"Уміркований та "щирий". (Лист чоловіка до жінки) Оце, Ольго, пишу тобі з самої тюрми. Найшовсь добрий чоловік, що згодився кинути в ящик, минаючи тюремне начальство. Попав-таки на старість. Сидів-сидів у хуторі, двадцять літ не показував на світ носа, раз вирвався, та й то, дякувати землячкам, посадили-таки. Ти не лякайся дуже, начальство наше не дурне ж таки, побачить же воно справді, що з мене соціаліст, як з клоччя батіг. А все-таки продай тих кабанців, що торгував кабанник Ремесло, та їдь до мене, може, скоріше виручиш. Та, гляди, не продай чорного кнурця, що по ліву в сажу, бо то на розплід. Як приїдеш у Полтаву, то йди просто до губернатора і виясни йому все, як я тобі пишу далі. Тільки попереду зайди до секретаря та ткни йому щось в руку,- щоб його за печінки вже ткнуло,- може, з того щось і вийде. Все вийшло з-за того божевільного Недоторканого. Знаєш його? Той самий, що був у нас торік на Великдень і мало не побився з справником за те, що цей назвав українську мову «великорусским наречием». Пам'ятаєш? Такий високий, здоровенний чолов'яга з довгими козацькими вусами. Раз у раз ходить в вишиваній сорочці з стьожкою. Та, мабуть, пам'ятаєш. Так оцей гевал і посадив мене. Я вже мав виїжджати додому та на гріх і подумав собі: «Ану, дай зайду до своїх, до українців. Тепер воля, то воно й не так небезпечно уже заявитись справжнім українцем. Як не як, а любові до рідного з серця не викинеш». Та й заходжу до української книгарні. Каюсь, розпустив я трохи язика там з ними: досталось-таки правитель-ству за причіпки до нашого рідного слова. Ну, якось воно так вийшло, що Недоторканому теж по тій дорозі треба їхать, що й мені. Ми й умовились увечері зійтись і разом їхати до поїзда. Тільки це вже перший і останній раз я їздю з щирими українцями. Дав уже зарок собі: як побачу де якого щирого українця, десятою вулицею обминатиму. Буде з мене цього сорому та горя, що тепер маю. Мені б уже з тої хвилини, як він до мене в номері причепився, треба було б одкараскатись від його. Плюнуть і не їхати з ним. Але ж якби ж то знаття! А то думаєш собі: «Свій чоловік, українець... Треба піддержувати національну справу. Годі сидіти по хуторах...» От тепер за це й попосидь у тюрмі. Треба було, як розсердився він у мене в номері і хотів іти, не вдержувати, а я, наче чорт розум одібрав, почав ще умовляти його. А розсердився він, бач, того, що я одяг комірчики з галстуком, а не вишивану сорочку з стьожкою. (Найшов дурного, щоб всяке бачило, що я українець). Насилу виправдався тим, що сказав, ніби забув узяти з собою сорочку. А то вже і «ренегат», і «кацап», і «зневага національної культури». На смерть образився. Ну, все-таки поїхали разом, їдемо, балакаємо про українські газети, і, не криюсь, приємно-таки було держати в кишені українську газету і не прислухатись, чи не біжать за тобою арештувати. Воно, що й казати, усе приємно, коли воно дозволено, коли написано скромно, не задиркувато і по-українському-таки. Воно й про Недоторканого не можна сказати, щоб він соціалістом був. Гріх це сказать про його, тільки вже надміру любить Україну. А нам, українцям, воно якраз і не до лиця. Нам більше треба політикою брать: там промовчати, там ухилитися, там потанцювати під дудку дужчих. Од того голова чи ноги не одпадуть, гляди, й пощастить у чомусь. А що вже про Недоторканого, то й казати нема чого, що не такий він чоловік, щоб у політиці розбиратись. От хоч би тобі таке. їдемо ми звощиком повз пам'ятник батькові нашому Богдану Хмельницькому. Балакаємо собі. Коли це Недоторканий торк звощи-ка у спину. - Звощику!.. А, звощику! Той обертається. - Ась? - каже. Ну, що тут такого? Спитав чоловік по-своєму. Ні, Недоторканому