ХТО ВОРОГ? 
Нарис

Ранок. Сонце, підкрадаючись обережно, одним оком визирає з-за далекого ліска й мов огляда, чи все на місці. 

Але все, як і вчора було. Так само внизу, оперезаний Дніпром, ліниво лежить собі на широкому лузі городок; так само, пригорнувшись до нього, сміється своїми дрібними біленькими хатками село; так само широко, просторо, вільно... 

Так само й тут, на вигоні, над городом, де лежать ці сірі, білі, чорні купи робітників. Тільки тепер не чути вчорашніх співів та гомону: вони всі сплять — і полтавці, й київці, й орловці, й могильовці, дівчата, хлопці і старі. І так само, як і вчора, «кацапи» лежать окремо від «хахлів». 

Холодно. Трава сива, тіні довгі. Незграбні купи, розкидані по вигону, прикриті то білими ряднами, то рудими свитками, не ворушаться. З-під ряден визирають тільки ноги, взуті й босі, порепані, червоні, з чорними, як підошви, п'ятами. І звичайно, хлопчачі ноги поруч з дівчачими. Іноді якісь ноги заворушаться, підведеться якась розкудовчена, сонна голова з облущеним від сонця носом та щоками, почухається і знову пірнає під рядно або свитку, підгорнувши під себе ноги. 

Тихо. На Дніпрі десь далеко-далеко гуде пароход. Сонце, упевнившись, що все на місці, поважно і спокійно випливає з-за ліска. Десь хтось голосно позіхає і плюється. В одній купі заворушились і забалакали. Коло бараків, лицем до сонця, стоїть дядько і, позіхаючи та чухаючи спину, молиться богу. Довга тінь його хитається за ним і нахиляється. Над бараком, де їдять, стелеться дим; двері до пекарні розчинені, а на порозі стоїть обшарпана собака і приязно махає хвостом. 

Сонце підбивається все вище. Купи меншають, зате на вигоні стає людніше. Дехто вже снідає, дехто сидить на клунках і чухмариться. Недалечке одної купки полтавців хтось розіклав огонь; коло нього сидять поважні дядьки і, гріючи руки, балакають. Не київці, бо одягнені у все чорне та широке й балакають помалу, з павзами, з попльовуванням у вогонь, задумливо й поважно. 

— Так, кажете, ви Таращанського уїзду,— помовчавши, говорить один, крутячи цигарку. 

— Таращанського,— зітхає дядько в солом'яному рудому брилі, сумно дивлячись у вогонь. 

— Та-а-к...— лизнувши цигарку, муркає курець. Потім бере заскарублими пальцями жарину, закурює цигарку і, пихнувши нею, каже: — А ми — Звинагородсь-кого... 

— А як на врожай? — помалу повертаючи до сумного дядька голову, бовкає курців сусіда, похмурий, чорнявий чолов'яга. 

— На врожай? Та врожай, хвалить бога, нічогенький... Та яке з того утишеніє, ко,ли нема на чому родити!.. На долоні ж не вродить? 

— А то вже так... 

Мовчання. На вигоні стає дедалі людніше й шумливіше. Там, посідавши кружка коло якогось клунка, снідають; там умиваються, обхлюпуючи одне одного й регочучись; там моляться богу, з натиском прикладаючи пучки до лоба й грудей; там бігають, переплигуючи через сидячих і лежачих, лаючись та огризаючись. Вигін живе, а сонце радісно сміється до нього. 

— Так-так...— спльовуючи у вогонь, зітхає курець.— Утишеніє, коли в кишені є... Чи врожай, чи неврожай, а як у кишені бряжчить, то й бог на небі добрий... Так-так... А чи й у вас була забастовка? 

— Забастовка?.. Та була... 

— Ну?.. 

Сумний дядько мовчить і дивиться в вогонь; потім безнадійно посміхається й каже: 

— Та що?.. Побили йому яконовію, спалили скирти, а йому те й за вухом не свербить: заштраховано! 

