ГОБІТ, або Мандрівка За Імлисті Гори
 
 
Розділ шостий
 
З ВОГНЮ ТА В ПОЛУМ'Я
 
Більбо втік від гоблінів, але не знав, де опинився. Він позбувся каптура, плаща, 
харчів, свого коника, гудзиків і друзів. Брів він усе далі й далі, поки сонце 
почало хилитися до заходу — за гори, їхні тіні простяглися через стежку, і гобіт 
озирнувся. Тоді подивився вперед і побачив перед себе лише низькі кряжі, схили 
яких скочувалися до низин і рівнин, що проглядали між гілля дерев.
 
— О небо!— вигукнув він.— Здається, я вийшов з другого боку Імлистих гір, на 
самісінький край загірних земель! Де ж, о де поділися Гандальф і всі гноми? Ох, 
як би я хотів, щоб вони тільки не були досі там, в лабетах у гоблінів!
 
Та він усе брів, не зупиняючись; перейшов ту високогірну долинку й почав 
спускатися схилом,— і весь цей час у ньому зріла одна дуже тривожна думка. Чи не 
повинен він, маючи тепер чарівного персня, вернутися назад у ті 
страшні-престрашні тунелі й розшукати своїх друзів? Він якраз вирішив, що це 
його обов'язок, що він мусить вернутися назад (і вельми нещасним почувся при 
цьому), коли до його слуху долинули якісь голоси.
 
Став, прислухався. Голоси начебто не гоблінів — тож покрадьки рушив далі. 
Ліворуч над кам'янистою стежкою, що гадючкою повзла вниз, височіла скельна 
стіна; праворуч відкривався положистий схил, і там, нижче рівня стежки, рясніли 
видолинки, прикриті кущами й низькорослими деревцями. В одному з таких 
видолинків і гомоніли якісь невідомі.
 
Він підкрався ближче й раптом побачив: з-поміж двох валунів виглядав голова в 
червоному каптурі. Це був Балін на чатах. Гобіт трохи не заплескав у долоньки й 
не закричав на радощах, але стримався. Боячись наскочити на щось несподіване й 
неприємне, він не зняв персня і тепер бачив, що Балін дивиться просто крізь 
нього і його не помічав. “Ось я з ними пожартую”,— подумав він, заповзаючи в 
навислі над видолинком кущі. А там Гандальф саме сперечався з гномами. Вони 
обговорювали все, що з ними сталося в тунелях, і намагалися вирішити, що діяти 
далі. Гноми бурчали, а Гандальф казав, що вони ніяк не можуть подорожувати далі, 
лишивши Злоткінса в руках у гоблінів, не спробувавши з'ясувати, живий гобіт чи 
мертвий, не спробувавши вирятувати його.
 
— Зрештою, він мій друг,— казав чарівник,— і непоганий малюк. Я почуваю себе 
відповідальним за нього. Ох, якби ж ви не загубили його в тунелях!
 
А гноми не могли взяти втямки, навіщо взагалі було запрошувати Злоткінса з 
собою, чого той не тримався друзів та не біг за ними й чому чарівник не вибрав 
когось кмітливішого.
 
— Досі він завдавав більше клопоту, ніж користі приносив,— заявив один.— Якщо 
нам треба зараз вертатися назад у ті осоружні тунелі, аби його там розшукати, то 
хай йому всячина, ось що я скажу!
 
— Я взяв його з собою, а я не беру того, що мені без пуття,— сердито відказав 
Гандальф.— Або ж ви допоможете розшукати Злоткінса, або я піду від вас, і ви 
тут, як хочете, так і виплутуйтеся з біди. Аби ми тільки розшукали його, ви б 
мені ще не раз подякували, поки все це скінчиться. І як це ти, Дорі, покинув 
його, навіщо тільки ти це зробив?
 
— І ви б його покинули, і ви б його впустили,— виправдувався Дорі,— якби 
несподівано в пітьмі гоблін схопив вас іззаду за ноги, та перечепив вас, та ще й 
стукнув у спину!
 
— То чого ти його знов не посадив на плечі?
 