це не подобається. - Не «ась», а «що»,- поправляє того. Звісно, звощик не розуміє: - Чего изволите? - Не «ась», кажу, «що» треба казать! Розумієш? Хто це на коні? - Это? - показує звощик пужалном на Богдана. - Еге ж. - А ато какой-то хахлацкий генерал. - Чого ж хахлацький? - Вели б наш, так он прямо сидел бы, а зтот, ишь, как набок свалился. Пустяшной генерал... Аж підстрибнув Недоторканий од цих слів. Як шарпне того нещасного звощика за пояс та як закричить: - Що?? «Пустяшной»?! Ах ти ж, кацапська твоя морда! Та ти не знаєш, що всі ваші кацапські генерали й у підметки йому не годяться. Га? Це гетьман України! Чуєш ти?! Звощик попався сердитий. Не подобалось йому це. - Тьі,- каже,- барин, потише, не лайся. Я ведь то-же могу словечко сказать. Я хоть й кацап, да одной леригии с государем! Тут би замовкнуть, так ні, Недоторканого це ще більш підзадорило, і він випалив таке, що до лиця тільки якому-небудь соціалістові. Мені аж у серці йок-нуло, а звощик так і жахнувся. - Так вон ка-ак? - каже.- Это, значит, на государя такие слова. Ну, так погоди же. Н-но! - Куди ж ти завертаєш? - гука Недоторканий. - А вот увидишь! Н-но! Вот в участке мы разузнаем, верно ль то, что тысказал. Мы таких уже возили... «От туди,- думаю,- к бісу! Зачепив собі мороку. Ще в тюрму попадеш через його». Так наче моє серце вже тоді чуло, що так буде. - Ну, оставь, извозчик,- миролюбиво кажу я,- по-езжай на вокзал... Довольно. - Не-ет. Я атого не могу. Не-ет. Уж мы это в участке рассудим. Н-но! Що ти його будеш робити? Ще справді завезе. Бачу, Недоторканий почина йорзати на сидінні. - Та це ти справді, земляк, в участок їдеш? - питає, нарешті. - А ты думал в лесторан тебя за такия слова? Н-но! Що ти йому казатимеш? Везе-таки в участок! Недоторканий почина сопти. Далі зразу чогось заспокоївся, посміхнувся до мене та й каже до звощика: - Ну-ну, їдь, їдь... Чого ж?.. Побачимо тільки, що тобі скажуть в участку за т в о ї слова про царя... їдь, їдь... Звощик нічого, мовчить. - Побачимо, побачимо, як тебе погладять по голівці за те, що ти свою мужицьку морду з царем зрівнюєш. - Разве я равнял? - раптом озирається звощик.- Я, значит, к примеру только... А ты вон что!.. - Ні, голубе... Ти сам сказав, ось і мій товариш чув, він свидєтєльом буде. А за це знаєш що роблять? Звощик нічого не одповідає, одвертається і мовчки їде далі. Потім помалу поверта коня і їде назад. - Куди ж ти? - з іронією пита Недоторканий (не вдержався-таки). - Время не хочется терять... - А! «Время». Ото-то ж бо й є... Кацапня проклята! - Та годі вже, пане Данило,- просю вже я - Хай йому біс. Мовчіть уже. - Ні! - каже.- Не треба їм потурати. Ач! Тюря чортова! Забралась в чужу солому та й шелестить ще!.. «Пустяшний»! А ваші Куропаткіни, Рождественські, Стеселі хороші? Один тільки й був порядний Кондра-тенко - та й то не кацап, а українець. Цього вони не знають! Кацапури! Отакий чоловік!.. А на вокзалі знов. Пішов він білети купувати. Жду я його. Жду, жду,- немає. Що таке? Ану, дай піду пошукаю. Іду до каси, дивлюсь: народу, народу там. А коло каси стоїть жандарм, а проти його Недоторканий і щось сердито кричить. Прислухаюсь я. - Він не має права! - чую, говорить Недоторканий.- По маніфесту усі мови рівноправні... Він повинен розуміти мене. Скажіть на милість, шишка яка: касир нещасний! Жандарм перебиває його. - Та плювать мені! - гука Недоторканий.