ГОБІТ, або Мандрівка За Імлисті Гори
 
 
Розділ одинадцятий
 
НА ПОРОЗІ
 
За два дні припливли до північного краю Довгого озера й увійшли в річку Бистру. 
Всі дивилися на Самітну гору, що здіймалася перед ними,— висока, похмура. 
Долаючи дужу течію, просувалися повільно. Третього дня надвечір, пропливши 
кілька миль угору по річці, висадилися на західному березі. Тут надійшли й коні, 
нав'ючені харчами та всякою необхідною всячиною, і поні, подаровані гномам для 
їхнього користування. Мандрівники повантажили, що могли, на тих поні, а решту 
склали на купу, нап'явши над тим складовиськом намет. Але ніхто з озерян не 
хотів навіть ту ніч перебути з ними так близько від Самітної гори.
 
— Ні — поки не стануть правдою слова наших пісень!— заявили люди.
 
В цьому дикому краї легше вірилося в дракона, аніж у Торіна. Та й стерегти 
гномівські припаси не було потреби, така пустельна, безживна лежала довкола 
земля. Тож провідники й покинули гномів: хто швидко відплив униз по річці, хто 
кінно подався стежками до берегів озера, дарма що вже поночіло.
 
Перебувши холодну, незатишну ніч, гноми підупали духом. Зрання вирушили знову. 
Балін і гобіт їхали позаду, кожен ведучи поруч конячку з важкою поклажею; решта 
трохи попереду вишукувала забарну дорогу, бо стежок тут не було. Прямували на 
північний захід, ледь навкоси від річки Бистрої, все наближаючись і наближаючись 
до великої, висунутої на південь, мандрівникам назустріч, відноги Самітної гори.
 
Це було стомливе, скрадливе, потайне подорожування. Ніхто не сміявся, не співав, 
не грав на арфі; тяжка похмурість витіснила гордощі й надії, що зродилися в 
їхніх серцях від озерянських пісень. Гноми знали, що наближаються до кінця своєї 
мандрівки й що той кінець може бути жахливий. Земля довкола них робилася дедалі 
оголеніша й непривітніша, хоч колись, як казав Торін, тут було гарно й зелено. 
Трави майже не було, а скоро перестали траплятись і кущі й дерева — тільки 
обгорілі, потрощені пеньки свідчили, що колись тут був ліс. Гноми підійшли до 
Драконової пустки. Рік наближався до свого кінця.
 
А проте вони досягли околиць гори, не здибавши ніякої небезпеки чи інших признак 
дракона, крім пустки, яку той зробив довкола свого лігвиська. Темна, мовчазна 
гора ніби насувалася, височіючи над прибульцями. Стали табором — першим табором 
— на західному схилі великої південної відноги, що кінчалася скелею, званою 
Круків бескид. На Круковому бескиді колись був сторожовий пост, але видертися 
туди гноми не посміли — надто відкрите було те місце.
 
Перш ніж вирушити до західних відног гори на пошуки таємних дверей — єдиної 
їхньої надії,— Торін вислав розвідку на південь, до передньої брами. Для цієї 
мети він вибрав Баліна, Філі, Кілі та Більбо. Попід сірими, мовчазними скелями 
розвідники подалися до підніжжя Крукового бескиду. Там річка, обхопивши великою 
петлею долину, де колись стояло місто Діл, повертала геть від гори і швидко, з 
клекотом бігла просто до озера. Берег над потоком був голий, кам'янистий, 
високий і крутий, і, глянувши звідти понад вузькою смужкою води, четверо 
побачили в широкій долині, охопленій відногами гори, сиві руїни давніх будинків, 
веж і мурів.
 
— Ото все, що зосталося від Долу,— сказав Балін.— На схилах гори зеленів ліс, а 
вся затишна долина була багата й мила оку в дні, коли в тім місті дзвонили 
дзвони.
 
Сумне й похмуре було гномове обличчя, коли він проказував ці слова,— Балін був 
серед Торінового товариства того дня, коли прилетів дракон.
 
Йти понад річкою до самої брами розвідники побоялися; тільки пройшли трохи, 
обігнувши кінець південної відноги, а тоді, залігши за великим каменем, 
виглянули й побачили темний печерний отвір у великій крутій стіні поміж двох 
відног гори. З того отвору виривалися води річки Бистрої і звідти ж виходила 
пара й курів чорний дим. Ніякого руху не було в тій пустці, тільки здіймались 
випари та вода бігла, та ще то тут, то там пролітала чорна, зловісна ворона. В 
моторошній тиші лише шуміла кам'яниста річка й час від часу чулося хрипке 
каркання. Балін здригнувся.
 
— Вертаймося!— сказав він.— Нічого путнього ми тут не зробимо. І не подобаються 
мені ці чорні птахи — вони скидаються на шпигів лихої сили.
 
— Виходить, що дракон досі живий, що він заліг десь у залах всередині гори,— 
таке мені підказує отой дим,— зауважив гобіт.
 
— Дим — це ще не доказ,— заперечив Балін,— хоча я не сумніваюся: твої слова 
слушні. Але вже міг минути якийсь час, відколи дракон десь подався, а може, він 
лежить десь на схилі й пильнує, і все одно пара з димом будуть виходити з брами 
— адже всі зали всередині, мабуть, прокурілися гнилим його смородом.
 
З отакими похмурими думками, невідступно супроводжувані воронням, що каркало 
вгорі над ними, четверо стомлених розвідників побрели назад до табору. Ще в 
червні вони гостювали в гожому домі Елронда, нині осінь хилилася помалу до зими, 
а їм здавалося, що ті милі дні промайнули багато років тому. Тепер вони були на 
самоті з повною небезпек пусткою — без ніяких надій, без нічиєї допомоги. 
Мандрівники дійшли до кінця своєї подорожі, але начебто й на оскілечки не стали 
ближче до мети. Бадьорості й певності в кожному з них лишилося небагато.
 
Але дивна річ — Злоткінс мав нині більше бойового духу, ніж гноми! Він часто 
просив у Торіна його карту й дивився на неї, міркуючи над рунами та значенням 
місячних літер, які прочитав Елронд. Саме він поквапив гномів розпочати 
небезпечні пошуки таємних дверей на західному схилі. Тож вони перевезли свій 
табір у продовгасту долину, вужчу за великий діл з південного боку, де з брами 
витікала річка, і захищену нижчими відногами гори. Ці дві західні відноги 
тяглися на захід від основного громадища — два довгі, круті обабіч кряжі, що 
поступово знижувалися до рівнини. З цього, західного, боку менше було ознак 
драконового плюндрування і росла сяка-така травичка для їхніх коненят. День у 
день гноми виходили зі свого західного табору, затіненого з ранку й аж за 
полудень, коли сонце починало скочуватися до лісу,— і, розбившись по троє, 
вишукували стежку нагору. Якщо карта не обманювала, то десь високо на 
крутосхилі, над початком долини мали бути таємні двері. День у день верталися 
вони в табір, нічого не знайшовши.
 
Та нарешті, цілком несподівано, знайшли те, що шукали. Філі, Кілі й гобіт якось 
опівдні поверталися назад до табору, пробираючись поміж безладно розкиданих брил 
у південному кінці долини. Обходячи величезний камінь, що стримів самотою, мов 
стовп, Більбо натрапив на якісь наче грубі східці, що вели нагору. Схвильовані, 
подалися троє по тих східцях, які перейшли в ледь помітну, вузьку стежку. Стежка 
то губилася, то знову знаходилась, аж поки привела на вершину південної відноги 
й потім, нарешті, до ще вужчого виступу, що повертав на північ, упоперек схилу 
гори. Глянувши вниз, шукачі побачили, що стоять на самому бескиді, який нависав 
над початком долини; внизу, під їхніми ногами, виднів табір. Мовчки, тиснучись 
до кам'яної стіни по праву руч, вони одне за одним пішли виступом, поки дійшли 
до невеликої заглибини — затишної, порослої травою, з крутими стінами. Помітити 
цю заглибину неможливо було ні з долини — нависало урвище — ні здаля, адже вона 
була така маленька, що здавалася просто темною розколиною. Заглибина не була 
печерою — вгорі видніло небо, але стіна, якою вона кінчалась, була внизу 
гладенька і прямовисна, мов її виклав муляр, тільки тут ні шва тобі, ні щілинки. 
Не розгледіти було також ні одвірка, ні порога, ні засува чи замкової шпарини, 
але гноми з гобітом не сумнівалися, що знайшли-таки двері.
 
Вони їх і штовхали, і пхали, й били; благали зрушитись, промовляли уривки 
відчиняльних заклинань, але все лишалося нерухоме. Зрештою, натомившись, 
посідали відпочити на траві, а тоді, вже надвечір, розпочали свій довгий спуск у 
долину.
 
Того вечора всі в таборі були схвильовані. Вранці приготувалися до ще одного 
сходження. Тільки Бофур з Бомбуром зосталися стерегти поні й привезені від річки 
припаси. Решта пішла спочатку долиною, а тоді вгору по знайденій стежці й так до 
того вузького виступу. Тут вони не могли пронести ні клунків, ні пакунків, такий 
вузький був прохід і така запаморочлива прірва зяяла ліворуч — сто п'ятдесят 
футів завглибшки, ще й гостре скелля внизу. Та кожен з них обв'язався попідруч 
мотузкою, тож нарешті вони дісталися щасливо до тієї невеликої, порослої травою 
заглибини.
 
Тут поставили свій третій табір. Усе необхідне підняли знизу на мотузках. Тим 
самим способом
 
час від часу спускали вниз когось із жвавіших гномів,— як-от Кілі — обмінятися 
новинами чи посторожувати. Тоді підіймали до горішнього табору Бофура. Бомбур не 
хотів нагору — ні по стежці, ні на мотузках.
 
— Для таких піднебесних прогулянок я затовстий,— відмовлявся він.— Мені в голові 
запаморочиться, та ще на бороду наступлю, і тоді знов стане вас тринадцятеро. А 
мотузки з вузликами затонкі для моєї ваги.
 
На щастя, в цьому він помилявся, як ви побачите згодом.
 
Тим часом дехто пішов обстежувати виступ далі, за заглибину, і там починалася 
стежка, що вела вище й вище — чи не до самої вершини; але ніхто не зважився 
підійматися дуже високо, та й не було в тому особливої потреби. Там, на великій 
висоті, панувала тиша — її не порушував ніякий птах, ніякий звук, тільки вітер 
свистів у щілинах. Гноми розмовляли тихо, не гукали й не співали, бо в кожному 
камені таїлася небезпека. Ті, що морочилися з секретом дверей, теж нічого не 
добилися. Надто були вони нетерплячі, щоб пам'ятати про якісь там руни та 
місячні літери; без перепочинку дошукувалися: де ж саме на гладенькій кам'яній 
поверхні сховані ті двері? З Озерного міста гноми привезли кайла та всілякі 
знаряддя й спочатку випробували їх. Але від ударів об кам'яну стіну дерев'яні 
ручки розліталися на скіпки, ранячи гномам долоні, а сталеві гостряки 
відламувались або розплющувалися, мов свинцеві. Гноми навіч переконалися: 
гірничими способами нічого не вдієш супроти чарів, якими замкнено двері, та й 
страшно їм стало гомінкої луни.
 
Гобітові сидіння на порозі видалося невеселим і стомливим. Ніякого порога, 
звісно ж, насправді не було, але вжарт гноми прозвали порогом зарослу травою 
латку між стіною і входом до заглибини,— згадуючи Злоткінсові слова на такій 
давній-давній вечірці в гобітівській норі, коли той сказав, що вони можуть 
посидіти на порозі, поки щось придумають. Отож вони сиділи й думали, а то 
знічев'я нишпорили довкола і ставали дедалі похмуріші й похмуріші. Коли 
знайшлася стежка, гноми трохи збадьорились, але нині знов занепали духом, і все 
ж вони не хотіли покинути гору й піти геть. З Більбо теж пуття було не більше, 
ніж із гномів. Він нічого не робив і не хотів робити; тільки сидів, спиною 
притулившись до гладенької стіни, й дивився ген на захід через вхідний отвір — 
понад бескидом, понад широкими просторами — на темну стіну Чорного лісу й далі, 
за ліс, де іноді йому нібито щастило розгледіти на обрії далекі гори. Коли гноми 
питали його, що він робить, Більбо відповідав:
 
— Ви ж сказали, що моя робота буде сидіти на порозі й думати, не кажучи вже про 
те, щоб лізти всередину, отож я сиджу та й думаю.
 
Але мені здається, що гобіт не дуже думав про роботу, а все про те, що ховала 
голуба далина: про тихий західний край і Гору, і про свою гобітівську нору під 
Горою.
 
Посеред трав'яної латки лежав великий сірий камінь, і Злоткінс невесело дивився 
на нього або стежив за чималими слимаками. Мабуть, слимакам була до вподоби ця 
невелика затишна місцинка, захищена холодними кам'яними стінами, адже багатенько 
їх, розкішних, слизьких, повзало по каменю, залишаючи липкий слід.
 
— Завтра починається останній тиждень осені,— мовив одного дня Торін.
 
— А за осінню прийде зима,— докинув Біфур.
 
— А за зимою — і наступний рік,— підхопив Двалін,— і наші бороди виростуть такі 
довгі, що через урвище дістануть до дна долини, поки тут щось зміниться. Що 
робить для нас наш Викрадач? Із невидимим перснем, та ставши досі чудовим 
майстром своєї справи, він міг би,— так я починаю думати,— пройти в передню 
браму й вивідати дещо!
 
Більбо це почув — гноми розмовляли на камінні якраз у нього над головою — і 
подумав: “Леле! Оце до таких дійшли вони думок? І щоразу я, бідолашний, мушу 
виручати їх із чергової халепи — принаймні, відколи нас покинув чарівник. Що ж 
мені робити? Мав би я здогадатися ще спочатку, що наприкінці зі мною може 
скоїтися жахливе. Я навряд чи спроможуся ще раз глянути на нещасний Діл, а що 
вже та димуча брама!..”
 
Він був такий пригнічений, що майже не спав ніч. Наступного дня гноми розбрелися 
хто куди: ті прогулювали коненят, а ті никали по схилі. гори. Більбо до самого 
вечора понуро сидів у порослій травою заглибинці й розглядав сірий камінь або 
через вузький отвір дивився на захід. Дивне почуття не полишало його: от ніби 
він на щось чекає.
 
“Може, сьогодні раптом повернеться чарівник?”— подумалось.
 
Підводячи голову, бачив смужку далекого лісу. Ось сонце повернуло на захід, і та 
смужка позолотіла — чи не останні бліді листочки запалали під сонячним 
промінням? Ось жовтогаряча куля денного світила опустилася до рівня його очей. 
Більбо підійшов до отвору і побачив над небокраєм блідий, невиразний серпочок 
молодика.
 
Тієї самої миті позаду щось різко луснуло. На сірому камені посеред трави сидів 
незвичайно великий дрізд, ледь не такий чорний, як вугілля, із темними цяточками 
на блідо-жовтих грудях. Лусь! Дрізд ухопив дзьобом слимака і лускав ним об 
камінь. Лусь! Лусь!
 
І враз Більбо зрозумів. Забувши про всяку небезпеку, він вискочив на виступ і 
загукав, замахав руками до гномів. Хто був найближче, поспішив, перечіпаючись 
через каміння, чи по виступу — якомога швидше, бочком; решта внизу вимагала, щоб 
їх підняли на мотузках (звісно, крім Бомбура — гладкий гном спав).
 
Більбо швидко пояснив. Тоді всі позамовкали: гобіт закляк біля сірого каменя, а 
гноми з розмаяними бородами нетерпляче спостерігали. Сонце опускалося нижче й 
нижче, і надії гномів згасали. Ось воно опустилося в пояс побагрянілої хмари і 
щезло. Гноми застогнали з досади, але Більбо й не зворухнувся. Тоненький місяць 
теж хилився все нижче до небокраю. Наставав вечір. І тоді раптом, коли вони 
майже втратили всяку надію, червоний промінь, мов палець, пробився у просвіт 
хмари. Розжеврене світло пройшло просто в отвір заглибини і впало на гладеньку 
стіну. Старий дрізд, що уважно дивився намистинками очей, примостившись високо 
вгорі й схиливши голову набік, несподівано зайшовся треллю. Щось гучно тріснуло. 
Від стіни відкололася кам'яна плитка і впала. На висоті трьох футів від землі 
з'явилася шпарина. Прожогом, боячись пропустити нагоду, гноми кинулися до стіни 
й натисли — та марно.
 
— Ключ! Ключ! — вигукнув Більбо.— Де Торін? Підбіг Торін.
 
— Ключ! — крикнув Більбо.— Той ключ, що його дано разом з картою! Випробуйте 
його зараз, поки ще є час!
 
Торін підійшов і зняв із шиї ланцюжок з ключем. Устромив ключ у шпарину. Він 
повернувся! Клац! Промінь погас, сонце зайшло, місяць сховався, і по небі 
розлився вечір.
 
Тоді всі разом натисли на стіну, й поволі частина її піддалася. Проступили, 
розширяючись, довгі прямі щілини. Окреслилися двері п'ять футів заввишки і три 
завширшки й повільно, безгучно розчинилися досередини. Здалося, ніби темрява, як 
пара, заклубочилася з тієї дірки в схилі гори; чорна темрява, у якій нічого не 
розгледиш, глибочіла перед їхніми очима; зяйлива пащека, що вела вниз, у надра.
 
 
 
 
 
Розділ дванадцятий
 
РОЗМОВА З ДРАКОНОМ
 
Довго стояли гноми перед дверима в пітьмі й сперечалися, поки нарешті заговорив 
Торін:
 
— Тепер настала пора нашому шанованому панові Злоткінсу, який показав себе 
добрим товаришем у нашій довгій дорозі, а також гобітом, сповненим відваги й 
винахідливості, набагато більших за його зріст, і, коли можна так сказати, 
наділеним удачею понад звичайну міру,— тепер настала пора йому виконати роботу, 
задля якої і взято його в Компанію. Настала йому пора заробити свою винагороду!
 
Ви вже знаєте, як промовляв Торін в урочистих випадках, тож я не наводитиму 
решти його промови, хоча він розводився ще довгенько. Випадок таки справді був 
урочистий, але гобітові урвався терпець. Він уже досить добре знав Торіна і 
зразу втямив, куди той гне.
 
— Якщо ви хочете сказати, що гадаєте, нібито це моя робота — першому піти в 
таємний прохід, о Торіне Дубощите, Траїнів сину,— сердито відповів Більбо,— то 
скажіть так зразу і квит! Бо я можу й відмовитись. Я вже визволив вас із двох 
халеп, що ніяк не обумовлено в первісній угоді, й тому, гадаю, вже заслужив на 
якусь винагороду. Але третій раз вирішальний, як любив казати мій батечко, і я 
думаю, що все ж таки не відмовлюсь. Може, я став набагато більше покладатися на 
свій талан, ніж покладався колись,— він мав на увазі не таку й давню весну, коли 
покинув свою домівку, хоча здавалося, відтоді минули сторіччя,— але так чи так, 
а я, мабуть, піду й погляну зразу, щоб не важитися довго. Ну, а хто піде зі 
мною?
 
Гобіт не сподівався почути хор добровольців, тож і не розчарувався. Філі й Кілі 
ніяково переглянулись, ступаючи з ноги на ногу, а решта й знаку не показала, 
ніби пропонує поміч. Тільки Балін, незмінний чатовий гномів, з любові до гобіта 
заявив, що зайде принаймні всередину і, може, ще трішки пройде, щоб, коли буде 
треба, гукнути на поміч.
 
Ось що можна сказати про гномів. Вони й справді збиралися добре заплатити 
гобітові за його послуги. Взявши його з собою для паскудної роботи, не 
заперечували, щоб він ту роботу виконав, коли вже зголосився на неї. Але вони 
все зробили б, аби виручити Більбо з біди, якби він у неї втрапив,— адже так 
вони вчинили у випадку з тролями, на самому початку всіх своїх пригод, коли ще й 
не було в них за що особливо йому дякувати. Оце так: гноми — ніякі не герої, а 
ощадливе, розважливе плем'я, що дуже високо цінує гроші. Бувають поміж них 
шельмовиті, зрадливі й вельми лихі, та бувають і досить порядні гноми, як-от 
"Торін і Компанія”,— коли ви не сподіваєтеся від них забагато.
 
Позад нього на блідому небі, облямованому чорним, проступали зорі, коли Більбо 
увійшов у зачаровані двері й покрадьки рушив у глиб гори.
 
Йти було набагато легше, ніж він сподівався. Це був не гоблінський тунель і не 
груба печера лісових ельфів, а хід, зроблений руками гномів, ще коли вони були 
на вершині свого багатства і мистецтва: прямий, мов лінійка, з гладенькою 
долівкою і стінами, він помалу й рівно знижувався, ведучи до якогось віддаленого 
кінця — туди, вниз, у пітьму.
 
За якусь хвилинку Балін сказав Злоткінсові: “Щасти ж тобі!”— й став у такому 
місці, звідки міг іще бачити невиразні обриси дверей і чути, завдяки дивній 
тунельній луні, шепотіння товаришів, що стояли при вході. Тоді гобіт надягнув 
перстеника на палець і, застережений гучною луною, що слід іти з надгобітівською 
обережністю, щоб не було й шереху,— пішов, безшелесно скрадаючись дедалі глибше 
й глибше. Від страху тремтів, але вуста були міцно стулені, обличчя рішуче й 
суворе. Це вже був зовсім не той гобіт, що давно колись вихопився в мандри з 
Золотого кутка без носовичка в кишені. Ціла вічність минула відтоді, як він 
востаннє користувався носовичком. Більбо трохи висунув свого кинджала з піхов, 
затяг тугіше пояс і пішов далі.
 
“Оце вже ти, Більбо Злоткінсе, і вліз по самі вуха! — подумки сказав він сам 
собі.— А перший крок ти зробив ще на тій вечірці, й тепер мусиш якось вибратися 
з халепи, мусиш заплатити за той крок! Леле, який же я дурень — і був, і є! — 
промовила та його частина, де туківського було найменше.— Зовсім ні до чого мені 
драконові скарби, і хай би вся та купа лежала тут довіку, аби тільки я оце 
прокинувся і побачив, що я не в цьому триклятому тунелі, а вдома, у своєму 
передпокої!”
 
Звісно ж, він не прокинувся, а йшов і йшов, поки позаду не розтала й остання 
признака дверей. Він був сам, сам-самісінький. Незабаром йому здалося, нібито в 
тунелі потепліло.
 
“Чи то мені ввижається, чи й справді жевріє світло, ніби наближається до мене 
там, попереду?” — подумав він.
 
То й справді жевріло світло. Він ішов, а воно все наростало, поки Більбо 
перестав сумніватись. Червоне світло — і воно робилося все червонішим. А ще в 
тунелі стало просто парко. Пасма пари здіймалися вгору, пропливаючи повз гобіта, 
й він почав пітніти. Та й у вуха йому тепер бився якийсь звук — от ніби на вогні 
булькотів, закипаючи, великий горщик, і поблизу муркотів величезний котяра. Звук 
наростав, і ось уже можна було непомильно сказати, що там, попереду, серед 
червоної заграви, хропла уві сні якась гігантська тварина.
 
Тут Більбо зупинився. Рушивши далі з того місця, він вчинив найхоробріший у 
своєму житті вчинок. Всі ті жахи, що трапилися згодом, були марницею в 
порівнянні з цим подвигом. Він витримав справжню битву з самим собою там, на 
самоті, поки дійшов і зміг охопити зором усю небезпечну тварюку, що лежала, ніби 
чекаючи на нього. Так чи так, а після короткої зупинки гобіт пішов далі. Можете 
уявити собі, як він доходить до кінця тунелю,— до отвору, і величиною, і 
обрисами дуже схожого на горішні двері. Ось у той отвір виглядає гобітова 
голівка. Перед ним, у самісінькому серці гори, лежить великий, найглибший льох а 
чи темниця давніх гномів. У цій залі майже темно, тож про її справжні розміри 
можна лише здогадуватись, але неподалік від кам'янистої долівки здіймається, 
розливається довкола червона заграва. Заграва дракона Смауга!
 
Там він і лежав, велетенський червоно-золотавий дракон, і міцно спав. З його 
зціплених щелеп, із ніздрів виривалося стугоніння і струминки диму, але вогонь 
його тільки жеврів, бо теж дрімав. А під ним, під усіма його лапами й 
довжелезним скрученим хвостом, скрізь довкола нього, насипані на невидній 
підлозі, лежали незліченні купи коштовностей: золота обробленого й 
необробленого, самоцвітів і діамантів, срібла в червоних цятах від іржавого 
світла.
 
Смауг лежав, згорнувши крила, мов незмірно великий кажан, повернувшись трохи на 
бік, так що гобіт міг бачити його довге бліде черево, укрите мов кіркою, 
самоцвітами й шматочками золота, що поздавлювались у шкіру від довгого лежання 
на коштовному ложі. Далі, де були найближче стіни, невиразно видніли почеплені 
там кольчуги, шоломи й сокири, мечі й списи, а попід стінами стояли величезні 
жбани та інші посудини, наповнені багатством, про велич якого можна було тільки 
здогадуватись.
 