— Матінко рідна! Ви ще питаєте? Гобліни билися й кусалися в тій пітьмі, всі 
через когось перечіпались і били один одного! Ви самі трохи голови мені не зняли 
своїм Гламдрінгом, а Торін штрикав на всі боки Оркрістом. Несподівано ви зробили 
один із тих ваших сліпучих спалахів, і ми побачили, як гобліни з вереском біжать 
назад. Ви крикнули: “Всі за мною!”— і всі мусили бігти за вами. Думалося, всі 
побігли. Ніколи було рахувати, ви ж самі добре знаєте, поки ми прорвалися крізь 
варту, вибігли через нижні двері й скотилися сюди. І немає тепер з нами 
Викрадача, хай йому абищо!
 
— А Викрадач тут! — сказав Більбо, знявши персня і ступивши в середину кола.
 
Леле, як вони попідскакували! А тоді закричали від подиву та радощів. Гандальф 
був вражений, як і всі гноми, та, мабуть, зрадів дужче за них усіх. Він покликав 
Баліна й сказав тому, що думає про вартового, який пропускає інших без 
попередження отак просто до гурту. Що й казати, після цього гноми стали куди 
більше поважати гобіта. Коли досі вони ще сумнівалися, чи той справді такий 
першорядний Викрадач, як твердить Гандальф, то тепер усі їхні сумніви 
розвіялися. З усіх гномів Балін був найдужче спантеличений; та всі 
погоджувалися, що гобіт утнув таки вельми хитру штуку.
 
їхня похвала так потішила Більбо, що він лише, посміявся в душі, а про персня не 
сказав анічогісінько. Коли ж його спитали, як він це зробив, сказав лише:
 
— О, просто підкрався — ну, самі знаєте,— обережненько, тихенько.
 
— Ну, то це перший раз таке сталося у мене,— бо досі в моє чатування і миша не 
могла обережненько, тихенько проповзти під самим моїм носом, щоб я її не 
помітив,— заявив Балін.— І я зніму перед вами свого каптура.
 
І зробив це з поклоном:
 
— Балін до ваших послуг.
 
— Ваш слуга Більбо Злоткінс,— відповів гобіт.
 
Тут усі захотіли почути про всі його пригоди, відколи вони його загубили. І 
гобіт сів на землю й розповів їм усе — окрім того, як знайшов персня. (“Розкажу 
потім, не зараз”,— подумав.) Особливо гномів зацікавила гра в загадки, і всі 
здригнулися співчутливо, коли він змалював їм Гам-гама.
 
— А коли він усівся біля мене, я вже не міг придумати ніякої загадки,— 
розповідав Більбо,— і я спитав: “Що у мене в кишені?” І він не вгадав за три 
рази. Тоді я сказав: “Пам'ятаєш свою обіцянку? Іди й покажи мені вихід звідси!” 
Та він кинувся до мене, щоб мене з'їсти, а я — навтікача, але перечепився через 
виступ і впав, а він проминув мене в темряві. Тоді тихенько пішов за ним і 
почув, що він розмовляє сам з собою. На його думку, я знав, де вихід із 
підземелля, і він вирішив, що знайде мене там. Тоді сів перед отвором так, що я 
не міг його минути. Тоді я його перескочив і так від нього врятувався, а потім 
поспішив до брами.
 
— А сторожа? — спитали гноми.— Хіба там не було сторожі?
 
— Ого! Там тієї сторожі було повно, та я втік від них. Але застряг у дверях — 
вони були тільки трішки прочинені — й погубив там стільки гудзиків,— мовив 
гобіт, сумовито дивлячись на свою подерту одежину.— Але я таки протиснувся У 
двері — і ось я тут.
 
Коли він розповів про те, як утік від сторожі та протиснувся у двері,— так ніби 
то не було надто тяжко чи небезпечно,— гноми дивилися на гобіта вже зовсім 
іншими очима: вони його поважали.
 
— А що я вам казав? — засміявся Гандальф.— Золотко Злоткінс вартий більшого, ніж 
вам здається.
 
І, сказавши так, подивився на гобіта чудним поглядом з-під кущистих брів, аж той 
подумав, чи не відгадав чарівник ту частину розповіді, яку він замовчав.
 
Потім Більбо почав розпитувати Гандальфа: адже він не чув того, що чарівник 
розповів гномам. Йому цікаво було знати, як їх усіх розшукав чарівник і як їм 
велося до останньої миті.
 
