця на місце: Бур-ля-Рень, Бурж, Блюа, Мулен, Ренн, Русільйон, Сен-Женеру, - якщо назвати тільки місцевості, згадані в його творах. Деякий час проживав він на дворі князя Шарля Орлеанського, що сам був визначним поетом, і брав участь у влаштовуваних князем поетичних турнірах. Тут постала Війонова баляда, що починається словами "Зі спраги умираю над рікою", що її на турнірі на ту саму тему написав також князь і ще п'ятнадцять інших поетів. Гостювання на княжому дворі, в Блюа або Мулені, не перешкоджало Війонові далі товаришувати з такими типами, як Реньє де Монтіньї та інші "кокільяри". Ця назва походила від coquille - мушля, яку чіпляли до свого одягу паломники тих часів, для зазначення того, що вони на прощі. Власне, між ці групи прочан замішувалися всякі кримінальні елементи, які, для замилення очей, також носили мушлі. Цей асоціальний елемент мав свою власну злодійську мову, яку Війон добре вивчив та написав тим жаргоном низку баляд (збереглося 11). Проблема, чи Війон у тих балядах хотів справді приховати якісь таємниці або передати злодійські поради, чи, може, склав їх зі спонук чисто артистичних, залишається й досі темою спорів, як і значення багатьох слів того жаргону. Після викриття влому до Наварської колегії справа застряла в суді. Із збережених судових актів знаємо тільки те, що власники домагалися бодай частинної реституції вкраденої суми, зменшеної до 50 золотих екю, та й то платної в двох ратах. Існує здогад, що коли Табарі буїв повішений, його мати заплатила якусь суму колегії. Досі ще не роз'яснено, в яких умовах Війон, перебуваючи на княжому дворі в Блюа, 1460 року опинився в тюрмі в Орлеані. 17 липня того самого року до Орлеану прибула трирічна дочка князя Марія Орлеанська, і з цієї нагоди Війон був звільнений з в'язниці. Ціле літо 1461 року Війон перебув у в'язниці в Мені над Люарою, ув'язнений невідомо з якої причини єпископом Тібо д'Осіньї. Це тут він, благаючи допомоги, написав своє послання до приятелів з рефреном "Чи ж кинете ви бідного Війона?" У своєму "Великому заповіті" Війон зобразив єпископа як немилосердну, жорстоку людину, проте не відомо, як воно було в дійсності, бо оправу знаємо тільки з погляду Війона. В кожному разі перебування в тій в'язниці стало для Війона великим досвідом, підірвало його здоров'я і змусило замислитися над цілим дотеперішнім його життям, вислів чому дає чимало пасажів "Великого заповіту". Для Війона-поета це був зворотний пункт його життя. Урятував його знову щасливий збіг обставин: король Люї XI переїздив через місто і, згідно з тодішнім звичаєм, було звільнено з тюрми всіх в'язнів, між ними й Війона. Він подався до Мулену, звертаючись до дюка Бурбонського з балядою-проханням допомогти йому і позичити "щось там". Мабуть, він отримав якусь допомогу і зміг повернутися до Парижу або його недалекої околиці. Власне тоді, від грудня 1461 до літа 1462 року, він написав свій "Великий заповіт", у який уклав, композиційно не завжди пов'язано, чимало своїх баляд, створених раніше. З цього самого часу походить "Спір Війонового серця з тілом" і "Баляда про Фортуну". При кінці 1462 року бачимо Війона знову в Парижі і знову в нових тарапатах. З листопада того року його ув'язнено в Шатле ніби за якусь крадіж; його незабаром звільнено, але тут хтось пригадав собі справу з вломом до Наварської колегії. Факультет теології заскаржив його на сплату 120 екю золотом і виміг від нього згоду сплатити цю суму протягом трьох років. Війона знову звільнено, проте швидко зустріло його нове лихо. Повертаючися з двома приятелями після вечері додому, на вулиці Сен-Жак він зупинився біля таверни "Під Мулом", біля якої мав своє бюро понтифікальний нотар Франсуа Фербук. Один з Війонових кумпанів жартома почав стукати у вікно, вибігли писарі, і зчинилася бійка, у яку втрутився й сам нотар. Інший кумпан Війона поранив його стилетом. Хоч сам Війон тримався весь час осторонь і не втручався до бійки, проте нотар його впізнав і подав його ім'я у своїй скарзі судові. На другий день Війон опинився в Шатле, його взято на допити водними тортурами (воду вливано через лійку в рот) і засуджено до страти на шибениці. Війон подав апеляцію, і декрет парляменту скасував вирок, але, беручи до уваги його погану репутацію і те, що він був спричинником багатьох клопотів для поліції і судів, покарав його вигнанням з Парижу на 10 років. Він не мав права появлятися в місті під загрозою кари смерти. Війон своєю балядою попрохав суд дати йому три дні для залагодження різних справ і побачення з родиною та роздобуття грошей на дорогу. Він мав тоді 32 роки. Від цього часу (8 січня 1463) ми не маємо про Війона ніякої вістки, він зник, мов камінь у воді. Щоправда, Рабле в "Пантаґрюелі" писав, що Війон нібито мав жити в Поату, організуючи там вистави комедій та містерій, проте ніяких доказів на це немає. Зате в народі Війон став постаттю майже леґендарною, героєм Les Repues Franches ("Дармоїдки"), твору, що появився друком після його здогадної смерти. Це - цикл баляд й інших поезій у народній традиції, базованих на "війоніяні". Тут Війон зображений як провідник студентів або вчених, прошаків і волоцюг, постійним змаганням яких було роздобути собі добру їжу коштом інших. Цього досягалося за допомогою усяких хитрощів і штучок у стилі Тіля Уленшпіґеля, який, зрештою, сам постав не без впливу "війоніяни". За словами невідомого автора того збірника, Війон був "мамкою для тих, хто був безгрішний, а в обмані на всі лади він був найзапопадливіший". Це був посмертний трибут його волокитству, хоч леґендарною постатю став він уже раніше, заполонюючи уяву сучасників своїм життям, яке не вкладалося в нормальні суспільні рамки. II. Поезія Франсуа Війона Заки перейдемо до того, що створило Війона одним з найбільших ліричних поетів Франції і світової поезії, треба кинути ретроспективний погляд на саму французьку поезію довійонової доби, він бо з погляду тематики, форми і поетикальних засобів не вніс у неї нічого такого, чого не можна б знайти в його попередників. Він своєю творчістю фактично тільки завершив певну поетичну добу. Існує погляд, що стара французька поезія цікава тільки для істориків середньовіччя та професорів літератури, вона бо викликає інтерес більш з погляду філологічного, як артистичного. Цей погляд зовсім помилковий, стара французька поезія має і з погляду артистичного все потрібне, щоб зачарувати й сучасного читача. З IX-XI віків дійшли до нас лише уривки творів французької поезії, що давніше існувала, і тільки в XII сторіччі вона стає перед нами відразу як довершена і досконала творчість. Франція була тоді великою мірою культурним та інтелектуальним осередком Західньої Европи, бо, в результаті норманських виправ, Англія також стояла близько до французької літератури, а французька мова в Англії була офіційною. І хоч, починаючи з XIV віку культурні сили Европи почали тяжіти до Італії, Франція далі тримала провід у багатьох ділянках; рівноважником ще середньовічного Данте був, власне, уже ренесансовий Війон. Найраніша французька поезія була релігійна, і її творцями були священики, монахи та єпископи, які часто були справжніми поетами. Найбільшим ідейним стимулом їх творчости були хрестоносні походи, які відбилися і в епічній, і в пісенній творчості. Фактично найстаріші збережені твори це chansons de geste - епічно-героїчні поеми, подібні до нашого "Слова о полку Ігореві". Їх збереглося порівняно багато, до сотні. Вершиною тієї творчости є загальновідома "Пісня про Ролянда", базована на історичній битві Карла Великого 778 року, але оформлена остаточно щойно при кінці XI віку. Десь у половині XII віку появилися перші романи, темою яких була любов. Появляється й новий тип мандрівного лицаря, який хоч і повний християнських чеснот, має вже більш світський погляд на життя. Постали й зміни формальні: якщо давніша поезія базувалася на асонансах, то нова романсова поезія увела риму і виробила 8-рядковий силабічний куплет, який став основою багатьох творів дальшої поезії. До розроблення поетичних форм спричинилася також провансальська поезія трубадурів, основною формою яких було 5 до 7 метрично однакових станс, з мелодією, скомпонованою самим поетом. Найяскравішим типом французької поезії XII-XIII віків була поезія двірська, в якій особливу ролю почала відогравати жінка. У ті часи французькі поети, черпаючи мотиви з кельтських леґенд, створили такі сюжети, як про Трістана й Ізольду; інші черпали свої теми з леґенд про короля Артура, ще інші опрацьовували історії про Лянсельота і Ґрааля. До наших днів збереглося понад шість десятків романів на подібні теми. Проте найславетнішим з старих французьких поетичних творів є "Трояндний роман" (Le Roman de la Rose), який почав писати Ґійом де Лорріс десь коло 1240 року. Темою роману є опис сну, що його розказує один з коханців; героїня не виступає як жінка, вона - символ: пуп'янок троянди в городі Бога Любови, оточений алегоричними постатями на зразок Часу, Природи, Чистоти, Соромливости, Милосердя, Страху, Надії, Бажання, Обмови, Розсудку. Цим алегоричним підходом поема відразу здобула велике признання сучасників. Лорріс встиг написати тільки перші 4 тисячі рядків, дальшу працю перервала, мабуть, смерть поета. Щойно 40 років пізніше Жан з Мену заходився продовжувати поему, дописавши дальших 18 тисяч рядків. У свій твір уклав він усе те, що цікавило тодішню людину з таких ділянок, як релігія, філософія, мораль, наука, любов, при чому постать жінки перетворилася в нього, як і в Боккаччо, на об'єкт гострої і не раз цинічної сатири. Саме з цього твору черпали свої теми пізніші Чосер і Війон. Сотні рукописів цього твору, що дійшли до нас, доводять його незвичайну популярність у XIV сторіччі. XV сторіччя було віком лірики, репрезентованої такими іменами, як Есташ Дешан, Христина з Пізи, Ален Шартьє, Шарль Орлеанський і, врешті, Війон. З них Шарль Орлеанський найзручніше і найталановитіпіе використовував алегоричні традиції "Трояндного роману". Його баляди і рондо заповнені алегоріями і символами на зразок "ліс нудної Туги", "вікна моїх очей", "епідемічна Любов", "води Фортуни", "весла Надії", "хвилі Турбот", "брама Думки" тощо. Поезія того часу ще до виступу Війона досягла вершин досконалої форми, і Шарль Орлеанський оперував нею блискуче. Проте, хоч і яка досконала його поезія, в ній виразно вичувається відстань від реального життя; здавалося, що вона перебувала в таких високих сферах, що їй не видні були звідти всі земні події з усією їх реальною, брутальною правдою. Це був високий артизм багатої і забезпеченої від життєвих турбот кляси, якій чужими були спонтанні вибухи почуття, їх заступала медитативність і споглядальність. Для прикладу можна б навести одну з князевих баляд: Одного дня, як з Орлеану Я до Блюа рікою плив, Скрізь зустрічав, куди не глянув, Грайливі валки кораблів. Прямим їх шляхом вітер вів І дружня хвиля їх носила, Мав кожен з тих мандрівників Прихильний вітер у вітрилах. Мене, і серце, й мисль, нежданно Цей образ радістю сповив; І враз собі шепнув я банно: "Як я такого б теж хотів! Вітрила Втіхи я б розвив, Якби лиш впевнености сила, Що стріне кожен мій порив Прихильний вітер у вітрилах". "Але мені від Долі дано Частіш спокійних вод розлив; В плавбі цим світом-океаном Без руху, може, я б заскнів, Якби Надією не жив, Що весла знов сплеснуть, як крила, І злопотить у тиші днів Прихильний вітер у вітрилах". Ті кораблі, що їх я стрів, Угору йшли, я вниз спішив, Мене ворожа хвиля била; Дай, Боже, щоб мене повів Прихильний вітер у вітрилах. Показати реальну сторінку людського життя з усіма його конфліктами припало на долю саме Війона. Що ж, властиво, нового він дав? Війон, передусім, дав себе самого. Свої думки, почування, турботи, тривоги, свою життєву радість і свій жах перед смертю. Часово його творчість охоплювала лише шість літ (від 1456 до початку 1463 року). Але за цей порівняно недовгий період Війон встиг висловити себе повністю і яскраво. Формально він продовжував поетичну творчість своїх попередників і не раз просто переспівував їх теми. Наприклад, Есташ Дешан серед своїх понад тисячу баляд має й одну про панів минулих днів, баляду про спір голови і тіла, як і сатиричний заповіт. Інший поет, Жан Реньє, теж зримував свій заповіт задовго до виступу Війона. "Жалі гарної збройовниці" також мають своїх прототипів, з яких найближчий - це "Скарги старої" в "Трояндному романі". Щодо форми вірша Війон також був залежний від попередників, його 8-віршому строфу вже довели були до досконалости згаданий Дешан, Христина з Пізи й Ален Шартьє. Проте Війон вніс у ті відомі теми і форми передусім власну, інтонацію, яка відраізу відрізняє йот поезію від інших, та власну життєву філософію, висловлену з великою поетичною силою і водночас легкістю. До того, на відміну від дидактичної і моралізаторської поезії його попередників, він вклав у свою поезію більше ліризму, роблячи її героєм себе самого. Ми вже згадували, що Війонова поезія у порівнянні з поезією його попередників і сучасників більш реальна, більш заполонена життєвими проблемами, від духових до соціяльних. Тут головною його зброєю була сатира, в якій він неперевершений майстер. Він зручно використовує всі її види й відміни: іронію, пародію, калямбур, антифразу, антитезу, гру дійсного з уявним, взагалі його фантазія необмежена. При цьому його естетичний смак несхибний, не зважаючи на часті вульгаризми, що були для нього просто новим мистецьким матеріалом, з якого також можна творити високу поезію. В його сатирі всі показані ним особи й стани є носіями своїх неприховуваних інстинктів, майже всі вони, більшою чи меншою мірою, негідники. Якщо сказати, що сам Війон був не кращий від них, то можна ствердити: яке суспільство, такий і його поет! Лише він, що жив серед того суспільства і знав наскрізь своїх сучасників, міг дати такий правдивий образ своєї доби. Не диво, що є критики, які вважають його великим моралістом. На виправдання Війона можна б навести такі факти, як загальний моральний упадок після винищення Франції столітньою війною і пошестями; війни знесилили лицарський стан, і на його зміну прийшло міщанство з його грошово-матеріяльним цінуванням вартостей. Моральні основи суспільства, як знаємо з досвіду історії, творяться виробленими суспільними станами, а вони щойно народжувалися. Мародери і взагалі люди, які під час воєн відвикли від праці, не швидко влилися назад у нормальне суспільне життя. Загублено не тільки респект до праці, а й до людського життя взагалі. Кожен намагався жити якнайлегшим коштом на рахунок інших, бавитися, бенкетувати. Не диво, що в ту добу у Франції були перекупні суди, а вплатою до королівської скарбниці можна було купити собі уласкавлення. Церква, маючи нагромаджені великі багатства, сама переживала кризу, бо до неї тягнулися й елементи, ласі наживи. Тодішні священики, і навіть жіночі манастирі, вели прилюдні шинки, посідали різні світські уряди і взагалі поводилися легко, щб навіть створило спеціяльний рід тодішньої літератури, так званих фацецій, звернених особливо проти ченців. Про Війона можна сказати, що він у ту добу звихнутих моральних вартостей був її сином. Ніщо не було йому байдуже, любов і ненависть, пристрасть і ніжність, іронія і глум з устійнених вартостей, які часто ними не були. Він жив небезпечно, але водночас спалювався творчо, і це останнє врятувало його перед судом історії. Ще одна особливість Війона-поета звертає на себе увагу: хоч він і чує свою неспроможність вернутися з лихої дороги, він має повну свідомість того, що морально він чинить зло. Тому його жалі за втраченим часом, за молодими прогайнованими роками мучать його сумління. Його сповіді дуже щирі і викликають співчуття. Одночасно його скрізь переслідує образ смерти, такий типовий для людини тієї доби. На Війоновій поезії можемо спостерігати духовий процес переходу Готичного середньовіччя в добу відродження: в містичну добу середньовіччя смерть була тріюмфальним відродженням душі в іншому, небесному житті; для Війона і його сучасників смерть стала реальною дійсністю, як кінець усіх земних утіх. Свою візію старіння всього живого і знищення Війон зумів передати з великою й переконливою силою, чисто людським інстинктом самооборони кладучи рів-новажник між двома елементами: не душа проти тіла, а - душа і тіло. Це й було те основне, що відрізняло світогляд ренесансу від середньовіччя. Про саму релігійність Війона написано вже чимало дослідів. Кожен читач сам спостереже, що релігійні пасажі Війонових поезій належать до найкращих. Це незалежно від того, що ченці тодішніх жебрущих чинів часто бували об'єктом його сатиричних випадів. Але ці протиріччя були зовсім у його натурі і стилі, він був людиною контрастів. Укладач одної з французьких антологій католицької поезії (1933) Робер Валері-Радо писав: "Не нарікаймо, разом з Клеманом Маро, що Війон не був вихований на королівських і княжих дворах, де виробляються погляди і полірується мова; тоді він був би згубив той смак, ту мальовничість, ту безпосередність, що роблять з нього поета, якого не позначив час і якого вважаємо близьким до нас". III. Проблеми українського перекладу Війона Оригінальні рукописи Війона до нашого часу не дійшли, відомі тільки п'ять рукописних копій, усі з XV віку. Перше друковане видання творів Війона появилося заходами П'єра Леве 1489 року. Видання мало широкий успіх і до 1533 року, коли король Франсуа І доручив Клеманові Маро надрукувати повне офіційне видання Війона, вийшло друком до 20 видань. У наступні 1533-42 роки - ще дальших 12. Отже, популярність Війона була незвичайна. Маро, редаґуючи поправлене видання, сам не все вже розумів і зазначив у передмові, що, "щоб збагнути глузд Війонових алюзій, треба було жити в Парижі сучасно з автором і в його середовищі". Цікаво, що Маро мав до диспозиції не тільки рукописи і друковані видання, а згадує й чимало старих людей, які знали поезії Війона напам'ять тільки з усної традиції. Після 1542 року Війон майже зник з історії французької літератури. Це можна пояснити тим, що почалася доба клясицизму з зовсім іншими естетичними ідеалами. Фактично Війона відкрили наново щойно романтики. Справжні критичні видання творів Війона почали появлятися щойно під кінець минулого століття. Сюди належить передусім нині вже клясичне видання Оґюста Лонньона (1892), з численними коментарями. Це видання було пізніше переглянуте й опрацьоване іншими авторами - Люсьєном Фуле на основі заміток Ґастона Парі (1932). Важливі для роз'яснення життя і творчссти Війона праці видали П'єр Шампіон (1912), Марсель Швоб (1912), Люї Туан (1913) та ціла плеяда сучасних дослідників, яка, переважно з судових актів, завжди уміла витягти якийсь цікавий деталь, важливий для зрозуміння творчости Війона або виправлення поглядів попередніх коментаторів. Наприклад, Лонньон думав, що "три маленькі хлопчики" (МЗ 25-26, ВЗ 126) це справді троє бідних і голих сиріт, якими заопікувався Війон у молодих роках; щойно пізніше відкрито, що ті голенькі сирітки - це багаті лихварі і спекулянти, до того старі, і поет тут скористався глумливою іронією. Ми в своєму перекладі користувалися компілятивним сучасним виданням, зредаґованим Андре Марі, але ми брали до уваги й інші праці і тлумачення тексту, включно до факсиміле різних старих видань. Досить обширні коментарі до текстів, конечні для їх повного розуміння, взято із згаданих вище видань та деяких видань англомовних. Чи існували якісь українські переклади хоча б поодиноких віршів Війона українською мовою до 20-их років, встановити нам не вдалося. А втім, з давніших перекладачів, які були б спроможні впоратися з перекладом цього поета, міг входити в рахубу хіба тільки В. Самійленко. Десь у половині 20-их років переклад "Баляди про пань минулих днів" зробив М. Рильський; він мав увійти в антологію французької поезії, що її готували неоклясики, але вона, як "буржуазна", до друку допущена не була. Чимало її перекладів загинуло, а з ними й переклад Рильського. 