Дядьки дивляться на нього, потім сумно, безнадійно хитають головами й мовчать. 

— Заштраховано? — перепитує курець.— Так-так... Мовляв, чорт вас бери, робіть собі забастовки, скільки хочете, а я собі свої гроші таки візьму. Так-так... Як то кажуть, добре чорту в дудку грати, сидячи в болоті: одну злама, другу виріже... То так і панам, 0-хо-хо-о! 

Коло жвавих полтавців, як звичайно, крик, регіт, сварка. 

— Та дай йому, Мотре, щоб аж за дев'ятими ворітьми гавкнув. Якого чорта чіпляється? 

— Та невже? От не дав бог жабі хвоста, а то б усю траву витолочила. Скажіть, яка вона гостра! 

— А така, що не тягни свитку, бо як потягну, то аж дідуньо присниться... Рудий шершень!.. Устав, то й ходи собі з чортами, а до людей не чіпляйся!.. 

— А лови, лови! Перепиняй... Тю! 

— Ачхи, білява! Почому зуби? 

Коло бараків стоїть юрба й щось чи розглядає, чи слухає когось. Вона все більшає й потрохи присовується на цей кінець. 

Дядьки задумливо мовчать. Ступнів за шість од них лежать «кацапи» в білих свитках, у личаках, в кольорових сорочках мало не до колін. Вони добули десь окропу і, посідавши на клунках, п'ють чай з бляшаних кухликів. Руді, веснянкуваті, попечені лиця у них серйозні, спітнілі й мовчазні. 

— Так-так...— зітхає курець.— Хазяйствечко якесь маєте? 
Сумний дядько зиркає на нього й посміхається: 

— Та маю... в очкурі... 

— Та й усього? Е! Такого хазяйства у всякого є. Бідують, значить, і у вас? 

— Бідують не бідують, а мовляв, якби не «ох», то давно б іздох. 

— Так-так... 

Юрба все наближається, сміючись і голосно балакаючи. Дехто з «кацапів» устав і без картуза підходить до неї. 

Один з дядьків зітхає, підводиться й каже: 

— Горе-море; пий його — не вип'єш... 

— А не вип'єш,— охоче згоджується курець,— Не вип'єш! Багато його, того горя... Б-ба-гато. А жити треба; хоч потрошку, а треба. 

— Нічого! — посміхається сумний дядько.— Аби живі, а голі будемо. 

— А будемо... 

І всі сумно змовкають, дивлячись у вогонь. 
Юрба насовується. Серед неї видко якогось чоловіка в сукняному «кацапському» картузі з цапиною борідкою й жовтим, тоненьким носиком. Він, видко, несе щось важке в одній руці, бо схилився на один бік і посовується дуже помалу, щось викрикуючи й обертаючись до юрби. 

В юрбі сміх і палкі балачки. Коло чоловіка в «кацапському» картузі йде молодий парубчак з білявим чубом, підстриженим «по-кацапському», і з веселим, круглим, кирпатим лицем. Під пахвою йому три булки, які він обережно щохвилини оглядає. 

Юрба зупиняється коло дядьків. Чоловік ставить додолу велику кошолку з булками, підніма догори якусь засмальцьовану торбинку, трусить нею і, повертаючи голову на всі боки, кричить: 

— Эх! Вот игра так игра! За копейку целую булку! Целую французскую булку за копейку! Кто желает? Эх, кто желает! Ну-ка! Землячки! Ну-ка! К чайку-то булочки! А? Подходи, подходи. 

— Серега! — кричить до «кацапів», підводячись навшпиньки, кирпатий «кацапчук» з булками.— Во! Гляди! 

Він підніма догори булки й показує їх Серьозі — гарному високому парубкові з сірими, твердими очима. Той швидко підводиться й підбіга до юрби. 

— Вре-е? Внграл? — сміється він. 

— За копейку! — хвалиться той, стріпуючи волоссям.— Грай! 

— Боюсь... 

Їх слухає якийсь дядько в жовтому брилі, в жилеті з салдатськими ґудзиками, з іронічними, тоненькими губами. 