Сказати, що Злоткінсові перехопило дух, означає нічого не описати. Щоб змалювати 
його засліплення, не існує належних слів — відколи люди поміняли давню мову, яку 
перейняли від ельфів ще в ті часи, коли весь світ був повен чудес. Більбо чував 
розповіді й пісні про драконівські скарби, але тільки тепер відчув трепет і 
жадобу, які пробуджує велич такого скарбу. Серденько його сповнилося, пройнялося 
чарами і жаданнями гномів. Неспроможний поворухнутись, майже забувши про 
страхітливого сторожа, задивився він на те неоціненне, незліченне багатство.
 
Дивився він, здавалося, цілу вічність, аж поки, скоряючись могутньому 
притяганню, майже мимохіть, тихо покинув затінок дверей і підступив до краю тих 
золотих розсипищ. Угорі над ним лежав і спав дракон, жахливо погрозливий навіть 
уві сні. Більбо вхопив чималу чашу з двома вушками і зиркнув боязко вгору. Смауг 
поворухнув крилом, випустив один пазур, його хропіння загуркотіло іншим тоном.
 
Більбо кинувся навтікача. Але дракон не прокинувся — поки що ні, тільки 
перенісся в інші сни жадібності й насильства, не покидаючи свого краденого 
палацу, а малий гобіт тим часом сопів, беручись нагору довгим тунелем. Серденько 
його калатало, ноги тремтіли дужче, ніж коли спускався вниз, але він міцно 
стискав ту повторюючи собі: “Я це втнув! Утер їм носа. Тепер ніхто вже не скаже: 
“Більше схожий на бакалійника, ніж на справжнього Викрадача!”
 
І справді, ніхто не повторив таких слів. Побачивши гобіта, Балін неймовірно 
зрадів, але й здивувався не менше. Він посадив Більбо собі на плечі й виніс на 
повітря. Була опівнічна пора, хмари закрили зорі, але Більбо лежав із 
заплющеними очима, хапаючи ротом повітря й тішачись свіжим вітерцем, і майже не 
помічав збудження гномів, що вихваляли його, поплескували по плечах, віддаючи 
себе і всю свою рідню з майбутніми поколіннями до його послуг.
 
Гноми ще передавали чашу з рук у руки, обговорюючи радісно, як-от вони знову 
заволодіють своїм скарбом, коли це в глибині загриміло, загуркотіло, от ніби 
прокинувся старий вулкан і надумав повивергатися знову. Двері за спинами гномів 
були майже зачинені, і тільки закладений камінець не давав їм зачинитися 
повністю, але й крізь щілину до них долинало жахливе відлуння, що котилося вгору 
тунеликом із далеких глибин,— відлуння реву і тупоту, від якого двигтіла вся 
гора.
 
Гноми враз позабували свою радість і те, як самовпевнено похвалялися ще хвилину 
тому — перелякано попадали, де стояли. Смауга ще рано було скидати з рахунку. 
Треба, неодмінно треба рахуватися з живим драконом, якщо живеш у нього під 
боком. Дракони можуть і не користуватися всім своїм величезним багатством, але 
вони знають його до найменшої дрібнички, надто коли довго ним володіли, і Смауг 
тут не був винятком. Неспокійний його сон (у якому воїн, невеличкий, зовсім 
мізерний, але наділений гострим мечем і великою відвагою, грав вельми неприємну 
роль) змінився дрімотою, а дрімота — цілковитим пробудженням. У його печері 
тягло чужим духом. Чи то не протяг із тієї невеличкої нори? Дарма що така 
маленька, вона весь час непокоїла Смауга, і тепер він підозріливо витріщився на 
неї, дивуючись, чому досі не додумався забити її камінням. Недавно він ніби чув 
якісь невиразні відлунки з тієї нори — так наче хтось там стукав нагорі. Дракон 
заворушився, витяг шию, принюхався. І побачив: немає чаші!
 
Злодії! Тривога! Гвалт! Такого не бувало, відколи він загніздився у Самітній 
горі! Його лють годі змалювати — десь так лютяться хіба що багачі, коли мають 
більше, ніж можуть спожити, і раптом утрачають дрібничку, яку мали давно, але 
ніколи не користувалися нею. Смауг вивергав полум'я і хмари диму, тупотів, бив 
хвостом, потрясаючи всю гору. Спробував просунути голову в ту маленьку нору, але 
марно, і тоді, скрутивши своє довжелезне тіло в кільця, гуркочучи, мов підземний 
грім, заквапився зі свого глибокого лігвиська через великі двері, далі 
просторими переходами кам'яного палацу — аж до передньої брами.
 
Гнала його одна-єдина думка: обнюшити всю гору, але спіймати злодія, роздерти й 
розтоптати його. Ось дракон вилетів із брами, і води річки з несамовитим 
шипінням знялися вгору клубами пари. Вище, вище здіймалася вогнедишна тварюка, 
аж поки всілася на вершині, випустивши два струмені — зеленого й пурпурового 
полум'я. Гноми чули моторошне гуготіння його польоту, але тільки ще щільніше 
притислися до стін порослого травою майданчика, поприпадали до землі за 
валунами, сподіваючись якось уникнути страхітних очей дракона, що вирядився на 
полювання.
 
Так би вони там усі й погинули, коли б, укотре, не врятував їх Більбо.
 
— Швидко! Швидко! — видихнув він.— Двері! Тунель! Тут не можна лишатися!
 
Виведені цими словами з заціпеніння, гноми хотіли вже заповзти в тунель, коли 
Біфур закричав:
 
— Мої брати! Бофур і Бомбур — ми забули про них, вони внизу, в долині!
 
— Дракон їх повбиває і поїсть наших поні, і пропали наші припаси!—заголосила 
решта.— Ми нічого не вдіємо!
 
— Дурниці!— заявив Торін, згадавши про свою гідність.— Ми не можемо покинути їх. 
Всередину, в тунель,— пане Злоткінс, Баліне, і ви двоє, Філі й Кілі,— дракон не 
візьме нас усіх. А ви, решта,— де мотузки? Швидко!
 
То були чи не найтяжчі хвилини з усіх, що досі пережили шукачі пригод. Жахливе 
відлуння Смаугового гніву перекочувалося по кам'яних розколинах далеко вгорі. 
Будь-якої миті він міг спуститися вниз, вивергаючи вогонь, або облітаючи гору 
кругом, натрапити на гномів, що, мов несамовиті, тягли за мотузки над краєм 
глибокого урвища. Ось піднявся нагору Бофур, і ще все було гаразд. Піднявся 
Бомбур на рипучих від напруги мотузках, і все ще нічого не трапилось. Ось уже 
піднято знаряддя й кілька пакунків з припасами, і тоді налетіла небезпека.
 
Почулося биття гігантських крил. Червоне світло побагрило вершечки скель.
 
То наспів дракон.
 
Гноми ледве встигли повтікати до тунелю самі й повтягати свої пакунки, коли 
сторчголов налетів Смауг з півночі, обпалюючи схили вогнем, б'ючи величезними 
крильми, аж ревіло, мов буря. Його вогняний подих поморщив траву перед дверима, 
проник крізь щілину, яку вони лишили, обпалив гномів, причаєних у своїй криївці. 
Вгору шугнуло мерехтливе полум'я, затанцювали чорні тіні скель. Тоді запала тиша 
— дракон подався далі. Нажахані поні заіржали, обірвали свої мотузки й помчали 
геть. Дракон кинувся вниз за коненятами і щез з очей.
 
— Кінець нашим бідолашним коненятам! — сказав Торін.— Коли Смауг щось назорить, 
воно вже не втече від нього. Тут ми застрягли й муситимемо тут сидіти, аж поки 
надумаємо пройти всі ті довгі відкриті милі до річки, знаючи, що Смауг нас 
шукає!
 
Це була аж ніяк не втішна думка! Гноми заповзли глибше в тунель і лежали там, 
тремтячи, хоч у проході було тепло й задушливо, поки в щілину дверей зазирнув 
блідий світанок. До самого ранку
 
вони час від часу чули, як наростав і стихав рев дракона, що все гасав довкола 
схилів гори. Натрапивши на поні й на сліди двох таборів, Смауг подумав, що то 
люди припливли від озера річкою і видерлися на гору з тієї долини, де стояли 
поні. Але його пильні очі так і не набачили таємних дверей, а найпотужніші 
струмені вогню обминули невеличку заглибину з крутими стінами. Так він полював 
довго й марно, аж поки світанок остудив його гнів. І Смауг вернувся на своє 
золоте ложе — відіспатись і набратися нових сил. Ні, він не забуде й не подарує 
крадіжки, хай навіть тисяча літ перетворить його на порохнявий камінь. Але він 
міг дозволити собі почекати. Помаленьку, потихеньку він заповз у своє лігвисько 
й приплющив очі.
 
Ранок трохи розвіяв страхи гномів. Вони втішили себе тим, що небезпеки неминучі, 
коли доводиться мати справу з таким сторожем, і вирішили, що рано ще 
відмовлятися від мети. Адже ж і втекти геть саме зараз вони не могли, як 
зауважив Торін. їхні поні або позабігали десь, або ж попали драконові в зуби, 
тож доведеться пересидіти якийсь час, поки Смауг послабить свою пильність 
настільки, що вони зважаться здійснити довгий перехід пішки. На щастя, вони 
врятували досить припасів, щоб протривати на них якийсь час.
 
Гноми довго сперечалися, що його робити, але не могли придумати, як позбутися 
Смауга,— то була слабинка всіх їхніх планів, і гобіт не раз говорив їм про це. І 
тоді, як часто буває з тими, хто опиняється в добрячій скруті, гноми 
розремству-вались на гобіта, лаючи його за вчинок, який так спочатку їх потішив: 
узяв, мовляв, чашу й зарано роздраконив Смауга.
 
— А що ще, на вашу думку, має робити Викрадач? — сердито спитав Більбо.— Мене 
запрошено не вбивати драконів (це робота воїна), а викрадати скарб. Я зробив 
щонайкращий початок. Чи ви сподівалися, що я принесу на спині все Тророве 
багатство? Якщо тут хтось і має право на ремство, то це, мабуть, я. Вам треба 
було взяти не одного, а п'ятсот Викрадачів з собою. Звичайно, велич скарбу додає 
слави вашому дідусеві, Торіне, але ж не станете ви твердити, ніби хоч раз 
з'ясували мені, яке велике його багатство? Щоб перенести його все нагору, мені 
потрібні будуть сотні років, і то, якби я був у п'ятдесят разів дужчий, а Смауг 
— ручний, мов кролик.
 
Звісно ж, після цих слів гноми почали його перепрошувати.
 
— Що ж, на вашу думку, ми повинні робити, пане Злоткінс? — чемно запитав Торін.
 
— Я ще нічого не придумав — коли вас цікавить лише, як перенести скарб. А це 
залежить, напевне, цілком від того, чи поталанить нам знову, і ще від того, чи 
позбудемося ми дракона. Позбуватися драконів — це зовсім не моє діло, та я 
думатиму щосили, аби щось придумати. Особисто я не маю на це ніяких надій і 
хотів би тільки опинитися вдома живий і здоровий.
 
— Забудьмо про це на хвилинку! Що нам робити зараз, сьогодні?
 
— Ну, коли вам справді потрібна моя порада, то я сказав би, що нам краще нічого 
не робити, а сидіти, де сидимо. За дня, безперечно, ми можемо безбоязно вилізти 
надвір подихати повітрям. Десь перегодом, може, пошлемо когось до нашого складу 
над річкою, щоб поповнити припаси харчів. Але тим часом усі повинні сидіти в 
тунелі, як настане ніч. А тепер я вам щось запропоную. Я маю перстеника і з ним 
ополудні проберуся всередину гори — коли ж, як не о цій порі, дрімати Смаугові? 
Подивлюся, що з ним та як. Може, щось і вистежу. “Кожен змій має гандж свій”, як 
казав мій батечко, хоча не думаю, щоб він узяв це зі свого власного досвіду.
 
Ну звичайно ж, гноми радо пристали на цей задум. Вони таки шанували малого 
Більбо. Нині він став справжнім проводирем у їхній пригоді. У нього почали 
виникати свої задуми й плани. Настав полудень, і гобіт приготувався іти в глиб 
гори. Похід цей, звісно, не дуже його тішив, але й не так страхав тепер, коли 
Більбо знав, більш чи менш, що його чекало попереду. Знав би він більше про 
драконів та їхні підступні звички, то більше боявся б і менше сподівався застати 
Смауга сплячого.
 
Коли він рушав, світило сонце, але в тунелі була темна ніч. Пройшов трохи, і 
померхло, розсіялося й те світло, що проникало в щілину майже причинених дверей. 
Ішов він чи не так тихо, як димок пливе за вітерцем, і що ближче підходив до 
долішнього отвору, то дужче пишався собою. Цього разу внизу ледь жевріло.
 
“Старий Смауг наморився і спить,— подумав Більбо.— Він мене не побачить і не 
почує. Тож веселіше, Злоткінсе!”
 
Він забув чи й не чув ніколи, який добрий у драконів нюх. А ще з драконами та 
велика незручність, що вони можуть, коли насторожі, спати й пильнувати з одним 
приплющеним оком. Коли Більбо виглянув з отвору тунелика, йому здалося, що Смауг 
таки міцно спить,— дракон лежав у темряві, наче мертвий, тільки зрідка хропне чи 
випустить невидиму струминку пари. Злоткінс тільки хотів ступити на підлогу 
зали, коли завважив раптом тоненький, червоний, колючий промінь з-під 
приплющеної повіки лівого ока Смауга. Дракон лише прикидався, що спить! Він 
стежив за отвором тунелю! Хутко Більбо ступив крок назад і подякував долі за 
перстеника. Тоді заговорив Смауг.
 
— Ну ж бо, злодію! Я чую твій запах і чую твоє дихання. Підходь ближче! 
Призволяйся знову — хоч би скільки ти взяв, я аж ніяк не збіднію.
 
Але Більбо не такий уже був і невчений, щоб зовсім не тямити, як слід поводитися 
з драконами. Тож, коли Смауг сподівався так легко виманити його зі сховку, він 
дуже помилявся. — Ні, дякую вам, о Смаугу Страхітливий! — відказав він.— Я не 
приходив по гостинці. Я тільки хотів глянути на вас і переконатися, чи й справді 
ви такі величні, як розповідають про вас у казках. Бо ж я тим казкам не вірив.
 
— А тепер віриш? — спитав трохи підлещений дракон, дарма що не вірив жодному 
його слову.
 
— Істинно пісні й казки жахливо недооцінюють вашу справжню велич, о Смаугу, 
найголовніше і найбільше з лих!
 
— У тебе гарні манери, як на злодія та брехуна,— похвалив дракон.— І титули мої 
начебто знаєш, хоч я чомусь не пригадую, чи раніше чув твій запах. Хто ти і 
звідкіля прийшов, смію тебе спитати?
 
— І я відповім! Я вийшов з-під гори, і попід горами й по горах пролягли мої 
стежки. І ще я мандрував повітрям. Я той, хто ходить невидимий.
 
— Можу повірити,— сказав Смауг,— але навряд, щоб тебе так звали весь час.
 
— Я — Знайдиключ і Павукобій, я — Мушка з жалом. А ще мене взяли для щасливого 
числа.
 
— Милі імена! — глузливо зауважив дракон.— Але щасливі числа не завжди приносять 
щастя.
 
— Я той, хто хоронить своїх друзів живими і топить їх, а тоді витягує їх живими 
з води. Я ніс мішок, але сам ніколи в мішок не попадався.
 
— Не дуже віриться,— покпив Смауг.
 
— Я — друг ведмедів і гість орлів. Я Персне-носець і Щасливець, а ще я — їздець 
на діжках,— вів далі Більбо, починаючи тішитися своєю загадковою мовою.
 
— Це вже краще! — мовив Смауг.— Але хай твоя уява не втікає разом з тобою!
 
Звісно ж, саме так і треба розмовляти з драконами, коли ви не хочете назвати їм 
вашого справжнього імені (що розумно) і не хочете розлютити їх прямою відмовою 
(що теж дуже розумно). Жоден дракон не встоїть перед чарами загадкової мови і 
гаятиме час, намагаючись ті загадки розгадати. З того, що наговорив Більбо, 
Смауг багато чого не втямив (хоча ви, сподіваюся, зрозуміли все, адже знаєте все 
про гобітові пригоди, на які той натякав), але йому здалося, що зрозумів досить.
 
“Так я й подумав учорашньої ночі,— захихотів він у своїй підступній душі.— Це 
озеряни, ці жалюгідні торговці діжками намислили проти мене якусь підлоту, або ж 
я — нікчемна ящірка! Давно, ох давно не літав я до озера, але я швидко це 
надолужу!”
 
— Чудово, їздцю на діжках! — сказав він уголос.— Може, Діжкою ти називав свою 
конячку, а може, й ні, хоча вона була вгодована нівроку. Може, ти й ходиш 
невидимий, але ти не йшов пішки всю дорогу. Дозволь сказати тобі, що вчорашньої 
ночі я з'їв шестеро поні, а скоро поїм і тих восьмеро, що зосталися. За таку ту 
чудову вечерю я дам тобі одну пораду, для твого ж добра: якщо тільки можеш, 
намагайся не мати нічого спільного з гномами!
 
— Із гномами? — перепитав Більбо, вдаючи здивованого.
 
— Не забалакуй мене! — сказав Смауг.— Я знаю запах (і смак) гном'ятини краще, 
ніж будь-чого іншого. Не розказуй мені, буцім я можу з'їсти поні, на якому їздив 
гном, і не відчути цього нюхом! Лихий спостигне тебе кінець, якщо ти злигався з 
такими друзями, Злодію та їздцю на діжках. Можеш вернутись і так їм і сказати 
від мене.
 
Але дракон не признався гобітові, що один із тих поні мав запах, якого він ніяк 
не міг визначити. Звичайно, йому ніколи не доводилося чути запах гобіта, і ця 
загадка дуже його мучила.
 
— Мабуть, тобі добре заплатили вчора за ту чашу? — провадив він.— Ну що, 
заплатили? Та нічогісінько! Оце такі вони, ті гноми. Певно, сидять собі у 
сховку, а ти роби всю небезпечну роботу — хапай, що можеш, поки я не дивлюся,— і 
все для них? І ти дістанеш належну частку? Не вір! Щастя твоє, якщо виберешся 
живий.
 
Більбо почувався дедалі незатишніше. Щоразу, коли Смаугів невпокійний погляд, 
вишукуючи в сутіні невидимого злодія, блискав по ньому, він починав тремтіти й 
незбагненне бажання охоплювало його: вибігти, показатися драконові й розповісти 
йому всю правду. Страшна небезпека загрожувала йому — ледве-ледве не піддався 
драконовим чарам. Але зібрав усю свою мужність і заговорив знову:
 
— Ви не знаєте всього, о Смаугу Могутній! Сюди нас привело не тільки золото.
 
— Ха-ха! Ти сказав-таки “нас”! — зареготав дракон.— То чого б не сказати зразу 
“нас чотирнадцятьох”, пане Щасливе Число? Мені приємно чути, що у вас є ще якісь 
справи у цих краях, окрім мого золота. Тоді, може, не зовсім марно витратите 
свій час... Не знаю, чи спадало тобі на думку, що, хай навіть ти викрадеш усе 
золото потрошку (а це років сто чи й більше роботи), ви його не занесете дуже 
далеко. Яка з нього користь на схилах гори? Яка користь у лісі? Леле! А ти не 
думав, що можеш попастись? Чотирнадцята частина чи щось близько того — така була 
умова, га? Але як той скарб перенести? Як перевезти? А озброєна охорона, а мито?
 
І Смауг зареготався. Він мав лихе й підступне серце і знав, що навряд чи дуже 
помиляється у своїх здогадах, але він підозрював: намислили всю ту грабіжницьку 
виправу озеряни і майже вся здобич має осісти в Озерному місті, яке за часів 
його молодості називалося Есгарот.
 
Ви, мабуть, не повірите, але бідолашний Більбо таки добре спантеличився. Доти 
всі його думки й зусилля були зосереджені на тому, щоб дістатися до Самітної 
гори і знайти вхід. Він жодного разу не задумався, як той скарб забрати геть, і 
вже ж, звісно, не подумав, як хоч дещицю з того, що могло припасти на його 
частку, донести чи довезти до Золотого кутка під Горою.
 
І тепер у голову йому закралася й почала рости негарна підозра: чи гноми теж 
забули про цю важливу обставину, а чи тихенько весь час підсміювалися з нього? 
Оце так діє драконяча мова на тих, хто вперше її чує. Більбо мав би, звичайно, 
краще стерегтися, але Смауг своїми чарами хоч кого міг скорити.
 
— Я ж вам кажу,— заговорив гобіт знову, намагаючись лишитися вірним своїм друзям 
і не втратити душевної рівноваги,— що золото для нас не головне. Ми йшли по 
горах і попід горами, пливли водою, летіли повітрям, і це заради ПОМСТИ. Невже ж 
ви не розумієте, о Смаугу незмірно багатий, що своїми успіхами ви нажили собі 
лютих ворогів?
 
Тоді Смауг зареготався по-справжньому — громовим, невідпорним реготом, що кинув 
Більбо на кам'яну долівку, а гноми в горішньому кінці тунелю збилися докупи, 
подумавши, що гобіта спіткала нагла, жахлива смерть.
 
— Помста! — пирхнув дракон, і його очі спалахнули вогнем, що осяяв усю залу, мов 
ясно-червона блискавиця.— Помста! Король Самітної гори мертвий, і де його рід, 
який посмів би прийти сюди шукати помсти? Гіріон, володар Долу, мертвий, і я 
пожер його народ, як вовк овець,— і де сини його синів, що посміли б наблизитися 
до мене? Я вбиваю, де хочу, і ніхто не сміє чинити опір. Я понищив давніх 
воїнів, а тепер на світі не ті воїни, що були колись. Тоді я ще був молодий і 
тендітний. Тепер я в зрілих літах і я дужий, дужий, дужий, Злодію, що ховаєшся в 
пітьмі! — злорадно загукав він.— Обладунок у мене міцний, як десять докупи 
складених щитів, мої ікла — мечі, мої пазури — списи, удар мого хвоста — це 
грім, мої крила — ураган, а подих — смерть!
 
— Я завжди гадав,— злякано писнув Більбо,— що дракони вразливіші знизу, в 
ділянці... гм... грудей. Але, безперечно, такий могутній, такий укріплений 
дракон, як ви, подбав про це.
 
Смауг враз перестав вихвалятися.
 
— Твої відомості застарілі,— відрубав він.— Угорі й внизу я весь закутий у 
панцер із залізної луски й діамантів. Мене не протне жодне лезо!
 
— Я мав би й сам до цього додуматись,— мовив Більбо.— Істинно не знайти ніде 
рівного панові Смаугу Непробивному. Яка то велич — носити обладунок із 
пречудових самоцвітів!
 
— Авжеж, такого ніде не знайти,— сказав Смауг, тішачись дурною втіхою. Він-бо не 
знав, що під час минулих відвідин гобіт підгледів, як дивно захищене драконове 
черево й нині хоче краще роздивитися, маючи на те свої особливі міркування.
 
— Глянь! — сказав дракон і перевернувся.— Що ти на це скажеш?
 
— Чудово! Сліпуче! Прекрасно! Бездоганно! Приголомшливо! — вигукнув Більбо, а 
собі подумав: “Старий дурню! Таж у тебе з лівого боку грудей світить чимала 
незахищена латка — гола, як равлик без мушлі!”
 
Побачивши це, Злоткінс більше вже не хотів нічого — тільки забратися геть.
 
— Ну, я не смію довше затримувати вашу величність,— вибачився гобіт.— Вам треба 
добре відпочити. Ловити коненят — нелегка, мабуть, робота, надто коли так 
нахекаешся кругом гори. Так само й з викрадачами,— кинув на прощання, а тоді 
крутнувся і припустив угору тунелем.
 
Необачний то був жарт, бо дракон ураз вивергнув навздогін йому жахливий вогняний 
струмінь, і хоч як прудко дріботів гобіт нагору, а не встиг відбігти на безпечну 
відстань, коли Смауг приклав до тунельного входу свою відворотну голову. На 
щастя, вся голова з щелепами не змогла протиснутись, але ніздрі послали вогонь і 
дим у тунелик, і гобіт трохи не загинув. Нажаханий, долаючи страшний біль від 
опіків, він з останніх сил наосліп дибав уперед. Поки розмовляв із Смаугом, 
тішився, що так розумно провадить розмову, але та помилка наприкінці змусила 
його отямитись.
 
— Ніколи не смійся з живих драконів, дурний Більбо! — сказав він сам до себе, і 
ці слова стали згодом його улюбленою примовкою.— Та й пригоді ще не видно 
кінця,— додав він, і це теж була правда.
 