- Хай позиває! Він на Україні, а не в Кацапії, мусить і балакати по-українському! От я жалів потім, що тут його не арештували! На моє нещастя, якось обійшлось благополучно. Чи жандарм дурний був, чи хто його зна. Взяли ми багажного і пішли в вагон. А вже вдарив перший дзвінок. Багажний пхав-пхав на полицю наші чемодани, але там вони не поміщались, він і поставив одного під лаву. Недоторканий це побачив. - А хіба на полиці не можна? - каже до того. - Что-с? Полицию? - не зрозумів той. - Ничего, ничего,- поспішно вмішуюсь я і починаю шукати в гаманці злота. - Ти - українець? - тим часом похмуро звертається Недоторканий до багажного. - Как изволили сказать? - ввічливо нахиляється цей. - Хохол ти чи кацап? - Я-с? Хахол! Самый настоящий хахол! Чернигов-ской губернии. - А по-своєму й говорити не вмієш? «Ну, от! - думаю.- Ще з цим зчепиться! Ну, й пеня!» А тут, як на зло, ніяк злота не найду. А гривеника дать мало, двадцять копійок багато. - Давненько из деревни, барин. Запомнил по-мужиц-кому,- делікатно посміхається багажний, поглядаючи на мої руки. Недоторканий ще більше похмурюється: - Та не «по-мужицькому», а «по-українському»! Мужики всякі бувають. Є мужик француз, є німець, є поляк... О! Є і пани такі ж самі... - Да! - зітхає багажний.- Всякие, значит, народм... Б'є другий дзвінок. Багажний переминається з ноги на ногу, подивляється на мої руки. А тут злота, як навмисне, нема. Плюнув я. - Чи нема,- кажу,- хоч у вас злота, Даниле Івановичу? - Злота? Добре... А свою рідну мову сором забувати. Нас і так скрізь забувають... От касир цей... Сволоч! Ще арештувать хотів... Бач, бюрократ кацапський!.. Злота, кажете? - Злота, злота. - А наш брат галушка мовчить... Та чухається... А ка-цапня хазяйнує собі... Культуру свою... - Барин! Мне некогда... Идтить нада, второй зво-нок,- несміло перебива його багажний. Недоторканий грізно дивиться на його. - А ти по-своєму сказати мені не вмієш? - Я, барин, человек занятой... Позвольте за труд... Мне некогда политикой заниматься... - Ні, стій! Я тебе не про політику. - Данило Івановичу,- умішуюсь я,- бог з ним, пошукайте злота. - Ні-і! Підождіть. Треба вчить. По-своєму, питаю, ти не вмієш сказати? Вже й пасажири починають звертати увагу. Багажний стискує плечима і з усмішкою дивиться на якогось панка, що цікаво загляда до нас. «Ах, ти ж боже мій! - думаю.- Знов скандал буде». - Данило Івановичу! - благаю вже.- Та пустіть чоловіка. - Ні, підождіть... Ось ти скажи мені: як того чоловіка назвати, що матір свою забуває? Га? Б'є третій дзвінок. Багажний стріпується, робить сердите лице і рішуче говорить: - Позвольте, барин, за труд, а то я жандарма буду звать. Что это такое в самом деле. Зачувши «жандарма», я прудко виймаю двадцять копійок і суну багажному в руку. Він вмент зник«-є. Недоторканий хитає чогось головою і кладе гаманець у кишеню. Рушаємо. Я зручніше вмощуюсь, з полегкістю зітхаю і починаю дрімати. Славно так задрімав був, коли це чую - чийсь знайомий голос вигукує: - Україна спасла Росію! Я розплющую очі і озираюсь. І уяви собі: коло нас цілий мітинг. Десь набрались селяни, студенти, робітники, якісь панки, жиди - словом, чисте народне зібрання. А посеред усіх ораторствує Недоторканий. Горе тепер, Олю, та й годі: куди не поїдь, скрізь у поїзді тільки й почуєш: «Революція, резолюція, конституція, інтелігенція!» Чи то ж чувано було коли вперед, щоб у вагонах робилось отаке. Вперед, бувало, їде собі чоловік спокійно, тихо, побалака з сусідом про врожай або про бурську війну, і кров йому спокійна, печінка не болить, і на душі спокійно. А тепер тільки й чуєш: «Убито стільки-то», «Поранено стільки-то». Або: «Конфіскувать землю без викупу!» - «Ні, з викупом!» І товчуть собі, а нема того, щоб подумать, що, може, кому од таких слів - чи з викупом, чи без викупу - серце рветься надвоє. А дядьки наші? І собі туди ж, набрались розуму, мурляки! «Треба,- каже,- по закону робить: як усім, так і панам, не з торбами ж ходити їм. Дать і їм стільки землі, як і всякому, хай обробля». Як це тобі подобається? Ой жінко! Казав я: «Продаваймо землю, поки не пізно». Ні, «пождемо ще трохи». Ну, да, здається, дождемось ми. Послухала б ти, що у нас тут, у вагоні, говорилося. - Україна спасла Росію! - кричить мій Недоторканий. - Почему же Украйна? - питає його якийсь білявий студент. - Бо Росія ще спала, як наші селяни в 1902 році підняли повстання. Я так і задубів. Чи не сказився чоловік: найшов чим хвалитись. - Извините,- каже студент.