1961 року автор цих рядків у своїй збірці перекладів "Поети Заходу" дав переклад трьох Війонових баляд - "Про пань минулих днів", "Поетичного турніру в Блюа" й "Епітафію", що всі були перекладені ще в половині 30-их років. 1962 р. в І випуску збірника Об'єднання українських письменників "Слово" (Нью-Йорк) появилися два наші дальші переклади з Війона: "Баляда для ублагання Богодориці" і "Баляда про злющі язики". У 500-річчя здогадної загибелі Війоїна (1463) чотири Війонові баляди: "Баляду про жінок минулих днів", "Баляду про паризьких жінок", "Суперечку між душею і тілом Війона" і "Баляду проти ворогів Франції" помістив у київському "Всесвіті" (ч.6, 1964) Микола Терещенко. У 1967 році журнал "Сучасність" (ч.6) надрукував наш переклад Війоного "Малого заповіту", з якого появилася й окрема відбитка. Чергово у Збірнику "Слово" ч.3 за 1968 рік появилися друком ще три твори Війона в нашому перекладі: "Баляда, або Молитва", "Баляда доброї доктрини" і "Спір Війонового серця з тілом". Вкінці, у ч.12 "Всесвіту" за 1968 рік 41 початкову строфу "Великого заповіту" дав Леонид Первомайський. Книжка, що її даємо тепер читачеві, є першим повним перекладом творів Війона українською мовою. Правда, до цього видання не ввійшли Війонові поезії, написані злодійським жарґоном. Проте й не всі французькі видання містять ці речі, вважаючи, що не все ще в них достатньо вияснене і що вони неперекладні навіть на мову французьку. А втім, ті речі, головною темою яких є поради, як викрутитися від шибениці, з погляду літературного не такі то важливі. Все ж, щоб дати поняття, що собою ті речі являють, подано один вірш (усіх є 11) у перекладі як зразок. Складність перекладу Війонової поезії спричинена самою відмінною структурою двох мов. Французькі слова коротші, наголос усіх слів на останньому складі дає велике багатство рим. До того при відміні різні українські слова подвоюють або потроюють свої склади (рід, роду, родові), чого не знає мова французька. Все це дає змогу французькому поетові досягти більшого згущення слів і їх значеневого навантаження. Щождо рими, то українська мова багата на рими дієслівні і граматичних відмінків, яких сучасний поет намагається не надуживати. Зокрема, Війонова поезія має 30 баляд з однорідними для всіх строф римами; поет додає їм ще різні акростихи або, як у "Баляді для його любки", кожен рядок закінчує словом на "р". Перекладання таких речей стає ребусом: перекласти все це так само - можливо, але тоді, ганяючись за тим, щоб структуру однієї мови передати структурою іншої, зовсім відмінної, можна загубити те, що в поезії основне: зміст, думку, ліричне і музичне звучання. З цього ясно, що перекладати слід засобами, які властиві засобам перекладної мови. Тому в наших перекладах ми вибрали дорогу посередню, намагаючися передусім передати загальний дух ориґіналу, його інтонацію, далі зміст з його завжди гострою, дотепною думкою, повною алюзій. При цьому збереження всіх віршових форм було справою самозрозумілою. Тільки щодо римування перекладач був трохи вільніший: з 30 баляд 10 перекладено однорідними римами, а 20 тільки з збереженням рефренів на кінці кожної балядної строфи. Акростихи перекладено лиш декуди, для прикладу, у балядах їх можна спостерегти тільки на письмі, в мові вони не вичутні. До того, акростихи, в яких є початкова літера "е", найбагатша в мові французькій, але убога в українській, робить переклад справою нереальною. У кінцевому висліді завжди важливе було тільки поетичне звучання, не механізм рим; тому, наприклад, "Подвійну баляду", перекладену первісно однорідними римами, ми воліли перекласти удруге римами вільнішими. У перекладах тих баляд з мови французької на інші різні перекладачі поводилися відповідно до структури своєї мови й поетичного ефекту, якого хотіли досягти. Перекладачі англійські цієї однорідности рим досягали легко (Дж. Пейн, Дж. Г. Легшер, Н. Камерон), російські (Ф. Мендельсон, І. Еренбурґ) з чималим віддаленням від ориґінального тексту, те саме можна сказати про словацький переклад Яна Смрека. Зате німецький перекладач В. Кюхлер зовсім не дбає про однорідні рими: у балядах і навіть у стансах, що повинні мати три рими, часом дає чотири. Так само зовсім вільно повівся у своєму польському перекладі "Великого заповіту" (неповному) Бой-Желенський, зберігаючи тільки рефрени. Для нього важливіша була гострота Війонової думки і дотепу. Сама українська мова перекладу має також свої проблеми. Безперечно, перекладач має перекладати літературною мовою свого часу, але що він має робити з французькою мовою XV віку, яка така відмінна від сучасної, як, скажім, мова Івана Вишенського від сучасної української? І як передати атмосферу, запах доби? Якась різниця мусить бути, тим більше, що додатково Війон свідомо користується архаїзмами, діялектизмами, жарґоном і латиною як мистецькими засобами. Тому уведення деяких архаїзованих форм галицького походження (бо там вони найдовше збереглися) було природним і логічним кроком у процесі перекладу. Майже скрізь там, де Війон заторкає справи релігійні, у нас автоматично в переклад попадають більш чи менш архаїзовані слова церковнослов'янської мови. Деякі засоби котляревщини, в позитивному і негативному розумінні, знайшли подекуди своє застосування в цьому перекладі. Малий і Великий заповіти Війона були перекладені у Вінніпегу в 1966-67 роках. Первісно було в пляні видати тільки ці дві речі, але ця справа затягнулася, бо виникла потреба перекласти ще й інші його баляди і врешті дати українській поезії всього Війона. Окремі партії перекладів упродовж останніх років читало декілька осіб, між ними вже покійні М. Шлемкевич і Є. Маланюк, далі В. Чапленко, Б. Кравців та інші. Деякі з них давали свої цінні посутні або дотепні зауваження щодо мови і стилю перекладу, які ми вдячно намагалися використати. Ми вдячні всім, хто стежив за поступом нашої перекладної праці і заохочував нас її закінчити. С. Гординський МАЛИЙ ЗАПОВІТ 1 У році чотирнадцять сот П'ятдесят шостім, муж учений, Я, Франсуа Війон, достот Здорові мавши глузд і члени, Рішив, щоб всяк творець смиренний Брав до уваги й інших суд. Слова ці висловив знаменні Веґет. Без цього - марний труд. 2 Отож тоді, в несамовиті Морозні доріздвяні дні, Коли вовків годує вітер, А люд ховається в курні Халупи грітись при вогні, Непереможну хіть дістав я Любовні пута навісні Покинути, що серце давлять. 3 Цей замір перевів я в чин. Весь час в очах моїх стояла Та, що кнувала мій загин, Хоч з того радости не мала; Моя розпука небо рвала, Жадаючи на неї мсти В богів Кохання й заклинала В любовних муках помогти. 4 Хоч станом, поглядом звабливим Душа втішалася моя, Вони, невірні і зрадливі, Мене жалили, мов змія, В потребі зміг відкрити я Фальшиві всі її прикмети; Не ті оратиму поля І інші битиму монети. 5 Вона очима затягла Мене в сильце підступне й скрите, І хоч я не творив їй зла, Хотіла смерть мені вчинити, Щоб не посмів я більше жити; Тікати мушу вже мерщій. Союз любовний наш розбитий, Мій стогін надокучив їй. 6 Від небезпек усіх, гадаю, Найкраще буде відійти. Кінець! В Анжер я вирушаю, Бо ласки в неї не знайти, Ні одробинки доброти, Вже загибаю, хоч здоровий; Любовний мучень, увійти Достойний між святих Любови. 7 Хоч гірко геть іти, та сам Її покинути я мушу. Вже бачить мій убогий тям: Хтось інший їй заліз у душу. Згадаю - й горло повне сушу, Як в оселедця, що засох, Яку страшну терплю катушу, - Чи ж лемент мій почує Бог?! 8 Отож, тому що від'їжджаю, Не знаючи, чи повернусь, (Я власні вади добре знаю, Що я залізний - не хвалюсь, Життя - непевна річ, боюсь Десь дуба на шляху не дати) І ще, не знавши, де знайдусь, Спішу цей заповіт списати. 9 Насамперед, в ім'я Отця І Сина й Духа пресвятого І Богодіви, що серця Єднає грішні наші з Богом, Ґійом Війон собі в підмогу Хай забере моє ім'я, - Хай діямантом сяє в нього, В додатку - корогва моя. 10 Теж, тій, що я казав про неї, Що гралася моїм життям, Що втіхи збавила всієї, Прогнавши від кохання брам, Своє в шкатулі серце дам, Застигле, крижане, злиденне; За весь життя мого бедлам Прости їй, Господи, від мене! 11 Теж, милий пан Ітьє Маршан, Якому вдячний я, приняти Хай зволить дар - мій меч-рубан, (Як ні - хай візьме Жан Рогатий); Його заставив я, до сплати В льомбарді треба вісім су; Тож їм меча прохаю дати, Ту суму заплативши всю. 12 Для Сен Амана Білу Шкапу І Мулицю передаю, А мій брилянт і чорнокрапу Уперту Зебру - дам Бларю. Отцям - декретика даю Omnisutrius... - проти булли Кармелітанців, хай свою Боронять честь і артикули! 13 А чесний пан Робер Валле, Наш писарчук парляментарний, Який з пустого не наллє, Леґат отримає шикарний: Штани, заставлені в винарні Під Вишкварком. Хай відбере І дасть своїй Жанеті гарній, Хай та пристойне щось вбере! 14 Тому, що з доброго він роду, Слід, щоб добув він кращий стан, Відчув Святого Духа подув, Бо, правду рікши, він туман. Я думав про його талан І вирішив, що у комоди Більш глузду. Хай Дурний Іван Йому знання дає методи! 15 Вкінці, щоб той пан Роберт міг Собі прожиток влаштувати, (Лиш не завидуйте!), - моїх Батьків прошу мій панцер взяти, Ще до Великодня продати І за частину грошенят Десь під Сен-Жаком стіл найняти, Щоб мав той бевзень свій варстат! 16 Кардонові-друзяці дар мій: Жупан з найкращого сукна І пара рукавичок гарних, Ще й грушка із верби смачна, Додам товстого каплуна На свята й гусака на будні З барилом білого вина І -позви дві, хай трохи схудне! 17 Шляхетному де Монтіньї Я трьох хортів дам бездоганних; Сто франків, що в моїм майні, В леґаті Жан Ваґ'є дістане. Доходи всякі, ще незнані, Сюди не вчислені, нехай Не будуть надто вже захланні, Бо з друзів дер би лиш гультяй. 18 Сеньорові Ґріні старому Ніжонську башту я займу, Дам псів - шість більше, як тамтому, Бісетрський замок і тюрму; Мутонові ж, що впер йому У суді позов, лайдачині Даю (кайдани, льох і тьму, В додатку - канчуком по спині. 19 Пан Жак Раґ'є, що пити звик, Дістане водопій конячий, Кошелик дуль і з маком фіґ І все смачне, що лиш забачить. Нехай Під Шишкою пиячить, У якобінському плащі При печі сидячи гарячій, А й сойка знайдеться вночі. 20 На милого Мотена Жана І майстра П'єра Базаньє Доброзичливо хай погляне Пан, що суворим завжди є; А адвокатові Фурнье Дам шапку й пару черевиків, Мій швець їх добре підкує, Бо стяв усе мороз великий. 21 Теж, Жак Труве, різник, імій друг, Дістане Барана товстого І мухобийку бити мух З Бика в Короні, ще й до цього Корову: може драба злого Він зловить, що поніс її; Як не поверне ту небогу, Варт буде доброї петлі! 22 Теж, Капітанова Сторожі Я Під Шоломом дам корчму, А інших поліцаїв гожих, Що топчуть поночі пітьму, У бурдах добре я намну, Поб'ю їм сліпаки в Ліхтарні, Зате Три Лілії займу, В Шатле причаливши шикарнім. 23 Перне Маршан, якого звуть Бастардом Бара, що відомий Усім купчина, не щобудь, Дістане три візки соломи, Щоб вистелив свої хороми І крам любовний продавав. До праці він не мав оскоми, А інших він реместв не знав. 24 Теж, Вовкові й Шале премилим Я качку дам, таку, як ті, Що ми в ровах колись ловили Під мурами у темноті, Чернечі ряси дві святі, Що аж до 'п'ят спадають низько, Вугілля й шпирки дві товсті І ще - безверхі чоботиська. 25 Із милосердя й спочуття Трьом бідним хлопчикам голеньким, Що їх згадаю зараз я, Сиріткам жалісним, без неньки, Усе невзутим, голодненьким, Тим голопупим червячкам, Я забезпечення усеньке Цю ізиму пережити дам. 26 Жірар Ґосвен з Колен Льораном І Жан Марсо, що злиднів лють Пізнали добре й що зі збану Надщербленого воду п'ють, Нехай моїх маєтків ждуть, Я срібла їм сипну з калитки; Хай щось смачненьке загризуть, Коли постаріюсь, ті дітки! 27 Номінаційну грамоту, Що з університету маю, Звертаю й даровизну ту Убогим учням залишаю, Вони в цім місті проживають. їх поминути б я не смів; Наказ Натури я вволяю, Побачивши тих голяків. 28 Це хто? Ґійом Котен смиренний І друг його Тібо Віткрі, Два клерки у латині вчені, Спокійні, чемні школярі, Що добре піють тропарі; Оренду дам їм на початок З будинку різника Ґільдрі, Пізніш знайду їм кращий взяток. 29 Також їм посоха даю Із вулиці Сен-Антуана І кий білярдний, ще й наллю Щоденно Сени їм до збана; А бідним чижикам-кумпанам, Що в .клітці лік забули дням, Мій дар: ключарка непогана І дзеркальце моє без плям. 30 Шпиталям - вікна з павутини Дарую з щедрої руки, А всім бездомним - чорносинім Я підмалюю сліпаки. Хай їм затрусяться жижки, Худим, закляклим волокитам, В штанах, де світяться дірки, Цромоклим, змерзлим і прибитим. 31 Також - великодушний дар - Мою обстрижену чуприну Отримає мій друг голяр, Шевцеві - шкарбани покину, Ганчірникові - дам свитину, Якщо ще буде на хребті; Те все леґую доброчинно, Хоч купував я речі ті. 32 Братам Жебрущим і Сестрицям, Також беґінкам, я з дарів Даю найкраще все, що їсться - Ситних курей і каплунів. На жебрах потім хай знаків Своїх П'ятнадцять всяк боронить; (Змовчу тут скромно про ченців, Що з ближніх люблять лиш їх жони). 33 Я золотий мужджир відклав Для пана Жана де ля Ґарда, Сен-Морську милицю додав Товкти гірчицю на муштарду. Того ж, хто люто, не для жарту, Зіпхнув мене в безодню лих, Болячкою вжалити варто! Єдиний це з дарів моїх. 34 Дістануть у моїм леґаті Марбеф і Ніколя з Люв'є Яєчка, сповнені дукатів, Хай кожен вибере своє; А для воротаря з Ґув'є, Мосьпана П'єра де Русвіля, (Нехай затямить, хто дає!) Екю блазенські на похмілля. 35. Вкінці, як у вечірній час, Самотній, в настрої півсоннім, Писав я ці рядки, нараз Озвались звуки ніжнотонні: Дзвін бив дев'яту на Сорбент, Вістивши Ангельський Салют; Я молитовно склав долоні І перервав свій тихий труд. 36 Я чувсь, мов з пантелику збитий, Мов би надудлився вина, Мій розум млою став повитий, Аж пані Пам'ять, недурна, Прийшла й повитягала з дна Всі спеції колятеральні, І справжні, й злудні як мана, І інші, інтелектуальні. 37 Естимативні теж, що нам Дають концепти проспективні, Симілятивні, що думкам Колотять глузди формативні, Що лунатизму впливом дивним І божевіллям бурять кров. Про це рядки афірмативні Я в Арістотеля знайшов. 38 Враз почуття дістали крила, Фантазію зірвали з ніг, Вона всі органи збудила, І лиш найважливіший з них Безсило в безруху застиг, Забутий у душі блуканнях; А хто б довести краще зміг Потребу згоди в почуваннях? 39 Як хвилювань улігся рій І розум врешті прояснило, Хотів я труд скінчити свій, Але замерзло геть чорнило. Огарок подувом згасило, Огню я іншого не мав, Тож спати літ, накривши тіло, І до кінця не дописав. 40 Це в році писано вже данім Війоиом, із бакалярів, Не їв він фіґ і марципанів, Як віхоть пекаря зчорнів. Що мав із шатер і гербів, Все друзям він роздав ласкаво, Лишилось кілька мідяків, Та й ці процвиндрить він небавом. ВЕЛИКИЙ ЗАПОВІТ 1 Проживши тридцять літ і зим, Ганьби і всіх понижень ситий, Я став ні мудрим, ні дурним, Хоч не одним був лихом битий; Все довелося пережити Від рук Тібода д'Оісіньї, Що їздить люд благословити, - Всім біскуп він, лиш не мені. 2 Мені не пан він, не єпископ, Я не орю його землі, Йому не кланяюся низько, Як хлоп і хлопка на ріллі. Все літо при його столі Я мав лиш воду з сухарями; Знак скнари на його чолі, Хай Бог йому подасть те саме! 3 Як хтось би дорікав мені, Мовляв, я зла йому бажаю, То заявляю твердо: ні! - Їйбо, його не проклинаю. Лиш одного з небес благаю: Той самий милосердя пай, Що він мені, Владико Раю, Його душі і тілу дай! 4 Для мене був він страх безсердний, В житті я гіршіих лих не мав, Хотів би я, щоб Милосердний Йому подібно зрахував... Та в Церкви інший єсть устав: Молись за ворогів! - Хай буде, За всю ганьбу, що я зазнав Від нього - хай Господь розсудить. 5 Отож, за нього помолюсь На душу доброго Котара. Лиш як? Напам'ять научусь, Бо до читання я нездара. Я пацір дам йому Пікара, - Якщо не чув його ніде, Ще поки час, хай вивчить зараз У фляндрськім Ліллі чи Дуе. 6 Та як він схоче сам від мене Молитви, хрещенням моїм Клянусь і слово дам священне Не підвести його ні в чім: Пориюсь в Псалтирі своїм (В оправі він не з кордовану) - І у псалмі Тебе хвалім Я сьомий вірш читати стану. 7 Тож Сину Божому молюсь У життьовім своїм змаганні, Хай прийме цю мольбу Ісус, Моя душа в його владанні. Мене беріг він у блуканні Від диких власти своєволь, Будь славен він і Наша Пані Й Людовик, Франції король! 8 Дай Бог 'му Якова достаток, Будь слава Соломона з ним, (Відваги має він багато, Клянусь, незборний він ніким!), В недовгочаснім світі цім, Який він довгий і великий, Щоб був він у житті своїм Метусаїлом довговіким. 9 І щоб дванадцятьох синів Із королівської він крови На ложі шлюбному сплодив, Нащадків Карлових казкових, Як Марціял, на бій готових. Тож хай бажання прийме ці Дофін колишній без відмови І в Рай увійде накінці. 10 Тому, що тілом знемогаю, І ігірше - мій гаман охляв, Як довго всі клепки ще маю (Ті, що Господь у мене вклав, Бо в інших я ума не крав), Цей заповіт свій поетичний, Останню волю, я списав, І хай він буде невідкличний. 