Надвечір'я вже ставало вечором, коли Більбо, заточуючись, вийшов на вільне 
повітря і впав, зомлівши, на “порозі”. Гноми привели його до тями, полікували, 
як могли, йому опіки (але чимало часу минуло, поки в нього відросло волосся на 
потилиці та на п'ятах,— вигоріло було до самої шкіри). А поки що товариші 
намагалися підбадьорити Злоткінса — їм так кортіло швидше почути його розповідь. 
Особливо їх цікавило, чому дракон зчиняв такий страхітливий гармидер і як 
гобітові пощастило втекти.
 
Але Більбо почувався незатишно, ніяк не міг заспокоїтись, і гноми просто 
витягали з нього слова. Думаючи й передумуючи, він жалкував тепер, що сказав 
деякі речі драконові, й не хотів того повторяти. Старий дрізд сидів на камені 
поблизу й, схиливши голівку набік, дослухався до всього, що говорилось. Гобіт 
був такий сприкрений, що схопив камінця й шпурнув у дрозда. Птах лише пурхнув 
убік і знову сів на своє місце.
 
— А хай йому всячина, тому птахові,— сердито сказав Більбо.— Мабуть, він 
підслуховує, і вигляд його мені не до вподоби.
 
— Облиш його! — попросив Торін.— Дрозди — хороші, дружні нам птахи. Цей — вельми 
старий птах і, можливо, останній із прадавньої породи, що жила в околицях гори. 
Ті дрозди були ручні, сідали на руки моїм батькові й дідові. То були чарівні 
птахи-довгожителі, й, може бути навіть, що цей дрізд — один із тих, які жили 
тоді, двісті чи й більше років тому. Люди з Долу розуміли мову дроздів і 
посилали їх як гінців до озерян та в інші місця.
 
— Ну, то він матиме що звістити озерянам, коли саме це в нього на мислі,— мовив 
Більбо.— Хоча навряд чи зосталися там іще люди, що клопоталися б мовою дроздів.
 
— То що ж сталося? — вигукнули гноми.— Розповідай швидше!
 
І гобіт розповів усе, що міг пригадати. Він зізнався, що має прикру підозру: 
мабуть, дракон розгадав надто багато з його загадок — після того, як побачив 
їхні табори і їхніх поні.
 
— Я певен: він зрозумів, що ми прийшли з Озерного, що там нам допомогли. І в 
мене жахливе передчуття, що він негайно полетить туди. Ох, і нащо я сказав про 
їздця на діжках! Почувши таке, навіть сліпий кролик із тутешніх країв подумає 
про озерян.
 
— Ну, ну! Вже нічого не вернеш та й взагалі, чув я, нелегко розмовляти з 
драконом і не сказати чогось зайвого,— поспішив заспокоїти гобіта Балін.— Якщо 
хочеш знати мою думку, ти дуже добре впорався: вивідав щонайменше одну корисну 
річ і вернувся назад живий. Мало хто з тих, що розмовляли з драконами, може 
похвалитися таким успіхом. Може, це наше щастя, що ми все-таки знаємо про ту 
незалатану дірку в діамантовім обладунку старого Гада.
 
Ці Балінові слова повернули розмову в інше річище. Гноми почали обговорювати 
різні історії про те, як убивали драконів: випадки справжні, вигадані й 
легендарні. Говорили, які були удари: спереду, збоку чи знизу, а ще до яких 
хитрощів і вигадок при цьому вдавалися герої. Дійшли висновку, що заскочити 
сплячого дракона не так легко, як здається, і що спроби зарубати чи заколоти 
його, поки він спить, швидше призведуть до нещастя, ніж хоробрий лобовий напад. 
Скільки вони розмовляли, дрізд прислухався і вже аж коли засвітилися перші зорі, 
змахнув крильми й полетів геть. І весь той час, поки гноми розмовляли й довшали 
тіні, Більбо непокоївся дедалі дужче — в ньому наростало передчуття лиха.
 
Нарешті він урвав їх.
 
— Я певен, що ми тут у великій небезпеці,— сказав він.— І я не розумію, чого нам 
тут сидіти. Дракон спалив усю цю милу зелень, і, зрештою, настала ніч, холодно. 
Але я відчуваю своїми кістками, що дракон знову наскочить на це місце. Тепер 
Смауг знає, як я потрапив до його зали, і можете не сумніватись — він 
здогадався, де другий кінець тунелю. Як буде треба, він на шматки розтрощить цей 
схил гори, щоб завалити наш вхід, а коли й ми загинемо під брилами, він тільки 
дужче потішиться.
 
— Надто ви похмурий, пане Злоткінс! — відказав Торін.— Чого ж тоді Смауг не 
завалив долішнього кінця тунелю, якщо йому так хочеться закрити нам доступ до 
його лігвиська? Цього він не зробив, а то б ми чули гуркіт.
 
— Не знаю, не знаю... Може, спочатку він хотів спробувати заманити мене до себе, 
а нині, певне, відклав це діло, сподіваючись швидше нас уполювати цієї ночі, або 
ж не хоче, без крайньої потреби, псувати свою спочивальню,— але хотів би я, щоб 
ви не сперечались. Смауг прилетить з хвилини на хвилину, і єдиний наш порятунок 
— зайти якомога далі в тунель і зачинити двері.
 
Говорив він так переконано, що гноми нарешті зробили, як він просив, хоча не 
зачинили дверей зразу, а відклали на потім. Це здавалося їм безглуздям: адже 
ніхто не знав, чи зуміють вони відчинити двері зсередини, і зовсім не подобалося 
їм опинитися замкненими в тунелі, звідки був єдиний вихід — через драконове 
лігвисько. Всюди начебто панував спокій — і надворі, і в надрах гори. Тож гноми 
ще довгенько сиділи й розмовляли в тунелі, недалеко від прочинених дверей.
 
Мова тепер зайшла про лихі слова, які дракон сказав про гномів. Більбо думав, що 
краще б він тих слів не чув ніколи або хоч був цілком певен, що запевнення 
гномів щирі,— вони ж бо присягалися, нібито зовсім не думали про те, як 
перевезти здобутий скарб.
 
— Ми знали: це відчайдушний замір,— заявив Торін,— і нині це знаємо. Та я думаю, 
що коли ми здобудемо скарб, у нас буде час вирішити, як ним розпорядитися. Що ж 
до вашої частки, пане Злоткінс, то я запевняю вас: ви самі виберете свою 
чотирнадцяту частину, хай-но буде що ділити. Я шкодую, що ви турбуєтеся про 
перевезення, і визнаю: труднощі величезні, адже ці краї не стали менш дикі за 
двісті років, швидше навпаки,— але ми зробимо для вас усе, що в нашій спромозі, 
й, коли прийде час, візьмемо на себе частину ваших витрат. Можете вірити мені чи 
не вірити — як ваша ласка!
 
Далі розмова перейшла на сам скарб та на окремі коштовності, про які пам'ятали 
Торін з Баліном. Хотілося гномам знати, чи всі ті речі лежать досі цілі в 
глибинній залі: списи, зроблені для військ великого короля Бладортіна (давно 
померлого),— з тричі гартованими вістрями й чудовно золоченими ратищами,— але 
так і не доставлені й невиплачені; щити, виготовлені для давно померлих воїнів; 
велика золота чаша Трора — з двома вушками, прикрашена вирізьбленими птахами й 
квітками, в яких очі й пелюстки були з самоцвітів; позолочені й посріблені 
непробивні кольчуги; намисто з п'ятисот нанизаних смарагдів, зелених, мов 
трава,— Гіріон, володар Долу, дав його за небувалу кольчугу на свого старшого 
сина, виготовлену руками гномів кольчугу з кілець чистого срібла й міцну, як 
тричі гартована криця. Але найгарніший з усього того був великий білий самоцвіт, 
який гноми викопали з-під самих надр,— серце Самітної гори, Траїнів Гори-камінь.
 
— Гори-камінь! Гори-камінь! — бурмотів Торін у напівзабутті, поклавши підборіддя 
на коліна посеред темного тунелю.— Він був мов куля з тисячею гладеньких граней 
і сяяв, як срібло при вогні, блищав, неначе вода під сонцем, неначе сніг під 
зорями чи дощ під місяцем!
 
Але Більбо вже давно звільнився від жадання скарбу, тих владних чарів. Скільки 
гноми говорили, він їх майже не слухав. Сидів найближче до дверей, нашорошивши 
вуха й намагаючись уловити, попри гном'яче бурмотіння, всякий звук, який би 
долинув чи знадвору, чи з глибини тунелю. Пітьма ставала все густіша, а Більбо — 
все неспокійніший.
 
— Зачиніть двері! — знову заблагав він.— Я боюся дракона всім своїм нутром. Ця 
тиша куди гірша, ніж учорашнє ревище. Зачиніть двері, а то пізно буде!
 
Щось у голосі Більбо стривожило-таки гномів. Знехотя відігнав Торін свої мрії, 
встав і вибив ногою камінь, що не давав дверям зачинитися. Тоді гноми штовхнули 
двері, й — клац! брязь! —
 
вони замкнулися. Зсередини не було й сліду замкової шпарини. Шукачі були 
замкнені в надрах гори!
 
І дуже вчасно вони це зробили. Недалеко й відійшли від дверей в глиб тунелю, 
коли удар струснув схил гори, ніби велетні довбнули таранами, зробленими з 
дубових стовбурів. Гора застугоніла, стіни тунелю затріщали й на голови гномам 
посипалося каміння. Що сталося б, якби двері були відчинені, я навіть уявити не 
хочу! Раді, що ще живі, гноми сипонули в глиб тунелю, чуючи, як реве, біснується 
позаду Смауг. А дракон трощив скелі на друзки, б'ючи стіни заглибини своїм 
величезним хвостом, поки весь їхній високий табірний майданчик, і зів'яла трава, 
і дроздів камінь, і вкриті слимаками стіни, й вузький виступ — поки все зникло, 
перетворившись на мішанину камінців і пороху, і лавиною потерухи посипалося 
через край урвища в долину...
 
Незадовго перед тим Смауг тихо, скрадливо виповз зі свого лігвиська, нечутно 
знявся в повітря і важко й повільно поплив у пітьмі, наче гігантська ворона. Він 
летів за вітром на західний схил, сподіваючись захопити там зненацька щось чи 
когось і вишукати вхід до тунелю, яким скористався той злодій. І вибухнув 
гнівом, не знайшовши нікого й не набачивши нічого там, де, як він здогадувався, 
мав бути вхід.
 
Зігнавши свою лють на безневинній горі, дракон заспокоївся — вирішив, що з цього 
боку його більше ніхто не потурбує. Тепер він мав помститися іншим.
 
— Їздець на діжках! — пирхнув Смауг.— Безперечно, ти прибув по воді й сюди 
прибився вгору по річці. Я не розпізнав твого зацаху, але якщо ти й не один із 
озерян, то вони тобі допомогли. Ось вони побачать мене і згадають, хто є 
справжній король Самітної гори!
 
І, знявшись у хмарі полум'я, полетів на південь, до річки Бистрої.
 
 
 
 
 
 
Розділ тринадцятий
 
ДЕ СМАУГ?
 
А гноми в цей час сиділи в темряві і в цілковитій тиші. Їли мало і мало 
розмовляли. Вони не могли полічити, як швидко збігає час, і ледве й сміли 
поворухнутись: адже навіть їхній шепіт відлунював у тунелі багатоголосою, 
шелесткою луною. Задрімавши, прокидалися, і довкола була все та сама темрява, та 
сама тиша, якої ніщо не порушувало. Нарешті, коли, здавалося, минуло 
хтозна-скільки днів і всі вони вже задихалися й чманіли без свіжого повітря, їм 
урвався терпець. Якби хоч щось змінилось, хоч би дракон повернувся, і то б вони 
зраділи, почувши гамір знизу. Гноми боялися цієї тиші, боялися, чи не задумує 
дракон якого підступу, але ж не могли вони вічно там сидіти. — Анумо спробуймо 
відчинити двері! — сказав Торін.— Я помру, якщо зараз не відчую обличчям вітру. 
Хай краще Смауг уб'є мене на вільному повітрі, аніж я задушуся тут!
 
Кілька гномів підвелося і рушило навпомацки туди, де були двері. Але 
з'ясувалося, що горішній кінець тунелю розбитий і завалений брилами. Тепер уже 
не відкрити дверей ні ключем, ні чарами, яким вони раніше корилися...
 
— Ми в пастці! — застогнали гноми.— Кінець нам! Тут ми й помремо.
 
Але чогось-то саме цієї хвилини, коли його товариші дійшли найбільшого відчаю, 
Більбо відчув полегкість у серці, от ніби з-під його камізельки щез важкий 
тягар.
 
— Ну годі, годі! — мовив він.— “Поки живеш, надійся”, як полюбляв казати мій 
батечко, і, зрештою, “Третій раз вирішальний”. Я ще раз спущуся туди, вниз. 
Ходив туди двічі, знаючи, що при виході на мене чекає дракон, то ризикну й 
третій раз, хоч і не певен, є там Смауг чи його немає. Так чи так, а нам лишився 
єдиний шлях — униз. І я гадаю, що цього разу краще б вам усім іти зі мною.
 
У відчаї гноми погодились, і Торін рушив перший поруч Більбо.
 
— Але будьте дуже обережні! — прошепотів гобіт.— Ідіть тихо, як тільки можете! 
Може, Смауга немає внизу, але може бути й навпаки. Не треба нам зайвого ризику!
 
Глибше й глибше спускалися вони. Звісно ж, гноми не вміли ходити так тихо, як 
гобіт; вони сопіли й човгали ногами, і луна так побільшувала ці звуки, аж страх 
брав. Час від часу Більбо зупинявся, дослухаючись, але з глибини не чути було 
ані звуку. Коли, наскільки міг визначити Більбо, наблизилися до кінця тунелю, 
він надягнув перстеника й пішов попереду. Але то була зайва турбота: пітьма 
лежала довкола така чорна, що всі вони, з перснем чи без персня, були невидимі. 
В тій цілковитій темряві гобіт дійшов до отвору несподівано, простяг уперед 
руку, не знайшов опори, спіткнувся і сторчголов скотився в підземелля!
 
Він лежав на кам'яній долівці, не зважуючись підвестись ані навіть дихнути. Але 
ніщо й не ворухнулось. Ніде не яснів жоден промінчик світла; тільки підвівши 
нарешті голову, Більбо начебто запримітив угорі, віддалік у мороці якесь бліде 
біле мерехтіння. Звісно, то не була іскрина драконячого полум'я, хоч і вельми 
тут смерділо змієм і на язиці в Злоткінса був присмак диму.
 
Та зрештою гобітові урвався терпець.
 
— Проклятий Смаугу, ти, гадів змію! — писнув він голосно.— Кинь гратися в 
піжмурки! Посвіти мені, а тоді й з'їж, якщо зловиш мене!
 
Невиразні відлунки покотилися невидимою залою, але ніхто не відповів. Більбо 
звівся на ноги, і тут з'ясувалося, що він не знає, куди повернутись.
 
— Хотів би я оце знати, в яку гру з нами грається Смауг,— сказав він.— Його 
немає вдома цього дня (чи цієї ночі, хоч би що воно було), я цілком певен. Коли 
Оїн з Глоїном не погубили своїх коробочок із трутом та кресалом, то, може, ми 
засвітимо трохи світла та обдивимося довкола, поки є така нагода.
 
— Світла! — закричав він.
 
Гноми, певна річ, дуже стривожилися, коли Більбо впав у підземелля з поріжка, й 
так і сиділи, збившись докупи там, де він їх покинув,— біля виходу з тунелю.
 
— Тс-с-с! Тсс-с!— засичали вони, коли Більбо заговорив. Хоч він збагнув завдяки 
цьому, де вони, але довго більш нічого не міг від них добитися. Та кінець 
кінцем, коли гобіт затупотів ногами й закричав: “Світла!”— Торін послав Оїна з 
Глоїном нагору до їхніх клунків.
 
Через якийсь час в тунелі замерехтіло світельце — то верталися обидва гноми. Оїн 
ніс у руці невеликого соснового смолоскипа, а Глоїн — оберемок смолоскипів для 
решти товариства. Більбо швидко підбіг до тунелю і взяв запаленого смолоскипа, 
але він ніяк не міг умовити гномів засвітити свої смолоскипи чи приєднатися до 
нього. Як обережно пояснив Торін, пан Злоткінс був і досі офіційно їхнім фаховим 
Викрадачем і Дослідником. Якщо він волів ризикнути й засвітити світло, то його 
справа. А вони почекають у тунелі його донесення.
 
Тож гноми посідали біля виходу й стали спостерігати.
 
Вони бачили, як невеличка темна постать гобіта рушила через залу, високо 
тримаючи свого маленького смолоскипа. Поки він не відійшов далеко, гноми час від 
часу помічали блиск і чули дзенькіт, коли Більбо спотикався через якусь 
золотинку. Помалу світло віддалялось і дрібніло; ось воно почало підійматися 
вище, танцюючи в повітрі. Більбо брався на величезну купу скарбу. Скоро досяг 
вершини, але не зупинився, пішов далі. Потім гноми побачили, як гобіт став і 
нахилився на мить, але чому — не знали.
 
Там сяяв Гори-камінь, серце Самітної гори. Гобіт розпізнав його за Торіновим 
описом, а втім, двох таких каменів не могло бути — навіть у такому дивовижному 
скарбі, навіть у цілому світі. Поки він підіймався нагору, весь час те саме біле 
мерехтіння було перед очима, й ноги немов самі прямували до нього. Скоро воно 
стало кулькою блідого світла. Коли підійшов ближче, кулька заграла мигтючими 
іскорками багатьох кольорів — так у ній відбивалося колихливе світло його 
смолоскипа. Ось нарешті Більбо дійшов до самоцвіта, глянув на нього вниз — і 
затамував віддих. Великий самоцвіт біля його ніг світився своїм власним, 
внутрішнім світлом, але, огранений і відшліфований руками гномів, що викопали 
його з-під надр гори в давнину, вбирав у себе все світло, яке падало на нього, 
перетворюючи його на десять тисяч іскринок білого сяйва, перемішаного з 
блискітками всіх кольорів веселки.
 
Зачарований, Більбо мимохіть простяг до каменя руку. Великий, важкий самоцвіт не 
вміщався в його кулачок, але гобіт підняв його і, замружившись, поклав до 
найглибшої своєї кишені.
 
“Отепер я справжній Викрадач!— подумав.— Я неодмінно розповім про це гномам... 
колись. Вони ж сказали, що я можу сам вибрати і взяти свою частку, тож я, 
мабуть, візьму цей самоцвіт, а гноми хай забирають усю решту!”
 
Та все одно Злоткінс не міг позбутися неприємного почуття, що він таки не мав 
права вибрати і взяти цей дивовижний самоцвіт і що цей його вчинок призведе до 
лиха.
 
Тоді пішов далі. Ось він зійшов униз другим схилом великого пагорба 
коштовностей, і гноми на хвилину загубили світляну цятку його смолоскипа. Але 
скоро та цятка засвітилася знову, цього разу далеченько. Більбо наближався до 
протилежного кінця підземелля.
 
Він ішов, поки дійшов до величезних дверей, і тут протяг освіжив йому обличчя, 
хоч трохи не погасив його смолоскипа. Боязко він присвітив і побачив невиразні 
обриси просторих переходів, а далі мріли широкі сходи, що вели вгору, в морок. І 
все одно жодної признаки Смауга — ані видно, ані чутно. Більбо саме хотів 
вертатися назад, коли це якась чорна тінь шугнула на нього, зачепивши обличчя. 
Гобіт перелякано писнув, заточився назад і впав. Смолоскип ткнувся головкою в 
кам'яну долівку й погас!
 
— Який-небудь кажан — так я собі думаю і сподіваюся!— збентежено мовив гобіт.— 
Але що ж мені тепер робити? Де тут схід, південь, північ, захід?
 
— Торін! Балін! Оїн! Глоїн! Філії Кілі!— загукав він якнайголосніше, але посеред 
чорного простору голос його, здавалося, ледь бринів.— Світло погасло! Хто-небудь 
прийдіть, знайдіть мене й допоможіть мені!
 
На одну коротку мить гобіта покинула його мужність. Гноми ледве почули його, а 
розчули одне лише слово “допоможіть”.
 
— І що там з ним скоїлося?— здивувався Торін. — Напевне ж не дракон напав, а то 
б він не пищав так довго.
 
Ще почекали хвилину-дві, але не почули драконового реву і взагалі нічого не 
почули, крім віддалених криків Більбо.
 
— Ану, хтось із вас двох, запаліть ще зо два смолоскипи!— звелів Торій.— Пора, 
мабуть, піти нам на допомогу нашому Викрадачеві.
 
— Та вже треба допомогти,— притакнув Балін,— і я піду залюбки. Гадаю, принаймні 
поки що небезпеки немає.
 
Глоїн запалив ще кілька смолоскипів; гноми один по одному виповзли з тунелю і 
якомога швидше подалися попід стіною. Скоро й натрапили на Більбо, який сам 
вертався їм назустріч.
 
— Нічого небезпечного — тільки через кажана погас мій смолоскип!— заспокоїв він 
стривожених гномів. Але гноми, хоч їм і відлягло на серці, таки побурчали трохи 
— наполохав, мовляв, без ніякої причини. А що б вони сказали, якби в ту мить 
гобіт признався, що взяв собі Гори-камінь! Я того уявити не можу. Навіть 
побачене краєчком ока багатство, коли вони поспішали до гобіта, знову розпалило 
вогонь жадоби в гном'ячих серцях, а коли серце гнома, хай і найповажнішого, 
пробудиться від золота чи коштовностей, він раптом хоробріє і може й лютим 
зробитися.
 
А втім, нашим гномам більше й не потрібна була ніяка спонука. Всі 
нетерпеливилися, поки є нагода, обстежити залу й хотіли вірити, що Смауга тим 
часом таки справді немає вдома. Кожен схопив собі запаленого смолоскипа; 
розглянувшись трохи довкола, всі забули страх і навіть обачність. Розмовляли 
голосно, гукали одне до одного, беручи давні скарби з купи чи знімаючи зі стіни, 
а тоді роздивлялися знайдене при світлі, повертали так і сяк, гладили пальцями.
 
Філі й Кілі аж розвеселилися і, взявши по одній з розвішаних по стінах численних 
золотих арф із срібними струнами, заграли. Ті арфи були чарівні, а що дракон, 
який не дуже цікавився музикою, не чіпав їх, то й стрій зберегли. Темна зала 
наповнилася мелодією, що не звучала так довго. Але решта гномів була 
практичніша: набивали самоцвітами повні кишені, а чого не могли взяти, те із 
зітханнями висипали назад, на купу. Торін аж ніяк не відставав від свого 
племені, але він усе крутив головою туди-сюди, шукаючи щось і не знаходячи. 
Ватажок гномів шукав Гори-камінь, але поки що не говорив про це нікому.
 
Потім гноми почали знімати зі стін кольчуги та зброю. Торін, одягнувши 
позолочену кольчугу, виглядав справжнім королем — із сокирою з посрібленим 
держаком та ще й підперезаний поясом, прикрашеним рубінами.
 
— Пане Злоткінс!— вигукнув він.— Ось вам перша частина вашої винагороди! Скиньте 
ваш старий плащик та вдягніть оце!
 
І накинув на плечі гобітові невеличку кольчугу, виготовлену давно колись для 
якогось малого при-нца-ельфа. Кольчуга була з посрібленої криці й прикрашена 
перлами, а до неї додавався пояс із перлами й кришталем. На голову Злоткінсові 
надягли шолом із тисненої шкіри, укріплений зсередини крицевими обручиками і 
всипаний понад краєм білими самоцвітами.
 
“Я почуваюся величним,— подумав Більбо,— але, мабуть, вигляд у мене трохи 
недоладний. Ото насміялися б із мене сусіди, якби побачили в такому вбранні 
вдома, під Горою! Але шкода все-таки, що немає під рукою дзеркальця!”
 
Все одно гобітова голова не так закрутилася від скарбових чарів, як голови 
гномів. Невтомно ті розглядали нові й нові коштовності, а він, стомившись 
видовищем скарбу, сів собі на долівці й почав тривожно гадати, який усьому цьому 
буде кінець.
 
“Я віддав би купу цих коштовних кубків,— думав він,— за ковток чогось 
освіжливого з дерев'яних келихів Беорна!”
 
— Торіне!— гукнув він.— А що ж далі? Ми озброїлись, але чого варта була досі 
будь-яка зброя супроти Смауга Страхітливого? Цього скарбу ми ще не відвоювали. 
Поки що ми шукаємо не золота, а порятунку, виходу на волю. І чи не надто довго 
ми випробовуємо наш талан?
 
— Правду кажете! — мовив Торін, схаменувшись.— Ходімо звідси! Я виведу вас. Хоч 
би й тисяча літ минула, та я не забув би входів і виходів цього палацу.
 
Тоді згукав до себе решту; всі зібралися докупи і, тримаючи смолоскипи високо 
над головою, пройшли в розчинені двері, раз у раз тужливо озираючись назад.
 