Чарівник, сказати правду, був зовсім не від того, щоб ще раз переповісти свої 
подвиги. Тож він сказав гобітові, що вони з Елрондом, звичайно, добре знали про 
лихих гоблінів у цій частині гір. Але раніше їхня головна брама була на іншому 
перевалі, який легше було долати, і там гобліни часто хапали мандрівників, 
котрим траплялося заночувати біля входу в їхні володіння. Напевно, ходити через 
той перевал перестали, і гобліни, мабуть, відкрили свій новий вхід на вершині 
того перевалу, через який ішли гноми, — і то зовсім недавно відкрили, бо ж досі 
цей перевал був цілком безпечний.
 
— Треба буде мені якось пошукати більш-менш порядного велетня, котрий би завалив 
камінням той їхній вихід,— сказав Гандальф,— а то скоро зовсім неможливо стане 
ходити через ці гори.
 
Почувши гобітів зойк, Гандальф одразу зрозумів, що скоїлося. Вбивши спалахом тих 
гоблінів, що кинулися його схопити, він проскочив у щілину в дверях, перш ніж 
вони зачинилися. Слідом за погоничами й бранцями він пройшов аж до того місця, 
де починалась велика зала; там він присів і витворив найкращий чарівний 
фейєрверк, який можна було зробити в тих сутінках. 
 
— Ризиковане то було діло,— зауважив він.— Усе висіло на волосині! 
 
Але ж хто не знав, що Гандальф — великий майстер світляної та вогняної магії 
(навіть Більбо не забув, якщо ви пригадуєте, тих чарівних фейєрверків на 
купальські бенкети старого Тука)! Решта всім нам відома — окрім того хіба, що 
Гандальф добре знав про запасну браму, як він її називав,— ті нижні двері, де 
Більбо розгубив свої гудзики. Насправді про нижні двері знали всі, хто бував у 
цій частині гір; але в тих ходах-переходах таки треба було чарівницької голови, 
щоб вивести всіх де слід.
 
— Ту браму вони зробили ще хтозна-коли,— пояснив він,— почасти як запасний 
вихід, коли треба порятуватися від небезпеки, і почасти як вихід у землі, що 
лежать по той бік гір. Гобліни досі ночами роблять набіги на східні землі, 
завдаючи їм великої шкоди. Запасну браму вони завжди охороняють, і нікому ще не 
вдавалося її закидати. Після цієї пригоди поторочі подвоять сторожу,— засміявся 
він.
 
Усі теж засміялися. Хоч і втратили багато, зате ж вони вбили Великого Гобліна і 
ще багатьох почвар і всі врятувалися,— тож, можна сказати, вийшли з халепи 
звитяжцями. Але чарівник нагадав їм, що небезпека ще не минула.
 
— Ми трохи відпочили, тож рушаймо хутчій,— сказав він.— Коли споночіє, сотні їх 
вирядяться за нами навздогін; а вже довшають тіні. Після того, як ми пройдемо, 
гобліни ще багато годин чутимуть наші сліди. До сутінків нам треба пройти чимало 
миль. Якщо не зіпсується погода, нам трохи посвітить місяць, і це добре. Не те, 
що поторочі не люблять місяця, чи що,— просто нам легше буде знаходити дорогу.
 
— Саме так! — відповів він на ще деякі гобітові запитання.— В тих гоблінських 
тунелях ти загубив лік часу. Сьогодні четвер, а нас захопили в полон у понеділок 
вночі або у вівторок на світанку. Ми пройшли багато-багато миль, пройшли попід 
найвищими горами і вигулькнули тепер з другого боку Імлистих гір — ніби 
навпростець. Але ми перебуваємо не там, куди нас мала вивести дорога через наш 
перевал; ми надто збочили на північ, і попереду в нас важка дорога. А ми ще досі 
в горах. Рушаймо!
 
— Я помираю з голоду,— простогнав Більбо, який раптом збагнув, що це ж він не їв 
з поза-позавчорашнього вечора.
 
Отаке знести гобітові! Ви тільки уявіть. Шлунок був у нього 
порожній-порожнісінький, і тепер, коли минулося хвилювання, тремтіли ноги.
 
— Нічим не можу зарадити,— відказав Гандальф.— Хіба що піди назад, коли хочеш, і 
гарненько попроси гоблінів, щоб віддали твого поні з поклажею.
 
— Ні, красно дякую!
 