11 Це в шістдесят і перший рік Пишу, коли король ласкавий З тюрми звільнив мене, де вік Волік я свій без чести й слави. За це чолом я нелукавим Поклін йому товктиму свій; Докіль ще серце гоцки править, Забуть добродія не смій! 12 Це правда: після сліз і болю, Зідхань і жалісних стогнань, Всіх скарг на нещасливу долю, І мук, і втоми від блукань, Колючість тих моїх страждань Мене навчила у згризотах Більш, ніж збагнув усяких знань Аверроес у Арістота. 13 А все ж, коли у дні тривог Я мандрував тоді, безгрішний, Як учням з Еммаусу Бог {Про це Святе Письмо нам пише) Поміг мені: вказав затишне Містечко, повне сподівань; Яким я і не був би грішним, Лиш впертих жде пекельна хлань. 14 Я грішний, так, але ласкавий Господь ще смерти не дає; Він жде навернення й поправи, І з кожним грішником так є. Хоч пріх мертвить життя моє, Та Бог живий, він милость має, Як лиш сумління заклює, Прощення й ласку посилає. 15 Роман Трояндний з'ясував У вступі: вибачливі будьмо На вид усяких грішних сцрав, Що юнь створила їх безпутньо, Таких на старість літ не гудьмо, Егеж! що слово -- правда вся, Тож ті, що мнуть мене могутньо, Не раді, щоб постарівсь я. 16 Якби добро загальне смерти Моєї вимагало - хай! Тоді, щоб всі злочинства стерти, Сам, Господи, мене скарай! Бо всяк, старий чи юний, знай: Нікому кривди я не чинив, А бідному, як не благай, Гірські не вступляться вершини. 17 Як Олександер царював, Прийшли до нього з чоловіком, Що Діомеда ймення мав, Він руки опутані мав ликом, Так, як злодюгам роблять диким, То розбишака був морський. Став він перед царем великим Прийняти смертний присуд свій. 18 Владар грабіжника питає: "Навіщо на розбій ідеш?" А той йому відповідає: "Чому розбоєм ти це звеш? За те, що гладь морських безмеж Своїм суденцем каламучу? З твоєю зброєю я б теж Був імператором могучим. 19 "Скажу тобі: таке життя Мені фортуна присудила, Мізерну долю маю я І з нею битися не сила. Тож: вибач їй, як зле зробила, І знай: з великої біди (Як каже приказка до діла) Чесноти і добра не жди." 20 Владар роздумав повість тую, Що Діомед йому повів: "Твою фортуну я лихую Зміню на добру", заявив. І мирно Діомед зажив Тоді з сусідами своїми; Валер потвердить правду слів, Великим названий у Римі. 21 Коли б то дав мені Пан-Біг Добрягу Олександра стріти, І той мені так допоміг, А я тоді став зло чинити, Без жалю у вогні спалити Я б засудив себе в ту мить. Мус каже людям злу служити І вовк голодний з лісу мчить. 22 Я час оплакую юначий, Коли я більш від інших жив, Вже старість недалеку бачу, Яку від мене він таїв: Той час ні пішки не спішив, Ані конем: гай, гай! де ж дівся? Крильми нежданно злопотів І я голіруч залишився. 23 Він відлетів, а я услід Тягну знання убогу нитку, Сумний, зчорнілий, наче глід, Без ренти йі грошей для прожитку. Бокують свояки, вже, видко, Мене позбутись раді, всяк Обов'язки родинні швидко Забув, бо, бачте, я - голяк. 24 Я не жалкую, що розтратив Все для банкетів та забав, Коли ж кохався, продавати Нічого в друзів я не крав, Жалю з них ні один не мав. Кажу це, й не брешу, їйбогу, Й обороню те, що сказав: Невинен - то й не страх нічого. 25 Колись кохатися я вмів, Ще й нині я не був би проти, Та серце тускне і напів- Пустий живіт щось без охоти Знов до тієї йти роботи. Хай замість мене мчить мосьпан Якийсь обжертий на зальоти, - Худих кишок не тягне в тан. 26 Ох, Боже мій, коли б я вчився, Безглуздих не шукав забав І добрим звичаям корився, Я б дім і тепле ліжко мав. Та що ж, я школу обминав, Як роблять це недобрі діти. Дивлюсь на те, що написав, І серце почало щеміти. 27 Всемудрому довіривсь я Занадто (добрий був для мене!), Коли казав: "Люби життя, Мій синку, поки ще зелене"; Та інше ще речення вчене Він зрік про молоді літа, Цитую точно ізреченне: "Цей світ - марнота єсть пуста!" 28 Так дні життя мого пропали, Як (мовив Іов) ті нитки, Що на сукні їх ткач присмалить Горючим віхтем з-під руки: Коли якісь ще волоски Стирчать, умить їх жар з'їдає. Та не гризуть мене думки, Бо смерть рахунки всі зрівняє. 29 Де ділись пишні джиґуни, Що з ними я дружив без тями, І співуни, й балакуни, Приємні вчинками й словами? Одних уже зарили в ями, Нічого не лишилось з них, Хай Рай же їм відчинить брами, А Бог помилує живих! 30 А інші вибилися швидко, Той дука став, той мосціпан, Ще інший - хліб лжне крізь шибку В пекарні бачить, голоштан; А ті пішли в чернечий стан Картузіян чи целестинів, Всяк по-своєму взувся пан І різно походжає нині. 31 Владикам хай поможе Біг Добро чинити й в мирі жити; Ніщо не перемінить їх, Тому їх краще залишити. Але для бідних, лихом битих, Які я, терплячість, Боже, дай! А інші хай раюють ситі, З'їдають свій багатий пай. 32 У них барила вин п'янливих, І риба в сосі запашнім, Росоли, печива, підливи, Яешні смажені з будьчим. Вони не мулярі, яким Чимнебудь легко догодити, Підчаших теж: не треба їм, Всяк знає сам собі налити. 33 Я збився з стежки слів моїх На зовсім несуттєві справи; Я ж не суддя від діл людських Карати злих, звільняти правих. Я сам був грішний і лукавий, Ісусе пресолодкий мій! А втім, усім їм зичу слави! Та як лишу, так розумій. 34 Але про речі ці вже досить; Про приємніше щось почнім, Бо дехто справ таких не зносить, Вже осоружні стали всім. Убозство в розпачі своїм Бунтарство тягне за собою, Як словом не шпигне гірким, Щипне хоч думкою їдкою. 35 Я вбогий з наймолодших літ, Із роду бідного, низького; Мій батько доста мав лиш бід, Орас, мій дід, теж жив з нічого. В нас злидні спали під порогом І на гробах моїх батьків, - Хай будуть душі їхні з Богом! - Ані корон, ані гербів. 36 Як бідкаюся над бідою, То серце гомонить не раз: "Не забивай себе журбою, Мій милий, не шукай ураз. Ти, як Жак Кер, грішми не тряс, Та краще в сірій власяниці, Ніж бути дукою весь час І гнити в мармурній гробниці". 37 Ніж бути дукою ?.. Невже? Мій Боже! - й далі край усьому? Як мовив цар Давид: "Уже Сліди всі замело по ньому." Кінець, ні слова вже нікому, Не личить грішному мені; Хай богослови б'ються в цьому, Шукають іістини на дні. 38 Я син не янгола, я знаю, У діядемі світлих звізд Чи тіл небесних, що палають. Мій батько вмер, "єго же ність", Давно сиру землицю їсть. І знаю, й мати світ покине, Бідачка знає: смерть - не гість, Вже швидко діждеться і сина. 39 І знаю: бідних, багачів, Худих, товстих, мирян, святенних, Шляхтян, селян, панів, старців, Красунь, бридуль, дурних, учених, Дам у колетах височенних, Який не був би їхній стан, В очіпках чи в хустках смиренних, Всіх смерть у свій потягне тан. 40 Чи то Парис, чи то Гелена, Із болем умирає всяк, Все гасне, віддих, кров у венах; Жовч тріскає, немов боляк, І потом потиться бідак. Ніхто не виручить при смерті: Ні син, ні брат, ані свояк, Хто б захотів за нього вмерти. 41 Трясе ним смерть, аж він поблід, Скоцюрбивсь ніс, набрякли жили, Напухла шия, тіло - лід, Суглоби й м'язи вже без сили. Жіноче тіло, ніжне, миле, Гладке, коштовне, - від біди Такої й ти втекти безсиле? Хіба живцем у небо йди! БАЛЯДА ПРО ПАНЬ МИНУЛИХ ДНІВ Скажіть, в якій це стороні Є римська Фльора тонкостанна, Архіппа, Тая - дві ставні Сестриці, кожна бездоганна; Де Ехо, та луна оманна, Що рік переганяла біг? Їх слава всім на світі знана, - Та де ж минулорічний сніг? Де Ельоїза? Жаль мені! Ї їй Абеляра, любодана, Звалашили. У Сен-Дені Покрила біль його сутана. Де та крульова богоданна, Що, мов кота, зашивши в міх, Пустила в Сену Бурідана? Та де ж минулорічний сніг? Де Блянш, лілея навесні, Мов та сирена, співом п'яна, Амбурґа, Лія чарівні, Де Берта, "довга стіпка" звана, І де англійська жертва - Жанна, Яку пломінний скін постиг? Де всі? Небесна знає Панна! Та де ж минулорічний сніг? Ох, князю, не питай відрана До ночі, де шукати їх, - Бо нуга буде ненастанна: Та де ж минулорічний сніг? ІНША БАЛЯДА ПРО ПАНІВ МИНУЛИХ ЧАСІВ Де дівся Третій той Каліст, Що літ четвірко був на троні, Останній з цим ім'ям папіст? Альфонс, король ув Араґоні, І дюк ласкавий із Бурбонів, І князь Артур, що мав Британь, І Сьомий Кіарл у їхнім гроні? І де відважний Шарлемань? Де шкотський той король, що, вість Несе, у кольорі червонім Мав пів лиця, мов аметист, Від підборіддя аж до скроні? Де Кіпру цар на моря лоні І де гішпанський володань (Забув, як звався той в короні), І де відважний Шарлемань? Та марно трачу я свій хист; Цей світ в оман живе полоні, Усіх нещадна смерть поїсть, Не висмикнешся від погоні. Спитаю ще без церемоній: Де Владислав, що з чехів дань Збирав? Де дід його у броні? І де відважний Шарлемань? Де дівсь Клякен, владар Бретоні? Дофін Овернський, без вагань, І добрий дюк ув Аленсоні? І де відважний Шарлемань? ІНША БАЛЯДА (старим стилем) Где єсть святіший папеж той, Что в мітрі, в ризі златошитій, Носил епітрахил святой, Той, что когди бивал сердитий, Бил ним диявол в шию битий? І он, і служка - до пори Живет і будет в пил заритий, Ох, все розносять проч вітри! Где нині цареградский цар, Той імператор златорукий, Где честний Франції владар, Перевишаючий всі дюки? Он на хвалу Господной муки Здвигал святі монастири, Всі слушали єго науки, - Ох, все розносять проч вітри! А где Дофін з Кгреноблю, з В'єн, Храбр і розумен? Где панове З Діжону, з Долю і з Сален, Где найстарійнгі їх синове, Где товариство їх войскове, Пахолки їх для трубной гри? Чи всяк вина напился повен? Ох, все розносять проч вітри! І принцом смерть суждена срога, Хоть стіни когтями дери, Живущим всім єдна дорога, - Ох, все розносять проч вітри! 42 Як папи, королі й княжата, З утроби зроджені княгинь, Заклякли у гробах багатих, Своїх позбувшись володінь, То я б, сарака рейнський, тлінь Мав обминути? Воля Божа; Та що я втіх пізнав глибінь, Мені смерть праведника гожа. 43 Не вічно в світі ми живем, Як злодій думає багатий, Чи круть, чи верть - а всі помрем. Старий щеі міг би втіху мати, Що в молодості вмів блищати Дотепністю; та як би лад На старість знов погарцювати, То всі сказали б: варіят! 44 Тепер таким на жебри треба, Життям бо змушені важким. Вони благають смерти в неба Із серцем хворим і старим; Страх перед Господом святим Єдиний додає їм сили, А то, законів божих стрим Забувши, ще б себе убили. 45 Хтось веселун бував колись, Тепер що скаже - все немиле, Старі мавпи нелюбі скрізь, Ґримаси їх осточортіли. Як мовчки голову похилить, То скажуть: скапцанів старий; А бовкне слово, - хтось пришпилить: Знов січку ріже. Боже, крий! 46 Також ті жіночки старенькі, Що й жити вже набридло їм, Дівчат лукавих молоденьких На місці бачивши своїм, Питають Господа, яким Він правом їх зробив старими? Але Господь у спорі цім Мовчить, щоб не програти з ними. СТАРА ОПЛАКУЄ СВОЇ МОЛОДОЩІ ЖАЛІ ГАРНОЇ ЗБРОЙОВНИЦІ 47 До мене скарга долетіла Збройовниці, яка була Колись красунею й хотіла Щоб знову молодість прийшла: "Ох, старосте, зрадлива, зла, Твій крок так швидко поступає! Собі я смерти б завдала, Але за руку щось тримає. 48 "Мені хтось владу відібрав Усіх красою чарувати, Людей торгівлі, церкви, прав; Хоч би який був хто багатий, Все був ладен мені віддати, Хоча б і жалував відтак, За те, чого сьогодні мати Дарма не хоче і жебрак. 49 "Я багатьох за ніс водила, Бо страх немудра ще була, Одного жевжика любила І догоджала, чим могла. Хоча я іншим допекла, Їйбо, кохалася в хорошім, Та це була людина зла, У мене він любив лиш гроші. 50 "Хоч він мене нізащо мав, Хоч копав, я його кохала, Хоч по землі мене тягав, Я не жаліла, все чекала, Що скаже, шоб поцілувала. Лайдак безсердний, мов на сміх, Мене пригорне... Я прощала. Та що лишилось? Стид і гріх. 51 "Вже він помер, літ буде з тридцять, Я сива і стара снуюсь, Буває, давній час присниться І я ще більше зажурюсь. Як часом гола подивлюсь На себе щ дзеркало й побачу Ягу скоцюрблену якусь, То мало розуму не трачу. 52 "З чолом що сталося гладким, З ясним волоссям, із бровами, Із поглядом моїм сяйним, З очима, хитрими ловцями; З тендітних ушок мушельками, Із носиком, тонким як хруст, З чистеньким личком, з рум'янцями, Із вишнями чудових уст? 53 "Де плечі ті, мов шовк гладенькі, Рук витонченість молодих, Маленькі груди, зад кругленький, Бсе створене для чарівних Турнірів - любощів палких, Широкі ібедра і скарбниця На стегнах повних і тугих, Що у садку малім таїться? 54 "Чоло все зрите, в косах - сніг, Злиняли брови, згасли очі, Що бісики пускали й сміх, - Злощастя купчиків охочих; Скарлючивсь ніс, колись урочий, У вухах клоччя стало сторч, Запалі лиця блідість точить, Сушні уста, на шиї - морщ. 55 "Такий кінець краси людської; Рамена й пальці - кістюхи, На плечі виліз горб дугою, Не груди - звислі бовтюхи; Як тісто, бедра. Скарбик - пхе! А стегна - вже не стегна чисті, Якісь засохлі макухи, Ще й мов ковбаси ті, плямисті. 56 "Баби нещасні і дурні, Над давніми поплачмо днями, Ми, що навпочепки сумні При іватрі збилися гуртами Над димними конопляками; Які ж були красуні з нас! Та наш вогонь погас без тями І все зім'яв нещадний час". БАЛЯДА І ПОУКА ГАРНОЇ ЗБРОЙОВЙИЦІ ДІВЧАТАМ УТІХИ Ти, Рукавичничко чудова, Що в мене вчилась стільки літ, І ти теж, Б'янко Шевчукова, Вже вам отямитися слід. Направо, ліво - всіх ловіть Безжалісно, кого знайдете, Старих бо не цінує світ, Мов зняті з обігу монети. І ти, Ковбасничко, що шпарко В танку ґраційному пливеш, Ґільмето, гарна Килимарко, Хапай свого майструня теж; А то крамниченьку замкнеш, Як в старости впадеш лабети, Старих ксьондзів втішатимеш, Мов зняті з обігу монети. Ти, Капелюшко Йоаннинко, Не відпихай коханця знов, І ти, Торбинко Катеринко, Мужчинам пашу наготов; Якби й негарну хто знайшов, То й та веселої прикмети, Старулі ж геть женуть любов, Мов зняті з обігу монети. Дівчата, жаль мій відціля, Послухайте і знатимете, Чому тепер скінчилась я, Мов зняті з обігу монети. 57 Таку науку подає Та, що уміла чарувати; Чи зле, чи добре - так, як є Я дав Фременові списати. Він - писар мій забудькуватий, Вразливий, недурний кумпан, Як спорим - шлю його до ката: Який слуга, такий і пан. 58 Я знаю, звикли небезпеки Услід за любощами йти; Ще піде хтось на супереки, Гукаючи: "Гей, не крути! Якщо обмани тих, що ти Назвав, знецінюють кохання, То ті страхи від дурноти, Бо ті жінки не варт зідхання. 59 "Лише за гроші їх любов, Їх любиться лише хвилини; Хто б не прийшов - їм добрий лов, Їм сміх, кишеня ж бідна гине. За здобиччю із них кожна лине, Та є чимало ще жінок Без плями, й чесні їх мужчини Хай бавлять - не тамтих дівок". 60 Як хтось таке мені промовить, Скажу: нівроку в нього рот, Та й висновки його готові, Мовляв, щоб досягти висот, В любові важкий скарб чеснот; А я спитаю: чи дівчатка, З якими розмовляв стокрот, Цнотливі не були спочатку? 61 І справді, чесні всі були, Без жодних закидів, без плями, І правда, що, як почали, То кожна з тих жінок між нами Взяла, ще як не мала фами, Хто був - пан, клерк чи мніх який, Щоб загасить любови пламень, Як свят-Антонів жар, палкий. 62 Тож, як з'ясовано в Декреті, Їх любчики любили їх; Вони кохали їх в секреті, Не допускаючи чужих. Але любов кінець постиг: Бо та, що одного кохала, Геть знудилася ним і всіх Кохати раптом забажала. 63 Причиною, гадаю, тут (Не ображаю з пань нікого) Жіночої натури суть, Яка кохання жде палкого. Я не кажу тут більш нічого, Лиш те, як в Раймсі і Труа Чи в Ліллі ставляться до цього: "Чотири майстри - це не два". 64 Так за носи коханців водять Ті дами - й гонять до ста лих; Така коханцям нагорода: Усе довір'я гине в них, Хоч був обіймів жар палких. "Із воєн, ловів, поцілунків - Таке переконання всіх - Утіхи мало, більш фрасунків". ПОДВІЙНА БАЛЯДА Нуж, у любовний мчи танець, Шукай забав несамовитих, Не ліпший станеш накінець, Лиш буде в голові дзвонити. Любов бо творить шал неситий: Цар Соломон склонивсь божкам, Самсон очиці мав розбиті. Щасливий, хто не любить сам! Орфей чудовий голос мав, На (сопілках він грав усяких, З любови ж мало не пропав В чотироглавого собаки. Нарцис же годувати раки Пірнув на саме дно к' линам, Любов і дурощі - однакі. Щасливий, хто не любить сам! Сардан, той лицар давніх днів, Що Кріт колись добув багатий, Зробитись жінкою хотів І льон з дівчатами сукати. Давид, що вмів пророкувати, Як стегна раз його очам Відкрились, страх Господній стратив. Щасливий, хто не любить сам! Амнон збезчестити посмів Сестру Тамар, що на прохання Прийшла покуштувать млинців, - Ця кровосуміш - злодіяння. А Ірод рік - і свят-Йоання Глава за марний впала крам - За танці, джиґи і співання. Щасливий, хто не любить сам! Тепер про себе щось речу: Мене мов шмаття в річці била Любов, тож далі не змовчу. Яка ж біда це спричинила? Восельська Катеринка мила! Ноель, той третій, теж був там, Йому дам доброго кропила. Щасливий, хто не любить сам! Скажіть: невже той парубчак Колись би кинув катеринки? Ні, хоч горів би, мов відьмак, На помелі, - він ні хвилинки Не перестане лити слинки. А все ж, лиш бевзь би вірив вам, Будь ви брюнетки чи бльондинки. Щасливий, хто не любить сам! 65 А та, котрій колись служив Я серцем, вірним голуб'ятком, Що в ній для себе я зустрів Лиш журб і болів подостатком, Коли б на зустрічів початку Розкрила задуми свої, Я б, може, викрутився гладко Із пастки хитрої її. 66 Як починав я їй звірятись, Вона прислухувалась лиш, Не пробувала сперечатись, Що більш, тулилися щільніш, Щоб воркувати приємніш. Так серед любощів розкрити Вона змогла мене певніш, Щоб з мене дурника зробити. 67 Вона вигадлива була: Це є не це, а те, крутила, Не борошно це, а зола, Цей кінь - не кінь, але кобила, Ця цегла - мусянжова брила, Ця в грі паршива карта - туз, Як всі дурисвіти, дурила І підіймала все на глуз. 68 Верзла, що хмари - це телиці, Що небо - з міді казанок, Що вечір - ранні світ-зірниці, Що хрін - зелений огірок, Що у свині не хвіст - млинок, Що яблучник - вино коштовне, Що зашморг ката - звій ниток, А пііп пузатий - дам любовник. 69 Так мною кидала любов, Аж геть мене від себе вергла, Хто в світі іншого б знайшов, {Хоч би як срібло був чи перла), З кого любов би таік обдерла Усе і закрутила ним І що не став би, як тепер я, Коханцем прогнаним, смішним. 70 Я проклинаю всі кохання, На них огнем і кров'ю йду, Вони бездумно на страждання І смерть вели мене бліду. Тож скрипку геть під стіл кладу, Кінець з коханцями палкими! Якщо я був у їх ряду, Клянусь, я більше вже не з ними. 71 Я пір'я по вітрах пустив, Хто хоче, хай біжить ловити. Але покину цей мотив, Щоб раз почате закінчити. Як хтось спитає, як ганьбити Я міг відважитись любов, Слова згадаю знамениті: "Вмираєш - правду в очі мов"! 72 Вже чую згаги жар смертельний, У харкотинні - білий слиз, Мов тої вовни жмут кудельний. І що скажу? Хіба, що скрізь Я мохом для дівчат обріс, Для них я вже не чустрий когут: Мій голос - скрип старих заліз, А я ж зелений ще, їйбогу! 