МИ

Ми не ходили за моря 
Земель незнаних добувати. 
Нам шлях у греки із варяг 
Синів у піні бронзуватій.

І до індійської землі 
Зоря полярна крізь тумани 
Нам не водила кораблі 
У неосяжнім океані.

Ми ще снагу п'ємо з джерел. 
Не протинали ми простори 
На білих крилах каравел. 
Не мріло нам тропічне море.

Ні! Тільки потай по ночах 
В галуззі рідної кислиці 
З солодким жахом у серцях 
Підстерігали ми жар-птицю.

Хтось щедрий нам повік віддав 
Широкий обрій оболоні, 
Де, спінені, з високих трав 
Трусили росу наші коні.

Не ми, що обшир мали свій, 
Шукали за морями прерій. 
Не ми — в диму — з потужних мрій 
Вирощували сни імперій.

В хрестовий рушили похід 
Не ми в священнім фанатизмі, 
Коли, затьмаривши зеніт, 
Гули громами катаклізми.

Лиш на світанку наших днів 
Наш дух, знемігшися від спраги, 
Багряним жаром спаленів 
В руках досвідчених варяга.

Тоді в полях, мов срібний крин, 
Біліли часто наші шатра, 
І між розлогих полонин 
Палахкотіли наші ватри.

Гойдала мла нас по ночах, 
Черпали ми шоломом воду, 
І боронив нас Мономах 
Від половецької негоди.

Ми не трубили з веж ясу,
Колон акантом не квітчали. 
Не ми безсмертя і красу 
В стрільчастій готиці плекали.

Та часто бачили у снах 
Святині дальні Царгороду... 
І під загравами в степах 
Нову викохували вроду.

О, вам, народи, що віки 
Свої у славу угорнули, 
Вам пурпур, берла і вінки. 
Ви взяли в дар собі Минуле.