— Не бійсь, грай,— посміхається він до Серьоги одними куточками губів,— дурням щастя. 

— Как? — не розуміє Серьога, але дядько вже не дивиться на нього. 

— Зх, поскорей! Есть один, еще два. Кто желает? Есть один, еще два! Ну-ка, зеленьїй картуз, подма-зывайсь. За копейку целую булку! 

«Зелений картуз» спершу соромиться, потім нерішуче озирається до товариша в рудій чумарці й хита на торбу: 

— Спробувать? 

Руда чумарка серйозно дивиться пукатими блискучими очима на будочника й нічого не відповідає. 

— Нате!.. Я буду грать! — просгягаючи копійку, раптом просовується з юрби дівчина в білій хустці з карими, чистими очима. Вона трохи засоромлена й схвильована. 

— Маладец девка! Есть два! Давай третьяго! Эх, давай третьяго!.. Ну-ка,земляк! Выграл три, выграй еще!.. Вымай копейку! 

— Не-е... довольно...— крутить головою кирпатий «кацапчук». 

— Е, кацап не дурак! — басом протягує мордатий вугрюватий парубок у широкому новому брилі.— Він тільки вигравати й любить. 

— А чего ж? — сміється кирпатий.— А дураки пу-щай проиграют! 

— «Дурра-кі-і», — озираючи його з ніг до голови, зневажливо протягає мордатий.— Ще базіка, лапацня нещасна!.. 

Серьога твердо дивиться на нього і стискує губи. 

— А тебе досадно, что ты проиграл?..— сміється знову «кацапчук». 

— «Доса-а-дно»... Якби я виграв, то не трусився б так, як ти, за копійкою... Зраділо, що булку побачило... 

— Эй, дяденька! — вмить звертається «кацапчук» до булочника.— Я играю!.. На копейку. 

Він підбира вище під пахву булки, рішуче витяга гаманець і обережно виймає копійку. 

Комплект склався, і в юрбі стає тихіше. Всі цікаво стежать через плечі одно одному, а булочник весело трусить торбу, щось приговорює й підносить її дівчині. Дівчина з серйозним схвильованим лицем засовує в торбу руку й довго копирсає там. 

— Тягни вже! — обзивається хтось із юрби.— А то все щастя забереш! 

— Е! Щастя — як трясця: кого схоче, того й нападе. Його не потягнеш... Хай вибира. 

Дівчина криво посміхається й помалу витяга руку. Булочник, приговорюючи, простяга торбу другому, а всі цікаво зазирають до рук дівчини, де лежить маленька виточена діжечка з цифрою 21. 

— Ну, пропала копійка! — рішуче постановляє хтось.— Малий нумер. 
Дівчина з ніяковою посмішкою дивиться на всіх і зазира до рук другому. У того —8. 

— Ну, значить, лапацон бере булку! — басить мордатий парубок. 

«Лапацон», хвилюючись, засува руку в торбу й виймає. 

— 59! — радісно скрикує він.— Давай булку! В юрбі сміх. 

— Я ж казав! — злісно звертається до всіх мордатий.— Де кацап улізе, там вже чорта пухлого наш брат виграє. 

— А тебе завидно? — серйозно дивиться на нього Серьога. 

Мордатий парубок зирка на нього, мовчки оглядає з ніг до голови й холодно кидає: 

— Заступник знайшовся! 

— Чево ж тьі вязнешь к парню? 

— А тобі яке діло? 

— Да вот, не вязни, да все. 

— О? 

— Вот тебе й «о»! 

— Та чуєш, Мартине! — раптом голосно кричить хтось із юрби.— Вони понесуть після жнив додому та на Пасху з квасом будуть їсти. А ти чіпляєшся! 

— Та хай вони хоч подавляться ними! — згоджується Мартин.— Тільки ж досадно, що паршива лапацня де не збереться — скрізь тобі у кашу наплює. Просто не потовпишся за ними!.. Ач, яке раде, що виграло! 