73 Нехай же дяку прийме Бог І - Так Тібо за зимну воду, За те, що пхнув мене у льох, Ще й гризти дав гіркого плоду В заліззі... Як спімну ту шкоду, Молюсь за нього. Знаю, як: Хай Бог йому, як нагороду, Дасть те, що мислю... й далі так. 74 А все ж йому не зичу лиха, Будь славен він і капітан, Також суддя, його потіха, Приємний, завжди милий пан. Я обмину тут інший сан, Крім майстра Роберта малого. Мені так любий весь той стан, Як рід шахрайський любий Богу. 75 Я тямлю (хвален Бог повік!), Що склав я, в путь зібравшись вільну, У п'ятдесят і шостий рік, Записки, що їх самовільно Звав Заповітом дехто мильно; Це не моя словесна гра. Та скрізь я чую невідхильно: Не кожен пан свого добра. 76 Не відречусь писань тих зараз, Хоч я усе на карту склав; У спочуванні до Бастара Де Бара іншим я не став. Три сінники йому я дав, В додатку ще старі рогожі, Щоб під коліна підв'язав, Тоді триматись краще зможе. 77 Коли б дістати хтось не зміг Те, що йому в леґаті дав я, Розпоряджаюсь: у моїх Нащадків хай ті речі правлять. А хто вини? Усі їх славлять - Моро, Провен, Робен Туржі. Їм власне ліжко записав я, Цей дар тяжить на їх душі. 78 Отож, ні слова вже від мене, Останню волю я зроблю Перед заслуханим Фременом, Якщо не спить він, заявлю, Що всім я щось передаю В моїй новій цій духівниці, Лиш сповіщати не велю, Хіба, у Франції, в столиці. 79 Вже чую в серці крови спад І ледве можу говорити. Фремене, ближче ложа сядь, Щоб не підслухав хтось неситий; Бери чорнило, пера, зшити, Пиши, що подиктую я, Дай потім копії зробити; Остання воля ось моя: 80 Пишу в ім'я Отця і Сина, Народженого з Діви нам, Святого Господа в вершинах, Що з Духом володіє там. Він спас те, що напсув Адам І грішниками небо здобить... Блаженний той, хто вірить сам, Що Бог святих з померлих робить. 81 Бони були уже на дні, Засуджені на кару вічну, їх тіло - гниль, душа - в огні, Ким не були б вони фактично. Сюди не вчислені критично Пророки й патріярхів ряд, Яким, як бачу це логічно, Зади ніколи не горять. 82 Хтось на цьому озветься слові: "Як смієш говорити так, Не бувши кутим в богослов'ї? Так метикує лиш мудрак". На іце я відповім: "Однак Ісус послав не на перини Багатого, а до чортяк, А Лазар взнісся на вершини". 83 Як Лазар би в огні горів, Багач його б не став просити, Щоб той хоч пальця замочив, Язик йому, охолодити. П'янюзі, що, для оковити Сорочку б у шинку продав, У пеклі й чарки не купити. Від мук таких нас, Боже, збав! 84 В ім'я Господнє, як казав я, І в Матері його ім'я, Хай буде все, що написав я, Безгрішним, - вже ж як привид я. Це ласка, Господи, твоя Мене спасала від холери. Все інше обійду здаля, Мої слова ось на папері. 85 Найперше, Трійці Осіянній Підношу душу я свою І милосердній Нашій Пані, Що є Господнім домом, шлю. Всієї ласки я молю В Дев'яти гідних Сил Небесних, Хай душу занесуть мою Пеіред найвищий Трон чудесний. 86 Теж, матері-землі їсирій Своє заповідаю тіло: Не нажереться черв лихий, Бо часто з голоду терпіло. Хай зараз вириють могилу: З землі прийшло, і в землю знов; Усе, куди б не заблудило, Вернутись хоче до основ. 87 Також, Ґійом Війон мій любий, Що другим батьком був мені, Що, наче матінка, голубив Мене - дитятко в пелені, Що часто з юшки на огні Тягнув мене - й не рад з нової, Якому кланяюсь: е, ні, Сам вихлепчу те, що накоїв, - 88 Отримає мій книгозбір І мій Роман про бздо чортяче, Ґі Табарі списав цей твір, Ні слова не переіначив. Востаннє під столом я бачив Його у зшитках. Хоч творив Я в іпоспіху, та недостачі Тут зміст важливий заступив. 89 Вкінці, моя убога мати, Якій я журб завдав гірких, Щоб Богоматір звеличати, Хай прийме цю з баляд моїх; Не маю інших я міцних Фортець ні для душі, ні тіла, В час, як недоля зіб'є з ніг, - Не має й матінка похила: БАЛЯДА ДЛЯ УБЛАГАННЯ БОГОРОДИЦІ Царице неба і всього земного, Володарко підземних трясовин, Прийми мене, хрищеницю убогу, Впиши у вірних вибраний загін, Хоч я й негідна досягти вершин. Твої щедроти зможуть, Божа Мати, Тягар гріхів з душі моєї зняти, Без ласк Твоїх не зріть душі моїй Небесних брам. Не хочу я брехати: До смерти житиму у вірі цій. Скажи своєму синові: до нього Іду я, бо за мене згинув він; Спаси, як Єгиптянку, ту небогу, Як Теофіла, що з усіх провин Був звільнений, хоч душу на загин Чорти купили в нього, душохвати. Не дай мені такого зла зазнати, О Діво, Ти, що дар причасний свій Нам принесла, незаймано початий: До смерти житиму у вірі цій. Я жінка проста і дурна, нічого Не знаю, книг не звідала глибин, Та в церкві, у якій молюся Богу, Я бачу образ райських верховин, Там грішні в пеклі дивляться зі стін, Тут радісно, там страшно поглядати. Богине! Дай убрати райські шати, Ти, до якої лине грішних рій, Без лицемірства, вірою понятий: До смерти житиму у вірі цій. Велична Діво, владарко, несла Ти Ісуса, що йому кінця не мати. Ласкавий, він, щоб нас порятувати, Лишивши небеса, за рід людський Офірно молодість пішов віддати; Наш Бог такий, такого хочу знати: До смерти житиму у вірі цій. Теж, для моєї любки Рози Довіри й серця не даю; Вона взяла б щось інше, може, Хоч торбу сповнила свою. Хіба що кабзу їй куплю, Глибоку, довгу, для фортуни, Та хай зі мною йде в петлю, Той, хто туди хоч тинфа всуне. їй і без мене вщерть дали, Та я вже кинув справу тую; Найгірші з лих моїх сповзли І вже огню в хвості не чую. Її синкам Мішю дарую, Якого звали: "Макогін"; Над ним хай моляться й блазнують, Лежить у Сен-Сатюрі він. Та щоб сказати "квит" любові, Любові, власне, а не їй, Від неї бо немає мови На краплю хоч яких надій, (Невже вона, - тут клопіт мій, - Для інших теж була такою? Та, Діві поклянусь святій, Я глумом врешті заспокоюсь), 93 Я їй баляду цю подам, Вона гірка й шорстка недаром, Не знаю, ким ще передам, Чи не Пернетом де ля Баром? Лиш як зустріне він з цим даром Ту кирпоносу, хай моїй Мамзель словечок тицьне пару: "Де, фльондро, заробіток твій?" БАЛЯДА ДЛЯ ЙОГО ЛЮБКИ Красо фальшива, а така коштовна, Шорстка у масці злагоди й облуд, Любове, тверділа, ніж коса гартовна, Володарко моїх нещасть і пут, Злий чаре, найлютіша з всіх отрут, Пихо, що шлеш людей на скін кривавий, Жорстокий погляде, чи ж Правосуд Сердегу порятує, не розчавить? Було вже краще пошукати ради Деінде; честь я б врятував свою. Мене б тоді не звабили принади, Тепер я втік і з соромом стою. "Рятуй! Рятуй!" - гукаю всім, молю, Невже я згину без удару навіть? Чи ж Жаль, Журбу побачивши мою, Сердегу порятує, не розчавить? Надійде час - не стане вже розмаю, Зів'яне, зжовкне, висохне твій цвіт; Тоді покплю, - я щелепи ще маю! Та ні, це буде божевілля й стид; Змарнієш, збриднеш ти, я ж буду дід. Тож пий, докіль ще ллється струмінь жвавий; Не роздувай журби, той горя плід Сердегу не врятує, а (розчавить. Серед коханців перший, князю, ти. Я б не хотаїв, щоб став ти неласкавий, В людських серцях шукаю доброти, - Сердегу хай врятує, не розчавить. 94 Ітьє Маршанові, якому Вже меч подарував я свій, Даю цю пісню невідому, Щоб він її на лютні стрій Уклав, на вічний упокій Його амурам, що назвати Ї х не посмію, бо якстій Він став би ворогом заклятим. ПІСНЯ (рондо) Кляну твою жорстокість, Смерте, Що любку узяла мені, Ти ще не наситилась, ні! Докіль я сам не ляжу мертвий. Жив відтоді я, мов роздертий; Вона ж не знала зла й у сні! Смерте! Одне в нас серце, тож по Смерти Її - й мої скінчились дні. Ох, я півмертвий, у труні, Як образ житиму затертий, Смерте! 95 Теж, хочу, щоб один з леґатів Шановний пан Корню приняв, Він помагав мені багато І витягав з непевних справ. Йому город я записав, Від П'єра Бобіньйона в наймі, З умовою мені віддав, Щоб браму справив я принаймні. 96 Без брами там з речей моїх Мотика зникла і клепало; І десять соколів зірких Там жайворонка б не спіймало, Лиш замикати треба стало. Як вивіску, лишив я крюк; Хто вкраде, - щоб його зарвало, В крові хай дохне серед мук! 97 Теж, жінці П'єра Сен-Амана, За те, що вже на жебри йду, (Якщо це їй така догана, Від Бога їй прощення жду!) Взамін за всю мою біду, Білоконя, що вже не скаче, Я їй з кобилою зведу, А Мулицю з ослом гарячим. 98 Теж, милий пан Дені Еслен, Паризький райця, як дарунок Хай прийме десять бочок вин, - Туржі наллє на мій рахунок. Коли ж йому б пошкодив трунок І розум дивним дивом сох, Водою хай змиває шлунок: Вино згубило багатьох. 99 Теж, для свого я адвоката Ґійома Шарюо лишив Меча (я іншому мав дати Його, та задум свій змінив). Дукатом ще його вгостив, Змінявши, щоб набив кишені, Його як мито я злупив Десь у Темпляріїв домені. 100 Теж, прокуророві Фурньє За всі труди його шалені (Це заощадження моє) Дам грошенят чотири жмені. Він виграв справи незчисленні І (справедливо, Боже дай! Так судді вирішили вчені, Бо сам, хоч правий, пропадай. 101 Теж, Жакові Раґ'є в леґаті Дам Ґревський Пугар для вина, Чотири шеляги хай сплатить, Хоч би маїв вишкребти і з дна. Для нього рада тут одна: Штани продати і спішити Під Шишку в темряві й ісповна Самотньому, без мене пити. 102 Теж, для Марбефа-кравчука І Ніколя з Люв'є, щоб знали: Шкода корови чи бика, Бо пастухи вони невдалі. Вже краще б соколів пускали (Не думайте - це кпи в мішку) І дрохв та куликів хапали З господи пані Машеку. 103 Теж, як Робен Туржі прийшов би, За все вино я заплачу. А як притулок мій знайшов би, Його я віщим наречу. Лавничити його навчу, Бо д в Парижі народився, Хоч часом суржиком строчу, Та так я в двох панюсь навчився. 104 У них краса - як діямант, В Сен-Женеру живуть ті пані, Під Сен-Жульєном де Вовант, На грані Поату й Бретані. Але не майте у догані, Жем їх адреса заховав; На Бозю! Я не з тих бовванів, Абим амури розтрубляв! 105 Теж, Жанові Раґ'є, що в кінній Поліції сержантом є, Щодня, докіль живе, уклінний Свій дар леґую - сир суфле, Щоб черево набив своє (Узяти від Байлі зі столу), З фонтану побіч хай поп'є, Щоб сир крізь пельку сповз додолу. 106 Теж, Маршалові блазнів дам В помічники Міішо дю Фура, Він добрих жартів має крам Та ще й підспівує амурам. В додатку дам йому бонжура, Хай підтягається притьма, - Він страх немудра креатура, Та кращих сміхунів нема. 107 Теж, з двісті двадцятьох сержантів, Що добрих повні всі прикмет, Привітні, чесні, все ґалянтні. Дені Рішє і Жан Валет Хай приймуть цей шнурок-вельвет, Щоб диндав з їхніх капелюхів; Про піших я насамперед Пишу, а інших я б не рухав. 108 Пернетові - дар ще один, (Кажу про байстрюка де Бара), Тому, що чесний синцьо він, На герб, щоб збувсь тавра бастара, Костей фальшивих добра пара І значених колода карт. Як гру й тепер пробздить, нездара, Чуми й холери буде варт! 109 Що ж до Шоле - то хай забуде Він свердли, молотки, клинці, Кого бондарський труд не знудить? Струменти хай замінить ці На меч ліонський у руці, Лиш молотка хай не загубить; Хоч нарікатиме, вкінці І гук і галас він полюбить. 110 Теж, Жанові де Лю, який Добрячий крамар і людина, Тому, що він худяк тонкий, А сам Шоле лихий ловчина, Мій дар - собачка ця учинна, Швидкий і тихий куролов, І ще обширна пелерина, Як здобич трапиться, на схов. 111 Для майстра де Буа в довірі Лишаю з щедрої руки Цих сараценських сто імбизрів, Не щоб садив їх у горшки, А щоб злучив хвости й задки, З шинками позшивав ковбаси, Щоб молоко пішло в цицьки, А кров натисла нижче паса. 112 Теж, капітанові Рію І лучникам його премилим Я вовчих шість голів даю (Задобрі, щоб їх свині їли), Їх від різницьких псів відбили І в кислім спражили вині. За ці делікатеси прілі Продасться всяк хоч сатані. 113 Це м'ясо легко переважить Усяке пір'я, корок, пух, В облозі всяк його присмажить, Коли вже з голоду запух. Як в псів завмре ловецький дух І в трап вовки впадуть неситі, Дораджую йому, як друг, Свій плащ їх шкурами підбити. 114 Теж, Робіне Тракай, який Щодня на працю (не погану!) Не йде, мов перепел дурний, А мчить конем гладеньким рано, Ту вазу з мисника дістане, Яку він мати страх хотів; Тепер він стане повним паном, Придбає те, за чим тужив. 115 А для Перота що Ґірара, Цирульника із Бур-ля-Рень? Лишу йому посудин пару, Бо він гарує день у день. Усього кілька літ лишень, Як в нього я не раз, не двічі Свинячих наїдавсь печень, Абесса де Пурра посвідчить. 116 Жебрущим братчикам святим, Девоткам бідним і беґінкаім З Парижу й Орлеану - всім, Теж тюрлюлінам, тюрлюпінкам, Ситенька юшка-якобінка, А на кінець додам млинців; Хай потім спуститься куртинка На глиб їх роздумів і снів. 117 Не я це їм даю свій даток, А кожна матір із дитям, І Бог, який дає заплату Тим, що важким живуть життям. Хай милі ченчики буттям Втішаються своїм вигідним, Потіху несучи жінкам, Вони стають мужам їх рідні. 118 Що б не хотів був Жан Пульє Про них сказати іронічно, Казання мусів він своє Пізніш відкликати публічно. Жан з Мену теж їх брав безлично На глузи, як і Матіол; Та шанувати мусим вічно Святої церкви ореол. 119 Тому приліжно їм слугую, У всім, що лиш кажу й роблю, Смиренним серцем їх шаную, Без суперечок їх люблю; Я не здурів ще й з них не кплю, Зашитого тримаю рота, Бо мститись будуть без жалю Вони з каізальниці, чи потай. 120 Теж, кармеліта братік Бод, Що жвавий, як старі всі птиці, Дістане для своїх пригод Дві галебарди й каску з криці, Щоб Тюска з драбами синиці Йому неї викрав. Вже він дід. Меча вже склав би на полиці, Та, видко, дід той - дідьків рід. 121 Печатник, щр лайно бджолине Жує й наліплює ту гидь, Печать дістане повну слини, Запльовану заздалегідь, А щоб як слід її відбить, Палюх щоб стверд йому в додатку; Це той, що в біскупа сидить, А іншим - Бог хай буде батьком. 122 На дощ, авдиторським панам Збудую стелю я дощану; А гемороїдним задам Фотелі з дірами дістану; Щоб лиш Масе із Орлеану, Що пас мій з грішми потягла, Впекли податком-прочуханом, Та фльондра хоч мала, та зла. 123 Для Франсуа із Вакерії, Промотора церковних справ, Краватку шкотську я на шию З вузлом оздобним записав. Як в орден лицарський вступав, Він Бога й Юрія святого Взивав. Хто лиш про це чував, Лягав від реготу страшного. 124 Лоранові, теж з судячків, В якого очі все червоні Через гріхи його батьків, Що вік весь цмулили, мов коні, Дам шмаття, щоб, без церемоній, Мав витирати чим баньки. На арцибіскупському троні У Буржі мав би він шовки. 125 Теж, майстер Жан Котар хороший, Що, як юрист, мені поміг, У мене має пару грошів - Забутий борг з часів старих, Коли за кілька слів бридких Вже від Деніси суду ждав я; Щоб душечку його Пан-Біг До раю взяв, ці вірші склав я. БАЛЯДА І МОЛИТВА Ной в садку кохався винограднім, Лот ховався у яскиню пить, Аж любов підкралась кроком зрадним Й ось до дочок він в альков біжить {Не збираюсь я його судить), В Архитрикля теж не сохла чара, Всіх їх трьох благаю я: спасіть Душечку небіжчика Котара! Він же роду вашого нащадок, Лиш найліпше й найдорожче пив, Хоч ні гроша не дістав у спадок, Так, це був пивун із пивунів: Збан до рук йому мов прикипів, Не лінивсь він дудлити й з пугара. Щоб ніхто чіпати не посмів Душечки небіжчика Котара! Тямлю я не раз, як по випівці, П'яний, плентавсь він на свій сінник, Раз нагрів він ґулю на голівці, Збивши ятку, де чинів різник; Рано, пізно - все він пити звик І ніхто не був для нього пара. Відчиняйте ж двері, вчувши крик Душечки небіжчика Котара! Князю, він і плюнути не міг; Скаржився: "Вогнем я дишу зара'". І до смерти той пожар не втих В душечці небіжчика Котара. 126 Теж, хочу, щоб молодший з Мерліїв Зробив з моїми грішми лад, (Бо я не з тих, що шкуру дерли б), Лиш щоб усім - чи брат, чи сват - Розмінював він акурат: Щоб був дукат - два півдукати, А ангел - двоє ангелят; Кожаінцям щедрість треба знати. 127 Теж, серед мандрів я зазнав, Що з трьох сиріт, яких я кинув, Уже дорослим кожен став, Що мають в головах не сіно І що, відсіль аж до Саліну, Мудріших учнів не було. Тож їм, з Матолків згідно Чином, Дитинство марно не пройшло. 128 Хай далі учаться. Де? Славний Хай вчить їх майстер П'єр Ріш'є, А що Донат для них нестравний, Хай кожен легше щось кує, Наприклад, вчення це моє: "Блажен будь, золотий дукате!" Хай з мудрощів криниць не п'є, Умом бо й вчені не багаті. 129 Хай це вивчають, далі - тпру! Не дам їм більше мудрувати. А Кредо геть їм відберу, Бо діткам це вже забагато. Свій плащ звелю навпіл розтяти, Хай половину продадуть І куплять бубликів з десяток, Бо діти солодощів ждуть. 130 Манери добрі хай пізнають Ціною хоч би й стусанів, З голів хай кепок не здіймають, А рук з набитих череоів, І всім чемненько поготів Хай мовлять: "Гм? Що? Очевидно!" І скаже, хто б їх не зустрів: "Ось за таких дітей не стидно". 131 Теж, бідні учні ті, які Мої права на власність мають, Ті гарні хлопчики стрункі, Що гордо голови тримають, Орендну плату хай сховають, Яку в реєстрі писарі Списали - всі про теє знають, - З крамниці різника Ґельдрі. 132 Хоча непевні ще їх кроки, Не нарікаю я на них: За тридцять, може, сорок років Всі зміняться, як дасть Пан-Біг. До чемних хлопчиків таких Зле ставитись ніхто не буде. Лиш дурень брав би тут батіг, З дітей цих виростуть ще люди. 133 Платні їм вироблю такі, Що й Вісімнадцять клерків має: Вони не хом'яки, які Хропуть три місяці, буває. Бо справді, гірко, як куняє Хтось в молодості молодий, Та потім, змушений, чуває Тоді, як спав би вже, старий. 134 Листи подібні, як годиться, Коляторові я пошлю, Хай моляться за добродійця; Яік ні - всю злість на них зіллю. В цім бачить дехто гру мою, Бо надто я для них ласкавий, Але клянусь на честь свою: Я їх мамунь не бачив навіть! 135 Також, даю Мішо Кульду, На спілку із Шарльо Тараном, Сто су (спитають: "де знайду?" Не бійтеся, зберуть, як манну!). Ще й чоботи із басаману, Підбиті так як слід додам, Хай підуть привітати Жанну І ще одну з подібних дам. 136 Теж, панові Ґріньї, що замок; Йому Бісетрський я вже дав, Біллійську башту дам так само, З умовою, щоб добре дбав І двері й вікна повставляв, Бо вітер всюди там гуляє. Щоб грошей дощ на нього впав: Бо я не маю, й він не має. 137 Також, Тібодові де Ґард... Тібо? Брешу, він зветься Жаном; Що без витрати дати варт? (Цей рік пішов мені погано, Без Бозі паном я не стану. Амінь!) А бочку? Ту б я міг. Та старші є від нього станом, Носи теж червоніші їх. 138 Теж, Базаньє даю за вміння (Він кримінальний єсть нотар) Гвоздикового кіш коріння, В Руеля вкраду цей товар. Мутен з Ронелем теж цей дар Хай приймуть, і прошу їх дуже, Щоб їх сердець смиренний жар Вчув пан, що Христофору служить. 