— Ну, тоді нам просто слід міцніше затягти пояси й чимчикувати далі — або ж із 
нас самих зроблять вечерю, і це буде куди гірше, ніж коли ми не повечеряємо 
сьогодні. 
 
Дорогою Більбо все роззирався обабіч, чи не трапиться щось їстівне. Та ожина 
досі ще тільки цвіла, і, звісно ж, тут не було ніяких горіхів, навіть глоду не 
було. Він пожував трохи щавлю та напився з гірського потічка, що перетинав 
стежку. З'їв ще три сунички, що їх знайшов на березі потічка, але наїдку з того 
було небагато. 
 
Вони все йшли і йшли. Кам'янистої стежки не стало. Кущі, висока трава поміж 
валунами, випасені кролями зелені галявинки, чебрець, шавлія, майоран, жовті 
гірські троянди — все це зникло, і мандрівники опинилися на вершині широкого й 
крутого схилу, всіяного камінням,— рештками кам'яної лавини. Почали спускатися 
тим схилом, і з-під ніг покотилися дрібні камінчики, поповзла всяка потеруха; 
скоро вже більші шматки битого каменю поторохтіли вниз, зрушуючи інші камінці, 
змушуючи все те сунутись і котитись; далі зрушилися справжні брили, і поскакали, 
гупаючи та здіймаючи пилюку. Незабаром чи не увесь схил вище й нижче від наших 
подорожан поповз і заворушився, і всі вони, збившись докупи, їхали вниз посеред 
жахливої мішанини брил і каменів, що сунулись, гуркотіли, розбивалися в друзки. 
 
Врятували їх дерева на дні долини. Вони “наїхали” на край соснового бору, що 
здирався на узвишшя, а в долинах ген-ген далі темніли густіші ліси. Хто 
зачепився за стовбур і, вхопившись за нижню гілляку, підтягнувся і виліз на неї, 
а хто (як-от малий гобіт) заховався за деревом від кам'яної навали. Скоро 
небезпека минула, лавина зупинилась, і чулися тільки останні глухі удари 
найбільших зрушених брил, що далеко внизу котилися, підскакуючи, серед папороті 
по сосновому корінню.
 
— От і добре! — сказав Гандальф.— Спасибі лавині, що підвезла нас трохи. Навіть 
гоблінам, що підуть по нашому сліду, навряд чи вдасться пройти тут без шуму.
 
— Може бути,— пробурчав Бомбур,— та зате їм легко буде скочувати камені на наші 
голови.
 
Гноми (і Злоткінс теж) аж ніяк не раділи, потираючи свої позбивані та подряпані 
ноги.
 
— Дурниці! — заявив Гандальф.— Тут ми повернемо вбік, зійдемо лавині з дороги. І 
то мерщій! Гляньте на світло!
 
Сонце давно сіло за горами. Сутінки вже густіли кругом них, хоч поміж стовбурів 
і понад вершинами тих дерев, що росли нижче, мандрівники могли бачити осяяні 
вечірнім світлом далекі рівнини. Швидко, як тільки могли, пошкандибали вони 
пологим схилом бору і вийшли на стежку, що навкіс, не відхиляючись, вела вниз, 
на південь. Часом їм доводилося пробиватись крізь зарості папороті, високі віяла 
якої здіймались якраз вище гобітової голови; часом ішли тихо-тихо по килимі з 
соснової глиці,— але весь час лісовий морок злягав дедалі важче і глибшала 
лісова тиша. Того вечора не було навіть вітерця, який би позітхав у гіллі дерев.
 
— Чи далеко нам ще йти? — спитав Більбо, коли стало вже так темно, що він тільки 
й бачив, як коливалася поряд Торінова борода, і так тихо, що гномове дихання 
здавалося йому гучним шумом.— Пальці на ногах у мене геть позбивані, покорчені, 
ноги ниють, а шлунок теліпається, мов порожня торбинка.
 
— Ще трохи,— відказав Гандальф.
 
Після того “трохи”, яке здалося цілою вічністю, вони вийшли несподівано на 
прогалину, де не росли дерева. Зійшов місяць і залив галяву світлом. Усім чогось 
це місце дуже не сподобалося, хоч нічого підозрілого й не було видно.
 