Свої блискучі обладунки гноми прикрили старими плащами, а сяйливі шоломи — 
подертими каптурами. Пошикувавшись рядочком, один за одним ступали вони позад 
Торіна. Збоку процесія здавалася низкою рухливих вогників, що часто зупинялися, 
дослухаючись: чи не шумить, не гуде, чи не вертається дракон?
 
Дарма що всі давні окраси пропали, розсипались на порох, дарма що чудовисько, 
залітаючи й вилітаючи, все тут споганило й сплюндрувало,— Торін знав усі 
закутки, всі ходи й повороти. Спочатку йшли вгору по високих сходах, тоді 
повернули й пішли вниз широкими лункими переходами, тоді знов повернули й 
побралися по ще одних сходах і далі ще по сходах. Сходинки були широкі й 
гладенькі, вирубані в скельній породі. Вище й вище піднімалися гноми і не бачили 
й признаки жодної живої істоти; лише полохливі тіні, лопочучи крильми, 
розліталися в пітьму при наближенні їхніх смолоскипів.
 
А проте сходи, хоч які вигідні, робилися не для гобітових ніг, тож Більбо саме 
відчув раптом, що не зможе йти далі, коли стеля у них над головами піднялася так 
високо, що світло смолоскипів уже не доходило до неї. Через якийсь отвір високо 
вгорі сочилося бліде сяйво, й повітря стало свіжіше. Перед ними лежала простора 
зала, з протилежного кінця якої через великі погнуті, обгорілі двері, що висіли 
на завісах, теж лилося невиразне світло.
 
— Це — велика палата Трора,— сказав Торін,— зала бенкетів і рад. Тепер недалеко 
вже до передньої брами.
 
Перейшли спустошену палату. Обвуглені, перекинуті, валялися тут, трухлявіючи, 
стільці й лави, спорохнілі столи. Скрізь на долівці, поміж розкиданих, 
потрощених кухлів, чаш, рогів для вина, в поросі видніли черепи й кістки.
 
Ось пройшли в двері, що з протилежного боку палати, й тут почули шум води, а 
сіре світло стало ясніше.
 
— Тут народжується річка Бистра,— пояснив Торін.— Звідси вона біжить до брами. 
Ходімо понад нею!
 
Із темного отвору в скельній стіні виривався бурхливий потік і, вируючи, біг 
вузьким, прямим і глибоким каналом, вирубаним умілими руками прадавніх гномів. 
Понад каналом пролягала брукована дорога, досить широка, щоб по ній могли пройти 
пліч-о-пліч чимало гномів. Швидко побігли втікачі дорогою, минули широкий 
поворот і — о диво! В очі їм ударило ясне світло дня. Попереду височіла велична 
арка, на якій досі помітні були рештки старовинної різьби — потрісканої, 
побитої, закіптюженої. Сонце, прориваючись крізь імлу, заливало світлом долину 
між двох відног гори, й кілька променів золотило бруківку перед порогом.
 
Зграя кажанів, пробуджених зі сну чадними смолоскипами, пролопотіла крильми над 
гномами. І ті рвонули вперед, ковзаючись по камінню, яке вичовгав і заслинив 
дракон. Тут річка з шумом покидала гору, несучи далі в долину свої піняві води. 
Гноми повпускали непотрібні вже смолоскипи на землю й стали, кліпаючи 
засліпленими очима. Вони вийшли до передньої брами й дивилися на Діл.
 
— То ж треба!— вигукнув Більбо.— Ніколи не думав, що доведеться мені виглядати з 
цієї брами на світ. І ще ніколи не думав, що так приємно побачити знову сонце, 
відчути обличчям подих вітру. Та — ой який холодний цей вітер!
 
Вітер віяв таки справді холодний. Пронизливий східний вітер ніс грізний подих 
зими. Перекочуючись через відноги Самітної гори, огинаючи ті відноги, він 
залітав у долину, зітхаючи поміж скель. Попосидівши довгенько в задушливих 
глибинах драконових зал, гноми затремтіли від холоду на осонні.
 
Раптом Більбо збагнув, що він не тільки зморений, а й страшенно голодний.
 
— Здається, вже пізній ранок,— сказав він,— і чи не пора б нам і підснідати — 
було б тільки що снідати. Але не думаю, що Смаугів парадний вхід — найбезпечніше 
місце для сніданку. Ходімо звідси кудись, де б ми могли спокійно посидіти трохи!
 
— Я цілком згоден!— підхопив Балін.— І, здається мені, я знаю, куди нам треба 
піти: до колишнього спостережного поста на південно-західному краї гори. — Як 
далеко туди?— спитав гобіт.
 
— П'ять годин ходи — так я гадаю. Тяжкий це буде шлях. Оця дорога, що веде від 
брами понад лівим берегом річки, мабуть, чи не вся розбита. Але гляньте отуди! 
Річка там несподівано робить петлю в долині перед зруйнованим містом. У тім 
місці колись був міст, яким можна було перейти до крутих східців, що виводили на 
правий берег і далі на дорогу, що збігає до Крукового бескиду. Там є (чи була?) 
стежка, що відходила від дороги й вела до поста. Нелегкий там буде підйом, 
навіть якщо збереглися старі сходинки.
 
— Леле!— заремствував гобіт. — Ще стільки йти й дертися по горах без сніданку! 
Хотів би я знати, скільки сніданків, обідів і вечер ми пропустили в цій 
остогидлій дірі, що не знає ні часу, ні годинників?
 
Насправді збігло дві ночі й один день, відколи дракон зруйнував таємні двері (а 
тим часом шукачі пригод щось та жували), але Більбо втратив відчуття часу й не 
знав, минула одна ніч а чи сім ночей.
 
— Ну годі, годі!— сміючись і побрязкуючи самоцвітами в кишенях, мовив Торін — 
йому вже вертався добрий гумор.— Не називай мого палацу остогидлою дірою! 
Стривай, хай-но ми його приберемо та прикрасимо знову!
 
— Цьому не бути, поки живий Смауг,— похмуро зауважив Більбо.— А втім, де ж це 
він? Я віддав би добрий сніданок за звістку про нього. Сподіваюся, він не сидить 
на горі й не дивиться на нас!
 
Таке припущення дуже стривожило гномів, і вони швидко дійшли згоди, що гобіт з 
Баліном слушне пропонують.
 
— Так, нам треба забиратися звідсіля,— сказав Дорі. — Я ніби чую, як його очі 
пропікають мені потилицю.
 
— Тут холодно й незатишно,— притакнув Бомбур.— Хоч ієщо пити, але я не бачу ніде 
й признаки їжі. В такій місцині дракон завжди буде голодний.
 
— Ходімо! Ходімо! — загомоніла решта.— До Балінової стежки!
 
Тож вони й почвалали поміж каміння лівим берегом річки — на високій кам'яній 
стіні правого берега не було стежки, нічого не було. Місцевість довкіл була така 
гола й спустошена, що навіть Торін протверезів знову. Місток, про який говорив 
Балін, давним-давно завалився, і його опори були тепер звичайними валунами 
посеред мілкого, шумливого потоку. Але мандрівники без великих труднощів 
перейшли воду вбрід, відшукали прадавні східці й піднялися на високий берег. 
Пройшовши ще трохи, вийшли на стару дорогу, яка скоро заповзла в глибокий 
видолинок, загублений серед скель. Тут вони перепочили хвильку й підснідали, що 
мали, а мали здебільшого корм і воду. (Якщо ви хочете знати, що воно таке той 
корм, то я тільки скажу, що не знаю рецепта; але воно схоже на коржики, не 
псується хтозна-скільки часу, нібито тривне, хоч, звичайно, не смачне й вельми 
нецікаве — ото хіба ним, поки розжуєш, добре розпрацюєш щелепи. Корм придумали 
озеряни для далеких мандрівок.)
 
Тоді подалися далі. Дорога тут повертала від річки на захід, усе наближаючись до 
великого кряжа південної відноги. Нарешті дійшли до стежки, що вела на Круків 
бескид. Підйом був крутий; один за одним повільно й важко ступали вони, аж поки 
надвечір добулися на вершину кряжа й побачили зимне сонце, що скочувалося до 
заходу.
 
Тут гноми знайшли площинку, відкриту з трьох боків і тільки з півночі захищену 
стіною, в якій зяяв отвір — щось ніби двері. Тому, хто стояв у цих дверях, 
відкривався широкий круговид на схід, південь і на захід.
 
— Тут,— пояснив Балін,— ми в давнину виставляли чатових, а ці двері ведуть до 
вирубаної в скелі вартівні. Навколо гори було кілька таких місць. Але в ті 
щасливі дні здавалося, нібито нема від кого особливо стерегтися, і чатові, 
мабуть, не дуже пильнували, а то б ми були, можливо, заздалегідь попереджені про 
наближення дракона, і все могло б скластися інакше. А проте нині ми можемо 
переховатися в цій вартівні якийсь час. Нас тут ніхто не побачить, зате нам 
видно багато.
 
— Небагато пуття з того, якщо дракон бачив нас, коли ми сюди йшли,— пробурчав 
Дорі, що все оглядався на вершину гори, от ніби сподівався побачити там Смауга, 
мов пташку на дзвіниці.
 
— Іншого вибору ми не маємо,— сказав Торін.— Сьогодні ми не здатні йти далі.
 
— Правда, правда!— вигукнув Більбо і впав на землю опукою.
 
У вартівні вистачило б місця й для ста гномів, але далі була видовбана ще одна, 
менша кімнатка, де не так доткав холод. У кімнатці було зовсім порожньо; 
напевне, за весь час Смаугового панування сюди не забігали навіть дикі звірі. 
Тут гноми поскладали свої речі. Хто зразу простягся на долівці й заснув, а хто, 
посідавши біля зовнішніх дверей, заходився обговорювати, як бути далі. Та 
впродовж усієї розмови знов і знов поверталися до єдиного запитання: де Смауг? 
Гноми дивилися на захід і не бачили там нічого, й на сході нічого, і на півдні 
не видно було й признаки дракона — тільки без ліку птаства кружляло в повітрі. 
На те птаство дивилися вони й дивилися, чудуючись: що за причина, що його там 
зібралося так багато? Та коли на небі засвітилися перші холодні зорі, гноми все 
так само нічого не знали й не розуміли.
 
 
 
 
 
 
Розділ чотирнадцятий
 
ВОГОНЬ І ВОДА
 
А зараз, коли й ви, як гноми, хочете почути новини про Смауга, ви мусите 
повернутися на два дні назад, до того вечора, коли дракон розтрощив таємні двері 
й полетів, лютуючи, до озера.
 
Жителі міста Озерного, чи то Есгарота, сиділи здебільшого вдома, бо з 
потемнілого сходу повіяв холодний вітер, але декотрі походжали по пристанях, 
милуючись зорями, що, засвічуючись у небі, виринали водночас і з озерної 
гладіні. Більшої частини Самітної гори з міста не було видно — її майже всю 
затуляли низькі пагорби на далекому краї озера, і з-поміж тих північних пагорбів 
виривалася на волю річка Бистра. Тільки в ясну годину озеряни бачили високу 
вершину гори, але дивилися на неї рідко, така лиховісна й похмура височіла вона 
навіть при світлі ранку. А в цей вечірній час вершина Самітної гори вже поринула 
в пітьму.
 
Раптом вона завидніла знову — на мить її освітив якийсь вогник і погас.
 
— Гляньте!— сказав один.— Вогні знову! І минулої ночі сторожа бачила їх — то 
загоряться, то погаснуть,— і так від опівночі до світанку. Щось там діється!
 
— Либонь, король гори кує золото,— відгукнувся інший.— Це вже давненько подався 
він на північ. Пора вже збуватися пророцтвам наших пісень.
 
— Який там король?— пролунав суворий голос. — Скоріш за все, то дракон зі своїм 
спустошливим полум'ям — єдиний король гори, якого ми знаємо здавен.
 
— Завжди ти зі своїми лихими призвістками! — обурилися перші двоє. — Як не про 
повені, то про отруйну рибу. Придумай щось веселіше!
 
Потім зненацька в долині між пагорбів спалахнуло яскраве світло, позолотивши 
північний край озера.
 
— Король гори Самітної!— закричали люди.— Мов сонце скарб — горою! Володар річки 
срібної і річки золотої! Золота річка тече від гори!
 
Так вони вигукували, й скрізь відчинялися вікна, тупотіли, поспішаючи, ноги.
 
Знов у місті запанувало величезне хвилювання й піднесення. Але чоловік із 
суворим голосом побіг щодуху до голови міста.
 
— Сюди летить дракон, якщо я не з'їхав з глузду! — закричав він.— Зруйнуймо 
мости! До зброї! До зброї!
 
Тоді сурми засурмили тривогу, й луна відгукнулася на скелястих берегах. Веселощі 
припинилися, радість поступилася місцем страхові. Отак воно і вийшло, що дракон 
не застав міста зненацька.
 
Мчав він так швидко, що скоро люди вже й побачили його,— неначе головешка летіла 
і все росла й розгорялася яскравіше. Тепер і найбільші простаки переконалися: 
пророцтва були брехливі! І все-таки люди ще мали трохи часу. Кожну посудину в 
місті наповнили водою, кожен воїн озброївся, кожна стріла, кожен спис були 
наготовлені, а мости, що вели на берег,— зруйновані. Та ось жахливий рев 
чудовиська почувся зовсім близько; червоні, мов полум'я, хвилі заходили по озеру 
від биття страхітливих крил.
 
Понад людьми, що ойкали, лементували, гукали, Смауг розвернувся й кинувся до 
мостів, але там на нього чекало розчарування. Мостів не було, а його вороги 
сиділи на острові посеред глибокої води — надто глибокої, темної та холодної, як 
на його смак. Якщо він пірне, здійметься стільки пари, що вся околиця вкриється 
туманом на багато днів; але озеро було дужче за Смауга — воно погасило б його 
вогонь швидше, ніж він пройшов би по дну до міста.
 
З ревом налетів він знову. Град стріл пороснув угору йому навперейми, 
заторохтів, задзенькав по його крицевій лусці й самоцвітах, але багато їх 
спалахувало від його подиху, падаючи з сичанням у воду. Ніякі фейєрверки не 
зрівняються з вогненним видовищем тієї ночі. Від співу тятив і пронизливих 
суремних кличів Смауг розлютився до сліпої нестями. За стільки віків ніхто не 
посмів дати драконові бій, і нині озеряни не посміли б, якби не той чоловік із 
суворим голосом, Бард на ім'я, що встигав повсюди, підбадьорюючи лучників і 
закликаючи голову міста дати наказ, щоб билися до останньої стріли.
 
Вогонь вивергався з драконової пащеки. Якусь хвилину Смауг покружляв угорі над 
містом, осяваючи все озеро; дерева на берегах яріли міддю і кривавою червінню, 
відкидаючи стрибучі густо-чорні тіні. І тоді він канув униз — просто крізь хмару 
стріл, забувши від лютості про всяку обачність, не намагаючись навіть 
повертатися до ворога броньованими боками й жадаючи єдиного: підпалити Озерне 
місто.
 
Дарма що до драконового наскоку всі будинки були облиті водою, а він дихнув, 
упавши з неба,— і зайнялися очеретяні дахи й дерев'яні балки. А Смауг уже 
пролетів і розвертався, щоб налетіти знову. Сотні рук плеснули воду туди, де 
спалахнула хоч би іскра. А дракон уже звивався над головою. Удар хвостом — і дах 
Великого дому розсипався. Непогасне полум'я знялося високо в ніч. Ще один напад, 
і ще один — і один будинок, потім другий запалав і розвалився. І жодна стріла не 
зупинила Смауга, не дошкулила йому більше, ніж яка мушка з болота.
 
Вже тут і там воїни стрибали у воду. Жінок і дітей садовили в човни, що стояли 
на ринковому плесі. То один воїн, то другий кидав зброю додолу. Там, де зовсім 
недавно лунали старовинні пісні про майбутню радість, про гномів, нині стояв 
плач і лемент. Чоловіки проклинали гномів. Сам міський голова рушив до свого 
великого позолоченого човна, сподіваючись відпливти серед сум'яття і 
врятуватись. Ось-ось озеряни всі покинуть своє місто, і воно згорить — не 
зостанеться й сліду на водах...
 
Саме цього й хотів дракон. Як на нього, то хай би вони всі посідали в човни. 
Славно він пополює озерян потім! Хто залишиться живий, хай поплаває, поголодує. 
А тоді хай-но наблизиться до берега — там на них чекатиме Смауг. Скоро він 
підпалить усі прибережні ліси, засушить усі їхні лани й пасовиська. А поки що 
він тішився руйнуванням міста, як не тішився нічим іншим уже багато літ.
 
Але серед охоплених полум'ям будинків ще тримався останній гурт лучників. 
Ватажком їхнім був Бард, чоловік із суворим голосом і похмурим обличчям, кого 
товариші звинувачували у віщуванні повеней та отруйної риби, хоч і знали йому 
ціну, шанували його за відвагу. Він доводився далеким нащадком Гіріонові, 
володарю Долу, дружина й дитина якого в той давній час утекли із зруйнованого 
міста по річці Бистрій. Бард стріляв з великого тисового лука, поки витратив усі 
свої стріли, крім однієї. Полум'я підступало все ближче. Товариші покидали його. 
Бард нап'яв тятиву востаннє.
 
Несподівано з пітьми щось пурхнуло до нього на плече. Бард сахнувся — але то був 
лишень старий дрізд. Безстрашно вмостився він біля вуха воїна й почав 
розповідати йому новини. Зачудований сміливець завмер — він-бо розумів дроздову 
мову, адже походив з Долу.
 
— Стривай! Стривай!— співав дрізд.— Хай зійде місяць. Гляди — цілься в 
незахищене місце з лівого боку грудей, коли він летітиме й повертатиметься над 
тобою!
 
І швидко переповів ураженому Бардові, що сталося в Самітній горі і все, що він 
там почув.
 
Тоді Бард нап'яв тятиву до самого свого вуха. Дракон якраз повертав назад, 
летячи низько, і в цю хвилину над східним берегом зійшов місяць, посрібливши 
Смаугові величезні крила.
 
— Стріло!— мовив лучник.— Чорна стріло! Я беріг тебе до останку. Ти досі не 
зраджувала мене, щоразу верталася до мене. Ти дісталася мені від мого батька, а 
батькові — од його батька. Якщо тебе викували в кузні справжнього короля 
Самітної гори, полети швидко, не загайся!
 
Дракон цього разу шугнув зовсім низько, і, коли він вирівнював свій політ, його 
черево й груди заблискотіли проти місяця білими іскрами самоцвітів. Тільки одна 
латка темніла. Забриніла тятива великого лука. Прямо, прямо помчала чорна стріла 
— просто в западину з лівого боку Смаугових грудей, де він відкинув розчепірену 
передню лапу, і ввігналася туди вся — вістря, стрижень і оперення,— з такою 
силою була пущена. З вереском, що глушив людей, валив дерева й розколював скелі, 
Смауг звився в повітрі, вивергнувши полум'я, перевернувся і мов підкошений упав 
додолу.
 
Звалився він просто на місто. У своїх передсмертних корчах дракон зруйнував його 
вщент — тільки іскри й головешки посипалися. Заревіло, завирувало озеро. 
Величезна хмара пари знялася вгору, біла в місячному сяйві. Засичав, забулькотів 
водокрут, і все стихло. І то був кінець Смауга й Есгарота — але не Барда.
 
Місяць брався вище й вище, і вітер віяв дедалі дужчий та холодніший. Той білий 
туман він розбив на хисткі колони, порвав на біжучі хмарки й погнав на захід, де 
вони розсіються кошлатими пасмами над болотами побіля Чорного лісу. Тоді темними 
цятками завидніло багато човнів на озерному плесі, й вітер поніс голоси 
есгаротян, що оплакували своє загибле місто, свої втрачені статки й зруйновані 
домівки. Як по правді, їм було за що й дякувати долі, коли б вони про те 
подумали, але хто б від них того сподівався в таку хвилину! Щонайменше три 
чверті людності лишилися живі; цілі зосталися їхні ліси, лани, пасовиська й 
майже всі човни. І дракон був мертвий! Вони ще й не втямили гаразд, що це 
значить.
 
Сумними юрбами збиралися вони на західному березі, тремтячи на холодному вітрі. 
Найбільше гнівних нарікань було на голову, що покинув місто так рано, в той час 
як ще були стрільці, ладні захищати Есгарот до останку.
 
— Може, він і має кебету для буденних справ — особливо для своїх справ,— 
гомоніли декотрі,— але нікудишній він голова, коли приходить біда!
 
І голосно славили відвагу Барда та його останній переможний постріл.
 
— Коли б він не загинув,— казали всі,— ми обрали б його королем. 
Бард-Драконобійця, з роду Гіріона! Як жаль, що він мертвий!
 
Якраз посеред тієї їхньої розмови з мороку підійшов високий чоловік. На ньому не 
було сухого рубця, мокре чорне волосся спадало йому на чоло й на плечі, його очі 
палали.
 
— Бард не загинув!— вигукнув він.— Убивши ворога, він кинувся у воду. Я — Бард, 
із роду Гіріона, я вбив дракона!
 
— Король Бард! Король Бард!— загукали есга-ротяни, але голова скреготнув зубами.
 
— Гіріон був володарем Долу, а не Есгарота,— заявив він.— Ми в Озерному завжди 
обирали голів з-поміж старих і мудрих, ніколи не терпіли верховодства простих 
воїнів, які тільки й уміють битися. Нехай “король Бард” іде собі до свого 
королівства — Діл тепер визволений його доблестю, і нині ніщо не завадить його 
поверненню. І всі, хто бажає, можуть забиратися з ним, якщо їм миліше холодне 
каміняччя в затінку гори, ніж зелені береги озера. Хто має розум, зостанеться 
тут — із надією відбудувати наше місто й зажити згодом у мирі й достатку.
 
— Ми воліємо короля Барда! — закричали у відповідь люди, що були поруч.— Обридла 
нам влада старих дідів та грошолюбів!
 
І ті, що були далі, підхопили:
 
— Хай живе наш Стрілець, геть багачів! Гамір знявся на весь берег.
 
— Чи ж я не оцінив належно Барда-стрільця?— обережно заговорив голова (адже Бард 
стояв поруч нього).— Цієї ночі він заслужив собі почесне місце серед 
благодійників нашого міста; він гідний здобути безсмертя в багатьох хвалебних 
піснях. Але чому, о люди?— голова звівся на ноги й заговорив голосно, виразно:— 
Чому всю вину ви складаєте на мене? Хто пробудив дракона з його дрімоти, хотів 
би я спитати? Хто дістав від нас багаті подарунки й щедру допомогу, хто змусив 
нас повірити, нібито збудуться пророцтва стародавніх пісень? Хто зіграв на 
доброті наших сердець і на наших милих мріях? Яке ж золото прислали вони в 
подяку нам по річці? Драконів вогонь та руїну! Від кого ж нам вимагати 
відшкодування за наші збитки, допомоги вдовам і сиротам?
 
Як бачите, голова недарма обіймав свою посаду. Цими своїми словами він добився 
того, що люди на час зовсім забули про своє бажання обрати нового короля, а 
спрямували свій гнів на Торіна з його товариством. Гіркі слова, жорстокі 
звинувачення лунали зусібіч, і дехто з тих, що раніше найзавзятіш виспівували 
давніх пісень, тепер так само завзято кричали, нібито гноми зумисне підбурили 
дракона проти них!
 
— Дурні!— сказав їм Бард.— Навіщо витрачаєте гнівні слова на тих нещасливців? Не 
сумніваюся, що вони перші загинули у вогні, а вже тоді дракон полетів до нас.
 
Промовляючи ці слова, він раптом подумав про казковий скарб Самітної гори, що 
лежав тепер нічий — без сторожа чи господаря,— і враз замовк. А ще він подумав 
про головині слова, про відбудований Діл, де задзвонять золоті дзвони,— аби 
тільки знайти людей...
 
Та ось він заговорив знову:
 
— Не час нині, голово, обмінюватися лихими словами чи обговорювати плани великих 
перемін. Нас чекає робота. Я ще послужу тобі, хоча згодом я, може, й подумаю про 
твої слова й піду на північ із тими, хто захоче піти за мною.
 
І відійшов — треба було допомогти будувати тимчасовий табір і подбати про хворих 
та поранених. Але голова тільки провів Барда недобрим поглядом і не підвівся з 
землі. Він думав багато, а говорив мало — хіба гукне, щоб принесли вогню та їжі.
 
А Бард ішов поміж людей і чув: мов пожежа, ширилася мова про незмірний скарб, що 
зостався без сторожа. Люди гомоніли, що скоро буде їм з того скарбу 
відшкодування за всі їхні страждання і втрати, ще й багатства прибуде стільки, 
що можна буде купувати розкішні речі з півдня, і ці мрії неабияк утішали 
знедолених. І то добре було — такої холодної, бездомної ночі. Дах дістався 
небагатьом (одну з кількох хатин, що стояли на березі, забрав собі голова), і 
їжі було мало (навіть голова недоїдав). Багато людей похворіло, переживши 
студену купіль, холод і жахи тієї ночі, й померло згодом, дарма що вибралися 
неушкоджені із зруйнованого міста. І в наступні дні було ще більше хворості й 
голодували дуже.
 