139 Йому баляду цю подам Для шані, що вершком є всього. Не диво, що не дано нам Кохання досягти такого: Він на, турнірі ту небогу В Сицилії відвоював; Він не базікав там, їйбогу, А, як Троїл чи Гектор, тяв. БАЛЯДА написана для Роберта д'Естутвіля Як блисне день, і крила розправляє Шляхетний сокіл, сповнений утіх, Як чорний дрізд парується й співає, Гасаючи серед гілок густих, Бажання маю, найпалкіше з всіх, Вам дати те, чим снить коханців двоє. Так вписано до всіх кохання книг; І ми для цього тут тепер обоє. Мого ви серця пані, що владає Ним повністю, до краю днів моїх. Лавр, що в бою чоло моє вінчає, Маслинна гілка для хвилин гірких; Мій розум каже ваших пут легких Не кидати й до служби дорогої Себе впрягти (чи ж я б інакше міг?); І ми для цього тут тепер обоє. І більше ще, - як жаль мене здолає І зла Фортуна ступить на поріг, Вона під вашим поглядом тікає, Так як під вітром никне дим з-під стріх. Я добре зерно сію не в обліг, Сам Бог мене до праці впріг важкої, Щоб колос мій у полі цім достиг, І ми для цього тут тепер обоє. Княгине, слів послухайте палких: Надії не покину я живої, Що не розлучим вже сердець своїх. І ми для цього тут тепер обоє. 140 Теж, Жанові Пердрє - нічого, І братові його - теж ні. В них я знаходив допомогу, Ходив на вижерки смачні. Хоч Франсуа був друг мені, Та просьбами мене все мучив: "Скуштуй-но смажені в огні У Буржі язики горючі!" 141 Я в Тайлевана заглядав, Де є про всі фрикаси й шквари; Униз, угору, вбік читав, Та тільки час свій закапарив. А все ж, повірте, сам Макарій, Який чортяку в казані Для запаху з волоссям парив, Дав припис ось такий мені: БАЛЯДА ПРО ЗЛЮЩІ ЯЗИКИ У мишаку, у сірчаку їдкім, У тухлій бовті з сірки і гноївки, В кипучім варі олова, в гидкім Розтопі лою, де долито зливки Мутного лугу з сечею жидівки, У водах, що проказу мили в них, В настоянці з онуч і шмат брудних, В крові гадюк, в отруї їх жерущій, У жовчі лисів і вовків лихих Хай язики ці смажаться презлющі! В мізку кота, що вже не ловить риб, Бо зуби в яснах має вже прогнилі, У слині пса, що вже старий, захрип, Не гавкає, а казиться без сили, В заїждженого мула милі біілім, Потятім ножичками на паски, В ковбані, де купались пацюки І все слизьке, холодне і повзуще - П'явки, ропухи, черви, ящірки, Хай язики ці смажаться презлющі! У виварі, який торкнути страх, Де падальцевий пуп у юшці пріє, В крові, що сохне в голяра в мисках У повні місяця, де плин чорніє, То знову як цибулька зеленіє, В гнилизні з ран, у бруді тих ночов, Де пупорізки з рук змивають кров, В цебрі, де шлюхи бовтаються в хлющі, (Хто сам не бачив, хай мовчить, здоров!), Хай язики ці смажаться презлющі! Як, князю, сита твій не має дім Ці лакоминки процідити ним, Ке підштанки сюди свої бруднющі; Все ж у лайні свинячім; перед тим Хай язики ці смажаться презлющі! 142 Андре Куро я спростування Дам про Ґонтьє, - в нім інший зміст, Що ж до тирана, без вагання, Як той Сірко, ховаю хвіст: Всемудрий не велить, щоб злість Зганяв убогий на могутнім, Бо той, лихий, його заїсть, У пастці мучачи окрутній. 143 Я зовсім не боюсь Ґонтьє, Як я, не має він нічого; Та спір між нами постає: Бо літо чи зима, - їйбогу! - Все долю хвалить він убогу; Він уважає щастям те, Що злом є для життя мойого. Хто правий? Так наш спір росте. БАЛЯДА ДЛЯ ЗАПЕРЕЧЕННЯ ФРАНКА ҐОНТЬЄ Прелат загруз кругленьким задом У ковдру й гріється весь час, При нім злягла Сідонья рядом, Дамуля, повна всяких крас; Чи день, чи ніч - п'ють іпокрас, Сміх, пискіт, пестощі без стриму, Самі ж голюські, - не брехтиму, Я в шпарку підглядав їх сам І збаг тоді на жур максиму: Це скарб - безжурним жить життям. Якби Ґонтьє й Гелена вміли Пізнати чар таких утіх, Коржів з цибулею б не їли, Що гонять з рота кислий дих. За всі борщі і юшки їх Не дам і тріски, що й казати! Як добре їм в кущах лежати, То пощо з ліжком пертись вам? Як бути нам? І що почати? Це скарб - безжурним жить життям. Хай хліб вівсяний свій, здоровий, Гризуть і воду з кварти п'ють, Та в мене жодна з птиць не вмовить На харч цей перейти дебудь. Про це не хочу я і чуть! Та, Боже, хай Ґонтьє й дружину Покластись тягне під шипшину, Як добре їм, не журно й нам. Чи хвалиш труд, чи шлеш до хріну - Це скарб - безжурним жить життям. Тож розсуди нас, принце милий, І, не во гнів усім, додам: Дитям ще чув я, як хвалили Цей скарб - безжурним жить життям. 144 Тому, що біблію на славу Брюєрська пані знає, їй Дам проповідувати право На вулицях серед повій; Финдюркам хай язик шорсткий Вигладжує, та цвинтарище Найкраще обминати їй, Лляний базар - тут ліпше й ближче. БАЛЯДА ПРО ПАРИЗЬКИХ ЖІНОК Багато в світі цокотух, І фльорентійки і мілянки Любовних опорів люблять дух; Спімну й античні тут богданки; Та чи льомбардки, чи римлянки, Чи ґенуезки - всі гуртом Безсилі, як і савойянки, В бою з паризьким язиком. Могли б чужинних говорух Навчати неаполітанки, І язиком робити рух Прусачки вміють і германки; Та хай грекині, єгиптянки Й угорки торохтять млинком, Не переможуть і гішпанки В бою з паризьким язиком. Хай від швайцарських пащекух Ґасконки ліпші й тулюзянки, З Пон-Нефу їх дві баби впух Зітруть і змусять до мовчанки; Ніщо льоренки і британки, (Зібрав я копу їх з вершком), Програють і валенсіянки В бою з паризьким язиком. За красномовство парижанки, Мій князю, вистав їй диплом, Бо шанси марні і в тальянки В бою з паризьким язиком. 145 Поглянь но лиш, як на рубцях Своїх спідниць ці дві-три сіли В манаїстирях або церквах; Присунься, й ні шелесь, мій милий! Думки почуєш гострі, смілі, Що здивувався б сам Макроб. Мотай на вус те, що повіли, Слова тут голі, без оздоб. 146 Жіночий кляштор старовинний, Ген на Монмартрі, я з ченців - Пустельників з'єднаю чином, Що на Мон-Валєр'єні сів. Що-більше, десь за рік чи пів, Як відпуст привезу я з Риму, В обитель цю з усіх боків Попре хрищений люд без стриму. 147 Вночі у дуків (чом би й ні?) Лакеї, кухти, покоївки Нехай відгикують смачні Торти, налисники, наливки (їх не заллє і пів бо<чівки!), У час, як панство сон обняв; Потому, в темряві домівки, Навчу ослячих їх забав. 148 З-між тих дівчат, що є ще досі Батьки в них, матері, цьотки, Нічоіго жодна хай не просить, Служницям дав я всі куски. Бо хоч убогі ті дівки Невередливі, всякі лишки Здадуться їм на тарілки, Тим часом їх ласує з миски 149 Якийсь картуз чи целестин, Що, хоч обіти склав був строгі, Смак знає добрих страв і вин, Не так, як ті дівки-небоги; Жаклен, Перрета - свідки вбогі, І Ізабелля, що клене; Невже за крихту допомоги Для них - жде пекло огняне? 150 Теж, грубій Маргариті милій, Чий образ в душу вліз мою, (Бігме! - клянусь Небесній Силі!), Низький поклін свій віддаю. Її таку, як є, люблю, Й вона мене, кохана пуся; Хто б стрів її, хай скаже: шлю Їй вірші ті, що з серця ллються. БАЛЯДА ДЛЯ ГРУБОЇ МАРҐО Коли служу слухняно гарній пані, Мене вважати будете дурним? Від неї всі чоловіки мов п'яні, З любови йду за нею, мов у дим, Як гості сходяться, слугую всім, У льох збігаю по вино, без слова; Цим хліб, тим сир, тим збан води. - "Чудово"! Кажу, як гроші брязнуть на столі; - "Вертайтеся в своїй потребі знову У цей бордей, де рай наш на землі". Та часто я лютую, як додому Воїна без грошей вернеться, з грудей Моїх прокльони вибухають громом, Зриваю пояс, сукню рву з плечей, Кричу: - "В льомбарді крам заставлю цей!" Вона ж, у боки взявшись: - "Ти, чортяко!" Вищить, Ісусом божиться, що маку Мені натре. Та я вже при мітлі, Під ніс їй суну нюхати ломаку, В бордеї цім, де рай наш на землі. Як миру знак, мені дарує бздину, Їдкішу, ніж чадний ропухи сік, Зі сміхом гладить пальцями чуприну, Любусьом зве, штовхає в ногу, в бік, Хропем, п'яненькі, гнів забувши й крик. Уранці ж, як їй лоно стрепенеться, Плід щадячи, вона на мене преться Стогну, припертий вантажем її; Давно в лайдацтві бачу свій кінець я, В бордеї цім, де рай наш на землі. Моє життя - град, буря безупинна, Лайдачку маю, й сам я лайдачина. Хто кращий з нас? Ми одного коліна, Як кіт і щур. В однім живем кублі. Ми любим бруд, брудна в нас кожна днина, Безчесний шлях, то й чести не знайти нам В бордеї цім, де рай наш на землі. 151 Теж, ідолці моїй Мар'яні Публічну школу я лишив, Те саме і Британській Жанні, Там учать учні вчителів. Так роблять скрізь від давніх днів, За винятком хурдиги в Мені; Тож на домах не тра знаків, Як ці заняття вже буденні. 152 Жолі Ноель, той шалапут, Від мене хай не жде нічого, Йому лози зітну я жмут" В моїм городі. Буде з нього. В покарі благо є, їйбогу! Тож хай уїсяк їй буде рад, Йому дві сотки дарового Пан Генрик хай відчислить, кат. 153 Теж, що б його шпиталям дати, Чи то великим, чи малим? Не місце й час тут жартувати - Там кожен горя повен дім. Усяк шле милостиню їм; Як гуску дам братам Жебрачим, То значить, з тельбухом самим У бідних миску ми побачим. 154 Колен Ґалернові на зло (Вїн мій цирульник із голярні Біля аптеки Анджельо) Дам брилу леду (звідки? з Марни), Щоб перезимував шикарно. Хай прикладає на живіт, Як виживе, то в літо шкварне Він холоднішим знайде світ. 155 Теж, Дітям Знайденим - нічого, Блудягам слід лиш помогти. їх стрінеш легко - за порогом В Мар'яни Ідолиці ти. Їх слід негайно привести До мене в школу на навчання, Хай не плекають дурноти; Так ось наука їм остання: ДОБРА НАУКА ДЛЯ БЛУДНИХ ДІТЕЙ 156 "Пильнуйтесь, дітки, щоб вам цвіт Не впав найкращий з капелюха. Хоч пальці в вас липкі, глядіть, Яка за Монліпо прочуха, А й за Руель мнуть добре вуха, - Колен Кайє це сам пізнав: Ніхто апелю і не слухав, П'ятками гарно загойдав. 157 "Це не пуста собі забава, Хто тіло й душу програє. Як стратиш - жаль залізна справа, Ганьба - призначення твоє. А й вигра теж ще не дає За жінку царської Дідони. Той божевільний, справді, є, Хто мчить з азартом в перегони. 158 "Таж послух дайте ви мені! Відомо добре всім, що швидко Всі зиски топляться в вині, Однаково - взимі чи влітку; Тож грошей не ховай в калитку, Біжи процвиндрити все вмить, Лишати спадок іншим - бридко! Злом надбане не збагатить. БАЛЯДА ДОБРОЇ ДОКТРИНИ Чи відпуст грішним продаєш, Чи в кості грасш ти фальшиві, Чи потайки монети б'єш, Щоб, як безвірник той зрадливий, Зажива смажитись в оливі, ,Чи влсхмник ти, то рве замки, - Куди йде зиск твій нечестивий? Все на таверни і дівки. Як ти віршун чи музикант, Товчеш по-йолопськи в цимбали, Флейтист, фіґлярник, блазень, франт, Що в селах і містах запалих Морочить фарси і морали, Як в карти злупиш чи в кістки, Куди преш гроші ті чималі? Все на таверни і дівки. Тебе страшить це зло? Тікай В село на ферму працювати, Піль, коней, мулів доглядай, Живи щасливий, небагатий; Коноплі будеш там чесати, Не зазираючи в книжки, Лиш бережись, щоб ти не стратив Все на таверни і дівки. Ще поки маєш, кращі шмати - Штани, кабаїти, сорочки, - Скинь у мішок і мчи продати Все на таверни і дівки. 159 "Це слово вам, панібратам: Слабі душею, дужі толом, Оберігайтеся, щоб вам Воно на вітрі не зчорніло, Щоб вас те лихо не зустріло; На Бога, хто лиш може з вас, Бувайте чесні з кожним ділом, А смерть сама свій знайде час". 160 Також:, П'ятнадцятькрат Двадцятим, Що звуть Трисотникаіми їх, Лише паризьким (спомагати Сліпих я хочу лиш своїх), Скла з окулярів дам старих, Аби на цвинтарі Невинних З них кожен розпізнати міг, Де череп злих, де доброчинних. 161 Кажу це не для гри чи кпин: Що з всіх маєтків знаменитих, З м'яких ліжок, пухких перин, Із ковдунів вином налитих, З балів, костюмів пишнопіитих, З усяких бенкетів і втіх? Як зникнуть ті забави ситих, Залишиться один лиш гріх. 162 Коли на цвинтарі погляну На купи білих черепів, Роздумую: оцей був паном, При скарбі короля сидів, А той - під лантухами прів: Котрий яким був - не пізнати, Хто біскуп, хто з ремісників - Я не зумію вам сказати. 163 Ті пані, що в багатих пань, Бувало, спини нагинають, Лякливіші від бідних лань, Тамті ж лиш губи надувають, - В одній тут купі опочивають, Наперемші із станом стан, Без дібр туземних; тут не мають Апелю ні слуга, ні пан. 164 Вони вже мертві. Мир їм, Боже! Давно їх черв пообгризав; Були там дами і вельможі, Любителі найтонших страв, - Всяк рижом з кремом ласував; Тепер з костей їх пилом трусить, Їм не до сміху і забав. Помилуй душі їх, Ісусе. 165 Лишаю мертвим цей леґат, Щоб кожен знав про це віднині Суддя, присяжний, адвокат; Вони бо в строгості незмінні До хапунів, - самі ж як тіні, Від праці вихудлі, живуть: Тож хай Господь і свят-Домінік Спасе їм душі, як помруть. 166 А для Жакета що Кардона? Вже небагато маю сам, А все ж, для доброго фасону, Йому хоч пісеньку подам; Про Маріон співають там, Або з такої співаниці: "Відчинь, Ґільмето, хвіртку нам", За пісню цю дадуть гірчиці. ПІСНЯ Як вийшов я з тюрми на світ, Де мало не лростяг копита, Якщо ще злиться Доля скрита, Її неправість осудіть. Мені бо в цю здається мить, Що вже повинна бути сита, Як вийшов я. Коли ж, неправа, повелить, Щоб я помер, моя розбита Душа хай, радістю сповита, У дім Господній полетить, Як вийшов я. 167 Теж, пан Льомер хай дар цей прийме Від сина феї: щоб зазнав Любовних досхочу обіймів, (Лиш щоб на голову не впав І всіх спідниць не доганяв) І щоб без шеляга він, хвацький, За ніч разів по сто кохав, На зліість усім Ожерам Датським. 168 Також, для любчиків сумних, Крім пісеньок Шартьє Алена, Я повну сліз при ліжку їх Лишу кропильницю свячену І рожі гіллячко зелене, Нев'януче, кропити ним, Щоб лиш згадали і за мене В молитві словом хоч одним. 169 Теж, Жаку Жамові, що, знай, Лише маєтки загрібає, Сто наречених дам, та хай За жінку жодну не хапає. Кому пожити він збирає? Своїм? Він з'їсти сам не рад: Що льохи мають, те, гадаю, Повинно йти й для поросят. 170 Теж, добрий Сенешал кирпатий, Що раз мої сплатив боржки, У нагороду хай кувати Береться гуси і качки: Йому шлю жартів цих жмутки Нудьгу розвіяти. Як схоче, Хай в піч їх кине, мов скіпки, Бо й добрий спів не раз морочить. 171 Дар Капітанові Сторожі: Товстун Марке і Філібер, Два пажі, хоч малі, та гожі, Весь вік штани з них кожен тер (Тому й мудріші вже тепер) На службі в маршала міського. Яік проженуть цих двох мізер, Манджатимуть на босу ногу. 172 Я б Шапеленові хотів Свою каплицю передати, Там небагато треба слів: Суху відправу проказати. Я б дав йому й вікарювати, Та душ не рад він пасти й сам, Не любить він і сповідати, За винятком служниць і дам. 173 Тому, що знає він, що значить Мій запис, чесний Жан з Кале (Мене він тридцять літ не бачив, Не чув, як прізвище моє), Якщо б знайшов, що в змісті є Неясності, йому дарую Уповноваження своє, Щоб справу вигладив він тую. 174 Щоб знотував, скоментував, Здефінював усе докладно, Здомінував, заґментував Чи скреслив, скасував нещадно, Вкінці щоб все списав доладно, Якщо ж не втне писання він, Хай рішить сяк чи так, навгадно, Згори приєднуюсь до змін. 175 Коли ж би хтось, кого не знаю, В життя з померлих перейшов, Кале негайно доручаю, Щоб плян здійснив мій до основ І іншого когось знайшов, Хто гідний буде милостині, Без затримки й передумов, - Кладу це на його сумлінні. 176 В Сент Авуа зробіть мій гріб, А не деінде (так бажаю!), Де всі побачити могли б З парсуни, як я виглядаю; Портрет на зріст хай витягають, Чорнилом, щоб недорогий. А пам'ятник? За це не дбаю, Та й для підлоги затяжкий. 177 Довкілля муру гробового Покрийте написом чіпким, Як подаю, - і більш нічого; Як не було б писати чим, Хоч вуглем виведіть яким, Лиш не подряпайте заправи. Так пам'ятний я стану всім, Хто знає гулянки й забави. ЕПІТАФІЯ 178 НА БАНТАХ НОГИ ТУТ ПРОСТЯГ, ЛЮБОВИ ЗНИЩЕНИЙ ПРОКЛЬОНОМ, МАЛИЙ УЧЕНИЙ, З БІДОЛАХ, ЩО ЗВАВСЯ ФРАНСУА ВІЙОНОМ. НЕ МАВ І СКИБИ ВІН ДОСКОНУ, УСЕ РОЗДАБ, ВІДОМО ВСІМ: СТІЛ, ХЛІБ, КІШ, ЛІЖКО - ПО ЗАКОНУ, ҐАЛЯНТИ, ПРОКАЖІТЬ НАД НИМ: ВІРШ (АБО РОНДО) Хай знайде вічний упокій У Бозі й вічне світло ясне, Нічого бо не звав він власним, Ні миски, ні петрушки в ній. Мав збриті брови, лоб, - агій! Він виглядав як ріпа красний. Хай знайде вічний упокій! Його закон прогнав твердий, Турнувши зад його нещасний, Хоч відклик він робив завчасний, Відомо, наслідок який. Хай знайде вічний упокій! 179 Теж, хочу, щоб забили в дзвона, Того, що грає, мов зі скла; Щоб гра та дужа, невгомонна До серця кожного дійшла. Та гра не раз уже спасла Наш край від лиха у минулім: І грім, і міць ворожа зла Зникали, як його почули. 180 Хлібин чотири дзвонарям; Як мало, дві іще додайте: Цей дар - не міра й багачам, Тож свят-Степанову відкрайте. Волян - людина скромна, знайте, Хай дзвонить він; лише не жарт: Він буде з тиждень гризти пай той. Хто другий? Може Жан де Ґард? 181 Щоб бездоганно все зробити, Назву довірених своїх, Що знають добре як крутити, Щоб гурт вірителів притих. Це не хвальки, в кишенях їх, Їйбогу, грошей не бракує! Тож хай доглянуть справ моїх. Пиши: їх шестеро назву я. 182 Це - зацний пан Мартен Бельфай, Наш урядовець кримінальний. Хто другий здався б нам? Чекай, Паін Кольомбель тут ідеальний; Якщо лиш буде актуальний Йому почин цей. Третій - де? Пан Жувенель! Відповідальний Цей труд їх троє хай веде. 183 Коли б відмовили всі троє, Злякавшись коштів і цілком Від справи відсахнулись тої, Передаю усе гуртом Я іншим визначеним трьом: Це -- пан Філіпп Брюнель, що з діда Шляхетським славиться гербом, І Жак Раґ'є, його сусіда. 184 Вкінці - славетний пан Жак Жам: Чесніших не знайти сьогодні, - Всі праведним живуть життям І страхом сповнені Господнім. Вони допомогти все згодні, Хоча б і коштів мали вбрід, Самі без нагляду охотні Все виконати так, як слід. 185 У спадку не дістане з мене Ні гроша реєстровий суд, Хай візьме молодий священик Тріко - за похоронний труд. Я б радо з ним ще випив тут, Хоч би й пропити мав берета! Як знаїв би гру, де в кулі б'ють, Я б дав йому Діру Перрети. 