«Кацапчук» справді з радим лицем вибирається з юрби й щось кричить до своїх товаришів «кацапів». За ним рушає й серйозний Серьога. 

— Ну-ка, землячки! Подходи, подходи! За копейку целая булка! Целая булка, хар-рошая французская булка за одну копейку! Вот игра так игра. Эх, американская игра! Ну-ка, красавица, еще копеечку! 

— Эй, лапацня! — кричить Мартин.— Вертайсь, ось ще будете грать... Може, всю торбу виграєш? 

— Молчи, хахлацкая морда! — злісно озирається Серьога.— Лучше молчи! 

— Та нявжо? Ой, злякався!.. Рятуйте, люди добрі: кацап лаптем хоче вбити! 

В юрбі сміх. Чуються іронічні, насмішкуваті викрики до «кацапів», тюкання й регіт. «Кацапи» озираються й собі глузують з «хахлів», їхні товариші заступаються за своїх і починається звичайна баталія. Будочника вже не слухають, і він пробирається кудись далі зі своїми булками й торбою. Серьога ляга спиною на якийсь клунок, лицем до «хахлів», і злісно дивиться на них, простягнувши ноги. Поруч його, спершись на лікті, лежить рудий кучерявий «кацап» з широкою жовтою бородою й розстібнутим коміром сорочки. Решта «кацапів», сидячи кружка коло чайника, іноді повертають од кухликів голови і сміються з «хахлів» спітнілими червоними обличчями. 

Київці й полтавці змішалися докупи й розташувались коло вогню. Мартин, одсунувши бриля на потилицю, стоїть і дивиться то на «кацапів», то на дядьків, які, посміхаючись у вуса, іноді й собі вставляють щось до сварки. Дівчата піддержують своїх криками й сміхом. Баталія все зростає. 

— Заткни рот,— кричить Серьога.— Все поле заво-нял! Й нанимать не приедут через тебя! 

— Ай-я-яй! От розумно! — хита головою Мартин,— Навіть наш рябко такого б не придумав. 

— А вот у нас, в Рассее, так псьі так точно брешут, как ти... 

— В «Рассєє»,— передражнює його Мартин, потім хитає з жалем головою й каже: — Ех, дурне-е, дурне... Аж серце болить дивитись, що тратить бог глину на таке чортзна-що... 

— Нічого, Серьога! — підводячи голову, потішає дядько-курець.— Кажи так: хоч дурний, та здоровий! 

— А ты й старий, та дурак,— сміється «руда борода». 

— Ого! — сміються коло вогню.—«Борода» обізвалась! 

— От там-то, братці, розуму! 

— Затуляй тепер носа! 

— Ша-ша!.. «Борода» щось говорить. 

Але «борода», гидко вилаявшись, змовкає; «кацапи» сміються. Таку ж саму лайку кричить Мартинів сусіда, молодий, білявий парубчак. 

— А тьі сначала молоко оботри на губах. Не высохло! — пацаючи ногою в лапті, говорить Серьога. 

— «Ма-ла-ко»...— передражнює парубчак.— А в тебе давно засохло? 

— Він молока не ссав,— вставляє хтось.— Його мати з цицьки квасом годувала. Серед «хахлів» сміх. 
— Ще лається! — кричить Мартин.— Це з тих, що ціну тільки збивають. Он на Синельниковій на тому тижні ставали робочі по 70 рублів до Семена, а прийшла кацапня й поставала по 55! Йому що? Аби нажерлось. Ач, смокче як! Ішло б собі в свою Расєю та й ставало б там хоч за спасибі. Сюди преться! Повиганять к чортовій матері, щоб не смерділи тут!.. 

— Гляди, брат, чтоб тебя не погнали,— посміхається «борода». 

До таборів наближається дядько Корній. Чорний, з гострим верхом і з спущеними донизу крисами, бриль, чорні тонкі вуса, теж спущені вниз, і смугляве лице роблять його схожим на японця. Він ступає ліниво, поважно, накинувши наопашки чумарку, і впевнено позирає на табори гострими, розумними очима. Дядька Корнія всі поважають і трохи навіть бояться, надто молодші. 