Тим часом Бард узяв проводирство на себе й порядкував, як сам уважав за краще, 
хоча завжди від імені голови. Нелегке то було завдання: зібрати змучених людей і 
змусити їх робити все, щоб мали вони дім і захист. Напевне, більшість їх 
погинула б тієї зими, що поспішала слідом за осінню, коли б не було близької 
помочі. І поміч надійшла швидко — адже Бард відразу послав гінців угору по 
річці, до Чорного лісу: просити допомоги в короля лісових ельфів. А гінці ще в 
дорозі натрапили на ельфійську потугу, що вже йшли до Самітної гори, хоча був 
лише третій день після погибелі Смауга.
 
Король ельфів отримав вісті від своїх власних гінців та від птахів, що любили 
його люд, і вже знав чимало про те, що сталося. І справді, велике хвилювання 
охопило всіх пернатих, які жили в околицях Драконової пустки. Скрізь у повітрі 
кружляли зграї, і їхні бистрокрилі посланці мчали попід хмарами у всі усюди. Над 
узліссям Чорного лісу стільки було того тьохкання, свисту, писку! Далеко за 
Чорний ліс перелетіла новина: “Згинув Смауг!” Листя шаруділо, і злякано 
нашорошувались вушка. Король ельфів ще не вирушив у дорогу, а вісті, ширячись на 
захід, дійшли до борів у підгір'ях Імлистих гір; Беорн почув їх у своєму 
дерев'яному домі, й гобліни радилися в печерах.
 
— Боюся, це ми востаннє чули про Торіна Дубощита,— мовив король.— Краще б він 
був лишився моїм гостем. Так чи так, а це лихий вітер, який нікому не навіє 
нічого доброго.
 
Бачите, король ельфів теж не забув про казкове багатство Трора. Тож так і 
сталося, що Бардові гінці зустріли його, коли він ішов з військом списоносців і 
лучників, а вгорі над ними кружляло вороння, гадаючи, що заходиться на війну, 
якої давно не бувало в цих краях.
 
Але король, почувши слізні благання Барда, пройнявся жалем до озерян, бо ж він 
був повелителем доброго, смирного люду, і замість простувати до Самітної гори, 
як був надумав спочатку, поспішив униз річкою до Довгого озера. Все його військо 
не могло сісти в човни й на плоти й мусило добиратися забарнішим, пішим шляхом, 
але король послав водою чимало харчів та одежі. Проте ельфи — легконоге плем'я, 
і, дарма що в ті часи вони не звиклі були до далеких переходів і небезпечних 
земель між лісом та озером, посувалися дуже швидко. Минав лише п'ятий день після 
погибелі дракона, коли вони вийшли на береги озера й побачили рештки 
зруйнованого міста. Як і слід гадати, зустріли їх з радістю; міський голова і 
всі озеряни ладні були укласти з ельфами яку завгодно угоду на майбутнє, аби 
тільки дістати нині від них допомогу.
 
Скоро ельфи й люди склали спільний план дій. Голова лишався з жінками, дітьми, 
старими й недужими; з ними зоставалися також майстри-озеряни й чимало 
умільців-ельфів. Спочатку рубали дерева й збирали сплав, що його ельфи посилали 
з лісу. Тоді почали ставити численні хатини на березі, щоб озерянам було де 
перебути зиму. А ще під головиним наглядом зайнялися плануванням нового міста, 
яке мало бути ще гарніше й більше за колишнє. Але збудували його в іншому місці, 
на високому північному березі — відтоді й навіки озеряни мали страх перед водою, 
де лежав дракон. Не вернувся він до свого золотого ложа — так і заліг скорчений, 
холодний, мов брила, на озерній мілизні. Там протягом віків, коли плесо було 
спокійне, крізь воду видніли його величезні кості серед поламаних паль давнього 
міста. Але мало хто зважувався попливти через те прокляте місце, й ніхто не смів 
пірнути в студену воду, щоб набрати самоцвітів, які осипалися з його загнилого 
трупа...
 
Тим часом усі чоловіки, здатні носити зброю, і чи не вся потуга лісового короля 
наготувалися до переходу на північ, до Самітної гори. Тож на одинадцятий день 
після зруйнування міста чільні лави об'єднаного війська людей та ельфів пройшли 
в скельні ворота на північному краї озера і вступили в сплюндровані землі.
 
 
 
 
 
 
Розділ п'ятнадцятий
 
НАСУВАЮТЬ ХМАРИ
 
А нині повернімося до Більбо з гномами. Цілу ніч вони змінювали один одного на 
чатах, але не чути й не видно було нічого небезпечного. Так і ранок настав. Лише 
птахів у небі збиралося дедалі більше. Великі зграї летіли з півдня, а вороння, 
що досі гніздилося довкола гори, безперестану кружляло й каркало вгорі.
 
— Діється щось дивне,— сказав Торін.— Час осіннього перельоту минув, та й птахи 
ці не літають у вирій. Найбільше серед них шпаків і зябликів, а вдалині літає 
чимало стерв'ятників, наче перед битвою!
 
— Он знову летить той самий старий дрізд! — зненацька закричав Більбо, показуючи 
рукою.— Мабуть, він таки втік того вечора, коли Смауг трощив схил гори, але 
слимаки навряд чи врятувалися!
 
Авжеж, то був старий дрізд, і коли Більбо показав на нього рукою, він підлетів 
до гномів і сів на камінь.
 
Тоді затріпотів крильми й заспівав, а потім схилив голівку набік, от ніби 
прислухався; і знову заспівав, і знову прислухався.
 
— Думаю, він намагається щось нам розповісти,— сказав Балін.— Але мені не 
вловити мови цих птахів, така вона шпарка й трудна. Ти розумієш, Злоткінсе?
 
— Не дуже добре,— відповів Більбо (насправді він нічого з дроздової мови не 
втямив).— Але старий начебто чимось дуже схвильований.
 
— Як жаль, що він не крук!— мовив Балін.
 
— А я думав, ви їх не любите!— здивувався гобіт.— Коли минулого разу ми 
проходили тут, ви їм не дуже раділи.
 
— Таж то були ворони! Бридке, підступне, нечемне вороння. Ти б чув, як вони нас 
тоді узивали. Але круки не такі. Здавна велася велика дружба між ними й плем'ям 
Трора. Круки часто приносили нам таємні вісті, а ми їх винагороджували всякими 
блискучими речами, що їх вони ховали у своїх гніздах. Живуть круки довго, мають 
добру пам'ять і набуту мудрість передають своїм нащадкам. Коли я був малим 
гноменям, я знався з багатьма круками, що жили на скелях. Ось і цей бескид 
називався колись Круковим, бо тут, над вартівнею, жили старий Карк і його 
дружина — мудре й славне подружжя. Та навряд чи тут іще живе хто з того давнього 
роду.
 
Гном ще й не договорив, як старий дрізд проспівав голосну трель і полетів геть.
 
— Хоч ми його не розуміємо, але я певен, що він розуміє нас,— зауважив Балін.— 
Тепер пильнуйте, що буде!
 
Скоро гноми зачули лопотіння крил, і повернувся дрізд, а з ним ще один птах — 
старий-престарий. Підсліпуватий, він насилу підлітав, а на тім'ячку мав лисину. 
Це був великий старезний крук. Важко приземлившись перед гномами, він спроквола 
махнув крильми й перевальцем підійшов до Торіна.
 
— О Торіне, сину Траїна, і ти, Баліне, сину Фундіна!— заговорив крук (і гобіт 
зрозумів птаха,
 
бо той розмовляв звичайною, а не пташиною мовою).— Я — Роак, син Карка. Карк, 
якого колись ви добре знали, помер. Минуло сто п'ятдесят три літа, відколи я 
вилупився з яйця, але я не забув того, що казав мені батько. Нині я ватажок 
великих круків Самітної гори. Нас небагато, але ми досі пам'ятаємо колишнього 
короля. Майже всі мої круки літають десь, адже є чимало новин з півдня — декотрі 
вас звеселять, а декотрі й засмутять. Дивіться! Птахи знову повертаються в Діл і 
до Самітної гори, бо пішла чутка, що згинув Смауг!
 
— Згинув? Згинув!—загукали гноми.— Згинув! То ми даремно боялися... і скарб наш!
 
Усі зірвалися на рівні й застрибали радесенькі.
 
— Атож, згинув,— підтвердив Роак.— Дрізд — хай ніколи не повипадає його 
пір'ячко!— бачив його погибель, і ми можемо повірити йому на слово. Він бачив, 
як дракон згинув у битві з людьми Есгарота третьої ночі тому, коли сходив 
місяць.
 
Довго Торін не міг угамувати гномів, щоб вислухати до кінця крукові новини. 
Нарешті, розповівши докладно про всю ту битву, Роак знову звернувся до Торіна:
 
— Оце стільки радісного, Торіне Дубощите! Ви можете спокійно вернутися до вашого 
палацу, весь скарб ваш — поки що. Але, окрім птахів, багато хто добирається 
сюди. Звістка про смерть сторожа скарбу рознеслася по всіх усюдах, а легенда про 
багатство Трора не забулася з роками,— отже всяк хотів би урвати собі частку 
багатої здобичі. Вже йде сюди потуга ельфів, а за ними летять стерв'ятники, що 
сподіваються на скору битву й кровопролиття. Озеряни гомонять, що через гномів 
їх спіткало лихо, бо Смауг зруйнував їхнє місто, і нині вони зосталися без 
притулку, й чимало їх погинуло. Вони теж гадають відшкодувати свої збитки вашим 
скарбом, байдуже, лишилися ви живі чи загинули. Вам вирішувати своїм розумом, як 
вам бути далі. Але тринадцятеро — невеликий залишок численного племені Дуріна, 
що жило колись тут, а нині розкидане по світу. Як хочете послухати моєї ради, то 
не довіряйте голові озерян, а майте діло з тим, хто своєю стрілою вбив дракона. 
Звати його Бард, він нащадок Гіріона з Долу; це суворий з виду, але чесний 
чоловік. Хай знову після довгого лихоліття запанує мир поміж гномами, людьми й 
ельфами, але за цей мир вам доведеться заплатити золотом. Я все сказав!
 
Тоді гнівно заговорив Торін:
 
— Ми красно дякуємо тобі, Роаку, сину Карка! Ти й твої кревні не будуть забуті. 
Але, поки ми живі, жоден злодій чи насильник не візьме й крупинки нашого золота! 
Якщо ти хочеш, щоб ми тобі ще більше були вдячні, сповіщай нас про всіх, що 
наближаються сюди. А ще я прошу тебе, якщо є серед вас молоді круки з дужими 
крильми, послати їх до нашої рідні в гори півночі, на захід звідсіля і на схід, 
щоб розповіли їм про нашу скруту. Але найбистрішого гінця пошли до мого 
двоюрідного брата Даїна в Залізні гори, бо той має добре озброєне військо і живе 
найближче. Хай він поспішає сюди!
 
— Я не буду казати, добра це ухвала чи ні,— прокаркав Роак,— але зроблю, що 
можу. І поволі полетів геть.
 
— А зараз — назад, до гори!— наказав Торін.— У нас обмаль часу.
 
— І припасу!— докинув Більбо, що завжди був практичний у питаннях забезпечення. 
Він гадав, що зі смертю дракона пригода, власне, й скінчилася (це була вельми 
хибна гадка), і волів відступити більшу частку свого здобутку, аби мирно 
вирішилася спірка.
 
— Назад, до гори!— підхопили гноми, ніби й не чули гобітових слів, і той, 
хоч-не-хоч, мусив іти з ними.
 
Отже, ви вже знаєте про деякі події, то й розумієте, що гноми ще мали кілька 
вільних днів на всякі приготування. Вони ще раз оглянули всі підземелля і 
з'ясували, що відкритою лишалася тільки передня брама; всі інші брами (окрім, 
звісно, малих таємних дверей) давно потрощив, завалив камінням Смауг, і від них 
не лишилося й сліду. Тож гноми заходилися щосили укріплювати головний вхід до 
підземного палацу та переробляти дорогу, що вела до нього. Вони познаходили 
багато всякого знаряддя, що ним користувалися давні рудокопи, каменярі та 
будівельники, а до такої роботи тринадцятеро гномів були теж зугарні.
 
Вони працювали, а круки безперестанку приносили їм вісті. Так гноми довідалися, 
що король ельфів звернув до озера, і їм випадало ще трохи передиху. А друга 
добра звістка була, що троє їхніх коненят урятувалися від дракона і нині 
блукають по берегах річки Бистрої, неподалечку від того місця, де гноми були 
залишили частину своїх припасів. Тож Філі й Кілі, поки їхні товариші далі 
трудилися над укріпленнями, подалися за круком-провідником на розшуки поні, щоб 
привезти якомога більше з тих припасів до Самітної гори.
 
Минуло чотири дні, відколи вони вернулися до своїх підземель, і надійшла звістка 
про те, що об'єднані війська озерян та ельфів спішно вирушили на північ. Але 
надії гномів зросли: у них тепер було припасів на кілька тижнів ощадливого 
харчування — здебільшого, звісно, корм, від якого в них давно боліли зуби, але 
краще вже той корм, ніж нічого; до того вхід був уже закладений високим і 
товстим муром, змурованим насухо з широких кам'яних плит. В мурі було чимало 
отворів, крізь які гноми могли дивитися чи й стріляти, але ніяких дверей. 
Перелазили туди-сюди через мур з допомогою драбин, а все необхідне піднімали 
мотузками. В підніжжі нового муру залишили невисоку арку, щоб дати вихід річці 
Бистрій, але далі, перед брамою, так переробили вузьке річище, що нині широке 
плесо розливалося від муру до крутого схилу, по якому річка збігала в долину. До 
брами тепер можна було дістатися коли не плавом, то тільки вузькою стежкою попід 
скелею з правого боку (якщо дивитися на браму від долини). Коненят Філі й Кілі 
довели до підніжжя східців над колишнім містком, розв’ючили там і, звелівши 
вертатися до своїх господарів, відіслали самих на південь...
 
Якогось вечора на півдні, в Долі, несподівано спалахнуло багато вогнів — начебто 
багаття й смолоскипи.
 
— Вони прийшли!— вигукнув Балін.— І табір їхній дуже великий. Певне, пройшли в 
долину смерком, по обох берегах річки.
 
Тієї ночі гноми майже не спали. Ледь засірів світанок, як побачили загін, що 
наближався від Долу. З-над муру вони спостерігали, як ті дійшли до початку 
долини й поволі почали сходити нагору. Ось уже й розгледіли прибульців: то були 
чоловіки, озброєні, як для війни, й лучники-ельфи. Нарешті передні видерлися по 
камінню на схил, звідки ринула вниз річка. І які ж вони були вражені, коли 
побачили розлите плесо перед себе і браму, закладену муром із свіжотесаних 
кам'яних плит!
 
Люди й ельфи стояли, показуючи руками й перемовляючись, коли до них голосно 
заговорив Торін:
 
— Хто ви, що прийшли озброєні, неначе для війни, до брами Торіна, сина Траїна, 
короля Самітної гори, і що вам треба?
 
Але ті не відповіли. Дехто з воїнів швидко повернув назад, а решта, постоявши 
трохи й подивившись на браму та її укріплення, теж пішла назад за своїми 
товаришами. Того дня озеряни й ельфи перенесли свій табір ближче — туди, де 
розходилися від гори дві її відноги. І тоді між скель залунали голоси, 
задзвеніла пісня — такого ті скелі давно вже не чули! Долинали й ніжні звуки 
ельфійських арф, і від тієї музики ніби тепло розливалося в холодному повітрі, 
ледь чулися пахощі лісових квітів, що цвітуть навесні.
 
Гобітові так закортіло втекти з цієї темної твердині — спуститися в долину, щоб 
разом з ельфами повеселитися й побенкетувати біля вогнищ! Молодші гноми теж були 
зворушені в душі й нарікали стиха: вони, мовляв, сподівалися, що все складеться 
інакше й що вони дружитимуть з ельфами й людьми,— але Торін тільки зиркнув на 
них сердито.
 
Тоді гноми самі принесли арфи та інші інструменти, знайдені серед скарбу, й 
замузичили, щоб роздобрити ватажка, але пісня їхня була не така, як у ельфів, а 
дуже схожа на ту, якої вони співали давно колись у затишній гобітовій норі.
 
 
 
 
Прийди, королю, в щасну пору,
 
В свої палати попід Гору!
 
Як згинув Змій, суперник твій,—
 
Всі вороги погинуть скоро.
 
 
З мечами гострими й списами,
 
Під захистом міцної брами,—
 
Нема журби, як є скарби,—
 
Не бути гномам знов рабами!
 
 
Здавен закляття знали гноми,
 
Як били молоти без втоми
 
У глибині, у темнині,
 
Де підземельні снять хороми.
 
 
В намиста сріберні низали
 
Блискучі зорі, ще й чіпляли
 
Вогонь дракона на корону,
 
Із арфи пісню добували.
 
 
І знов палац підземний вільний!
 
Блукачу! Кинь свій шлях окільний
 
І навпрошки через піски
 
Прийди, щоб жить в оселі спільній!
 
 
Через холодні кличем гори:
 
— Прийдіть у предковічні створи! —
 
Король вас жде — він покладе
 
До рук вам золото комори.
 
 
В свої палати попід Гору
 
Прийди, королю, в щасну пору!
 
Як згинув Змій, суперник твій,—
 
Всі вороги погинуть скоро!
 
 
 
 
Цією піснею вони таки догодили Торінові, бо ватажок заусміхався, звеселився 
знову — й почав прикидати, яка відстань до Залізних гір та як скоро зможе Даїн 
досягти Самітної гори, хай-но вийшов відразу по отриманні звістки. Але гобітове 
серденько засмутилося — і від тієї пісні, й від Торінової мови: надто войовниче 
все це звучало.
 
Назавтра вранці-рано загін списоносців перейшов річку й піднявся вгору долиною. 
Вони несли зелений прапор лісового короля й голубий прапор озерян і підступили 
під самий мур перед брамою.
 
Знову Торін голосно їх окликнув:
 
— Хто ви, що прийшли озброєні, як для війни, до брами Торіна, сина Траїна, 
короля Самітної гори?
 
Цього разу йому відповіли.
 
Високий чоловік, чорночубий і суворий з лиця, виступив наперед і проголосив:
 
— Вітаю, Торіне! Чого це ти обмурувався, наче злодій у своєму притулку? Ми ще не 
стали вашими ворогами і радіємо, що ви зосталися живі. Коли ми вирушали, то й не 
сподівалися, що застанемо тут хоч одну живу душу. Але ми зустрілися з вами, то 
нам є про що переговорити й порадитися.
 
— Хто ти і про що хочеш вести переговори?
 
— Я — Бард, і моєю рукою вбито дракона й звільнено ваш скарб. Невже це не 
стосується вас? До того ж я нащадок і спадкоємець Гіріона з Долу, а серед вашого 
скарбу є чимало багатства з його палат і міста — багатства, яке вкрав колись 
Смауг. Невже про це ми не повинні переговорити з вами? Далі: своїм останнім 
наскоком Смауг поруйнував оселі людей Есгарота, а я досі служу їхньому голові. Я 
говорю від його імені й хочу спитати вас: чи не зважите ви на бідування його 
люду, на лихо, що їх спіткало? Вони допомогли вам у вашій біді, а ви на віддяку 
наслали на них саму смерть і руїну, хоч, звичайно, і незумисне.
 
Щирі й правдиві були ті слова, дарма що мовлені суворим, гордовитим тоном, і 
гобітові здалося, що Торін зразу визнає, які вони справедливі. Більбо, звісна 
річ, і не сподівався, щоб хоч хтось згадав, що то гобіт сам-один вивідав 
драконове вразливе місце, то й не розчарувався, бо таки ніхто не згадав. Але він 
не подумав, які лихі чари насилає золото, що на ньому довго лежав дракон, ані 
які злотолюбні гном'ячі серця. В ті кілька днів, що минули, Торін не одну годину 
пробув у скарбниці, й ним цілком заволоділа пристрасть до скарбу. Дарма що 
найдужче він тужив за Гори-каменем і все шукав його, але око йому тішили й 
численні інші чудовні речі, які там лежали і які будили в ньому стільки спогадів 
про давні труди й печалі його племені.
 
— Свій найслабший доказ ти навів наприкінці й зробив його найголовнішим,— 
відказав Торін.— Ніхто з людей не має права зазіхати на багатство мого племені 
тільки тому, що Смауг, укравши його в нас, позбавив також домівки чи життя його 
кревних. Не його був скарб, щоб часткою того скарбу відшкодовувати його лихі 
діла. Вартість харчів і поміч, яку ми дістали від озерян, ми належно відшкодуємо 
— у свій час. Але ми нічого не дамо — ані крупинки золота, поки нам погрожують 
силою. Поки перед нашими ворітьми стоїть озброєне військо, ми дивимося на вас як 
на ворогів і злодіїв. І ще хотів би я спитати вас: яку частку спадщини виплатили 
б ви нашим кревним, коли б ми загинули й скарб лишився без господарів?
 
— Справедливе запитання,— визнав Бард.— Але ви не погинули, а ми не грабіжники. 
До того ж багаті повинні б, як не з обов'язку, то з жалю допомогти знедоленим, 
що прихистили їх, коли вони були в біді. А ще я не дістав відповіді на інші мої 
вимоги.
 
— Як я вже сказав, я не вестиму переговорів з озброєними людьми, що стоять перед 
моєю брамою. І вже ж ні в якому разі не говоритиму з ельфами лісового короля — 
про нього у мене лишилися не вельми приємні спогади. В цих перемовинах їм немає 
місця. А зараз ідіть геть, поки не полетіли наші стріли! Якщо ж ти схочеш 
говорити зі мною знову, то спершу відішли військо ельфів до лісу, де їм і 
годиться бути, а тоді вертайся, склавши зброю чимдалі від нашого порога.
 
— Король ельфів — мій друг,— відповів Бард.— Він прийшов на поміч потерпілим 
озерянам, хоч ті не мали до нього ніяких вимог, а тільки дружні почуття. Ми дамо 
тобі час, щоб ти пошкодував за свої слова. Помудрішай, поки ми вернемося!
 
І разом зі своїм загоном пішов назад до табору.
 
Минуло всього кілька годин, і знову прийшли прапороносці; наперед виступили 
сурмачі й просурмили сигнал.
 
— Ім'ям Есгароту й Лісу,— виголосив один з них,— ми промовляємо до Торіна, 
Траїнового сина Дубощита, хто називає себе королем Самітної гори, і пропонуємо 
добре обдумати вимоги, недавно висловлені, або ж у противному разі проголошуємо 
його нашим ворогом. Щонайменше він повинен відступити одну дванадцяту частину 
скарбу Бардові — як переможцеві дракона і як спадкоємцеві Гіріона. З тієї 
частини Бард сам виділить пожертву Есгаротові; та якщо Торін хоче мати дружбу й 
шану довколишніх земель, подібно до його дідів і прадідів, він дасть також дещо 
із своєї частки на підтримку озерян.
 
Тоді Торін схопив рогового лука й послав стрілу в окличника. Стріла влучила в 
його щит і застрягла там, тріпочучи.
 
— А що така твоя відповідь,— голосно мовив той,— я проголошую Самітну гору 
обложеною. Ви не зможете нікуди піти з неї, поки зі свого боку не попросите 
перемир'я і переговорів. Ми не застосуємо проти вас зброї, але залишимо вас на 
самоті з вашим золотом. Можете їсти його, коли така ваша воля!
 
З тим посланці й відійшли незагайно, лишивши гномам обдумувати своє становище. 
Торін зробився такий похмурий, що коли б хто з них і хотів щось йому закинути, 
то не посмів би. Але більшість гномів мабуть-таки поділяла його думку — окрім 
хіба старого товстуна Бомбура та Філі й Кілі. Більбо, звісно, не схвалював 
такого повороту справ. Гора й так у печінках йому сиділа, і зовсім не до вподоби 
йому було скніти в ній, витримуючи облогу.
 
— Вся ця нора досі смердить драконом,— пробурчав він сам до себе,— й мене від 
неї аж нудить. А корм уже просто застрягає мені в горлянці.
 
 
 
 
 
 
Розділ шістнадцятий
 
НІЧНИЙ ЗЛОДІЙ
 
Повільно й стомливо збігали дні. Гноми збували свій час, розбираючи скарб та 
складаючи на окремі купки. І тут Торін заговорив про Траїнів Гори-камінь і 
настійно попросив їх шукати самоцвіт по всіх закапелках.
 
— Бо Гори-камінь мого батька,— сказав він,— сам собою вартий річки золота, а для 
мене він — понад усяку ціну. З усього скарбу я беру собі лише той камінь, і я 
помщуся кожному, хто його знайде й залишить собі.
 