186 Ґійом де Рю на смертний хов Хай ліхтарі позносить з хорів, Цро те ж, кому нести покров, Лишу довіреним ці спори. Більш як коли я чуюсь хворий, - Волосся, брови - все болить, Всі члени теж. Кінець мій скорий, Тож час кричати всім: простіть! БАЛЯДА, В ЯКІЙ ВІЙОН ПРОСИТЬ УСІХ ПРОБАЧЕННЯ Картузіянам, Целестинам, Служебницям, Жебрущим, всім Дандисам, служкам, паничинам, І куртизанкам молодим, В мантилях і трико щільнім, Закоханцям, що без маруди Джиґунять у взутті тіснім, Усім кричу: пробачте, люди! Дівкам, що на мужчин полюють, Цицьки відкривши, гультяям, Обманцям хитрим, що шахрують, З мавпами спритним циркунам, Акторам, блазням, співунам, Що в шістку свищуть до зануди, Малим дівчатам, хлопчакам, Усім кричу: пробачте, люди! За винятком синів тих сучих, Що через них я гриз сухар, Так гірко дні і ночі мучивсь, Що вже й не страх ніяких кар. Як не сидів би я, мов з хмар, Я б громом з гепи їх напудив, Але, щоб не зчиняти чвар, Усім кричу: пробачте, люди! Ломаки, буки, нагаї, Гарапники на ті паскуди, Хай ребра злуплять їм киї. Усім кричу: пробачте, люди! ІНША БАЛЯДА (ОСТАННЯ) З кінцем убогого Війона Кінця цей Заповіт досяг. На похорон, почувши дзвона, В яскравих сходьтеся плащах, В найчервоніших каптанах, Бо вмер це мученик Кохання, Так на одне ядро присяг, Коли цей світ лишав зарання. Не бреше він. Його гонила Любов, куди б не полетів, Мов злидаря, безсердна, била, До Русільйону й поготів Кущів не знайдеш і тернів, Де б не було слідів блукання - З сорочки пірваних шматків, Коли цей світ лишав зарання. Це так було; коли став мертвий, Одну лише ганчірку мав, Ба більше: у хвилину смерти Амур його стрілою втяв І більше ніж таран додав Йому болючого страждання, (Усяк тут дивом дивував), Коли цей світ лишав зарання. Мій князю-соколе, ти чув, Що він накоїв на прощання? Вина червоного хильнув, Коли цей світ лишав зарання. ІНШІ ПОЕЗІЇ І. БАЛЯДА ДОБРОЇ ПОРАДИ Ви всі, що впали, з розуму зійшли Зіпсуті, зла свойого несвідомі, Безглузді, що клепки всі рознесли, Заблукана у дурноти хоромі, Клеймо на роді вашому і домі, Яких бере за підлість і за гріх Ганебна смерть, без жалю для усіх, Де каяття від сорому гіркого? Погляньте, скільки вмерло молодих За злочини й присвоєння чужого. Усяк з нас бачить, де його вина; Покиньмо помсту, будьмо терпеливі, Цей світ - тюрма, це знаєм; жде вона І чесних, що згубили глузд у гніві; Тож стірах немудрі вчинки напасливі - Всі ґвалти, вбивства, грабежі страшні. Той стежку правди губить у мані, Хто молодих веде й не бачить Бога; Вкінці лиш скарги знає він одні За злочини й присвоєння чужого. Що варті всі шахрайства, зрадний сміх, Фальшиві булли, присяги умовні, Брехня, обман, отруя душ людських, Сон, зненавиди й недовір'я повний До ближнього свого, життя гріховне? Тож і кажу: стараймось добрі буть, Горі серця, ступім на праву путь, Ми дня не маєм певного й одного; Дровини наші на батьків опадуть За злочини й присвоєння чужого. В сі в мирі будьмо, спори залишім, І юні, і старі; одним живім: Л юбім закон, - апостол до святого Л иста вписав слова ці, дані Богом; О дин нам лад потрібен, порт і дім. Н е даймо, щоб досяг нас кари грім За злочини й присвоєння чужого. II. БАЛЯДА ПРИКАЗОК Так чухавсь цап, аж витолочив луг, Води розбитий збанок не черпає, Нагрів залізо - то хапай обух, Товчи, товчи, чорт друзки позбирає, Всяк вартий стільки, скільки шани має, В чужім краю всяк рідний забува, Хто сердиться, той насміх зустрічає, Хто довго жде, той діждеться Різдва. Мели, мели, та щоб язик не спух! Прихильну фаму кожен величає, Пан обіцяв, і теплий той кожух, Молитва щира гори вивертає, Що дороге, дорожчого шукає, Бажай, бажай - і здійсняться дива! Що спільне стало, кожен обминає, Хто довго жде, той діждеться Різдва. Собака ситий добрий має нюх, Відома пісня позіх викликає, Зогнилий овоч притягає мух, Облога вперта місто здобуває, Нагоду тратить той, хто все спізняє, Не поспішай, бо вийде річ крива, Той не скінчить, хто вічно починає, Хто довго жде, той діждеться Різдва. Регоче так, що інших сміх ущух! Хто все процвиндрив, той штани латає, Як милий ти, то й милі всі навкруг, Той кращий, хто дає, не обіцяє, Хто в Бога вірить, церкви не минає, Лише під вітром гнуться дерева, Хто мудрий, не дає, а позичає, Хто довго жде, той діждеться Різдва. На мудрість, князю, довго бевзь чекає, Рік не один мандрує і не два, Його товчуть, аж в тім'ї засвітає, Хто довго жде, той діждеться Різдва. III. БАЛЯДА КОРОТКИХ ВИСЛОВІВ Я знаю муху в молоці, Я знаю пана по штанах, Я знаю вовну по вівці, Я знаю плід по деревах, Я знаю клена по листках, Я знаю чисте і рябе, Я знаю лінь, я знаю змаг, Я знаю все, лиш не себе. Я знаю: в рясі - це ченці, Я знаю шите по нитках, Я знаю мнішку по чепці, Я знаю дуку по губах, Я знаю ланця по словах, Я знаю: в дурня все тупе, Я знаю вина по бочках, Я знаю все, лиш не себе. Я знаю: в дишля два кінці, Я знаю мулів по хвостах, Я знаю маму по дочці, Я знаю крам по крамарях, Я знаю сни й примари в снах, Я знаю: чех ксьондзів скубе, Я знаю: в римських світ руках, Я знаю все, лиш не себе. Я знаюсь, князю, на речах, Я знаю біле й голубе, Я знаю: Смерть косою - мах! Я знаю все, лиш не себе. IV. БАЛЯДА ПРОТИПРАВД Від голоду лиш ситий гине, Безвірник молиться щодня, Чорт любить плем'я янголине, Хто гицля налякав? - щеня, А вовка загриза ягня, Найбільш неволю хвалять бранці, Найкращий спів у вороння І розум мають лиш коханці. Найлегше голку знайдеш в сіні, Дрантя - найкраще убрання, Врожай найліпший на камінні, Вершок науки - незнання, А йолоп мудрому рідня. Хто не шахрує? Лиш обманці, Арбітер перлам єсть свиня І розум мають лиш коханці. Спочинок тільки в біганині, Шлях найпевніший - навмання, Лиш дука просить милостині, Родину мирить лиш гризня І кішку любить мишеня, З усіх хвороб найлегша - пранці, Найбільша почесть - вигнання І розум мають лиш коханці. Де правда тут, а де брехня? Орел за мухою ганя, А піший швидший від коня, Найкращі гості - голодранці, Зчерпає море лиш горня І розум мають лиш коханці. V. БАЛЯДА ПРОТИ ВОРОГІВ ФРАНЦІЇ Хай він зустріне огнедишних звірів, Мов той Язон, ішовши по руно, Сім літ хай виє у волячій шкірі, Як Набуходоносор вив давно; Або війну програє хай страшенну, Як Троя та за пірвану Гелену, Або хай згине як Тантал у тьімі, У Прозерпінених мерців юрмі; Або, як Іов, люто так страждає В Дедаловій безвихідній тюрмі Той, хто недолі Франції бажає! Хай місяці чотири у болоті Занурений, кричить він мов кулик; Хай, туркам проданий, він на роботі, В ярмі й занозі ходить, наче бик; Як Магдалина, тридцять літ в пустині, Хай він не має й ниточки на спині, Хай він утопиться, мов той Нарцис, Як Абсалом, щоб на гіллі він звис; Хай, мов Іюда, сам себе скарає, Як Симон Маг, хай упаде колись Той, хто недолі Франції бажає! Хай вернуться часи Октавіяна І скарб його в живіт йому ввіллють; Як Віктора святого у кайданах, Хай у млині на смерть його зітруть; Хай моря хлань ковтне його, несита, Гірш, ніж Іону чорне чрево кита, Очам його хай змеркне неба пал, Юнони щастя і Венерин шал, Хай Марс його пожежею здолає, І хай загине, як Сарданапал, Той, хто недолі Франції бажає! Хай, князю мій, Еолові раби Його закинуть у морські глиби, Надії й миру хай довік не знає: Бо чести вже знецінено скарби, - Той, хто недолі Франції бажає! VI. РОНДО Женен ль'Авеню, До лазні рушай; Прийшовши в ню, Женен ль'Авеню, Плаття скидай І в ванну сідай. Женен ль'Авеню, До лазні рушай. VII. БАЛЯДА ПОЕТИЧНОГО ТУРНІРУ В БЛЮА Зі спраги умираю над рікою, Палкий як жар, зубами я січу; В кіраю своїм блукаю чужиною; При огнищі розжаренім тремчу; Сам голий черв, панів я шику вчу; В сльозах сміюсь, надіюсь без надії; Моя утіха розпачем німіє; Радію, і приемности нема; Могутній, я хилюсь, як вітер віє, Я прошений - і гнаний усіма. Я впевнююсь непевністю хиткою; Зву темною засвічену свічу; Вагаюся над справою ясною; За мудрість я немудрістю плачу; Все виграю, і прогрою кінчу; "Добривечір" кажу, коли задніє; Лежу, й боюсь, щоб не скрутити шиї; Все маю я, і шеляга чорт-ма; Жду спадку, спадкоємець лиш у мрії, Я прошений - і гнаний усіма. Розбагатів я працею важкою, Тепер нічого маю досхочу; Мене найбільш вихвалюють ганьбою; "Ось правда!", на облуду я кричу; Того я; другом справжнім наречу, Хто звати круком лебедя зуміє; Хто шкодить, той добро для мене діє; Брехня чи правда - все мені дарма; Я знаю все, і все в мені дурніє, Я прошений - і гнаний усіма. Хай ласка ваша, князю, зрозуміє: Я маю ум, що мудрощів не сіє; Поважний, я беру все жартома. А далі що? Дукат мене загріє, Я прошений - і гнаний усіма. VIII. ПОСЛАННЯ ДО МАРІЇ ОРЛЕАНСЬКОЇ Вже нове потомство зійшло з неба на землю. (Вірґілій) Народження благословенне, З небесних зіслане вершин, Лілеї паросток блаженний, Що дав його нам Божий Син, Марія, ймення це з перлин, Вселаски джерело живої, Розрада всіх моїх хвилин, Що миром душі наші гоїть. Цей мир - утіха багачам, Підтримка всім, що кволі й бідні, Він фальш і лихву знищить нам; Народження це необхідне, Своїм зачаттям чесне, гідне, Без первородної вини, Тож факт потверджу очевидний: Це дар Господній з вишини. Ім'я відновлене, народу Всього потіха, щит від зла, Єдиноперша доня роду, Що кров шляхетну понесла І рід Кловіса зберегла; Славетна форма, досконала, У небі образ свій знайшла І людям миром засіяла. Почата в Божому страсі, Це справжня Цезарська дитина, Малі й великі люди - всі Її вітають на колінах, Любов'ю Божою промінна, Єднає незгідливих знов, Для вбогих в'язнів доброчинна, З важких звільняє їх оков. Буває, всякі недоріки, - Чи то простак, чи неборак, - Цравдиві незнання каліки, Озвуться: Бог зробив не так, Чому дитя це не хлопчак? Але я вірю, Боже добрий, Що ліпше не було б ніяк, Бо Бог усе найкраще робить. Псалмів гортаю сторінки, Вичитую: "На твір твій, Пане, Я поглядаю залюбки". Дитя, у час нам добрий дане, Шляхетне, ніжне, бездоганне, Нагородити раде всіх, Для нас ти дар небесний манни, Визвольник від усяких лих. ПОДВІЙНА БАЛЯДА Хоч приказку вже цю читав я, "Вважай за ворогів своїх Всіх, що тебе прилюдно славлять", Все ж, досить чесних є таких, Що у серцях своїх палких Добра не вміють приховати І часто чути іслово їх: Про добре - добре слід казати. Так Іоанн робив Хреститель, Агнця як Божого відкрив, Він був добра, не зла віститель, Тож юрби голосам повів; Андрей теж Бога полюбив, Не вспівши ще його пізнати, І в учні Синові вступив: Про добре - добре слід казати. Посланнице Йсусохристова, В бездушний післана цей світ, Все вбогим помогти готова, Тим, що пізнали Долі гніт. Я знаю: Богові від бід Спасти мене допомогла ти: Благословенний будь твій рід! Про добре - добре слід казати. Признаюсь перед Богом милим: Я б мертвим твором був давно, Коли б не цих народин сила, Потуги й ласки знамено, Живить і бадьорить воно Те, що було вже Смертю взяте; Моя потіха ти водно: Про добре - добре слід казати. Тобі свій послух присягаю, Зробити ум це каже мій, Всією силою, що маю; Мене не зможе сум важкий І горя лютого прибій, Це мій обов'язок - віддати Тобі себе, я вже не свій: Про добре - добре слід казати. Ти ласка, співчуття безкрає, До спокою і миру вхід, Єство, що з ніжністю звільняє Гріхами полонений світ. Коли б забув я свій обіт, Я б був невдячних винуватий, Тож повторяю свій завіт: Про добре - добре слід казати. Тобі, князівно, слави гімн, Ти вберегла мене від страти. Тож я кажу тобі і всім: Про добре - добре слід казати. - - - - - - - - Творіння Боже, більш надхненне, Ніж будь-яке з творінь земних, Чеснотами благословенне На дусі й тілі, як і в тих, Що здавна кажемо про них, Як про рубіни ті без плями. Каггон писав був про таких: "Вони йдуть отчими слідами". Ти порт безпеки і надій, Усе спроможна ти створити, Хоч ти дитя ще, погляд твій Уже поважний, гордовитий. Хто б міг мені заборонити Так твердити? Кажу це сам. Є приповідка: "Мудрі діти Належать мудрим матерям". Тож сказане реасумую: "Уже нових нащадків рід (Це за поетом я цитую) З небес зійшов до нас на світ". Касандра, Ехо і Юдіт - Розумні, чесні, бездоганні, Дідона з ними, - та привіт Моїй єдиній, любій пані. Молюсь, дитино, щоб Христос Тобі дав літа пребагаті, А як тебе полюбить хтось, Я заздрощів не буду знати. Колись величній пані дати Своїх услуг надіюсь жар, Якщо ще буду ряст топтати Я, бідний Франсуа, школяр. IX. ПОСЛАННЯ ДО ПРИЯТЕЛІВ Прошу, благаю: ласки, співчуття, Якщо ви друзі, згляньтеся над мною! Я не в гаю, в тюрмі моє життя, Зарите в яму Долею лихою, Господньою покаране рукою. Дівчата, любчики, танцівники, Що, мов козли, дріботите танки, Чия горлянка звуками стодзвонна, Ви всі меткі, мов стріли, блискавки, - Чи ж кинете ви бідного Війона? Співці, що вільно ваш лунає спів, Ґалянти, буйні вчинками й словами, Правдиві, щирі, не з фальшівників, Дотепники з дурними язиками, Не зволікайте, вже він гине в ямі. Творці рондо, мотетів і баляд, Як він помре, вину не буде рад! Сюди не дійде й буря невгомонна: Його здушили мури ці, мов гад, - Чи ж кинете ви бідного Війона? Прийдіть, погляньте, як страждає він, Шляхетні всі, що королеві навіть Не платиле належних десятин, Бо кожен з вас лиш Бога в небі славить. Він піст у втірки і неділі править, Вже зуби в нього довші, ніж в граблів, Не від тортів, а від сухих хлібів, Його вода роздула, мов бальона; Без ліжка й столу, на землі він сів. Чи ж кинете ви бідного Війона? Князі, старі і юні, поможіть! Для мене ласки в короля просіть! Спустіть коша! Тут темрява бездонна. У небезпеці, як заверещить Одна свиня, їх цілий гурт біжить. Чи ж кинете ви бідного Війона? X. ПРОХАННЯ ДО ДЮКА БУРБОНСЬКОГО Мій господине, строгий князю мій, Лілейний цвіте, королівський родом, Я, Франісуа Війон, якому кий Терпіння дав порядну прохолоду, Письмом цим просить вас йому вигоду Зробити і позичити щось там. Заруку добру в суді дасть він сам, Відсотків, правда, годі вам чекати, Але і шкоди тут не буде вам, Ви, крім часу, не матимете страти. У князя ще ніякого, крім вас, Не позичав я, креатура вбога, Тих шість екю, що я позичив раз, Все для прожитку видав я свойого. Не бійтеся, до шеляга, їйбогу, Я все сплачу, як лиш Патайський гай Каштанами зародить і врожай Зберу гарненько й повезу продати. Не гаючись, одержите свій пай, Ви, крім часу, не матимете страти. Як можна б, у льомбарді я б продав Своє здоров'я (лихварі то знані) Його я радо дав би і в застав, Бо браком грошей битий я і гнаний. Їх не знайти в моїй кишені драній; Ой Господи, дивуюсь дивині: Усі хрести, то бачу - кам'яні Чи з дерева, де ж справжнього дістати? Але як справжній тратиться мені, Ви, крім часу, не матимете страти. Лілейний князю, повний доброти, З багніть глибінь моєї гіркоти, Моє безсилля довершить почате. Збагнувши це, прошу допомогти, Ви, крім часу, не матимете страти. На обороті листа: Хоч ви без ніг і язика, Ідіть, листи мої, стрибайте, І всім відважно повідайте, Що в мене кат-ма й мідяка. XI. СПІР ВІЙОНОВОГО СЕРЦЯ З ТІЛОМ Це хто товчеться? - Я. - Хто? Що за крик? - Твоє це серце! З волокна тонкого Звисаю вже, живущий тане сік, Коли дивлюсь на тебе, самітного, Мов те песя, що сіло під порогам. - І звідки це? - Шибайголовства плід. - Навіщо гнів? - Бо маю горя вбрід. - Лиши мене, я в думці тим займуся. - Коли? - Як виросту з дитячих літ. - Більш не кажу. - Я зовсім не журюся. - Що думаєш? - Добути славу й шик. - Тобі вже тридцять: вік коня старого. Чи це дитинство? - Ні. - То значить, впік Тебе злий дур. - Де віік? Це все до чого? - Е, що ти знаєш! - А різницю всього: В сметані муха - чорне й біле... Квит. - Це все? - Тобі сваритися не стид? Коли не досить, знов почну, вернуся. - Ти вже програв! - Ні, знов піду в похід. - Більш не кажу. - Я зовсім не журюся. - Звідсіль мій сум, і теж твій біль довік. Коли б ти глузд мав дурника тупого, То й виправдання мав твій язик; Та що тобі до доброто чи злого? У тебе лоб із каменя твердого, Тобі миліший зла, ніж чести вид! Який даси на доказ цей одвіт? - Над цим я стану вище, як скінчуся. - Їйбо, потіха! - Красномовства цвіт! - Більш не кажу. - Я зовсім не журюся. - Звідкіль це зло? - Від лиха, бо не звик. Сатурн, гадаю, в клунок на дорогу Мені нещастя вклав. - Дурне ти рік: Ти пан його, не будь слугою в нього. Ще Соломон вписав був до Святого Письма: "Мудрець планет рішає хід І міць його долає вплив орбіт". - Не вірю в це. Яким спекли, лишуся. - Що кажеш ти? - Так я дивлюсь на світ. - Більш не кажу. - Я зовсім не журюся. - Ти жити рад? - Як збавить Бог від бід. - То мусиш скласти... - Що? - Твердий обіт, Читати вперто. - Що? - 3 наук, що слід, І кинути шельвір. - Ну, щож, повчуся. - Лиш не забудь! - Я запишу це в зшит. - Не жди, аж підеш, голубе, під лід. - Більш не кажу. - Я зовсім не журюся. XII. ПРОБЛЕМА (в імені Фортуни) Фортуною мене назвали вчені, А ти мене убивником прозвав, Та чим таким ім'я твоє знаменне? Від тебе кращих мій наказ ламав; Нуждою і товкти каміння слав; Невже твій стид дає для скарги право? Ти не один, тому покинь цю справу. На давні вчинки подивись мої: Багато смілих вже лягло в землі; Хто проти них - ти, попихач кухонний? Нуж, заспокійся, кинь слова свої, Не ремствуючи, все приймай, Війоне! З великими змагалась я царями, В часах, які в минуле відійшли, Пріяма вбила я з його полками, Не врятували мури і вали; І Ганнібал не висмикнувсь, коли У Картагені смерть його зловила; І Сціпіона теж я задавила; Я Цезаря в сенаті продала; В Єгипті я Помпея досягла; Язон загинув у морськім бездонні; Вогнем я Рим і римлян рознесла. Тому без ремства все приймай, Війоне! А Олександер, той могут з могутів, Який Плеяд побачити хотів, Погиб, моєї випивши отрути; Цар Альфазар уиав серед полків На прапор свій. Такий мій лютий гнів. Так я робила і роблю без зміни: Тут надаремні викрути й причини. А Голоферн, той балвохвал, як сном Був зморений, Юдитиним клинком В шатрі заколотий був, безборонний; Повис, не втік від мене Абсалом. Тому без ремства все приймай, Війоне! Розваж цю мову, Франсуа, мою: Коли б не Бог, я всіх вас без жалю На порох стерла б у своїй долоні; За зло одне - я шестикратно б'ю. Тому без ремства все приймай, Війоне! XIII. ЧОТИРОВІРШ Я Фраисуа, що рими в'яже, З Парижу, біля Понтуази, Коли повисну, шия скаже Всім, скільки д... в мене важить. XIV. ЕПІТАФІЯ ВІЙОНА У ФОРМІ БАЛЯДИ Брати, що житимете після нас, Сердець для нас не майте задубілих І милостиві будьте, без ураз, За те Господь вас ласкою наділить. Глядіть - п'ять, шість нас разом почепили: Коли по наших пещених тілах, Об'їдених, облуплених, лиш прах Залишиться і станем кістяками, Хай не смішить вас наше горе й жах; Благайте: Боже, змилуйся над нами! Ми просим вас: втисніть на серця дно Свою погорду, хоч були ми вбиті Законним правом. Знане ж вам давно, Що розум даний не усім на світі; Щоб наше все харцизство окупити, Нас синові Марії поручіть, Хай ласку шле, незчерпну ні на мить, Щоб не ввійшли ми у пекельні брами. Ми мертві вже, душа нам не болить, Благайте: Боже, змилуйся над нами! На мокнення ми віддані дощам, Геть висохли на сонці, чорні стали; Сороки очі видовбали нам, Волосся з брів, з борід повисмикали. Cпочину ми ніколи не зазнали; На примху вітру здані ми весь час, Сюди-туди погойдує він нас, Як той наперсток, з дзьобаних птахами. В це товариство хай не тягне вас, Благайте: Боже, змилуйся над нами! Ісусе-царю, пане над усім, Не дай нам бути в пеклі огнянім: Не хочем стати чорта жолдаками. Ох, людоньки, тут насміх ні при чім, Благайте: Боже, змилуйся над нами! XV. ПАНЕГІРИК НАЙВИЩОМУ СУДОВІ Моїх всіх змислів п'ять - зір, смак, слух, нюх, І ти між ними - доторку чутливий, Мої всі члени - ряд сварливих слуг - Всяк слово мовить щире і правдиве: "Найвищий Суде, завжди справедливий, Зібрав ти нас і бережеш від зла. Міць язика людського замала Тобі ясу воздати на вершинах; Ти дочка короля, тобі хвала, Добрa матусе, сестро янголина! Розбийся, серце, сталлю проколись, Не будь, бодай, таке тверде й суворе, Як у пустині скеля та колись, Що з неї струм гебреям сплив прозорий. Кричи в сльозах за ласкою в покорі; Стань смирне, тихо, ніжно так зідхни, Суд восхвали і короля спімни, Щасти французам, іншим будь учинна, Дитя небесної височини, Добрa матусе, сестро янголина! Мої всі зуби, зі своїх ямин Геть вискочте і дякуйте чемненько, Гучніше, ніж труба, орган і дзвін, Забудьте гризти всякі витребеньки; Лиш уявіть: я вмер, лежу смирненький, Печінка, жовч, легені - все вже спить; Моє ти тіло, що мов той ведмідь, Мов вепр у кал залізло по коліна, Хвали цей Суд, бо прийде кари мить, Добрa матусе, сестро янголина! Ласкавий князю, дай мені три дні, Щоб я прощай сказати міг рідні: Без неї я - безгрішний жебрачина. Зволь, Тріюмфальний Суде, це мені, Добрa матусе, сестро янголина! XVI. ЗАПИТ УРЯДНИКОВІ НА ТЮРЕМНИХ ВОРОТАХ (БАЛЯДА АПЕЛЮ) Як імій апель тобі здається, Ґарньє? Чи добрий він, чи злий? Всяк звір за власну шкіру б'ється; Як зловлять, дикий і лихий, Втекти він пробує мерщій. Тож як казання сміховите Душі заспівано моїй, Невже я писок мав стулити? Якби я був Капета внуком, Що в різника прийшов на світ, Я і в різні минув би муку Води, налитої в живіт. Чував ти про такий обід? Тож як той засуд хитрошитий Мені пришпилено, в одвіт Невже я писак мав стулити? Ти думаєш, що я жартую І всі клепки вже розгубив, Ні, ще гукну я: "Апелюю!" Будь певен, ще я не здурів, Не вірю в гонор тих панів. Коли від суддів гордовитих Я вчув: "На шнур", то й поготів Невже я писок мав стулити? Коли б я, князю, пиптя мав, Вже б, як Клотер, я був заритий, Або на шнурі довгий став. Невже я писок мав стулити? З ПОЕЗІЙ, НАПИСАНИХ ЖАРҐОНОМ (2) Це вам, руельські лотри й збіри, Я слово остороги склав, Щоб не обдерто вас зі шкіри. Колись Колен Кайє співав, На дудку поліцаям грав, Нявчав, викручувався ликом, Але цибульки не обрав І кат шнурком скрутив му грдику. Штани міняйте і кабати, У церкву - шусть, щоб не знайшли, Розвійтесь, щезніть, щоб ті шмати Вас у біду не завели. На приклад іншим, привели Під динду Монтіньї-базіку, Його орації гилили, Аж кат шнурком скрутив му грдику. Майстри злодійства, повні сприту, Як слід ваш лучники знайдуть, Не важтеся нікого вбити, Тікайте, заховавши лють. Братві допоможіть чкурнуть, Бо піде в інший світ без крику, Як рота оловом заткнуть І ікат шнурком затисне грдику. Тож, князю, геть від цих пригод, А всиплешся - твою супліку Не дай собі запхати в рот, Бо кат шнурком затисне грдику. ПРИМІТКИ (Числа визначають строфи. МЗ - Малий заповіт, ВЗ - Великий заповіт). МАЛИЙ ЗАПОВІТ 1. Веґет - Флявіюс Віеґеціюс Ренатус, римський автор з кінця 3 століття, написав Epitome rei militaris у п'ятьох книгах, темою яких була організація римського війська, воєнна стратегія і тактика. 