Зненацька знизу долинуло виття — протягле, від якого мороз дер поза шкірою. У 
відповідь завило праворуч, набагато ближче до галяви, а тоді завило й ліворуч 
недалечко. Це вили на місяць вовки — вовки, що збираються в зграю!
 
Біля Злоткінсової оселі не жили ніякі вовки, але він знав, як вовки виють. Часто 
про вовче виття розповідалося в казках. Один із старших його двоюрідних братів 
(з туківського боку) був великим мандрівником, і він часто лякав Більбо, виючи 
по-вовчому. Почути вовче виття в лісі при місяці — це було надто велике 
випробування для гобіта. Навіть чарівні персні не дуже помічні проти вовків — 
особливо проти лихих зграй, що гніздилися в затінку засмічених гоблінами гір, за 
межею Дикого краю, на рубежі невідомого. Ці вовки мають гостріший нюх, ніж 
гобліни, і, щоб спіймати когось, їм не потрібно того когось бачити.
 
— Що ж нам робити, що робити? — закричав він.— Від гоблінів та вовкам у пащу! — 
сказав він, і цей вислів став прислів'ям, хоч нині, коли хто потрапляє з однієї 
прикрості в іншу, звичайно кажуть: “Із вогню та в полум'я”.
 
— Хутчій на дерева! — крикнув Гандальф, і всі побігли до найближчих дерев на 
краю галявини, вибираючи ті, що мали над землею гілля або тонкі стовбури, на які 
можна було видертися. Звичайно, ж, вони ті дерева познаходили дуже швидко і 
повилазили так високо, як тільки могли довіритися гіллячкам та вершечкам. Ви б 
посміялися (з безпечної відстані), якби побачили гномів, що сиділи” позвішувавши 
бороди, на деревах,— от ніби старі дідки, змалівши, граються в маленьких 
хлопчиків, Філі й Кілі сиділи на вершині високої модрини, схожої на величезну 
новорічну ялинку. Дорі, Норі, Орі, Оїн і Глоїн прилаштувалися зручніше — на 
могутній сосні, гілки якої росли ярусами й на однаковій віддалі одна від одної, 
мов шпиці в колесах. Біфур, Бофур, Бомбур і Торін були на іншій сосні. Двалін та 
Балін видерлися на високу струнку ялину з кількома гілками й намагалися 
примоститись аж у зеленому вершечку. Гандальф, набагато вищий за всіх інших, 
знайшов собі дерево, на яке тільки він міг вилізти,— розкішну велику сосну, що 
стояла на самому краї галявини. Його всього ховало гілля, тільки очі блищали в 
місячному світлі, коли він виглядав звідти.
 
А Більбо? Гобіт не міг вилізти на жодне дерево й перебігав від стовбура до 
стовбура, мов кріль, що втікає від собаки й ніяк не втрапить до своєї нори.
 
— Ти знову загубив нашого Викрадача? — сказав Норі до Дорі, подивившись униз.
 
— Не можу ж я весь час носити Викрадачів на своїх плечах — вниз по тунелях і 
вгору по деревах! — огризнувся Дорі.— За кого ви мене маєте? За носильника?
 
— Його з'їдять вовки, як ми не зробимо що-небудь,— сказав Торін, бо виття вже 
лунало зусібіч і все наближалося до поляни.
 
— Дорі! - гукнув ватажок гномів, бо Дорі сидів найнижче на найзручнішому 
дереві.— Хутко подай руку панові Злоткінсу!
 
Дорі, дарма що любив побурчати, був добрим товаришем. Він зліз на найнижчу гілку 
й, скільки міг, простяг униз руку, та бідолаха Більбо все одно не діставав до 
тієї руки. Тож довелося Дорі злізти на землю й підсадити Більбо собі на плечі.
 
Саме в цю мить вовки, виючи, вибігли на галяву. Сотні хижих очей враз втупилися 
у втікачів. Проте Дорі не залишив гобіта в біді. Він зачекав, поки той з його 
плечей перелізе на гілля, і тільки тоді підскочив сам, щоб учепитися за гілляку. 
І дуже вчасно! Гном саме розгойдувався на гілляці, коли вовк учепився зубами в 
крайчик його плаща і трохи не стяг його вниз. За хвилину вже ціла зграя, з 
палючими очима й висолопленими язиками, стрибала й гавкала довкола дерева.
 