Почувши ці слова, Більбо злякався й почав гадати, що станеться, коли знайдуть 
Гори-камінь,— а славетний самоцвіт був загорнутий в купку всякого дрантя, яке 
правило гобітові за подушку. Але все-таки він не признався, бо одного з тих 
нескінченно довгих, стомливих днів у його маленькій голові замрів ніби план.
 
Якийсь час усе так і тривало, коли це круки сповістили, що Даїн із більш ніж 
п'ятьмастами гномів, спішно вирушивши від Залізних гір, перебуває на відстані 
дводенного переходу від Самітної гори.
 
— Але вони не зможуть підійти до гори непоміченими,— зауважив Роак,— і я боюся, 
що буде битва в долині. А від того не буде добра. Даїнові гноми відважні й добре 
озброєні, але навряд чи вони переможуть військо, що вас облягло. А якщо й 
переможуть, що ви матимете з того? По п'ятах за Даїном ідуть, зима й сніг. Як ви 
прогодуєтеся, не маючи дружби й підтримки сусідніх земель? Дарма що немає 
дракона — сам скарб може стати вашою погибеллю!
 
Але Торін лишався незворушний.
 
— Зима й сніг насядуть і на людей та ельфів,— сказав він,— і непереливки їм 
стане в тому таборі серед пустки. Коли вдарять на них із тилу мої друзі, та ще 
зима з морозами, вони, може, й лагідніше заговорять.
 
Того вечора Більбо надумав здійснити свій план. Небо було темне, безмісячне. 
Коли споночіло, він подався до свого куточка в комірчині біля самої брами, 
дістав із клуночка мотузку, а також Гори-камінь, загорнутий у ганчірку. Тоді 
видряпався на мур. Там був сам Бомбур — відбував своє чатування, оскільки гноми 
чатували по одному.
 
— Та й холодно ж!— поскаржився Бомбур.— Як жаль, що ми не можемо розпалити 
вогнище, як оті у своєму таборі в долині!
 
— Всередині тепліше,— сказав Більбо.
 
— Авжеж, тепліше, та я мушу стовбичити тут до опівночі,— пробурчав гладкий 
гном.— І взагалі кепські справи. Не те, щоб я смів виступати проти Торіна — хай 
борода його росте все довша й довша,— але він завжди був твердолобий гном.
 
— Та, мабуть, не такий твердолобий, як я став твердоногий,— поскаржився й 
гобіт.— Ноги мої гудуть від ходіння по сходах і кам'яних переходах. Багато я 
віддав би, аби відчути під підошвами м'якеньку травицю.
 
— А я багато віддав би, аби відчути горлянкою міцний трунок, а повечерявши 
добре, лягти в м'яку постіль. 
 
— Нічого такого я не можу тобі дати, поки триває ця облога. Але це вже давненько 
я не чатував, то початую за тебе, якщо хочеш. Бо мені чогось не спиться.
 
— Ти просто золотко, Злоткінсе, і я залюбки приймаю цю твою послугу. Коли щось 
запримітиш, гляди розбуди мене першого! Я ляжу в тій комірчині, що ліворуч, 
недалеко звідси.
 
— Та йди вже!— вирядив товстуна Більбо.— Я розбуджу тебе опівночі, а ти буди 
того, хто тебе змінить.
 
Як тільки Бомбур спустився з муру, Більбо надягнув свого перстеника, прив'язав 
мотузку, ковзнув з муру додолу й рушив. Часу в нього було близько п'яти годин. 
Він знав, що Бомбур спатиме (товстун міг спати коли завгодно, а відколи з ним 
трапилася та лісова пригода, завжди намагався вловити знову чудові сни, які йому 
тоді снилися); а решта всі клопоталися коло Торіна. Навряд чи хто-небудь з 
гномів, навіть Філі чи Кілі, надумав би дертися на мур, поки не настане його 
черга.
 
Було дуже темно. Гобіт ішов упевнено, поки позаду лишилася стежка, що огинала 
недавно утворене плесо, а далі почав навпомацки спускатися в долину. Добувся 
нарешті до закруту, де треба було брести через воду. Річище Бистрої тут було 
мілке, але досить широке, й малому гобітові нелегко було перейти її вбрід. Він 
був уже біля самого протилежного берега, коли підсковзнувся на круглому камінці 
й з плюскотом упав у холодну воду. Більбо ледве видряпався на крутий берег, 
обтрушуючись і ловлячи дрижаки, як із мороку наспіли ельфи з яскравими ліхтарями 
— вони хотіли з'ясувати, що то був за плюскіт.
 
— Ні, то була не риба!— сказав один.— Тут шпиг бродить. Заховайте світло! Воно 
поможе йому більше, ніж нам. Це ж, мабуть, оте чудне створіннячко, яке буцімто у 
них за слугу.
 
сповістили, що Даїн із більш ніж п'ятьмастами гномів, спішно вирушивши від 
Залізних гір, перебуває на відстані дводенного переходу від Самітної гори. 
 
— Але вони не зможуть підійти до гори непоміченими,— зауважив Роак,— і я боюся, 
що буде битва в долині. А від того не буде добра. Даїнові гноми відважні й добре 
озброєні, але навряд чи вони переможуть військо, що вас облягло. А якщо й 
переможуть, що ви матимете з того? По п'ятах за Даїном ідуть, зима й сніг. Як ви 
прогодуєтеся, не маючи дружби й підтримки сусідніх земель? Дарма що немає 
дракона — сам скарб може стати вашою погибеллю!
 
Але Торін лишався незворушний.
 
— Зима й сніг насядуть і на людей та ельфів, —сказав він,— і непереливки їм 
стане в тому таборі серед пустки. Коли вдарять на них із тилу мої друзі, та ще 
зима з морозами, вони, може, й лагідніше заговорять.
 
Того вечора Більбо надумав здійснити свій план. Небо було темне, безмісячне. 
Коли споночіло, він подався до свого куточка в комірчині біля самої брами, 
дістав із клуночка мотузку, а також Гори-камінь, загорнутий у ганчірку. Тоді 
видряпався на мур. Там був сам Бомбур — відбував своє чатування, оскільки гноми 
чатували по одному.
 
— Та й холодно ж!— поскаржився Бомбур. Як жаль, що ми не можемо розпалити 
вогнище. як оті у своєму таборі в долині!
 
— Всередині тепліше,— сказав Більбо.
 
— Авжеж, тепліше, та я мушу стовбичити тут до опівночі,— пробурчав гладкий 
гном.— І взагалі кепські справи. Не те, щоб я смів виступати проти Торіна — хай 
борода його росте все довша й довша,— але він завжди був твердолобий гном. 
 
— Та, мабуть, не такий твердолобий, як я став твердоногий,— поскаржився й 
гобіт.— Ноги мої гудуть від ходіння по сходах і кам'яних переходах. Багато я 
віддав би, аби відчути під підошвами м'якеньку травицю. 
 
— А я багато віддав би, аби відчути горлянкою міцний трунок, а повечерявши 
добре, лягти в м'яку постіль.
 
— Нічого такого я не можу тобі дати, поки триває ця облога. Але це вже давненько 
я не чатував, то початую за тебе, якщо хочеш. Бо мені чогось не спиться.
 
— Ти просто золотко, Злоткінсе, і я залюбки приймаю цю твою послугу. Коли щось 
запримітиш, гляди розбуди мене першого! Я ляжу в тій комірчині, що ліворуч, 
недалеко звідси.
 
— Та йди вже!— вирядив товстуна Більбо.— Я розбуджу тебе опівночі, а ти буди 
того, хто тебе змінить.
 
Як тільки Бомбур спустився з муру, Більбо надягнув свого перстеника, прив'язав 
мотузку, ковзнув з муру додолу й рушив. Часу в нього було близько п'яти годин. 
Він знав, що Бомбур спатиме (товстун міг спати коли завгодно, а відколи з ним 
трапилася та лісова пригода, завжди намагався вловити знову чудові сни, які йому 
тоді снилися); а решта всі клопоталися коло Торіна. Навряд чи хто-небудь з 
гномів, навіть Філі чи Кілі, надумав би дертися на мур, поки не настане його 
черга.
 
Було дуже темно. Гобіт ішов упевнено, поки позаду лишилася стежка, що огинала 
недавно утворене плесо, а далі почав навпомацки спускатися в долину. Добувся 
нарешті до закруту, де треба було брести через воду. Річище Бистрої тут було 
мілке, але досить широке, й малому гобітові нелегко було перейти її вбрід. Він 
був уже біля самого протилежного берега, коли підсковзнувся на круглому камінці 
й з плюскотом упав у холодну воду. Більбо ледве видряпався на крутий берег, 
обтрушуючись і ловлячи дрижаки, як із мороку наспіли ельфи з яскравими ліхтарями 
— вони хотіли з'ясувати, що то був за плюскіт.
 
— Ні, то була не риба!— сказав один.— Тут шпиг бродить. Заховайте світло! Воно 
поможе йому більше, ніж нам. Це ж, мабуть, оте чудне створіннячко, яке буцімто у 
них за слугу.
 
— За слугу, аякже!— пирхнув Більбо, та ще посеред того пирхання гучно чхнув, і 
ельфи враз прибігли на звук.
 
— Посвітіть лишень!— озвався до них.— Я тут, якщо ви мене шукаєте!
 
І, скинувши перстеника, вийшов з-за скелі. Ельфи, хоч і вражені були, зараз же 
його схопили.
 
— Хто ти? Той гобіт, що в гномів? Що ти тут робиш? І як ти зайшов так далеко 
повз наших вартових?— сипонули вони запитаннями.
 
— Якщо ви хочете знати, я — пан Більбо Злоткінс, Торінів товариш,— відказав 
він.— Я знаю вашого короля в обличчя, хоча він навряд щоб знав мене. Але Бард 
мене пам'ятає, і я, власне, саме Барда й хочу бачити.
 
— Он як!— мовили ельфи.— І яка ж у тебе до нього справа?
 
— Хоч яка, та моя власна, добрі мої ельфи. Але якщо ви хочете коли-небудь 
вибратися з цього холодного, моторошного місця й вернутися до свого лісу,— 
відповів він, тремтячи,— то відведіть мене хутчій до вогнища, де б я обсушився, 
а тоді якомога швидше допустіть мене до ваших проводирів. У мене години дві часу 
— не більше.
 
Отак за дві години після своєї втечі з Торінової твердині Більбо опинився біля 
великого вогнища перед великим наметом, і тут-таки сиділи, допитливо його 
розглядаючи, Бард і лісовий король. Гобіт в ельфійському обладунку, закутаний в 
стару ковдру, був для них обох неабиякою цікавинкою.
 
— Ви ж самі розумієте,— промовляв Більбо своєю найвишуканішою діловою мовою,— це 
не може тривати довго. Мені особисто вся ця справа давно обридла. Хотів би я 
скоріше потрапити додому, на захід, де розважніший люд. Але я маю інтерес у 
цьому ділі — чотирнадцяту частку, якщо говорити точніше, згідно з листом, якого 
я, на щастя, зберіг, здається.
 
І він видобув з кишені свого старого плащика (якого досі носив, накинувши поверх 
обладунку) перегнутого багато разів і пожмаканого Торінового листа, що його 
ватажок гномів поклав під гобітів годинник на поличці каміна ще в кінці квітня!
 
— Частку прибутків, розумієте? — провадив він.— Я це усвідомлюю. Особисто я 
ладен негайно розглянути уважно всі ваші вимоги, виділивши те, що в них є 
справедливого, а вже тоді домагатися своїх власних прав. Одначе ви не знаєте 
Торіна Дубощита так добре, як я його знаю. Запевняю вас, він сповнений рішучості 
сидіти на своїй купі золота й голодувати стільки часу, скільки ви просидите тут.
 
— Що ж, хай голодує! — мовив Бард.— Так йому, дурневі, й треба.
 
— Авжеж,— погодився Більбо.— Я розумію ваш погляд на цю справу. Але тим часом 
швидко насувається зима. Скоро все покриється снігом, ударять морози, й стане 
сутужно з харчами — навіть ельфам, як я гадаю. Виникнуть ще й інші труднощі. Ви 
не чули про Даїна й гномів із Залізних гір?
 
— Чули, і давно,— відповів король ельфів.— Але що йому до нас?
 
— Так я і думав. Бачу, я маю відомості, яких ви не маєте. Даїн, скажу я вам, 
нині за два дні дороги звідсіля, а з ним іде щонайменше п'ятсот відважних гномів 
— більшість із них мають досвід жахливої гномо-гоблінської війни, про яку ви, 
безперечно, чули. Коли вони прибудуть, може вийти чимала халепа.
 
— Навіщо ти нам це говориш? Ти зраджуєш своїх друзів чи погрожуєш нам?— похмуро 
спитав Бард.
 
— Мій дорогий Барде!— схвильовано писнув Більбо.— Не будьте такі квапливі! Я ще 
не зустрічав такого підозріливого люду! Просто я намагаюся відвернути біду від 
усіх нас. І тому хочу дещо запропонувати.
 
— Послухаймо!— сказали Бард і король.
 
— Ні — подивіться!— сказав Більбо.— Ось воно! І, діставши Гори-камінь, відкинув 
ганчірку, в яку був загорнутий самоцвіт.
 
Навіть король ельфів, чиї очі звикли бачити чудовні й прекрасні речі, підвівся 
вражений. Мовчки, зачудовано дивився на незрівнянний самоцвіт Бард. Мовби куля, 
повна місячного сяйва, повисла перед ними в сітці, сплетеній з блиску холодних 
зір.
 
— Це — Гори-камінь Траїна,— пояснив Більбо,— серце Самітної гори, а також серце 
Торіна. Він оцінює цей самоцвіт понад річку золота. Я даю цей камінь вам. Він 
поможе вам досягти угоди.
 
І, з зусиллям відірвавши погляд від самоцвіта, тремтячою рукою подав його 
Бардові. Той добру хвилину, мовби приголомшений, тримав Гори-камінь на долоні.
 
— Але як цей камінь став твоїм, що ти його нам даєш?— нарешті запитав він, 
схаменувшись.
 
— Ну, він не зовсім мій,— знітився гобіт.— Але, знаєте, я волію заставити його 
проти всієї моєї частки. Може, я і Викрадач, як вони кажуть (хоча особисто мене 
ніколи не тягло красти), та, сподіваюся, Викрадач із мене більш-менш чесний. Так 
чи так, а нині я вертаюся назад, і нехай гноми що хочуть, те зі мною і зроблять. 
Сподіваюся, що Гори-камінь принесе вам користь.
 
Лісовий король вражено подивився на Більбо.
 
— Більбо Злоткінсе!— сказав він.— Ти достойніший носити обладунок ельфійських 
принців, ніж багато хто, кому він більше був би до лиця. Але навряд чи й Торін 
Дубощит буде такої думки. Я, мабуть, краще знаю гномів, ніж ти. Раджу тобі 
лишитися з нами — будеш нашим дорогим і шанованим гостем.
 
— Я, звісно, дуже вам дякую,— відповів Більбо з поклоном.— Але я не зможу 
покинути отак моїх друзів — після всього, що ми зазнали разом. До того ж я 
пообіцяв старому Бомбурові, що розбуджу його опівночі! Мені справді треба йти, і 
якнайхутчій.
 
Ніякі їхні умовляння не могли його затримати; отож, доручивши кільком - воїнам 
провести гобіта, Бард і король шанобливо з ним попрощалися. Коли проходили через 
табір, якийсь дідусь, закутаний у темний плащ, підвівся з порога одного з 
наметів і підійшов до них.
 
— Молодець, Злоткінсе!— мовив старий, поплескавши гобіта по плечах.— Ти, як 
завжди, перевершуєш усі сподівання!
 
То був Гандальф.
 
Уперше за стільки днів Більбо зрадів по-справжньому. Та не було часу для всіх 
тих запитань, що зринули одразу йому в голові.
 
— Май терпець і дізнаєшся про все помалу! — заспокоїв його Гандальф.— Події 
наближаються нині до загальної розв'язки, якщо я не помиляюся. На тебе чекають 
прикрощі, але ти не занепадай духом! Цілком може бути, що тобі все минеться 
щасливо. Заповідаються вісті, про які й круки не чули. На добраніч!
 
Спантеличений, але й підбадьорений, гобіт поспішив далі. Ельфи провели його до 
безпечного броду й, не намочивши, переправили на другий берег. Там він 
попрощався зі своїми провідниками й подався обережно назад до брами. Відчуваючи 
дедалі більшу втому, встиг усе-таки задовго до півночі видертися на мур по 
мотузці — вона висіла там, де він її залишив. Тоді відв'язав мотузку й сховав і, 
сівши на мурі, став гадати тривожно, що ж то воно буде.
 
Опівночі Більбо розбудив Бомбура й собі скрутився калачиком у своєму куточку, не 
слухаючи, як старий гном дякує не надякується,— розумів, що навряд чи 
заслуговував на подяку. Скоро й заснув міцним сном, забувши до ранку всі свої 
гризоти. І знаєте, що йому снилося? Яєчня з шинкою.
 
 
 
 
 
 
Розділ сімнадцятий
 
БУРЯ
 
Наступного дня рано-вранці заграли сурми в таборі людей та ельфів. Незабаром 
гноми побачили гінця, що сам-один поспішав вузькою стежкою. Зупинившись 
віддалік, він окликнув гномів і спитав, чи вислухає Торін нове посольство, 
оскільки надійшли свіжі вісті, які міняли становище.
 
— Напевне, почули про Даїна,— сказав, почувши ці слова, Торін.— Дійшли й до них 
вісті про його наближення. Я так і знав, що вони стануть лагідніші від цього.— І 
крикнув гінцеві:—Нехай прийдуть невеликим гуртом, та без зброї, і я вислухаю їх!
 
Близько полудня знову замайоріли, винесені наперед, знамена Лісу й Озера. Потім 
показався загін із двадцятьох воїнів. Там, де починалася вузька стежка, загін 
склав на землю мечі й списи й підійшов до брами. Вражені гноми побачили серед 
посланців Барда й короля ельфів, а попереду виступав якийсь дідок: закутаний у 
плащ, із насунутим на чоло каптуром, він ніс в руках важкеньку дерев'яну 
скриньку, окуту залізом.
 
— Вітаю, Торіне!— гукнув Бард.— Ти досі не змінив свого рішення?
 
— Моє рішення не міняється від того, що зійшло й зайшло кілька разів сонце,— 
відказав Торін.— Невже ти прийшов, щоб ставити пусті запитання? І військо ельфів 
досі не відійшло, як я бажав! Поки цього не буде, ти марно ходиш на переговори 
до мене.
 
— І немає нічого, за що ти відступив би частину свого золота?
 
— Нічого, що ти чи твої друзі можуть запропонувати.
 
— А що ти скажеш про Гори-камінь Траїна?— спитав Бард, і тієї самої миті старий 
відчинив скриньку й підніс самоцвіт угору. З його долоні бризнуло навсібіч 
сяйво, біле та яскраве навіть при світлі дня.
 
Вражений і спантеличений, Торін онімів. Довго ніхто не порушував мовчанки.
 
Нарешті Торін заговорив, і голос його був здушений від гніву.
 
— Той камінь належав моєму батькові, отже він мій. Чому це я маю купувати свою 
власність?— Але подив охопив ватажка гномів, і він додав: — Але як ви добралися 
до цієї спадщини мого роду — коли варто взагалі питати про те, про що питають 
злодіїв?
 
— Ми не злодії,— відказав Бард.— Твоя власність буде віддана тобі за те, що 
належить нам.
 
— Як ви добралися до нього?— закричав Торін, якого вже охоплювала лють.
 
— Це я віддав їм камінь!— писнув Більбо, що визирав через мур і на ту хвилину 
був уже страшенно переляканий.
 
— Ти! Ти!— загримів Торін, обертаючись до гобіта й хапаючи його обома руками.— 
Ти, жалюгідний гобіте! Ти, куций... злодію!
 
Ватажкові гномів забракло слів, і він трусив бідолашного Більбо, мов кролика.
 
— Клянуся Дуріновою бородою! Хотів би я, щоб тут був Гандальф! Хай він буде 
проклятий, що вибрав тебе! Хай йому борода вилізе! А тебе я скину вниз на 
каміння!— закричав він і високо підняв гобіта.
 
— Стривай! Твою волю уволено!— мовив голос. Старий, що ніс скриньку, відкинув 
геть свого плаща з каптуром.— Ось Гандальф! І, як видно, прийшов я саме вчасно. 
Якщо тобі не подобається мій Викрадач, то, прошу тебе, не завдавай йому шкоди. 
Постав його на землю й вислухай, що він має сказати!
 
— Ви, бачу, всі в спілці проти мене!— сказав Торін, впустивши гобіта на верх 
муру.— Щоб я ще коли мав справу з яким чарівником чи його друзями! Ну, то що ти 
маєш сказати, пацючий нащадку?
 
— Леле! Леле!— мовив Більбо.— Я певен, усе це дуже прикра історія. Може, ви 
пам'ятаєте, як казали, що я можу вибрати сам свою чотирнадцяту частку? Можливо, 
я зрозумів вас надто дослівно — чував я, що гноми бувають чемніші на словах, ніж 
на ділі. А проте був же час, коли ви нібито вважали, що я вам даю якусь користь. 
Пацючий нащадок — отак! Оце й є всі ті послуги ваші й вашої рідні, що їх ви 
обіцяли мені, Торіне? Вважайте, що я розпорядився своєю часткою, як хотів, та й 
ділу кінець!
 
— Я так і вважатиму,— похмуро відказав Торін.— 3 тим я тебе й відпущу — і хай ми 
більш ніколи не здибаємося з тобою!— Тоді одвернувся й заговорив через мур:— 
Мене зраджено! Ви добре вгадали, що я не знесу втрати Гори-каменя, що викуплю 
цей скарб мого дому. За нього я віддам чотирнадцяту частку всього багатства 
сріблом і золотом, не рахуючи коштовних каменів. Але все це буде в рахунок 
частки, обіцяної цьому зрадникові, і з тим він і піде, а ви розподілите 
одержане, як захочете! Не сумніваюся, що він дістане мізерію.
 
Забирайте його, коли бажаєте, щоб він жив,— віднині він мені не друг, а ворог.
 
— Спускайся до своїх приятелів!— обернувся він до Більбо.— А то я скину тебе 
додолу.
 
— А як же золото й срібло?— спитав Більбо.
 
— Видамо тоді, як усе розподілимо,— заявив Торін.— Злазь!
 
— А доти ми затримуємо Гори-камінь у себе! — крикнув Бард.
 
— Не вельми гарним показуєш ти себе королем Самітної гори,— сказав Гандальф.— Та 
все ще може змінитися.
 
— А може,— відгукнувся Торін. Скарб так затуманив йому голову, що вже цієї 
хвилини він прикидав, чи не вдасться з Даїновою допомогою відвоювати 
Гори-камінь, щоб не віддавати обіцяної винагороди.
 
Тож гноми спустили Більбо на мотузці з муру, й гобіт пішов собі, не діставши 
нічогісінько за свої заслуги. Ото тільки, що зостався на ньому обладунок, якого 
Торін подарував раніше. Не один із гномів відчував сором і жаль від того, що так 
повівся з гобітом їхній ватажок.
 
— Прощавайте!— гукнув їм Більбо.— Може, ще зустрінемося друзями.
 
— Вшивайся!— крикнув Торін.— На тобі обладунок, зроблений руками гномів, і ти 
його недостой-ний. Його не пробити стрілою, але, якщо ти не поквапишся, я 
пронижу тобі нікчемні твої ноги.
 
— Не жени так!— порадив йому Бард.— Ми дамо тобі час до завтра. Опівдні 
повернемося і подивимося, чи виніс ти ту частину скарбу, яку пообіцяв віддати за 
свій камінь. Якщо це буде зроблено без обману, тоді ми підемо звідси, а військо 
ельфів повернеться назад до лісу.
 
Тим перемовини й скінчилися, і люди з ельфами вернулися до свого табору. Але 
Торін негайно через Роака послав гінців до Даїна — із звісткою про те, що 
сталося, і з проханням прийти якомога швидше. Минув той день і ніч. Назавтра 
вітер перемінився — повіяв із заходу, і небо спохмурніло. Ще був ранній ранок, 
коли в таборі почувся гамір. Прибігли гінці із звісткою, що потуга гномів 
обійшла східну відногу Самітної гори й швидко наближається до Долу. Прийшов 
Даїн. Він ішов, не зупиняючись, цілу ніч і тому наспів швидше, ніж сподівалися 
люди й ельфи. Воїни його були в довгих, до колін, кольчугах із сталевих кілець, 
а на ногах мали панчохи з тонкої і гнучкої металевої сітки, таємницю 
виготовлення якої знали тільки Даїнові зброярі. Гноми взагалі неймовірно дужі, 
як на їхній невисокий зріст, але ці здебільшого були ще дужчі за гномів з інших 
племен. Звичайним їхнім озброєнням були важкі кайла з двома гостряками, але 
кожен з них мав також короткого широкого меча при боці й круглого щита, 
перевішеного через плече. Бороди, роздвоєні й заплетені в коси, були запхані за 
пояси. Шапки в них були залізні й черевики залізні, а обличчя випромінювали 
суворість і рішучість.
 