2. Анжер - року 1457, коли Війон був у тому місті, був столицею короля Рене. Дослідники припускають, що причиною Війонової втечі до Анжеру були не справи любовні, а натури більш матеріяльної. А саме, після влому до Наварської колегії в Парижі, його справники мали намір пограбувати одного старого і багатого священика, і Війон був посланий туди на звіди. 4. Останні два рядки перекладені дослівно, але в французькій мові вони двозначні і малопристойні. 9. Ґійом Війон - парох церкви Сен-Бенуа біля Сорбонни, який, як прибраний батько Франсуа Монкорб'є, дав йому своє прізвище. Франсуа дарує йому в своєму легаті те прізвище назад, щоб він ним; гордився. Власні корогви (і шатра) мали тільки пасовані лицарі, тому Війоновий дар - чиста фантазія. 11. Ітьє Маршан і Жан Корню (Рогатий) - два приятелі Війона з багатих родин парляментаристів і фінансистів. 12. Сен-Аман - скарбовий урядник, що їв тих часах їздив до свого уряду иа коні або мулі. Тому Війон дарує йому вивіски з шинків з актуальними назвами. Бларю - золотник; при чому тут зебра - залишається містерією. Omnis utrius sexus - церковний декрет з 1215 року, в якому зобов'язувалося християн сповідатися у своїх парохів. У XV стол. чин "Жебручих братів" (кармелітів) отримав від папи буллу, яка також надавала їм право сповідати по парохіях. Це дуже дратувало парохів, яких Війон потішає старим декретом. 13. Роберт Валле - був товаришем Війона під час його студій у Сорбонні, пізніше прокурором у Шатле, осідку королівського суду. Здогадно, жінка Валле намовила його в якійсь справі не допомогти Війонові, звідсі його саркастичний дар для неї, а самого Валле, багату і впливову особу, він деградує до ролі тих писарів, що мали свої ятки біля вежі Сен Жака у Парижі. 16. Жак Кардон - багатий торгівець сукнами і взуттям, тому Війонові дарунки йому нінащо не здалися. 17. Реньє Монтіньї - картяр і ошуканець з шляхетського роду. Хортів дати йому Війон не міг, бо тримати їх мали право тільки шляхтичі. Повішений 1457. Жан Раґ'є - один з дванадцяти сержантів паризької поліції, ненажера. Мутон - постать невідома. 18. Сеньор де Ґріньї - Філіпп Брюнель, сварливий і злодійкуватий шляхтич, який пограбував навіть власну церкву в Ґріньї. Башта в Ніжоні і замок у Бісетрі, які Війон йому дарує, в тих часах були в руїні. 19. Жак Раґ'є - син королівського кухаря, пияк, якому Війон дарує пійло для напування коней. 20. Мотен і Базаньє - кримінальні урядовці, що досліджували влом до Наварської колегії. Суворий пан - Робер д'Естутвіль, начальник паризької поліції, який досить прихильно ставився до Війона, мабуть тому, що бачив у ньому поета. 21. Жан Труве - різник, якому Війон дарує вивіски на крамницях з відповідними для різника назвами. Корова, яку несе силач, - типовий шильд різників, який можна зустріти в Парижі й сьогодні. 22. Капітан сторожі - Жан де Арле. Щоб мати цей уряд, треба було бути пасованим лицарем, а де Арле мав якісь клопоти в цій справі. Тому, для потіхи, Війон дарує йому ознаку лицарства - шолом, у вигляді таверни цієї назви. Три лілії - герб королівської Франції. Глузд тут такий, що за бійку з поліцаями Війон отримає безплатну господу тієї назви в тюрмі Шатле. 23. П'єр Маршан - констебл у тюрмі Шатле, картяр і звідник. Соломою вистеляли підлогу в люпанарах. 24. Вовк і Шоле - приятелі Війоних виправ і пригод. 25-26. Ці дві октави - саркастичні. Три бідні хлопчики - це три старі багатії й лихварі. Війон пише, що, коли сам постаріється, залишить їм свої маєтки, щоб вони могли загризти щось смачненьке. Тому, що вони були вже старі, гризти могли тільки землю. 27-29. Також кпини. Бідні учні - це старі багаті та скупі каноніки з Нотр-Даму, яким Війон дає чинш з будинку різника Ґельдрі, відомого своєю невиплатністю. До того ж, будинок і так був власністю Нотр-Даму. 32. Жебручі брати - складалися з чотирьох чинів: домініканців, францісканців, кармелітів і авґустинів. Сестриці - доглядачки хворих у шпиталях. Беґінки - рід світських черниць. П'ятнадцять знаків мали появитися напередодні Страшного суду; улюблена тема проповідників. 33. Жан де ля Ґард - багатий торгівець корінням. Сен-Морська милиця - одна із тих, що її в абатстві Ов. Мора залишали виздоровці від артриту. Кого Війон хоче) обдарувати болячкою -. невідомо. 34. Марбеф - багатий купець. Люв'є - збирач податків. Блазенські екю - картонові або дерев'яні гроші, які, за королівським звичаєм розкидав на вулицях під час карнавальних парад "князь блазнів" - майстер від міських забав. П'єр де Русвіль - нотар з Шатле, пізніше завідувач дібр у Ґув'є біля Шантілі, де він жив у домі без даху й бідував. Звідси для нього - дар безвартних грошей. 36. У цій і дальших строфах Війон імітує філософічний жарґон доби, в якому не слід дошукуватися особливих мудрощів. 38. Найважливіший орган - розум, як це видно з наступної октави. Однак це не перешкоджає деяким перекладачам суґерувати тут інше, менш пристойне, значення. ВЕЛИКИЙ ЗАПОВІТ 1. Тібо д'Осіньї - суворий єпископ Орлеану, який влітку 1461 року під закидом крадіжки вкинув Війона до в'язниці єпископської палати в Мені над Льоарою. Війон уважав цей випадок великою для нього кривдою і відповідно до цього дає йому своє насвітлення. Згідно з середньовічним звичаєм, єпископ об'їздив своє місто в повних ризах на коні і благословив хрестом людей. 5. Жан Котар - прокурор і оборонець Війона в церковному суді, аматор чарки, помер 9 січня 1461. Війон присвятив йому свою баляду-молитву, див. далі, між строфами 125-6. Пікарами - називали в 15 стол. єретичну секту адамітів, які ходили публічно голі і вважали, що немає різниці між Богом і його твором, тому й ніяка молитва не потрібна. Вони жили в Богемії й (Моравії, де 1421 року вигубив їх провідник гуситів Ян Жіжка, в Голляндії, північній Франції і Фляндрії. Дати комусь молитву Шкара - не дати взагалі ніякої. Війон, для жарту, сплутав їх з пікардцями, мешканцями Пікардії. 6. Сьомий вірш у псалмі: "Хай віку свого не доживе, а уряд його візьме інший". Пс. Дав. 109, 8. 7. Людовик (Люї) XI - "добрий" король Франції, володів 1461-83. Власне, з нагоди своєї коронації він, під час переїзду через Мен, звільнив за тодішнім звичаєм в'язнів з тюрми, між ними й Війона; звідсі Війонова вдячність королеві. 9. Марціял - мабуть св. Марціял зі Ліможу, пом. 1250. А втім, 27 святих носило це наймення, тому можна припускати, що Війон ужив тут узагальнення: ім'я Марціял зв'язане з Марсом і характеризує войовничість даної особи. 12. Аверроес (Ібн Рашд) - 1126-98, арабський лікар і філософ-пантеїст з Кордоби в Еспанії. В сер. віках був відомий передусім як коментатор Арістотеля, мав великий вплив на філософію дальших сторіч, м.і., на Тому Аквінського. 13. Еммаус і епізод з учнями згаданий у Біблії, Лука XXIV, 13-16. Затишне містечко - Мулен, осідок князя Жана II Бурбонського, протектора поетів, у якого Війон сподівався знайти охорону й допомогу. На гербі Бурбонів було гасло "Надія", звідсі й Війюнові "сподівання". Війон присвятив князеві окрему баляду, див. "Прохання до дюка Бурбонського" в "Інших поезіях". 15. Трояндний роман - твір з пол. XIII століття, початий Ґійомом де Лоррісом (перших 4 тисячі віршових рядків) і продовжуваний Жаном з Мену (помер 1305), який додав дальших 18 тисяч рядків. Головна тема роману - любовні справи і порадник, як поводитися в різних любовних ситуаціях. Цей твір мав великий вплив на дальшу французьку поезію, його ідеями і праобразами користувався й Війон. 17. Діомед - ім'я цього пірата взяте з популярної в середніх віках анекдоти про Олександра Великого. 20. Валер "Великий" - римський історик часів Тіберія, автор збірника історичних анекдот. Одначе розповідь про Олександра і Діомеда знаходиться не у Валера, а в Ціцероновій "Республіці". 27. Обі цитати з Біблії, Екл. XI, 9-10. 28. Цитата з Книги Іова, VII, 6: "Дні мої проходять швидше від ткацького човника; вони зникають без надії". Куліш у своєму перекладі цього місця допустився помилки, переклавши: "Дні мої летять швидше судна, а конець їх безнадійний". Щоб зрозуміти вповні це місце, треба взяти до уваги, що давні ткачі, виткавши сукно, обпалювали полум'ям усі нитки, що з цього стирчали. 36. Жак Кер - син золотника, став одним з найбільших багачів своєї доби, добувши маєтки на торгівлі зі Сходом. За Шарля VII займав важливі державні посади і позичив королеві великі гроші для фінансування воєнних виправ. Обвинувачений у тому, що нібито строїв любку короля, він був засуджений на прогнання і конфіскату всього майна. Він подався до Риму, де папа Калікст III доручив йому організувати виправу на турків, але під час її організації він помер на острові Хіосі, 1471, місяць перед тим, як Війон написав свій твір. 37. "Як мовив цар Давид..." - з Псалмів, XXXVII, 10: "Ще трохи - і злого вже нема; ти дивишся на його місце, і він зник". Баляда про пань давноминулих днів. Фльора - римська куртизана, в честь якої встановлено свята фльоралії. Згадана, м.ін., Ювіналем, Сатири II, 49. Архіппа або Архіпіяда - Алкібіяд, грецький полководець, якого в сер. віках уважали жінкою. Тая - Таїса, грецька куртизана в Єгипті; навернута св. Пафнутієм, спалила свої коштовності і померла пустельницею. Ехо - німфа, що кохалася в Нарцисі. Ельоїза - тут Війон згадує її голосну романтичну історію з П'єром Абеляром, філософом і теологом, що був одним з перших раціоналістів XII в. Він був учителем Бльоїзи, але прелат Фульбер, підозріваючи, що його братаниця має любовні взаємини з Абеляром, наслав на нього драбуг і еспанського жида-лікаря, які його скастрували. Після цього він був ченцем у різних манастирях, з того часу збереглося його і Ельоїзи листування. Крульова - мова про Маргариту Бурбонську або Жанну Наварську. Романтична леґенда робила філософа Бурідана коханцем одної з них. Він мав бути кинутий у зашитому мішку в Сену, але він жив ще 1358 р., більш як 60-літній. Блянш - мабуть, королева Блянш Кастальська, мати св. Людовика. Амбурґа, Лія - невідомі жінки. Берта "довга стіпка" - в піснях жінка Пелена Короткого, мати Карла Великого (Шарлеманя). Жанна - Жанна д'Арк, спалена англійцями в Руані 1431 р. Баляда про панів минулих часів. Калікст III - Альфонс Борджа, був на папському троні три роки й чотири місяці; пом. 1458. Альфонс V, Араґонський - король Неаполю і Сицилії, пом. 1458. Дюк з Бурбонів - Шарль І, пом. 1456. Батько згаданого в строфі 13 Жана II з Мулену. Артур III - дюк Британії, пом. 1458. Його спір з англійцями допомагав Шарлеві VII у боротьбі проти Англії. Шарль VII - 1043-61, король Франції. А. Браше у своїй "Умовій патології королів Франції" розглядає його як людину нестійку, обтяжену всякими вродженими хворобами. Хоч деякі роки його правління були блискучі, він показався невдячний у відношенні до Жанни д'Арк і Жака Кера. Шарлемань - Карло Великий, імператор держави, що обіймала Францію, Німеччину й Італію. Пом. 814. З його володінням зв'язана ціла культурна доба, особливо літератури (Пісня про Ролянда). Шкотський король - Яків II, відомий як "шкотський король з червоним обличчям". Забитий розривом гармати 1460. Цар Кіпру - Жан III, родом з Поату у Франції. Пом. 1458. Владислав - король чеський і угорський, пом. 1457. Клакен - Бернар дю Ґеслен, констебл Франції, войовник; пом. 1380. Дофін Овернський - Беро II, званий Великим, князь Клермону, пом. 1401. Все своє життя боровся проти англійців. - Дюк з Аленсону - мабуть Жан І, що загинув у бою під Азенкуром, збивши мечем корону англійського короля. Деякі французькі критики ставляться до цієї баляди легковажно, вважаючи, що Війон зібрав у ній механічно різні імена, майже виключно його сучасників, що померли в часі маж написанням Малого і Великого заповітів. Ми б схилялися радше до погляду тих, хто вважає цю баляду літературною даниною добі готики, з типовими їй поетичними прикметами. Інша баляда (старим стилем). Тут Війон спробував написати баляду французькою мовою зперед яких 200 років. Знавці тієї мови знайшли в цій баляді 28 похибок у відношенні до мови 12-13 сторіч, тому перекладач теж, архаїзуючи мову, не намагався писати граматично. Треба припускати, що й Війонові не йшлося про мовознавчу акуратність, його баляда - тільки сантиментальний відгук на минуле. Також згадані Війоном особи мають мало зв'язку з історією, тому окремі пояснення щодо них зайві. Стара оплакує свої молодощі (жалі гарної збройовниці): Бажаючи охоронити себе від переслідування поліції, тодішні повії намагалися знайти собі якесь заняття, правдиве чи фіктивне. Отже, збройовниця - жінка занята в зброївні. Уза¬гальнюючи цей тип, подібний якому можна знайти в Трояндному романі, Війон одночасно оперся на постаті зовсім автентичній, коханці багатого і впливового Ніколя д'Оржмона. Він був сином Шарля V, майстром королівських доходів, а в стані священному архидияконом Ам'єну і каноніком Нотр Даму в Парижі. Він влаштував свою любку в одному з манастирів, одначе вона була вигнана звідти 1394 року, мавши тоді 19 літ. Сам Оржмон пізніше (1416) під закидом змови проти короля попав у неласку, йото майно сконфісковано, а сам він помер у тій самій в'язниці єп. Орлеанського в Мені, де пізніше сидів Війон. Дальша доля красуні пішла шляхом упадку. Війон мусів її знати особисто, коли їй було вже понад 80 років. В наступній баляді-поуці дівчатам утіхи Війон також ви¬користав мотиви "Трояндного роману" Жана з Мену і подібну скаргу старої поета готицькоіі доби Е.Дешана. 57. Фремен - слуга-секретар Війона, тип мабуть фіктивний. 61. Свят-Антонів жар - був пошесною хворобою ґанґренното типу. 62. Декрет - мова про збірник священних законів каноніста Ґраціяна (пом. 1204). В ньому знаходиться пасаж: "Гріх стає більш терпимий, коли він притаєний, ніж коли він став би прикладом". Війон міг пізнати цей твір у свого прибраного батька Ґійома Війона, або в університеті, де одним з чотирьох факультетів був факультет Декрету. Подвійна баляда: Соломон, цар Ізраїля в X в. до н. Хр., будівник Єрусалимської святині. Згідно з Книгою королів (XI, 3-8), він мав 700 жінок і 300 наложниць, які й потягнули його під кінець життя до ідодопоклонства сідонської секти. Самсон - ізраїльський силач, сила якого була в його волоссі. Даліла видала його ворогам, обтявши його волосся, а ті його осліпили. Війон іронічно говорить про збита окуляри. Орфей, зігідно з мітологіею, заворожив своїм співом дикі сили підземелля і зійшов туди визволити свою дружину Еврідіку. Цербер мав тільки три голови, тут Війон або помилився, або зумисне зфарсував античну мітологію. Нарцис, син бога і німфи, залюбився у власному відображенні у воді і втопився. Сардан - імовірно, Сарданаоал, цар Асирії, але нічого не відомо про те, щоб він здобув Кріт. Давид - ізраїльський король, пророк і поет. Він мав багато жінок, між ними Бетсабу, яку підглянув у купелі і чоловіка якої казав забити. Амнон - старший син Давида, збезчестив свою сестру Тамар, за' що два роки пізніше був задушений своїм братом Абсаломом (Сам. II, 13). Восельська Катеринка - Війонова зрадлива любов, можливо, та сама, що він про неї згадує в Малому заповіті. Ноель (Жолі) - довірений Катерини, який, як можна догадуватися із змісту, в якійсь бійці на весіллі добре побив Війона. Пасаж про чорнявок і білявок узятий Війоном з трубадурських пісень середньовіччя. Ціла ця баляда визначається насмішкуватим тоном щодо мітологічних і біблійних постатей, тому теж перекладач уважав можливим увести в цю баляду деякі елементи котляревщини. З цієї баляди існує теж авторовий переклад з однородними для всіх строф римами, проте друкований тут заріянт, у якому збережено тільки рефрен, куди живіший, дотепніший і, врешті, ближчий до оригіналу. 73. Так Тібо - улюбленець дюка Беррі, визиском селян доробився мільйонного маєтку, відомий свого часу розпусник. Війон згадує його зумисне, прикладаючи його ім'я до єпископа Орлеану - Тібо д'Осіньї. Зимна вода - натяк на судові допити зимною водою, яку вливано через лійку в рот. Так само гіркий плід - групжовидний залізний прилад, впиханий до рота при тортурах. 74. Малий Роберт - орлеанський кат. 76. Бастар(д) де ля Бар - Перне Маршан, судовий пристав і міський наглядач над повіями. Згаданий у МЗ 23. 