— Що, танцювати зібрались чи битись? — кидає він, ніби одриваючи слова, пихкає цигаркою й поглядає на ворожі табори,— Драстуйте. 

— Драстуйте. Танцювать не танцювать, а тропарів прочитать кацапні треба було б...— відповідає Мартин. 

— А чого так? 

— Та матюками тут усіх наділяють. 

— А!.. Вони на це багаті... Так ти ж чого сердишся? Хіба тебе обділили? 

Всі сміються. Не встигла сварка знову початись, як із-за барака виїжджає зелений хургон, запряжений парою коней, і дзвінко постукуючи колесами, м'яко підкочує до робітників. 

— Наймать їдуть! — голосно кричить хтось. І про сварку враз забуто. 

Усі з серйозними, цікавими лицями озираються і стежать за хургоном, на якому сидять двоє: один, видко, робітник, з віжками в руках, а другий — хазяїн, з батогом. Дехто вже схоплюється й хоче бігти назустріч, але дядько Корній робить рукою знак, озирає всіх гострим поглядом і, одриваючи, говорить: 

— Стій на місці! Чого бігти? Сам під'їде, як треба. Набиваться ще... 

— Атож! Стій на місці! — зараз же підхоплюють навіть ті, що збирались були бігти, й одходять назад. 

«Кацапи» теж пильнують хургона, який, нарешті, підкочує зовсім близько й зупиняється. Чоловік з батогом у руках підносить руку до козирка і, озираючи всіх, говорить. 

— Драстуйте. 

Дехто теж тягне рукою до козирка, дехто обзивається настороженим, чекаючим голосом: 

— Драстуйте й вам... 

Чоловік помалу злізає з хургона й підходить до робітників, похльоскуючи батогом і бігаючи карими хитрими очима по юрбі. Повна, дебела постать його, в піджа-ці і штанях у чоботи ступає важко і твердо. Запалене й заросле чорною бородою лице здається байдужим і тупим. 

— Драстуйте! — знов тягне він козирка, підступивши зовсім близько. 

— Драстуйте...— спокійно й поважно відповідає Кор-ній, пронизуючи його своїми маленькими очима. 

Чоловік якийсь час мовчки обдивляється, потім, ні до кого не звертаючись, ніби про себе, бубонить: 

— Робочих би мені... 

— А ми ж що: пани, чи як? — посміхається Корній. 

— Наймаєтесь? 

— Та вже ж не танцювати сюди посходились. Вам багато? 

— Та так... чоловіка з п'ятнадцять... 

— Повноробочих чи третяків? 

Чоловік не зразу відповідає і все оглядає юрбу, яка теж стежить за ним десятками пар цікавих, напружених очей. 

— Та й повноробочих, і третяків...— повагом муркає він.— І дівчат... трохи... 

— Є й дівчата, і третяки, і повноробочі... Це в яконо-вію чи до хазяїна? 

— До хазяїна... До мене. 

— Куди? Куди?..— пробігає по юрбі і — потім: — До хазяїна... До мужика!.. 

— Гм...— незадоволено стискує губи Корній і замовкає. 

Чоловік пильно зиркає на нього й ніби байдуже питає: 

— А чого ти так, дядьку, хмикаєш? 

— Та так... не до талії робота! 

— Що? Економичеський кандьор лучче? — тупо посміхається хазяїн. 
— Та краще кандьор їсти, ніж у мужика робити. А почому даєте? 

— Даю добре. В якономії так не дадуть. Повноробо-чому до Семена 50, третяку 40, а дівчатам 20. 

— 0-го-го-о! — протягує Корній.— Ну ми з вами сватами не будемо... 

По юрбі йде гомін. «Кацапи» підходять ближче, допитуються ціни й теж починають між собою балакати. Хазяїн мовчки стоїть і подивляється на робітників. 

