І ПРИЙДЕ ЧАС
І
І прийде час, коли твої учинки 
Обернуться й повстануть проти тебе; 
Як вояки, зберуться навкруги 
І зброєю грозитимуть тобі, 
Нагому й безборонному.
А потім
Посходяться ще вчинки-фарисеї 
І відчитають лживі обіцянки, 
І вимагатимуть, щоб сповнив ти їх; 
І прийдуть ще повії по заплату. 
Ти всіх приймеш без слова. Тільки станеш 
І вислухаєш кпин, погроз і лайок, 
І сповнишся гіркотою страшною, 
І, очі звівши, скажеш: — Боже, де Ти, де Ти? 
І на той жаль бездонний Світло скаже: — Тут.
І на той смуток Світло загориться,
І юрби вчинків, з'єднані у Світлі, 
Закаменіють, збліднуть, відійдуть, 
І врешті будеш ти із Світлом сам на сам, 
Чого був спрагнений ти все життя... 
Лишень, відходячи, зупиняться два вчинки, 
Найліпший і найгірший, озирнуться й скажуть: 
- Так, це була людина, - й відійдуть, обнявшись.
II
О, вийти б несподівано з неволі 
Тілесності — на простір, виднокруг,
І буть як вітер і як день у полі...
Радіймо, серце,— ось приходить Друг,
Той Друг, що лагідний, що — в брамі, на сторожі
До світла іншого, де інші квіти, Божі.
III
Пребудь в мені! Все ближче ночі тінь 
І тьма — густіша. Боже, вдалечінь 
Відходять блага й сили помічні,— 
Безпомічному поможи мені!

Наш день малий, він швидко проплива. 
І втихне сміх, і слав минуть слова,— 
Нехай же змінні загасають дні,

Ти, що — незмінний, о пребудь в мені. 
Молю Тебе! Не будь лишень на мить, 
А, як до учнів, злинь, щоб говорить. 
Як лагода, як визвіл заясній,
Не проминай,— зостань в душі моїй!

З'явись і сповнись мною! Борони 
Від страху жить, від труду, що як сни, 
Хто ж, як не Ти, підпора й провідник, 
Що в сонце й бурю вестиме повік?

Свій хрест подай, як звідси буду йти,
Шлях освіти, верхівлі освіти, 
Де рай цвіте, а не чуття земні. 
Життя чи смерть,— а Ти пребудь в мені.