Залунали сурми, кличучи людей та ельфів до зброї. Скоро й показалися гноми, що 
швидко бралися вгору долиною. Ось вони зупинилися між річкою і східною відногою, 
але декілька гномів пішли далі й, перебрівши річку, наблизилися до табору; тут 
вони поклали свою зброю на землю й піднесли руки догори на знак миру. Назустріч 
їм вийшов Бард і з ним Більбо.
 
— Нас послав Даїн, син Наїна,— відповіли посланці, коли Бард запитав, хто вони й 
чого їм треба.— Ми поспішаємо до наших родичів, що сидять у Самітній горі, бо 
почули, що відвойовано наші давні володіння. А хто ви такі, що, як вороги, 
облягли захищені мури?
 
Ця чемна й трохи старомодна мова, якої вживали на переговорах, означала, 
звичайно: “Нічого вам тут робити. Ми йдемо далі, тож дайте дорогу, а то ми 
вдаримо на вас!” Гноми гадали пробитися між відногою гори й коліном річки — по 
тій вузькій смужці землі, де, як їм здавалося, заслін був не дуже сильний.
 
Бард, звісна річ, відмовився пропустити Даїнове військо. Спочатку він хотів 
дочекатися, поки з гори буде винесено золото й срібло в обмін на Гори-камінь, бо 
не вірив, що Торін дотримає обіцянки, хай-но зміцнить свою фортецю такою 
численною і войовничою залогою. Даїнове плем'я принесло чимало припасів: чи не 
кожен воїн, окрім зброї, ніс ще й великого клунка за плечима — гноми можуть 
переносити дуже важкі тягарі. Тоді б вони витримали облогу не одного тижня, а на 
той час надійшло б іще й ще більше гномів: адже Торін мав багато родичів. А ще 
обложені могли відкрити знову інші брами, тож людям і ельфам довелося б тоді 
облягати цілу гору, для чого вони мали замало війська.
 
І справді — саме такі, точнісінько, й були плани гномів (бо ж круки-гінці 
безперестанку снували поміж Торіном і Даїном); але поки що дорога була 
заслонена, й гноми-посланці, обмінявшися з Бардом сердитими словами, вернулися 
назад, буркочучи собі в бороди. А Бард негайно послав людей до брами, але там не 
було ні золота, ні якої іншої плати. Стріли полетіли в озерян, коли ті підійшли 
на відстань пострілу; налякані посланці поспішили назад до табору. А там уже все 
заворушилося, мов перед битвою; адже Даїнові гноми рушили далі понад східним 
берегом.
 
— Дурні!— засміявся Бард.— Підійшли під саму відногу! Може, вони й тямлять щось 
у підземних битвах, але не знають, як воювати на поверхні землі. Серед скель 
заховано багато наших лучників і списоносців, і вони щомиті готові ударити в 
їхній правий фланг. Може, й міцні гномівські кольчуги, але й вони їх не 
порятують. Нападімо на них з обох боків, поки вони стомлені з дороги!
 
Але король ельфів заявив:
 
— Я зволікатиму до останку, перш ніж почну цю війну за золото. Гноми все одно не 
пройдуть, дюки ми не захочемо їх пропустити, і не зроблять нічого такого, чого б 
ми не помітили. Ще сподіваймося — може, щось та принесе замирення. За нами 
чисельна перевага, тож, коли все-таки дійде до лиха й почнеться бій, ми однаково 
переможемо.
 
Але він не врахував бойового запалу гномів.
 
Думка про те, що Гори-камінь перебуває в руках у обложників, просто не давала їм 
спокою. А ще вони здогадувалися про вагання Барда і його союзників — тож і 
вирішили напасти, поки ті радяться.
 
Несподівано, без ніякого сигналу до бою, вони кинулися вперед. Забриніли тятиви, 
засвистіли стріли — ось-ось мала початися битва.
 
Та ще несподіваніше, з жахливою швидкістю, насунула пітьма! Небом котилася чорна 
хмара. Налетів вихор, загримів грім, озвавшись луною в підземеллях гори, і 
блискавка осяяла вершину. Але попід хмарою клубочилася інша чорнота, і не вітер 
її гнав — з півночі, мов неосяжна пташина зграя, мчала вона, така щільна, що 
крізь неї не прозирав жоден промінчик світла.
 
— Стійте!— крикнув Гандальф, що зненацька з'явився і став з піднесеними руками — 
поміж гномами, які наступали, й супротивними їм лавами.
 
— Стійте!— гукнув він громовим голосом, і його патериця спалахнула ніби 
блискавкою.— Страшна небезпека спіткала вас усіх! Лихо вам! І прийшло воно 
швидше, ніж я передбачав. Гобліни сунуть на вас! Болг іде з півночі, о Даїне! 
Той Болг, чийого батька ти вбив у Морії. Гляньте! Кажани летять над його 
полчищами, як море сарани. Гобліни їдуть на вовках, і за ними теж мчать вовчі 
зграї!
 
Подив і сум'яття охопили три війська. Поки промовляв Гандальф, пітьма ставала 
все чорніша. Гноми зупинились і задивилися на небо. Багатого-лосо закричали 
ельфи.
 
— Прийдіть!— закликав Гандальф.— Ще є час для ради. Хай Даїн, син Наїна, негайно 
прийде до нас!..
 
Отак розпочалася битва, якої ніхто не сподівався; дістала вона назву Битви п'яти 
військ, і дуже була вона жахлива. З одного боку були гобліни й дикі уорги, а з 
другого — ельфи, люди і гноми. Ось як воно все склалося. Відколи загинув Великий 
Гоблін з Імлистих гір, одвічна ненависть тих потороч до гномів спалахнула знову 
з небувалою силою — вони аж казилися з люті. Туди-сюди забігали гінці між усіма 
їхніми містами, селищами й твердинями, бо ж надумали гобліни заволодіти всіма 
північними землями. Таємно збирали вони відомості й скрізь по всіх горах кували 
зброю та озброювались. Далі почали гуртуватися в єдине військо, їхні загони йшли 
по горах, збиралися в долинах і все тунелями чи під покриттям ночі, аж поки 
довкола Гундабада, великої гори півночі, де була гоблінська столиця, скупчилося 
незліченне військо, готове з першою бурею навалитися на південний край. Тут вони 
довідалися про смерть Смауга, і серця їхні переповнилися радістю. З ночі в ніч 
поспішали вони горами, й зненацька вигулькнули з півночі, мало не наздогнавши 
Даїна. Навіть круки не знали про їхнє наближення, поки гобліни не виринули в 
горбистій місцевості, яка відділяла Самітну гору від північних гір. Не можу 
сказати, скільки про це знав Гандальф, але зрозуміло, що й він не сподівався 
такого раптового нападу.
 
Ось який план запропонував чарівник на раді, де були Бард і лісовий король, а 
також Даїн, бо проводир гномів нині пристав до них: гобліни були спільним 
ворогом ельфів, людей і гномів, і з їхньою появою всі чвари було забуто. Єдиною 
надією союзників було заманити гоблінів у долину поміж двох відног Самітної 
гори, а вони самі мали зайняти великі південну й східну відноги. Цей план мав 
одну слабинку: якщо потороч дуже-дуже багато, вони можуть видертися й на гору і, 
отже, напасти на союзників ззаду і згори. Але ніколи було придумувати інші плани 
чи кликати ще когось на допомогу.
 
Гроза скоро відгриміла, покотилася на південний схід, але кажаняча хмара 
перелетіла через схил гори й, спустившись нижче, завихрила над головами воїнів, 
затуливши світло й сповнивши жахом серця.
 
— До гори!— закричав Бард.— До гори! Всі хай займуть свої місця, поки ще є час!
 
На південній віднозі, по її нижчих схилах і поміж скель при долині стали ельфи; 
на східній віднозі були озеряни й гноми. Бард і ще дехто з найметкіших людей та 
ельфів вилізли на вершину східної відноги, щоб глянути на північ. Там щось 
чорне, покриваючи всю землю біля підніжжя Самітної гори, нестримно котилося 
вперед. Скоро передні лави обтекли край відноги й ринули в Діл. То мчали 
найзавзятіші гобліни на найпрудкіших вовках-уоргах, і їхнє гейкання й виття 
роздирало повітря, лунало по всій долині. Жменька хоробрих воїнів-озерян 
розсипалася перед ними, щоб справити враження шаленого опору, і чимало з них там 
загинуло, поки решта відступила й розбіглася — хто до однієї відноги, хто до 
другої. Як і сподівався Гандальф, гоблінське військо скупчилося позад чільних 
лав, що наштовхнулися на опір, і нині в сліпій люті посунуло вперед, заповнюючи 
простір між відногами гори й шукаючи ворога. Незліченні були їхні чорно-багряні 
прапори. Безладна й несамовита, розкочувалась ворожа лавина.
 
Жахлива то була битва. Найстрахітніша з усіх гобітових пригод і найосоружніша 
йому в ті хвилини — а це означає, що нею він найдужче пишався і що про неї 
найбільше любив згодом розказувати, хоч сам він у тій січі не відіграв 
аніякісінької ролі. Скажу лише, що він надягнув свого перстеника ще напочатку і 
сховався від усіх очей,— але не від усієї небезпеки. Такий перстень не може 
захистити повністю під час гоблінського наскоку, ані відвернути заблукану стрілу 
чи списа, що випадково летить у тебе, але він не дозволить якому-небудь 
рубаці-гобліняці вибрати твою голову ціллю для замашного удару мечем.
 
Перші вдарили на ворога ельфи, їхня ненависть до гоблінів люта й нещадна, їхні 
списи й мечі сяяли серед мороку холодним полум'ям, такий смертоносний гнів був у 
руках, що їх стискали. Коли від ворожого війська стало тісно в долині, ельфи 
послали в нього град стріл, і кожна з них миготіла в польоті жалючим вогнем. За 
стрілами в долину скочила тисяча списоносців і напала на гоблінів. Залунали 
оглушливі зойки потвор. Скелі поплямилися чорною гоблінячою кров'ю.
 
Гобліни ще тільки почали отямлюватись і стримувати натиск ельфів, коли з 
протилежного краю долини почувся горловий рев. З криками: “Морія!” і “Даїн, 
Даїн!”— в гущу ворогів уклинилися гноми із Залізних гір, завдаючи удари своїми 
кайлами; поруч них озеряни косили потороч довгими мечами.
 
Сум'яття пойняло гоблінів. Ледве обернулися, щоб відбити напад гномів і людей, 
як ельфи напосіли із свіжими силами. Уже чимало потвор тікало назад, униз за 
течією річки, щоб вислизнути з пастки, а їхні ж вовки-уорги накидалися на них, 
роздираючи і мертвих, і поранених. Близька вже нібито була перемога, коли це з 
висоти залунав крик.
 
Частина гоблінів видерлася на гору з другого боку, й чимало їх було вже на схилі 
над передньою брамою, а ззаду безтямно напирали на передніх, не звертаючи уваги 
на тих, що з вереском зривалися в урвище,— і потоками ринули вниз, щоб напасти 
на відноги згори. На кожен з тих кряжів можна було зійти згори стежками, що 
спускалися з головного громадища гори. Захисників там було надто мало, щоб вони 
могли довго стримувати ворога. Надія на перемогу розвіялась. Поки що вони 
вистояли тільки перший натиск чорної навали.
 
День почав хилитися до вечора. Гобліни знову згуртувалися в долині. Наперед 
вискочила, лютуючи, величезна зграя уоргів, а за ними — особиста охорона Болга, 
здоровезні гобліняки з кривими шаблями. Скоро буряне небо ще дужче стемніло, а 
великі кажани досі кружляли над головами, коло вух ельфів і людей, впивалися, як 
вампіри, в тіла загиблих. Бард тепер захищав східний кряж, поволі відступаючи, в 
той час як ельфи-ватажки скупчилися навколо свого короля, притиснуті до скель 
південної відноги, неподалік від Крукового бескиду.
 
Несподівано почувся гучний крик, і від брами долинув звук сурми. Всі забули про 
Торіна! Частина муру, підважена важелями, похилилася наперед і з гуркотом упала 
в плесо. Із брами вискочив король Самітної гори, а за ним вибігли його товариші. 
Ніяких тобі каптурів та плащів — нащадки Дуріна були в сяйливих обладунках, 
багряним полум'ям жаріли їхні очі. Серед мороку Торін виглядав таким величним і 
осяйним, неначе золото в меркнучому вогнищі.
 
Згори гобліни жбурляли в них камінням, але Торінові гноми не злякалися; ось вони 
збігли до підніжжя водоспаду і рвонулися до бою. Вовк і вовчий вершник падали 
або втікали перед ними. Торін завдавав могутніх ударів бойовою сокирою, і 
здавалося, ніщо не здатне зупинити чи уразити його.
 
— До мене! До мене, ельфи й люди! До мене, о мої родичі!— гукав він, і голос 
його розлягався в долині, мов гук ловецького рога.
 
Безладно сипонули вниз йому на поміч усі Даїнові гноми. Вниз, слідом за гномами, 
збігло чимало озерян, яких Бард не зміг утримати. А з другого боку долини до 
Торіна перейшло багато ельфів-списоносців. І ще раз купно вдарили на гоблінів 
посеред долини, й скоро Діл потемнів від огидних ворожих трупів. Уоржа зграя 
розбіглась, і Торін пішов просто на особисту охорону Болга. Але не здолав 
пробитися крізь той заслін.
 
Уже позад короля Самітної гори поміж забитих гоблінів лежало багато мертвих 
озерян, і чимало гномів, і не один гожий ельф, що мав би ще жити довго-довго й 
весело у своєму лісі. Долина далі ширшала, і Торінів наступ уповільнювався 
помалу. Надто нечисленний був його загін. Фланги його були не прикриті. 
Незабаром від наступу вони перейшли до оборони — до кругової оборони, бо зусібіч 
їх тіснили гобліни й вовки-уорги. Завиваючи, налетіла на них Болгова особиста 
охорона, б'ючись об їхні лави, неначе хвилі об піщані пагорби. Друзі не могли 
прийти їм на поміч, адже з подвійною міццю вдарили знову гобліни зі схилу гори, 
і коло обох відног люди й ельфи помалу відступали, втрачаючи на силі.
 
З жалем дивився на все це Більбо. Він вибрав собі місце на Круковому бескиді 
серед ельфів — почасти тому, що з того поста легше було втекти, а почасти тому, 
що волів (туківською половиною серця) захищати лісового короля, коли дійде до 
останньої відчайдушної сутички. Гандальф теж був там — сидів на землі, ніби 
поринувши в глибоку задуму, й ладнав, певне, який-небудь останній чарівний 
спалах перед остаточною поразкою.
 
І здавалося, що та поразка, той кінець уже й недалеко.
 
“Скоро гобліни вдеруться до брами, а нас усіх переб'ють чи візьмуть у бран,— 
сумно думав Більбо.— Просто хоч сядь та й плач! І це після всього того, що 
довелося зазнати! Краще б уже старий Смауг лежав собі живий на своєму триклятому 
скарбі, аніж його загребуть оті підлі поторочі, а бідолашний старий Бомбур, а 
Балін, а Філі й Кілі і вся решта загинуть, і з ними Бард, і озеряни, й веселі 
ельфи! Лихо мені! Я чув багато пісень про битви і знав з тих пісень, що поразка 
може бути славною. Д це ж так невтішно, так невесело! Хотів би я нічого цього не 
бачити й не чути...”
 
Раптом вітер розірвав запону хмар, і пурпурова заграва розтяла крайнебо на 
заході. Вражений тим раптовим проблиском серед мороку, Більбо роззирнувся і 
голосно скрикнув. Він побачив щось таке, від чого його серденько стрепенулося: 
темні обриси птахів, малі ще, але величні проти далекої заграви.
 
— Орли! Орли!— закричав він.— Орли летять!
 
Гобітові очі рідко помилялися. Орли летіли за вітром, ключ за ключем, і їх було 
так багато — мабуть, зібралися від усіх гнізд півночі.
 
— Орли! Орли!— вигукував Більбо, танцюючи й махаючи руками. Ельфи не могли його 
бачити, але могли чути. Скоро й вони підхопили той крик, і луна полинула над 
долиною. Не один воїн звів очі до неба, але поки що благородних птахів можна 
було бачити лише від південної відноги Самітної гори.
 
— Орли!— ще раз вигукнув Більбо, але тієї миті камінь, кинутий згори, важко 
вдарив по його шоломі; гобіт гримнувся на землю і не пам'ятав більше нічого.
 
 
 
 
 
 
Розділ вісімнадцятий
 
ПОВЕРНЕННЯ
 
Коли гобіт прийшов до тями, то побачив, що зостався один-однісінький. Він лежав 
на кам'яному майданчику Крукового бескиду, й поблизу не було нікого. Безхмарний, 
але холодний день сяяв над ним. Більбо весь трусився і почувався нахололим, як 
камінець, от тільки голова горіла вогнем.
 
— Хотів би я знати, що скоїлося?— мовив він сам до себе.— Принаймні я не став 
полеглим героєм, але, гадаю, ще встигну ним стати!
 
З болісним зусиллям сів. Глянув у долину й не побачив там живих гоблінів. За 
хвилину голова йому трохи проясніла, й він начебто розгледів ельфів, що ходили 
поміж скель унизу. Протер очі. Таки напевне досі стояв табір посеред рівнини 
трохи віддалік, і... що то за рух біля брами? Нібито гноми розбирали мур. Але ця 
мертва тиша довкола! Ніхто не гукав, не співав. Навіть повітря, здавалось, було 
напоєне скорботою.
 
— Мабуть, перемога все-таки!— сказав він, мацаючи болючу свою голову.— Ну, як на 
мене, то все це виглядає вельми невесело.
 
Раптом він помітив чоловіка, що видерся стеж.кою на бескид і прямував до нього.
 
— Гей там!— погукав він тремтливим голоском.— Агей! Які новини?
 
— Що за голос промовляє серед каменів?— здивувався чоловік і, ставши, почав 
розглядатися довкола неподалік від того місця, де сидів Більбо.
 
І тоді гобіт згадав про свого перстеника!
 
— Яке ж я дурне!— мовив сам до себе.— Не завжди й добре бути невидимим. Якби не 
це, може, цю ніч я спав би в теплому й вигідному ліжку!
 
— Це я, Більбо Злоткінс, товариш Торіна! — сказав він голосно, квапливо скидаючи 
персня.
 
— Добре, що я тебе знайшов,— зрадів чоловік, підходячи.— Ти дуже потрібен, і ми 
тебе довго шукали. Тебе замалим не порахували серед загиблих, яких багато, але 
чарівник Гандальф сказав, що востаннє чув твій голос у цьому місці. Це востаннє 
мене послано тебе шукати. Тяжка в тебе рана?
 
— Здається, добрячий удар по голові,— признався Більбо.— Та в мене шолом, і 
череп міцний. А проте я себе почуваю зле, і ноги наче солом'яні.
 
— Я віднесу тебе до табору в долину,— запевнив чоловік і легко взяв його на 
руки.
 
Чоловік ступав швидко і впевнено. Скоро він, поставив Більбо на землю перед 
наметом у Долі, а там стояв Гандальф із рукою на перев'язі. Навіть чарівник був 
поранений, і взагалі з усього війська мало хто лишився неушкоджений.
 
Побачивши Більбо, чарівник страшенно зрадів.
 
— Злоткінс!— вигукнув він.— Очам своїм не вірю! Живий після всього! Ти й не 
уявляєш, як я радий! Я вже й сам почав сумніватися, чи навіть твій талан пронесе 
тебе крізь це лихо. Жорстока була битва й трохи не скінчилася поразкою. Але всі 
ці розмови можуть почекати. Увійди!— закликав він поважнішим голосом.— Тебе 
ждуть.
 
І завів гобіта в намет.
 
— Ось, Торіне,— сказав він, увійшовши.— Я привів його.
 
В наметі на ложі лежав Торін Дубощит, весь ізранений, а його порубана кольчуга й 
пощерблена бойова сокира були кинуті на долівку. Коли Більбо став поруч нього, 
ватажок гномів звів на нього очі.
 
— Прощавай, добрий злодію,— мовив він.— Нині я йду в покої чекання, де сидітиму 
поруч моїх предків, аж поки оновиться світ. А що полишаю все золото й срібло, бо 
йду туди, де воно нічого не варте, то хочу розлучитися з тобою в дружбі й 
забрати назад прикрі слова, які сказав тобі при брамі.
 
Більбо опустився на коліно, сповнений скорботи.
 
— Прощавай, королю Самітної гори!— сказав він.— Жорстокий кінець у цієї пригоди, 
й не викупиться він і горою золота. А проте я радий, що ділив з тобою твої 
небезпеки,— це більше, ніж заслуговує гобіт із родини Злоткінсів.
 
— Ні!— заперечив Торін.— Ти й сам не знаєш, дитя затишного краю, скільки в тобі 
хорошого. Ти маєш мужність і мудрість, сплавлені в щасливій мірі. Якби всі 
цінували радість, пісню і добру їжу понад купи золота, світ був би веселіший. 
Але сумний цей світ чи веселий, а я мушу залишити його нині. Прощавай!
 
І тоді Більбо пішов собі й, закутавшись у ковдру, сів на самоті, і — хочете 
вірте, хочете ні — заплакав, і плакав доти, доки очі почервоніли й голос захрип. 
Малий гобіт мав добру душу.
 
Не скоро опісля спромігся він знову пожартувати...
 
— Добре ще,— сказав він нарешті сам собі,— що я хоч прийшов до тями вчасно. 
Хотів би я, щоб Торін зостався живий, але я радий, що ми з ним розлучилися 
добрими друзями. Ти, Більбо Злоткінсе, дурень, що заварив таку кашу з отим 
каменем! Однаково скоїлася битва, попри всі твої зусилля купити мир і спокій,— 
але навряд чи в тому є твоя вина.
 
Про все, що сталося після того, як його оглушило, Більбо довідався згодом. Але 
та розповідь сповнила його не так радістю, як скорботою. Вся пригода стомила 
його до краю. Душею і серцем він поривався вирушити додому. Одначе вирушити 
негайно не зміг, то я тим часом перекажу події.
 
Орли давно завважили гоблінські муштрування і приготування; хоч як ховалися 
поторочі, а не змогли приховати всі свої дії від зірких орлиних очей. Тож орли й 
собі згуртувалися у велике військо, яке очолив повелитель орлів з Імлистих гір. 
Зачувши здаля, що заходиться на битву, вони поспішили слідом за бурею і 
прилетіли дуже вчасно. Саме вони звільнили схили від гоблінів; частину поскидали 
в урвища, а частину їх, спантеличених і верескливих, погнали просто на мечі й 
списи їхніх ворогів. Скоро жодного гобліна не зосталося на Самітній горі, і люди 
й ельфи з обох країв долини змогли нарешті втрутитися в битву, що точилася в 
низині.
 
Але навіть укупі з орлами сили були все одно нерівні. Останньої години наспів 
сам Беорн — ніхто й не знав як і звідкіля. Прийшов сам-один і в ведмежій подобі; 
його переповнювала така лють, що, здавалося, він виріс до гігантських розмірів.
 
Рев його розлягався, мов били барабани й гули гармати. Вовків та гоблінів він 
змітав зі свого шляху, наче то були соломинки й пір'їнки. Напосівши з тилу, 
блискавично прорвав гоблінське кільце, всередині якого на невисокому округлому 
пагорбі скупчилися довкола своїх ватажків гноми. Тоді Беорн нахилився, підняв 
Торіна, що впав, пронизаний списами, й виніс його з гущі бою.
 
Він швидко повернувся, і гнів його подвоївся, так що ніхто не міг устояти проти 
нього й ніяка зброя начебто його не брала. Розметавши Болгову особисту охорону, 
він схопив самого Болга, гримнув ним об землю й розтоптав його. Тоді невимовний 
страх пойняв гоблінів, і вони сипонули врозтіч хто куди. Але з їхніх ворогів 
утому як рукою зняло — відродилася-бо надія на перемогу!— і вони кинулися 
переслідувати потвор по п'ятах. Мало який гоблін урятувався. Частина лихого 
війська потопилася в річці Бистрій, а тих, що втікали на південь чи на захід, 
переслідувачі загнали в болота обабіч Лісової річки. У тих болотах більшість 
утікачів і погинула, а хто все-таки виблукав на межі королівства лісових ельфів, 
того ельфи або вбивали, або заманювали на певну смерть у непрохідні темні нетрі 
Чорного лісу. Пісні твердили, що три чверті гоблінського воїнства погинуло того 
дня, і мир запанував у горах на багато років.
 
Ще до настання ночі була здобута цілковита перемога над гоблінами, але 
переслідування тривало й тоді, коли Більбо вернувся до табору; в долині були 
здебільшого самі тяжкопоранені.
 
— А де орли?— спитав він Гандальфа того вечора, залізши під кілька теплих ковдр.
 
— Декотрі переслідують ворога,— відповів чарівник,— але більшість полетіла назад 
до своїх гнізд. Вони не хотіли затримуватися тут і відлетіли на світанку. Даїн 
подарував їхньому ватажкові золоту корону й заприсягся у вічній з ним дружбі.
 