— Ні-ні...— підступає ближче дядько-курець.— Це ви, хазяїне, скупенько даєте... Так-так... Скупенько. За таку ціну й танцювать не наймете. Нам уже по 60 давали, та й то не йдемо... Як же його йти? 

Дядько розводить руками, хита головою й, чекаючи, погляда на хазяїна. Той задумливо й ніби байдуже колупає пужалном землю. Потім, не підводячи голови, тупо і спокійно починає: 

— Харч буде добрий: на сніданок риба або молоко. На обід борщ, каша з салом... На полудень чи риба, чи сало, чи молоко... На вечерю галушки чи затірка. Харч добрий... їж, скільки хочеш, за тим не ганяємося. 

— А робота яка? — несміло питає хтось з юрби. 

— Робота? — зирка туди хазяїн.— Робота, як скрізь, робота. Орать, косить, в'язать за жаткою, коло машини... Яка ж робота? 

— Так-так! — іронічно обзивається збоку Корній.— Зранку в полі, ввечері в полі, уночі в полі, празник в полі та все в полі. Ні спочинку, ні сну... знавмо! 

— Чого «ні спочинку, ні сну»? Є й спочинок, і сон... 

— Та ви тут стелете м'яко, та як слатиметься там? І борщ, і сало, й молоко... Просто харчевня, та й годі!.. Та воно так тільки тут, а там як загатить тобі черево гливтяком та цибулею, так хоч через тиждень сповідайся... Знаю добре, пробував у мужиків ставать. Та й день той закляв. Воно, думаєш, свій чоловік, а він тебе так висмокче, що й ніг не поволочиш, як строку того добудеш. 

— По-свойськи, значить? — посміхається дядько-курець. 

— Атож! 

Хазяїн мовчки погляда на Корнія. 

— А в якономії краще? — в'яло посміхається він. 

— В якономії усе рощитано: коли їсти, коли спати, коли робити... 
Починається суперечка. Балакають дедалі спокійніше, млявіше; хазяїн усе частіше задумується і хльоскає батогом по траві. Корній одходить і робить цигарку. 

«Кацапи» про віщось радяться чи сваряться й подивляються на «хахлів», які теж купками балакають. Мартин розмовляє з хазяїном і скоса поглядає на «кацапів». 

Нарешті хазяїн стискає плечима й одходить, не зійшовшись. Похльоскуючи батогом, він задумливо йде на другий кінець вигону, де робітників рідше. Тоді в юрбі піднімаються палкі балачки. Дехто згоджується найматись, дехто не хоче, дехто хоче прибавки. Зачинається навіть сварка. 

— Наймаюсь! Чорт його бери! — кричить сердито Мартин.— Доки лежатиму отут? Вже й так третю неділю валяюсь, послідню сорочку проїдаю. Ставаймо, Сидоре, бо все одно кацапня стане — диви, он як вони вже щось міркують, їй-богу, переб'ють. Я вже знаю їх. 

— Не мели, хлопче, чортзна-чого! — сердито переби-ва його дядько Корній.— Кацапи теж не дурні,— на дурничку спини гнути не схочуть. А коли хочеш ставати — ставай, а других не підбивай. На кацапню кажеш, а сам ціну збиваєш... 

— Хто збиває? — визвірився Мартин. 

— Та ти! 

— Я?! 

— Атож, який чорт! 

— Ну, побачимо!.. О! О!.. Дивіться — один кацап уже йде кудись. Договорюваться йде, накажи мене бог! 

Але «кацап» не договорюваться йде. Він прямує просто до них, нахиливши трохи голову й щось думаючи. Підійшовши, він підніма над головою картуза і, трохи запинаючись, говорить: 

— Вот что, братцы... Это самое, значит, что ругались там мы промежду себя, это, братцы, бог с ним... Глав-ное, вот нам столковаться надоть, как насчет найма-то?.. А? Мы так полагаем, что, ежели надбавка будет, дак нада ставать. Что ж лежать-то здеся? Й бокам терпко, й есть нечего... Все сухарики погрызли... Как вьі у себя раздумали? 