- Вы ошибаетесь. «Ага! - думаю.- Найшовсь-таки благоразумний чоловік». І що ж би ти думала? - Извините,- каже,- революционные действия бы-вали в России еще раньше полтавских беспорядков. Если уж говорить о спасений, то спасла Россию толь-ко интеллигенция й народ. «Оце так!» - думаю, коли раптом на верхній полиці, що коло вікна, хутко підводиться якась панна і кричить: - Вот именно, если уж хотите, то ваша интеллигенция очень й очень слабо подняла знамя революции. Да, да! Она только сумела пойти (да й то ковыляя) за тем знаменем, которое поднял пролетариат. Я, конечно, говорю не об интеллигентных рабочих, а о буржуазной интеллигенции. Она, как й везде й всякая буржуазия, сейчас же изменила делу свободы. Панна аж сіла на своїй полиці і подушку навіть одклала набік, готуючись змагатись. І як схопились же вони! Той: «інтелігенція», а та: «пролетаріат»! На підмогу панні десь узявся якийсь, видно, робітник, далі русявий студент, а до білявого студента пристав якийсь панок. І таке завели, що аж млосно мені стало. «Ну,- думаю,- аж тут мені каюк: заарештують». Так воно й сталось. Воно б, може, й не сталось, та надала нечиста сила вмішатись знов до балачки Недоторканому. Ото трохи осадили його, він був і замовк. Я вже думав, що так і мовчатиме. Та куди там, так, бачу, і рветься, щоб щось своє вставить. Та поки України не зачіпали, ще здержувався, а як щось там хтось сказав, так його й прорвало. Україна - це все одно, що болячка йому. Ледве торкнись, він уже як скажений робиться. Я навіть і сердитись на його дуже не можу, бо бачу, що це просто нещасний чоловік. У його ж тільки й думки, що от той балака не по-українському, а той не признає українського. Вже ж і я сам люблю неньку Україну, кохаюся в рідній мові нашій, шаную батька Тараса, ну, а щоб отако вже тільки й думати про те, то це вже я не можу. Він згодний навіть на те, щоб насильно землю одібрати, аби завести свою самостійну Україну. Ну, а я цього вже не можу. Україна Україною, а земля землею. Отже скажи йому це, хіба послухає? Аякже! А це то й погубило його й мене. Вийшло це так. Надало комусь там сказати між іншим, що, мабуть, Польща здобуде собі таки автономію. Я проти волі глянув на Недоторканого. Дивлюсь, напруживсь він, видно, чекає чогось. Ті перевели розмову на інше. Тоді Недоторка-яий перебива їх і суворо так питає: - Ну, добре. А що ви скажете про Україну? Ті спершу й не зрозуміли. - То єсть, что «про Украйну»? - питає хтось. - Та от, Польщі автономія, а Україні? - Может быть, со временем й Украйна будет автономна. - Та-ак? - саркастично посміхається Недоторканий.- Дуже вам дякуємо! Красно дякуємо... - А вы разве против зтого? - питає білявий студент. Недоторканий вмент суворо нахмурюється і з натиском говорить: - Україна для українців. І ми не потребуємо вашої автономії! Тут, дивлюсь, просовується наперед якийсь чорнявий студент в червоній косоворотці, який до того тільки вставляв за панну та за «пролетаріат» короткі фрази. - Вибачайте...