77. Моро мав крамницю з печеним м'ясом, Провен був пекарем, а Робен Туржі був власником шинку Під Шишкою. Запис Війона для них зумовлений тим, що він був їх постійним клієнтом і боржником, тому вони мали забрати все, що він, залишив. 85. Господній дім - в кондаку до Богородиці вона названа "Божим домом". Дев'ять сил Небесних - десять ангельських чинів, згідно з єрархічним порядком псевдо-Дениса Ареопагіта: Трони, Херувими, Серафими, Дотуги, Володіння, Чесноти, Основи, Архангели, Ангели. 87. Ґійом Війон - прибраний батько Франсуа, якому дав своє прізвище. 88. "Роман про бздо чортяче" - ранній загублений твір Війона про студентські галабурди і виправу за старим угловим каменем, який студенти перенесли на гору Сент-Ілер. Ґі Хабарі - колега Війона під час влому до Наварської колегії 1456 року, пізніше повішений. Баляда на ублагання Богородиці. Єгиптянка - св. Марія Єгиптянка. - Теофіл - герой популярної в середніх віках леґенди, можливо, предтеча Фавста. Понижений своїм єпископом, він продав свою душу чортові, але по роках, за вставленням Богородиці, відкупився. 90. Роза - мабуть, символічне ім'я тієї Марти, що знаходиться в акростиху наступної ба ляди. В оригіналі написано "Не лишаю їй ні серця, ні печінки", останнє слово (фуа) можна розуміти які "печінка" і як "віра". 91. Мішо - тип Дон Жуана, згаданий уже з "Фальшивому лисі" 1328. Мабуть, на його могилі були якісь еротичні написи або скульптури, що давали привід для блазнування. Його прізвище "Футер" надто непристойне, щоб його перекладати дослівно. 93. Війон заповідає в цій строфі "гірку й шорстку" баляду. Для цього він зінструментував її, закінчуючи кожен рядок вірша словом з кінцевою літерою "р". Зваживши, що таких слів на "р" у французькій мові - маса, а в українській небагато, ми це закінчення вилучили. Перне де ля Бар - див. строфу 76. 94. Ітьє Маршан - Війоновий ровесник, на службі в герцоґа де Беррі, сина короля Шарля VII. Згаданий також у МЗ 11. 95. Жан Корню (Рогатий) - фінансист і королівський секретар, кримінальний урядовець у Шатле - поліційгіої префектури, трибуналу і в'язниці. Його допомогу Війонові, мабуть, треба розуміти навпаки. П'єр Бобіньйон - прокурор у Шатле, скупар. 97. П'єр Сен Аман - урядовець скарбу і багатий власник будинків у Парижі. Тому, що такі багаті особи звикли їздити кіньми! або мулами, Війон дарує йому Білого коня і Мулицю, що були назвами корчем. Строфа має теж еротичний сенс, якого легко додуматися. 98. Денг Еслен - визначний паризький міщанин і збирач міських податків; жив 1509. 99. Ґійом Шарюо - Війоновий товариш з університету. Чому він називає його своїм адвокатом - невідомо". Темплярії - лицарський орден з часів хрестоносних походів, мав величезні посілості в усіх християнських державах. 100. Прокурор П'єр Фурньє - див. МЗ 20. 101. Жак Раґє - знатна особа при королівській кухні, якому Війон у МЗ 19 дав пійло для напування коней. Колеґа Війона при випивках у шинках "Великий келих" і "Під Шишкою". 102. МарбефЧ Люв'є - див. МЗ 34. Пані Машеку мала славетну тоді крамницю з дичиною і печеним м'ясом. 103. Робен Туржі - власник таверни Під Шишкою. Війон обіцює йому дати свій голос на радного, яким міг бути тільки народжений у Парижі. Туржі парижанином, мабуть, не був, отже, легат фіктивний. 104. Згадані Війоном місцевості знаходяться в західній французькій провінції, але Доату в арго означає також фіктивну країну. Війон у цій строфі користується частинно поатуським діялектом, який більш-менш переданий і в перекладі. 105. Жан Раґє - командир дванадцятки кінних сержантів, відомий своїм ненажерством. Жан де Байлі був при королівському скарбі, жив недалеко фонтану Мобюе, назва якого суґерує брудну воду. 106. Маршал блазнів - міський організатор народних забав. Мішо дю Фур був помічником начальника поліції, брав участь у слідстві ві справі влому до Наварської колегії. 107. Мова про 220 піших поліцаїв паризької префектури. Шовковий шнурок має подвійне значення, як оздоба і як петля. Війон не зачіпає кінних поліцаїв, бо ті мали зладу за мурами Парижу, а він сам переховувався в місті. 108. Перне де ля Бар - уже згаданий у ВЗ 76. Війон пропонує йому замість "тавра бастара" - паска по лівому боці: шляхетського герба, що був знаком неправесного ложа, - фальшиві кості до при і значені карти. 109-110. Казен Шоле і Жан ле Лю - два Війонові приятелі, які бралися до різних ремесел, щоб тільки, чесно чи нечесно, добути гроші. Де Лю ("Вовк") був деякий час сержантом при паризькому Шатле. 111. Де Буа - званий також "золотником", мабуть Жан Має, сержант з Шатле іі помічник при допитах. Огрофа повна еротичних алюзій, імбир у середніх віках уважався еротично побудливим засобом. 112-113. Капітан Рію - кушнір і капітан 120 лучників, які підлягали цехові. Вовче м'ясо в тих часах уважалося нечистим. 114. Робіне Тракай - урядовець королівського скарбу і збірщик податків, пізніш секретар короля. 115. Про Перота Ґірара нічого невідомо. Бур-ля-Рень - містечко на південь від Парижу. Абесса де Пурра була наставницею манастиря Порт Рояль, що в 15 в. дуже занепав. її вважали дочкою абата з Сен-Рів'єра, до манастиря вона вступила 1439 року, де сама стала абаткою і швидко стала відома своїм неморальним життям, наприклад, волочилася в чоловічому одягу оо шинках. Щойно пізніше церковна влада зуміла перебороти впливи її (високих покровителів і позбутися її з Пурра. 116. Девотки, беґінки... - жіночі чернечі і півчернечі чини; тюрлюпіни - жебруща секта єретиків. Юшка-якобінка - росіл з сиром, зверху накладений м'ясом. 118. Жан де Пульє - доктор паризького університету, який 1321 буїв змушений відкликати слова своїх проповідей, звернені проти невідповідного життя монахів. Жан де Мен - вже згаданий співавтор "Трояндного роману", де є чимало неприхильних рядків про ченців. Матіол з Больоньї при кінці 13 в. гостро виступав проти чину Жебрущих братів - кармелітів. 120. Кармеліта братік Бод - мабуть, брат де ля Мар. Де Тюска - мабуть, хтось з поліційних сержантів. Синиця - очевидно, дівчина, у франц. оригіналі "зелена клітка" (любовний схов). 122. Авдитори (судді в фінансових справах) мали палату на острові Іль де Сіте, де під час дощу дах затікав або й обвалювався. Тому Війон общюс їм збудувати охоронну стелю з дощок. Масе з Орлеану - спершу думали, що це якась повія, яка віфала Війонові пояс з грішми, але газшше знайдено, що Масе це орлеанський суддя, який, мабуть, хотів поставити Війона перед суд. Для кпин, Війон робить з нього жінку. Можна це місце також розуміти як "дурна гуска з Орлеану". 123. Франсуа з Вакеріг - був єпископським прокурором у священичих справах. Краватка з оздобним вузлом - очевидно, мотуз на шибениці. Сучасники Війона зафіксували таких авдиторів і суддів як людей без чести, хапунів, що кпили собі з усього святого. 124. Жан Лоран був прокурором у слідстві влому до Наварської колегії і, як видно з тексту, також пияк. Архиепископом Буржу був син славетного багатія Жака Кера, отже, цей міг дозволити собі на шовкові хусточки. 125. Жан Котар - див. примітку до ВЗ 5. Баляда (і молитва) Про те, як пив Ной, подає І книга Мойсея, IX, 20. Лота, згідно з Біблією, оп'янили його дочки і зробили батьком двох синів - Моаба і Аммона (там же, XIX, ЗО-36). Архітриклін - грецька. назва того, що за столом видає вино: в середніх віках уважали, що це ім'я молодого на весіллі в Кана Галілейській (тобто, він перший скуштував воду, перетворену Ісусом на вино). 126. Жан де Мерль і його син Жермен - багаті міняйли грошей на Великому мості. Ця строфа повна гри слів, зміна екю (дуката) на "тарж" значить не тільки "гроші", але й "повія"; "ангел" був золота монета, а "ангелята" означали не тільки малі монети, але й рід сиру. 127. Троє сиріт... - див. МЗ 25. Чин Матолків - гра слів. Матурени були релігійним чином, закладеним св. Матуреном, який лічив божевільних. 128. П'єр Ріше - директор школи для шляхетських дітей. Він мав мати спір з каиітулою за якусь брехню, тож глузд такий, що він мав би вчити дітей брехні. Донат був тодішньою граматикою, але тут Війон, мабуть, загравав із значенням "давати". "Блажен будь, золотий дукате!" - пародія на один з гімнів Богородиці: АУЄ, сіесиз УІг?Іпит, АУЄ заїш Ьотіпит. Але 'заіиз і есш були також назвами монет. 129. Кредо - також гра слів: сгесіо - вірую, і "кредит". 131. Бідні учні і Ґельдрі - див. МЗ 28. 133. Колегія 18 клерків - найстаріша в Парижі, в часах Війона мала недобру славу. Фактично, це був інтернат для старих і хворих священиків, утримуваний з доходів капітули Норт Даму. Глузд тут такий, що 18 клерків отримували б платню з грошей, які вони самі з капітули давали колеги, тобто, перекладали гроші з одної кишені в другу. 134. Колятор - повноважений робити церковні стипендії. Війон не бачив матерів тих "учнів" - бо вони були вже такі старі, що їх матері мусіли вже давно померти. 135. Міию Куль д'У і Шарло Таран - паризькі багатії. Іванна - певне, якась відома повія. 136. Пан Ґріньї це Філіпп Брюнель, відомий своєю сварливістю шляхтич, якого всі обминали. Бісетрський замок вже раз дав йому Війон у МЗ 18; і цей замок, Біллійська башта були тоді руїнами. 137. Жан де Ґард (МЗ 33) був багатим торгівцем східнім корінням і королівським секретарем. Війон, для легковажности, вдає, що не знає справжнього його імени і спочатку називає його "Тібо", іменем, що його прикладають чоловікам, яким їх жінки справили роги. Припускають, що Війон чув до нього жаль за те, що він не позичив йому грошей. 138-139. Базаньє і Мутен - див. МЗ 20. Роснель був слідчим у Шатле. Жан Руель, з багатої родини, був теж суддею в Шатле, його брат був торгівцем корінням. "Пан, що Христофору служить" це Роберт д'Естутвіль, паризький префект (МЗ 20). Троїл і Гектор - герої "Іліяди". Баляда, написана для Роберта д'Естутвіля Цю баляду треба розуміти так, наче б її написав сам д'Естутвіль, звертаючись до своєї жінки Амбруази де Лоре, "дуже розумної, шляхетної і чесної дами", як це згадує одна хроніка доби. Баляда мас акростих "Амбруаз де Лоре", який у перекладі помилений, бо українська мова має обмаль слів на "е". Війон, вкладаючи в уста д'Естутвіля звеличання його жінки, недвозначно вкладає також прохання оборонити його, Війона, від злої фортуни. 140. Жан і Франсуа Пердрє - сини багатого банкира, Війонові приятелі в молодих роках. "Горючі язики" - натяк на якусь обімову Війона в Буржі, можливо, перед архиєпископом. 141. Тайлеван - знаменитий кухар короля Шарля VI, автор славної в 15 ст. кухарської книжки. Макарій - мабуть, св. Макар, що мав мати силу над чортами. Баляда про злющі язики Ця баляда написана в стилі середньовічних "дурнуватих пісень", в яких, даючи волю фантазії, нагромаджувано все страшне і драстичне. 142. Андре Куро - прокурор паризького парляменту і представник колишнього сицилійського короля Рене д'Анжу, який осів в Анжері і віддався буколічній поезії. Між іншим, він написав поему "Кохання пастуха й пастушки". Не насміляючись атакувати короля безпосередньо, Війон робить пародію з давнішої баляди єпископа Філіппа де Віткрі (1291-1362), переклад якої поданий нижче: ФРАНК ҐОНТЬЄ Серед дерев і зелені дібров, Де хвилі річки берег обмивають, Хатину я під стріхою знайшов. Це тут Ґонтьє й Гелена проживають, В них на столі сметана, масло, мед, Горіхи, сливи, груші соковиті, Часник, цибуля, - справжній то банкет, Ще й солять добре хліб, щоб краще пити. П'ють воду з кварти, а вгорі пташки Серця розвеселяють їх невинні, Вона в обіймах тулить залюбки Гладеньке личко до його щетини. Природи з'ївши щедрої дари, Ґонтьє у ліс з топором вирушає, Гелена ж порається у дворі, Пере, латає, миє, замітає. Я чув Ґонтьє, як дуба він стинав І Бога славив за життя безжурне: "Палат не знаю мармурних, казав, Мечів блискучих і кирей пурпурних; Під маскою усмішки не боюсь Зустріти зраду й з кубка золотого Напитись їді; низько не хилюсь Перед лицем тирана навісного. "Мене від панських не женуть воріт, Бо я бажань своїх не посилаю В той ненажерства і амбіцій світ. У праці я свободи досягаю, Люблю Гелену, вірну все мені, І щасні ми; не хочем і гробниці". На це сказав я: "Це не служка, ні, Ґонтьє - алмаз, ясніший від зірниці! Баляда для заперечення Франка Ґонтьє Сідонія була героїнею популярного в 15 в. роману. Іпокрас - вино, до якого додано цукру і розтертого цинамону, гвоздиків та чорного перцю; напиток уважався еротично збудливим. 144. Брюерська пані - Катерина, вдова по Жірарові де Брюєр, урядникоіві королівської канцелярії. Це вона була власничкою дому "Під чортячим бздом". Цвинтарище треба розуміти як "Цвинтар Невинних", на якому в часах Війона, мабуть, сходилися повії. Лляний базар вели перекупки, з якими панна Брюер могла позмагатися в лайці. 145. Макробій - лат. письменник 5 в., автор "Сатурналій", в яких описав і очорнив різних осіб. 146. Монмартр і Мон-Валер'єн - два горби в Парижі. В часах Війона, на Монмартрі був манастир, черниці якого вели шинок. На Мон-Валер'єні (жили пустельники-анахорети, що обминали світ. 150. Ця баляда, найдрастичніша з усіх, написаних Війоном, викликала різні коментарі. Оґюст Лонньон уважає, що "Груба Марго" це вивіска таверни з цією назвою, а сама баляда написана в стилі подібних "дурнуватих поезій" доби, темою яких є сварка і бійка пари любків. Інші дослідники вважають, що баляда має глибокий автобіографічний підклад і що Війон у ній зображує власний моральний упадок. 151. Ідолка Мар'яна - мала дім утіхи. Хурдига в Мені - тюрма, де Війон сидів як в'язень орлеанського єпископа д'Оссіньї. 152. Ноель Жолі - той сам, що виступає в "Подвійній баладі", де він побив Війона на весіллі. Пан Генрик Кузен - паризький кат. 155. Діти знайдені - це не покинуті діти (знайди), а ті, що "себе знайшли", тобто зуміли влаштувати своє життя. Блудяги - "діти загублені", протиставлені першим. 156. Монпіпо - місцевість біля Мену над Льоарою; "йти до Монпіпо" - значило йти красти. Руель - на захід від Парижу; "йти до Руелю" - значило йти на грабунок. Колен Кайе - син шлюсара і сам майстер від замків, приятель Війона, був учасником влому до Наварської колегії. Коли його спіймано, він був у перебранні священика й апелював, щоб його передано церковному судові, але це не допомогло і він був повішений 1460 р. Баляда доброї доктрини У середньовіччі продаж усяких підроблених булл на відпущення гріхів був дуже поплатним заняттям різних обманців. 160. Цвинтар Невинних - біля церкви тієї назви. Він мав великі склепи, куди зсипали черепи з гробів, коли на цвинтарі не ставало місця на нові поховання. Роздуми Війона мають тут гамлетівський иосмак, хоч у противагу Шекспірові, вони більш закрашені соціяльно. Те, що сліпці мають розрізняти, хто жив чесно, а хто ні - досить двозначне, бо між сліпцями були й симулянти. 165. Згадка про урядовців, які бережуть законів і через те перепрацьовані - очевидна іронія. Се. Домінік не був інквізитором, ним став закладений чин домініканів; Війон наводить тут йото ім'я як символ. 166. Жакет Кардон - багатий торгівець сукном, див. МЗ 16. Дітям, які в середніх віках ходили гуртами від хати до хати і співали популярні (і часто малопристойні) пісні, давали зерна гірчиці. 167. Ломер - мабуть, ІГєр Ломер д'Ерен, канонік з Нотр Даму, 1456 р. отримав доручення прогнати повій з острова Сіте, на якому стоїть Собор Богородиці. Ожер Датський - герой старофранцузької заги, згадуваний уже в "Пісні про Ролянда", тип давнього Дон Жуана. 168. Ален Шартье - французький поет, б. 1385-1433. Війон робить алюзію до його ба ляди "Гарна пані без милосердя". 169. Жак Жам був сином багатого паризького архітекта, що мешкав на Овинячій вулиці; він мав кілька будинків і замучував себе набуванням ще інших. Звідсі Війонова алюзія в 7 рядку. 170. Сенешал - як думає Марсель Швоб, ІГєр де Брезе, Великий сенешал (майстер двору) Нормандії, автор любовних пісень. Бував гостем на дворі князя і поета Шарля Орлеанського. "Кувати гуси і качки", мабуть, натяк на якісь любовні пригоди; Війон посилає йому жарти "розвіяти нудьгу", бо 1461 Сенешал був у в'язниці. 171. Капітан Сторожі - Жан де Арле, див. МЗ 22. Хто це Марке і Філібер -( невідомої, але тому, що Війон називає їх малими і гожими, треба припустити, що вони були старі й погані. 172. Жан Шапелен - сержант Двадцятьох (міських поліцаїв). Війон тут вдається в гру слів: Шапелен - Капелян, і дарує йому своє право бакалявра теологічних студій. "Суха відправа" - пізніш заборонена, складалася з кількох молитов, які можна було відмовляти лиш у крайній потребі, наприклад, на кораблі, що топився. 173. Жан з Кале був нотарем у бюрі тестаментів, отже, якраз придатний до бажаної Війоном ролі. Війон мав тоді 30 років і Жан з Кале не бачив його стільки ж років,, тобто, взагалі його не знав. 175. Перейти з смерти в життя - алюзія до християнського вчення, що правдиве життя існує лише по смерти, отже, даний рядок треба розуміти навпаки: як хтось помре. 176. Сент Авуа - шпиталь і каплиця під управою вдів, що стали черницями. Каплиця була на першому поверсі, отже, гріб там зовсім ілюзорний. Епітафія і рондо Пародичний нагробний напис нав'язаний до літургічної пісні "Реквієм етернам". 179. Дзвін, що грав мов зі скла - дзвін Жаклен з Нотр Даму, найбільший у Парижі. Згадка про цей дзвін іронічна, бо він був досить крихкий і часто тріскав, тому ним дзвонили тільки при дуже великих оказіях. 180. Хліби св. Степана - натяк на камені, якими його вбито. Роботу дз'вонення віддавано звичайно найбіднішим, але Війон робить навпаки - призначає сюди багатих куіщів: Ґійома Во-ляна і Жана де ля Ґард. 182. Три згадані тут екзекутори були дуже багаті і впливові особи. Мартен де Бельфай посідав високе місце в суді Ша-тле, Ґійом Кольомбель був королівським секретарем, а Мішель Жувенель теж був багатієм, управителем міста Тру а, столиці Шампаньї. 183-184. Тут зустрічаємо вже відомих заводіїв, приятелів Війона: Філіппа Брюнеля, МЗ 18, Жака Раґ'є, МЗ 19 і Жака Жама, ВЗ 169. 185. Священик Тома Тріко був шкільним товаришем Війона, зони разом отримали звання "майстрів мистецтв" на Сор- бонні 1452 р. Діра Перрети - назва шинку. 186. Ґійом де Рю - багатий гуртівник вин. Він має налити в похоронні лямпи олії; студенти називали вино "олією доброго святого", яку треба було наливати, щоб лямпа духу не згасла. Інша баляда (остання) Війон закликає своїх приятелів прийти на його похорон у червоних плащах, натяк на те, що при церковних відправах за мучеників священики вдягали червоні ризи. "Так на одне ядро присяг" - алюзія до ісудового жарту: Testis unus, testis nullus. (Один свідок - ніякий свідок). Гра слів: лат. "тестіс" значить і "свідок" і "ядро", одна з двох чоловічих статевих залоз.