Корній задумливо шкрябає носа. 

— Гм...— мугикає він.—«Надбавка»... А яка надбавка? 

— Да так, ежели по пять цалковых полнорабочим да по троячке неполнорабочим, дак й можно бы... А?.. Мы сами, то ись, цены сбивать не желаем. Как вы, так й мы... Против хозяина надоть дружно держаться... А что там ато немножко промежду себя... 

— Та то вже що там...— бурмоче Корній таким тоном, що, мовляв, нема чого там і згадувати.— Тільки надбавка мала... 

Решта «кацапів» потрохи підходить ближче, тільки Серьога стоїть на місці і хмуро дивиться кудись убік. Мартин щось тихо, з натиском говорить до купки парубків та дівчат, вороже поглядаючи на «кацапів», Корнія та інших робітників. 

Хазяїн вертається, так само поволі ступаючи й похльоскуючи батогом. Він підходить до хургона й заносить ногу на підніжку. Потім озирається до робітників і питає: 

— Ну, що? Будемо могорича пити? Серед робітників робиться тихо. 

— Ні, не будемо,— рішуче відповідає Корній. 

— Надбавочку бьі маленькую,— здіймаючи картуза, говорить сивенький, маленький «кацап» у бурякового кольору сорочці.— Уж очень обидно так... Ведь ато не в яконовию... 

Хазяїн стискує плечима. 

— Чудаки ви, братця, їй-богу! — знімаючи ногу з підніжки й підходячи до них, усміхається він.— Що вам так та економія? Хіба ж лучче у якогось німця служити? 

— Та один чорт, що німець, що наш брат, хахол...— спокійно спльовує набік Корній.— І то хазяїн, і то хазяїн. А ви самі здалека? 

— З Ломаної Підковки. 

— З Ломаної Підковки? — здивовано підніма брови Корній.— Та чого ж ви аж сюди приїхали наймати. А в Крутенькому? Воно ж у вас під боком. 

Хазяїн маха рукою: 

— Кацапня там одна... А я вже їх знаю... З руським важко робити... Краще своєму переплатити, ніж з ними мати діло... Ні воно тебе, ні ти його не поймеш. Ти йому: «Подай леміш», а він тобі вила несе... За волами воно не звикло, коло плуга не вміє... Е! Краще з своїм братом, малоросіянином. Свій свого все-таки пойме... 

— їй-богу, правда! — голосно підтакує Мартин. 

— Ехе-хе-е! — зітхає Корній.— Співаєте ви добре, та, вибачайте, чимсь іншим ваша пісня тхне... Ось двадцять літ я заробляю оцими руками,— він з силою б'є себе рукою по руці,— а ніде ще не бачив, щоб хазяїн нашому братові за свого був — чи хахол, чи кацап він. 

— Чудак ти, дядьку! — стискає плечима хазяїн,— Брехать мені нема чого... Ну, так як, братця? Стаєте? Ну! Бог з вами, даю прибавку: три рублі повноробочо-му, два третякам і карбованець дівчатам... Ну? 

Серед робітників піднімається шепотіння. Корній стоїть поважно і спокійно. Серьога підходить ближче й починає сердито щось говорити, хитаючи головою до Мартина, який з свого боку теж щось доказує своїм товаришам. Хазяїн пильно слідкує за всіма. 

Потрохи наперед починають просовуватись прихильники Мартина й Серьоги. Вони уперто й злісно поглядають одні на одних і про себе посміхаються. 

— А вам много надоть полнорабочих? — серйозно питає Серьога у хазяїна, поглядаючи на Мартина, що стоїть з другого боку. 

Хазяїн скоса дивиться на нього й собі питає: 

— А ти ж косить умієш? 

Серьога ображено й гордо хита головою й посміхається. 

— Ого! — сміється Мартин.— Посадіть коло миски, то й не потрапите за ним!.. 

— Смотри, мурло, чтоб ты умел! — злісно кидає Серьога.— А за других не договаривайсь. 