— Жаль. Тобто я хотів би знову їх побачити,— мовив Більбо сонливим голосом.— 
Може, я побачуся з ними, коли мандруватиму додому. А скоро можна буде вирушити?
 
— Як тільки ти побажаєш,— запевнив чарівник.
 
Насправді минуло кілька днів, перш ніж гобіт вирушив у зворотну путь. Друзі 
поховали Торіна глибоко під Самітною горою; Бард поклав йому на груди 
Гори-камінь.
 
— Тут хай він лежить, поки гора впаде!— сказав він.— Нехай Гори-камінь приносить 
щастя всім, хто житиме тут віднині!
 
На Торіновій могилі король ельфів поклав Оркріс-та — ельфійського меча, 
відібраного в Торіна, коли ватажок гномів був його полоненим. І в піснях 
співалося, що Оркріст завжди палав у пітьмі, коли наближався ворог, тож 
неможливо було зненацька опасти твердиню гномів. Володіння підземним палацом 
перейшло по праву до Даїна, сина Наїна,— він став королем Самітної гори, і з 
часом багато гномів звідусіль зібралося до його трону посеред стародавніх палат. 
Із дванадцятьох товаришів Торіна живими зосталося десять. Філі й Кілі полягли, 
захищаючи ватажка і щитом і тілом, бо ж він був старшим братом їхньої матері. 
Решта десятеро лишилися з Даїном, і Даїн справедливо розпорядився скарбом.
 
Звичайно, тепер не могло бути й мови, щоб ділити скарб так, як було задумано 
спочатку: поміж Баліном, Дваліном, Дорі, Норі, Орі, Оїном, Глоїном, Біфуром, 
Бофуром і Бомбуром — чи й Більбо. А проте Даїн дав Бардові чотирнадцяту частку 
всього золота й срібла, обробленого й необробленого, сказавши:
 
— Я хочу дотриматися обіцянки, яку дав небіжчик,— адже Гори-камінь належить 
тепер йому.
 
Навіть чотирнадцята частка була неймовірним багатством, яке багатьом смертним 
королям і не снилося. Чимало того золота Бард відіслав голові Озерного міста й 
щедро винагородив своїх соратників і друзів. Лісовому королю він подарував 
смарагди Гіріона — найулюбленіші свої самоцвіти, які, окрім золота й срібла, дав 
йому Даїн.
 
А Злоткінсові Бард сказав:
 
— Це багатство настільки твоє, як і моє, хоча колишні угоди не мають чинності 
нині, адже право на нього мають усі, хто його здобував і захищав. А проте, хоч 
ти й сам відмовлявся від усієї своєї частки, я не хотів би, щоб справдилися 
Торінові слова, за якими він пошкодував: що ми тобі дамо мало. Я хотів би 
обдарувати тебе щедріше, ніж будь-кого іншого.
 
— Це дуже люб'язно з твого боку,— мовив Більбо.— Але у мене ніби гора з пліч 
звалилася, коли я відмовився від тієї частки. Не уявляю, як би я приставив увесь 
той скарб до себе додому, не спричиняючи ним по дорозі скрізь війну і 
насильство. І вже й не знаю, що я з ним робив би вдома. Я певен, що в твоїх 
руках він принесе більше користі. 
 
Зрештою він погодився узяти лише дві невеличкі скриньки — одну, повну срібла, а 
другу із золотом,— саме стільки, скільки міг піднести один дужий поні.
 
— Цього мені буде більш ніж досить,— аби я дав йому раду,— сказав гобіт.
 
Нарешті настав час прощання з друзями.
 
— Прощавай, Баліне!— мовив Більбо.— Прощавай, Дваліне! Прощавайте і ви, Дорі, 
Норі, Орі, Оїне, Глоїне, Біфуре, Бофуре й Бомбуре! Хай ваші бороди ніколи не 
стануть ріденькі!— І, повернувшись до Самітної гори, додав:— Прощавай, Торіне 
Дубощите! Прощавайте, Філі й Кілі! Хай пам'ять про вас ніколи не зів'яне!
 
Тоді гноми, постававши перед своєю брамою, вклонилися низенько, але слова 
застрягли їм у горлянках.
 
— Прощавай! І щасливої мандрівки, де б ти не мандрував!— спромігся нарешті Балін 
на напутнє слово.— Завітай до нас, коли ми знову прикрасимо наші зали й палати, 
і ми на твою честь улаштуємо чудовий бенкет!
 
— І ви, коли йтимете повз мій дім,— сказав Більбо,— не топчіться на порозі, 
заходьте зразу! Чай о четвертій, але я радий кожному з вас в будь-який час!
 
І, відвернувшись, пішов геть.
 
Військо ельфів рушило у зворотну путь. Хоч і сумно було, що порідшали їхні лави, 
та вцілілі воїни-ельфи раділи, що віднині надовго веселіший стане північний 
світ. Дракон згинув, гобліни були розбиті — й гожі створіння мріяли про майбутню 
радісну весну.
 
Гандальф і гобіт їхали позад лісового короля, а поруч них великими кроками йшов 
Беорн, знов у людській подобі,— велетень сміявся і голосно співав пісень. Так 
вони й підійшли до Чорного лісу, північніше від того місця, де з лісу вибігала 
Лісова річка. Тут усі зупинилися, бо чарівник із Більбо не хотіли входити в ліс, 
хоч як король запрошував їх погостювати в його палаці. Вони намірялися їхати все 
попід узліссям, а тоді — навколо північного краю лісу, пусткою, що лежала між 
ним і підгір'ями Сивих гір. Перед ними лежала довга, безвідрадна дорога, але 
нині, коли гобліни були приборкані, вона здавалася безпечнішою за жахливі стежки 
під чорними деревами. До того ж Беорн теж ішов з ними.
 
— Прощавай, королю ельфів!— сказав Гандальф.— Хай тобі весело живеться серед 
зеленого листу, поки світ іще молодий. І нехай завжди веселі будуть твої 
підданці!
 
— Прощавай, Гандальфе!— мовив король.— Щоб ти завжди з'являвся там, де тебе 
найдужче потребують і найменше сподіваються! Що частіше ти гостюватимеш у моїм 
палаці, то більше буде мені радості!
 
— А я прошу тебе, королю,— затинаючись і переступаючи з ноги на ногу, сказав 
Більбо,— прийняти цей подарунок!
 
І простяг намисто із срібла й перлин.
 
— Чим же, о гобіте, заслужив я на цей подарунок?— спитав король.
 
— Ну, знаєте, я думав,— ніяково провадив Більбо,— що, гм, треба б якось 
віддячити за вашу, гм, гостинність. Тобто я хотів сказати, що й злодії мають 
свою гідність. Я випив чимало твого вина і з'їв багато твого хліба.
 
— Я прийму твій подарунок, о Більбо Славний! — урочисто мовив король.— І я 
оголошую тебе другом ельфів і благословенним. Хай твоя тінь ніколи не стане 
коротша (а то красти буде надто легко)! Прощавай!
 
Тут ельфи повернули до лісу, а Більбо — на свою довгу зворотну дорогу.
 
Скільки ще зазнав він випробувань і пригод, поки добувся додому! Дикий край був 
таки дикий, і, крім гоблінів, там водилося ще багато всяких лихих створінь. Але 
з гобітом були тепер он які два провідники й охоронці: чарівник — до самого 
дому, та Беорн — більшу частину дороги! Тож йому жодного разу не загрожувала 
велика небезпека. Так чи так, а до середини зими Гандальф і Злоткінс, обігнувши 
півлісу, опинилися перед дверима Беорнового дому. Тут вони трохи й підзимували. 
Якраз у всьому краї весело зустрічали Новий рік, і люди з усіх усюд плавом 
пливли до Беорна — він запрошував усіх. В Імлистих горах гоблінів зосталося 
мало, та й ті, нажахані, ховалися по найглибших норах. Вовків-уоргів зовсім не 
стало в лісах, і люди ходили скрізь без страху. Беорн, заживши великої шани в 
краї, став згодом правити всіма просторими землями, що лежали між Імлистими 
горами й Чорним лісом. І, як твердять легенди, його нащадки в багатьох наступних 
поколіннях зберігали здатність прибирати ведмежу подобу; декотрі з них були 
похмурі й лихі на вдачу, та більшість — душею схожі на Беорна, хоч, може, не 
такі великі й дужі. За їхніх часів останніх гоблінів вигнано з Імлистих гір, і 
запанував цілковитий мир і спокій за межею Дикого краю.
 
Настала весна — така погожа, лагідна й сонячна, коли Більбо й Гандальф 
розпрощалися нарешті з Беорном. Хоч як тужив гобіт за рідною домівкою, а Беорнів 
дім покидав з жалем, бо ж квіти в господаревім садочку квітували незгірш, ніж у 
розповні літа.
 
Довга була їхня дорога, поки вийшли на той самий перевал, де минулого разу їх 
спопали гобліни. Але якраз був ясний ранок, і, озирнувшись назад, чарівник і 
гобіт побачили біле сонце, що заливало сяйвом широкі простори. Вдалині синів 
Чорний ліс, але навіть нині, навесні, узлісся його було темно-зелене. А ще далі, 
куди ледь сягав зір, видніла Самітна гора. Блідо блищав на її вершині ще не 
розталий сніг.
 
— Отак приходить сніг після вогню, і навіть драконам настає кінець!— вирік 
Більбо й повернувся спиною до своєї великої пригоди. Туківська половинка в ньому 
дуже вже натомилася, зате злоткінсівська дужчала щодень.— Єдиного хочу: 
опинитися в своєму кріслі!
 
 
 
 
Розділ дев'ятнадцятий
 
ОСТАННІ МИЛІ
 
Було перше травня, коли двоє подорожніх досягли нарешті долини Рівенделл, де 
стояв Останній (чи то Перший?) затишний дім. І цього разу вечоріло, коненята 
були зморені, особливо те, що везло поклажу, та й чарівник із гобітом жадали 
спочинку. З'їжджаючи вниз крутою стежкою, Більбо почув, як ельфи співають поміж 
дерев, от ніби співали безперестанку, відколи він вирушив звідсіля. Як тільки 
вершники поїхали через долішні галявинки, довкола них залунала пісня, дуже схожа 
на ту, що її вони чули майже рік тому. Слова були десь такі:
 
 
 
 
Дракон вгамувався,
 
Вже кості він склав,—
 
І панцер розпався,
 
І гнів одбуяв!
 
 
Поржавіє криця, 
 
І трон упаде, 
 
І сила відсниться,
 
І скарб відійде. 
 
Трава зеленіє 
 
І листя дерев, 
 
І річка леліє
 
Й виспівує ельф:
 
Тра-ля! Тра-ля-лину!
 
Вертайте в долину!
 
 
Бо зірка ясніша
 
За всякий рубін,
 
Бо місяць біліший
 
За срібло скарбів;
 
Миліший-бо промінь
 
 
Затишних багать,
 
Ніж золото гномів,—
 
То нащо блукать?
 
Тра-ля! Тра-ля-лину!
 
Вертайте в долину.
 
 
Куди проти нічки
 
Йдете навпрошки?
 
Шумить собі річка,
 
Вже сяють зірки!
 
Дороги нерівні
 
І повні страхіть.
 
Тут ельфи, ельфівни
 
Вас раді зустріть
 
 
Із “Тра-ля-ля-лину”.
 
Вертайте в долину!
 
Тра-ля-ля-лину,
 
Фа-ля-ля-лину,
 
Фа-ля!
 
 
 
 
Тоді ельфи Рівенделлу повиходили на стежку і, привітавши чарівника з гобітом, 
провели їх до Елрондового дому. Там їх зустріли дуже тепло, і чимало цікавих вух 
бажало того вечора почути оповідь про їхні пригоди. Розповідав Гандальф, тому що 
Більбо принишк і став сонливий. Більшу частину оповіді він знав, бо сам був там 
дійовою особою, і чимало тих подій переповів Гандальфові по дорозі та в 
Беорновім домі. Але час від часу Більбо розплющував одне око й дослухався — коли 
чарівник розповідав щось таке, чого він іще не знав.
 
Таким чином гобіт довідався, куди їздив Гандальф,— почув, як чарівник розповідав 
про це Елрондові. З'ясувалося, що Гандальф був на великій раді білих чарівників, 
майстрів чарівного знання і доброчинної магії, і вони нарешті прогнали 
Некромансера з його твердині на півдні Чорного лісу.
 
— Небагато мине часу,— казав Гандальф,— і Чорний ліс посвітлішає, очистившись 
від тої нечисті. На довгі віки північний світ позбувся жахливого чаклуна. Шкода 
тільки, що ми не змогли прогнати його взагалі зі світу!
 
— Це було б і справді добре,— погодився Елронд,— та боюся, що цього не станеться 
ні в наш вік, ні в багато пізніших віків.
 
Коли скінчилася оповідь про велику пригоду, почалися інші оповіді, інші історії: 
і про давні події, і про нові з'явиська, і про те, чого ніколи й не бувало,— аж 
поки гобітова голівонька впала йому на груди й він солодко захропів у куточку.
 
Прокинувся Більбо в білій постелі; у відчинене вікно сяяв місяць. А під 
самісіньким вікном, на березі річки, дзвінкими, чистими голосами співали ельфи.
 
 
 
 
Нумо, веселої всі заспіваймо!
 
Вітрику! В трави лягай-но негайно!
 
Зорі цвітуть, розквітає вже й місяць,
 
Вежі нічної віконця вже світять.
 
 
Нумо, таночку веселого підемо
 
Легко над травами, легко над квітами!
 
Річка сріблиться, тіні мигочуть,
 
Весело в травні ельфи регочуть.
 
 
Нумо тихішої — в соньки вгорнім його!
 
В дрімки вгорнімо і в дрімках лишім його!
 
Спить мандрівник. Будь, подушко, м'якою!
 
Люлі! О вербо, замри над рікою!
 
Сосно! До ранку мовчи, не зітхай.
 
Місяцю, щезни! Спить він нехай.
 
Цитьте ви, клени, дуби, ясени!
 
Річенько, цить! До світанку засни!
 
 
 
 
— Гей, веселе плем'я!— гукнув Більбо, виглядаючи у вікно.— Котра година за 
місяцем? Своєю колисковою ви б і п'яного гобліна розбудили! І все ж я вам дякую. 

 
— А ти своїм хропінням розбудив би і кам'яного дракона — і все ж ми тобі 
дякуємо!— сміючись, відповіли ельфи.— Скоро світанок, а ти спиш від самого 
вечора. Назавтра ти, може, й вилікуєшся від утоми. 
 
— Невеличкий сон в Елрондовім домі — це великі ліки!— заявив гобіт.— Але тих 
ліків я хотів би прийняти якнайбільше. Ще раз на добраніч, милі друзі!
 
І, знову залізши в постіль, проспав до пізнього ранку.
 
Втома й справді скоро покинула його в тім домі. З раннього ранку й до пізнього 
вечора він жартував і танцював з ельфами Рівенделлу. Але нині навіть такий 
чудовий куточок не міг затримати його надовго, бо всякчас він думав про свою 
домівку. Отож через тиждень він попрощався з Елрондом, давши йому такі невеличкі 
подаруночки, які господар згоден був прийняти, і разом з Гандальфом рушив далі.
 
Тільки виїхали з долини, як небо попереду на заході потьмяніло й вітер з дощем 
ударили їм в обличчя.
 
— Веселенький мені травень!— вигукнув Більбо.— Але ми повернулися спиною до 
пригод і легенд, бо вертаємося додому. Цей дощ начебто вже смакує домівкою.
 
— Дорога ще далека,— зауважив Гандальф.
 
— Але це остання дорога,— відказав Більбо.
 
Доїхали до річки, що позначала межу Дикого краю, і до броду під крутим берегом, 
про який ви, мабуть, пам'ятаєте. Річка стала повновода — від талої весняної води 
та від цілоденного дощу, але якось переправилися і, дарма що вже поночіло, 
поїхали вперед, не зупиняючись, бо це ж були останні милі їхньої мандрівки. А 
зворотна мандрівка нині дуже скидалася на ту, торішню, хіба що товариства було 
менше й менше балачки; а ще ж цього разу не було ніяких тролів. На кожному 
закруті дороги Більбо пригадував, що вони робили та що казали рік тому (йому ж 
видавалося, ніби минуло цілих десять років); тож, звісно, він швидко впізнав 
місце, де їхній поні був упав у річку, а вони звернули вбік і вскочили в 
препогану пригоду з Томом, Бертом і Вільямом.
 
Недалеко від дороги чарівник із гобітом відкопали тролівське золото — воно так і 
лежало, ніким не знайдене й неторкане, де його зарито.
 
— Мені того, що маю, стане, поки мого віку,— сказав Більбо чарівникові.— А це, 
Гандальфе, краще ви заберіть собі. Гадаю, ви знайдете йому добрий вжиток.
 
— Авжеж, знайду!—погодився чарівник.— Але ми це золото поділимо, і поділимо 
порівну. Може статися, в тебе виникнуть такі потреби, яких ти й не сподівався.
 
Отож вони пересипали золото в мішки й повантажили на поні, яким це зовсім не 
сподобалося. Тепер вони верстали путь не так швидко, адже здебільшого мусили йти 
пішки. Але довкола буяла зелень, і так приємно було йти по травиці! Більбо лише 
втирав обличчя червоним шовковим носовичком (не своїм власним, бо всі десь 
погубилися, а позиченим у Елронда),— прийшов уже червень, приніс жарке літо.
 
Але, як усе на світі має свій кінець, навіть оця історія, так настав нарешті й 
той день, коли перед двома подорожніми відкрилася місцевість, де Більбо 
народився і виріс, де знав кожне дерево, кожен закрут як свої п'ять пальців. 
Вийшовши на узвишшя, звідки завидніла віддалік його рідна Гора, гобіт 
несподівано став і проказав:
 
 
 
 
Дороги біжать, звиваються
 
 
Між гір і поміж борів,
 
По норах, що день їх лякається,
 
 
По ріках, що не знайдуть морів;
 
Біжать у полях засніжених,
 
 
Між квітів спішать вони,
 
По травах, по водах збрижених
 
 
Все далі — до далини...
 
 
Дороги летять, ширяючи,—
 
 
Під хмари веде верста...
 
Та хто їх сходив, блукаючи,
 
 
Додому все ж поверта. 
 
Ті очі, що битви бачили
 
 
І жах у підземній млі, 
 
Дивляться знов, заплакані,
 
 
На стежку в рідній землі.
 
 
Гандальф зиркнув на нього.
 
 
 
— Дорогий мій Більбо!— сказав чарівник.— Щось та сталося з тобою! Ти вже не той 
гобіт, яким був колись.
 
І тоді вони перейшли місток, проминули водяний млин над річкою і так прибули під 
самісінькі гобітові двері.
 
— Леле! Що тут діється?— скрикнув Більбо.
 
А діялася перед його домом велика метушня: біля дверей стовбичило повно всякого 
народу, поважного й неповажного, і чимало входило й виходило — не витираючи 
навіть ніг об мату, як зауважив Більбо з досадою.
 
Він здивувався, ну, а юрба здивувалася удвічі дужче. Більбо, як з'ясувалося, 
саме втрапив на аукціон — прилюдний розпродаж його власного майна! На воротях 
висіло велике оголошення чорними й червоними літерами, звіщаючи, що двадцять 
другого червня панове Греб, Греб і Вклунокс розпродаватимуть з аукціону майно 
покійного Більбо Злоткінса із Золотого кутка під Горою, Гобітон. Початок 
розпродажу рівно о десятій годині... А вже був майже час підобідку й речі 
здебільшого продані — що за безцінь, а що й задарма, як то звичайно буває на 
аукціонах. Злоткінсові двоюрідні родичі Торбіли-Злоткінси якраз міряли його 
кімнати, щоб прикинути, чи добре там стануть їхні меблі. Одне слово, Більбо мали 
за “гаданого небіжчика”, і не всі, хто так гадав, раділи, що та гадка 
спростувалася.
 
Повернення пана Більбо Злоткінса сколихнуло всю округу: і під, і за Горою, і за 
Водицею. Хвилювання і дивування аж ніяк не вляглося за тиждень. А тяганина із 
законом затяглася на роки. Минуло таки чимало часу, поки пана Злоткінса знову 
визнали за живого. Тих, що особливо вигідно купили речі на тому розпродажі, 
довелося дуже довго умовляти, і зрештою, аби не марнувати часу, Більбо мусив 
викупити чимало своїх власних меблів. Багато його срібних ложок таємниче зникли 
і так ніколи й не знайшлися. Сам Більбо підозрював, що тут не обійшлося без 
Торбілів-Злоткінсів. Ті зі свого боку вперто не визнавали, що той Більбо, який 
повернувся, і є справжній Більбо Злоткінс, і відтоді й довіку перестали з ним 
розмовляти. Адже вони так хотіли жити в його милій гобітівській норі! А втім, 
Більбо відчув, що втратив більше, ніж кілька срібних ложок,— він утратив своє 
добре ім'я. Це правда, що він назавжди лишився другом ельфів і тішився повагою 
гномів, чарівників і всякого такого люду, що часто проходив гобітівським краєм,— 
але серед сусідів перестав бути шанованим. Усі гобіти в окрузі мали його за 
“чудного” — окрім небожів і небог із туківського боку, хоч і їм старші не дуже 
дозволяли з ним дружити.
 
Соромно мені за Більбо, та мушу сказати, що він на те не зважав. Був собі 
задоволений, і спів чайника на вогні здавався йому відтоді куди мелодійніший, 
ніж колись, за спокійних часів, до Несподіваних Гостей. Меча свого він почепив 
над поличкою каміна. Обладунок виставив на особливому стоячку в передпокої, де 
він довго красувався, поки господар передав його в гобітонський музей. Майже все 
своє золото-срібло він розтратив на подарунки (корисні й незвичайні), чим, до 
певної міри, й пояснюється приязнь небожів і небог до свого дядечка. Чарівного 
перстеника пан Злоткінс тримав у великій таємниці, надягаю-чи його хіба тоді, 
коли приходили неприємні відвідувачі.
 
Він почав писати вірші й ходити в гості до ельфів; і дарма що не один 
сусіда-гобіт хитав головою і торкався пальцем до лоба, приказуючи: “Бідолаїшний 
старий Злоткінс!”— і дарма що мало хто вірив усім його розповідям,— Більбо жив 
собі дуже щасливо до кінця своїх днів, яких йому випало напрочуд багато. 
 
Одного осіннього вечора, кілька років опісля, Більбо сидів у кабінеті й 
записував свої спогади (він хотів їх назвати “Мандрівка за Імлисті гори або 
Відпустка одного гобіта”), коли задзеленчав дзвоник при дверях. На порозі стояв 
Гандальф із якимсь гномом, а той гном насправді був Балін.
 
— Заходьте! Заходьте!— запросив Більбо, і скоро гості вже сиділи в кріслах біля 
вогнища. Балін помітив, що камізелька пана Злоткінса стала просторіша, й гудзики 
на ній були із щирого золота, а Більбо помітив, що Балінова борода подовшала на 
якийсь вершок, а прикрашений самоцвітами пояс був по-справжньому розкішний.
 
Звісно, розмова зайшла про пережиті спільні пригоди, і гобіт запитав, що нового 
в околицях Самітної гори. Справи там начебто були зовсім непогані. Бард 
відбудував місто Діл, і люди поприходили до нього від Довгого озера, із заходу і 
з півдня. Від колишньої пустки не зосталося й сліду; оброблена земля давала 
багаті врожаї; весна приносила квітування і пташині пісні, а осінь — стиглі 
плоди та веселощі. Озерне місто було побудоване заново і процвітало більше, ніж 
будь-коли, й чимало всякого товару йшло вгору і вниз по річці Бистрій, а поміж 
ельфами, гномами й людьми запанувала міцна дружба.
 
Голову Озерного міста спіткав лихий кінець. Бард послав йому багато золота на 
допомогу озерянам, але, бувши тієї породи, що легко підхоплює драконову хворобу, 
голова запалав пристрастю до скарбу; з більшою частиною того золота він утік і, 
покинутий своїми прибічниками, помер з голоду серед скель.
 
— Новий голова мудрий,— провадив Балін,— і його дуже шанують, адже саме йому 
завдячує місто своє нинішнє процвітання. Люди складають пісні, в яких 
співається, що в його дні потекли золоті річки.
 
— Отже, так чи так, а пророцтва давніх пісень виявилися правдивими!— зауважив 
Більбо.
 
— Авжеж!— підтвердив Гандальф.— А чого б їм було й не справдитися? Ти ж не 
перестанеш вірити в пророцтва тільки тому, що сам допоміг їм здійснитися? І чи 
не думаєш ти, що тільки своїм таланом ти вирятовувався з усіх твоїх пригод і 
тільки заради свого власного добра? Ти просто чудовий гобіт, пане Злоткінс, і я 
тебе дуже люблю, але, зрештою, ти — лишень маленький чоловічок у великому світі!
 
— То й слава небу!— сказав Більбо, сміючись, і подав чарівникові посудину з 
тютюном.