- звертається він до Недоторканого по-українському. Той зразу пом'якшав, зачувши рідну мову. - Вибачайте... Ви це про кого кажете: «Ми не потребуємо автономії»! - Про нас, про всіх українців! - Вибачайте,- посміхається студент,- я сам українець, але можу сказати, що ви дуже помиляєтесь, коли беретесь за всіх одповідать. Українській буржуазії, та й то деякій тільки частині, може, потрібна самостійність України, але українському пролетаріатові вона зовсім не потрібна. Українському робочому люду, як і всякому, потрібна така політична форма, яка сприяла б його розвитку. От, наприклад, автономія. Але відокремлюватись цілком від своїх братів руських чи поляків йому зовсім не треба. Недоторканий спершу аж оторопів. Потім як скочить: - Як?! Та це ви хочете, щоб над нами й далі панували чужинці? - Над нами панує бюрократія,- каже студент,- і так само, як і над тими ж чужинцями. Чужинці нам не вороги, а брати. Бачу, Недоторканий починає сопти й червоніти, значить, сердиться: - І це говорить українець? Ви - українець? У кацапській сорочці?! - Українець. - Та ви... ви кацапський прихвостень, а не українець! Ви... - Чого ж ви лаєтесь? - похмурившись, питає студент.- Я з вами як з людиною говорю, а ви... як чорносотенець який-небудь... Тут Недоторканий як спалахне, як ревне: - Що?? Я - чорносотенець?! Ах, ти шпиг кацапський!.. Та я тобі. - Это, действительно, какой-то черносотенец,- звертаючись до когось, промовив з усмішкою якийсь невеличкий єврейчик, що стояв коло Недоторканого. Той як почув, та, недовго думаючи, як розмахнеться, та зо всеї сили лясь того по пиці. - Ось тобі, жидюго, «чорносотенець»! Тут зчинилось щось неможливе. Єврейчик у крик, у сльози; студенти з піною у рота налізають на Недоторканого; Недоторканий махає кулаками, кричить. Господи! А тут якраз станція, ми й не чули, як поїзд став. Крик стоїть, аж у вухах лящить. Коли це зирк: пробирається крізь юрбу жандарм, тихо стало; хтось покликав - мабуть, якийсь сердобольний дурень. Недоторканий як побачив його, так і скипів. - А! - кричить.- Так он ви які? За жандаром?.. Революціонери? - Врете!.. Мы не звали его! - Брешіть ви самі! Ось дивіться, селяни. Бачите, як друзя народу уступаються за вас? Бачите, як вони борються з тими, хто боронить вашу національну честь і душу? От привели пса на мене. - Позвольте, господин... В чем тут дело,- почав було жандарм, так де там, і слова скажений не дав нікому сказать. - Беріть! Беріть мене! - кричить.- Я не боюсь ніяких жандарських лап! Ми зможемо постояти за ідею... Арештуйте нас, хапайте, тирани. Пане Самжаренко, ходім! Кацапня предає нас в «руки правосудія». Можеш собі уявити, що зо мною сталось, як він випалив це до мене. Я зомлів, просто зомлів. Хотів крикнути, що я тут ні при чому, що я зовсім не винен ні в чому, і, як то буває у сні, не міг язиком поворушити. Думав, що кондрашка тут на місці гепне. Якось господь милував. Так мене й вивели, як задубілого. Очнувся аж у кімнаті якійсь. От за це й сиджу тепер. Більш ні за що, клянусь богом. Як не благав, як не доказував жандармському офіцерові, не повірив і звелів одвезти у Полтаву. Учора привезли. Думаю, що тут випустять, смотритель тюрми обнадьожує. Та я й сам так думаю, невже ж таки їм повилазить, що я чоловік тихий собі. Що Україну люблю? Так хіба ж я кому хоч слово про це говорив де? От тільки там, у книгарні... Ну, так то ж один раз, та й то не дуже... А то ж нікому нічого... Як ти думаєш, Олю?.. Приїжджай скоріше, голубко, та рятуй. Продай кабанців та позич у Митрофана Пилиповича з півсотні і виручай, Олю, бо не виживу. Тільки гляди, не продай кнурця, бо то дуже доброї породи. Твій чоловік Сидір Самжаренко. P.S. А Недоторканий і тут не кається. Перелаявся зо всіма товаришами по тюрмі. «Геть,- кричить,- чортова кацапня з наших українських тюрмів! Чого поналазили сюди?!» Ну, й не ідол, скажи на милість?!