— Мовчи, кацапня! Хазяїне, ми стаємо! Ось наша вся кумпанія... 

І Мартин рішуче озирається на своїх прихильників. 

— І ми стаємо! — уперто говорить Серьога. Хазяїн пильно дивиться на обидві партії, нахиляє голову й щось думає. Усі чекають. 

— Гм...— нарешті мурмоче він, підводячи голову,— Бачите, хлопці... Молоді ви всі... Вам надбавку ніззя дать... От якби старі стали... Молоді ви... Так по старій ціні хіба?.. 

— Ха-ха-ха! — регоче разом з другими Корній.— А що? З'їли? Він вам ще не такої заспіває... Підождіть... 

Мартинова партія починає сердито, з запалом сперечатися з хазяїном, але він, ніби не помічаючи їхнього обурення, повертається до Серьогової партії, яка махнула на все рукою і згоджується навіть на стару ціну. Але йому, видно, хочеться найняти більше звиклих до тутешньої роботи людей, здоровших. Він знов повертається до мартинівців і каже: 

— Слухайте, братця! Ось руські стають за стару ціну. По совісті кажу: не хочеться мені з чужими людьми робити. Люблю своїх... Так уже серце в чоловіка встроє-но, що до свого тягне. 

— Ач, як співає! — голосно вставляє Корній.— Як по нотах! 

— Голос — як сурмонька, та чортова думонька,— зітхає дядько-курець. Хазяїн не чує. 

— Так от, братця, ставайте, та й могорич будемо пити. І мені лучче, й вам лучче... А руські стануть до руського, то їм лучче буде. 

— От добра людина! — зітха Корній.— Жаль тільки, що трохи лисицею підбитий. 

Старші робітники сміються. Дехто з Мартинової партії переходять до них і голосно починають лаятись. Хазяїн ніби не помічає того. 

Серьогова партія мовчки, злісно-понуро стоїть і чекає, не дивлячись навіть на своїх товаришів руських, які стоять уже коло українців. Мартинівці пошепки заклопотано радяться. 

— Ну, так як же, хлопці? — ласкаво починає знов хазяїн, бігаючи очима по робітниках.— Рішайтесь. Чого лежать отут? І врем'я пропаде, і гроші. А так, зараз до станції, вип'ємо могорич, на поїзд і — гайда!.. Обіжать я не буду... 

— Авжеж! — сміється хтось із юрби.— А хто за раз одняв назад по три рублі? 

Хазяїн все-таки не чує. «Хлопці» вагаються. 

— Ех! Чорт його бери! — з одчаєм маха рукою Мартин.— Ставаймо, хлопці! На злість усім, а то кацапня все одно стане! Чого валяться тут? Де наше не пропадало!.. 

— Авжеж! — насмішкувато підхоплюють з Корніє-вої партії,— Валяй, хлопці,— аби гроші! 

— Ні се ні те — святи, попе, яйце! 

Насмішки дратують мартинівців, і вони, на злість усім, стають на роботу. Хазяїн почина жартувати, посміхатися й одбирати пашпорти. Навкруги — сміх, крик, балачки. Серьогова партія змішується з другими «руськими» та українцями й завзятіше за всіх глузує з мартинівців. 
Але ті, складаючи клунки, ув'язуючись, бігаючи по вигону, не перестають огризатись і собі глузувати з серьоговців. Од цього на вигоні зчиняється надзвичайний ґвалт. 

Нарешті всі зібрались коло хургона, на якому сидить уже хазяїн, і, перелічившись, рушають. 

— Гей! А що додому переказати? — гукають слідом останні.— Коли панахиди правити? 

— По свому батькові прав! — озиваються задні з мартинівців. 

— Тю-тю-у! 

— Не тюкай, бо пельку перервеш! 

Похитуючи клунками, занадто бадьорячись, вони потроху відходять од товаришів і наближаються до бараків. Тут вони ще раз озираються й вороже махають кулаками назад. Збоку їде хазяїн і щось ласкаво, по-приятельському до них промовляє...