Але навіть дикі уорги (саме так звуться лихі вовки Дикого краю) не можуть лазити 
по деревах. На якийсь час утікачі були в безпеці. На щастя, стояв теплий і не 
вітряний вечір. В будь-яку пору на деревах не м'яко сидіти й довго не насидишся, 
а ще як холод і вітер та вовки внизу чигають на тебе? Отоді непереливки!
 
Ця облямована деревами поляна була, очевидно, місцем зустрічі вовків. Сіроманці 
все ще плавом пливли. Залишивши сторожів під тим деревом, на якому сиділи Дорі з 
Більбо, вони пішли нюшити по всій поляні, поки винюшили кожне дерево, де був хоч 
хто-небудь. Під цими деревами теж лишилася сторожа, а тим часом решта 
(здавалося, їх там було сотні сотень) повсідалася великим колом на галяві, а 
посередині кола сів величезний сірий вовк. Він заговорив до своїх товаришів 
жахливою мовою уоргів. Гандальф цю мову розумів. Більбо вовчої мови не розумів, 
та вона йому здавалася страхітливою, от ніби говорилося все про жорстокі та 
підступні діла (а так воно насправді й було). Час від часу уорги, що сиділи 
колом, усі разом відповідали своєму сірому ватажкові, й щоразу гобіт так жахався 
їхнього моторошного виття, що трохи не падав зі своєї сосни.
 
Так, Більбо не розумів вовчої мови, але я розповім вам, що почув Гандальф. Уорги 
й гобліни часто допомагали одні одним у своїх лихих справах. Звичайно гобліни не 
зважуються заходити далеко від своїх гір, хіба хто вижене їх звідти й вони 
шукають нової домівки чи хіба коли йдуть війною (чого, на щастя, давно вже не 
траплялося). Але в ті часи вони іноді робили набіги на сусідні краї — щоб 
захопити їжі та полонених-рабів. Тоді й брали уоргів собі на поміч, за яку 
ділилися з ними здобиччю. Бувало, гобліни сідали на уоргів верхи і мчали на них, 
як ото люди на конях. Скидалося на те, що якраз на цю ніч гобліни задумали 
великий набіг. Уорги прийшли на поляну, щоб з'єднатися з гоблінами, але гобліни 
спізнювались. Вони спізнювалися, безперечно, через загибель Великого Гобліна та 
через весь той переполох, який зчинили гноми, Більбо й чарівник і за якими вони, 
можливо, дові гналися.
 
Попри всі небезпеки цього дикого краю, хоробрі люди почали останнім часом 
пробиватися сюди з півдня, рубаючи дерева й будуючи собі оселі серед світліших 
лісів у долинах та по берегах річок. Тих лісовиків було багато, й вони були 
хоробрі та добре озброєні. Навіть уорги не осмілювались нападати на них, коли 
лісовиків було багато разом або серед білого дня. Але нині вони задумали з 
допомогою гоблінів поночі напасти на найближчі до гір села. Якби їхній задум 
здійснився, на ранок у тих селах не зосталося б живої душі: всі загинули б і 
лише небагатьох гобліни не віддали б вовкам на з'їжу — погнали б їх у свої 
печери, в рабство. Страшно було Гандальфові чути цю мову. Потерпав він не лише 
за хоробрих лісовиків з їхніми дружинами й діточками — небезпека загрожувала 
також його друзям і йому самому. Заскочивши їх на своїй галявині, уорги 
спантеличились і розлютилися. Вони подумали, ніби то друзі лісовиків прийшли 
сюди пошпигувати за ними, щоб розповісти про заміри уоргів людям у долинах, і 
тоді гоблінам та вовкам, замість пожирати сонних, безборонних людей і гнати їх у 
рабство, довелося б витримати жорстоку битву. Отож уорги зовсім не збиралися йти 
геть і дозволити втікачам позлазити з дерев та втекти. А якби й відпустили їх 
взагалі, то не раніше світанку. Бо ж задовго до світанку, говорили вони, з гір 
повинне спуститися гоблінське військо, а гобліни вміють лазити по деревах. І 
зрубати дерево можуть.
 
Тепер ви розумієте, чому Гандальф, слухаючи вовче виття й гарчання, почав дуже й 
дуже непокоїтися, хоч який він був могутній чарівник. Так, вони попали у вельми 
погане місце й зовсім не втекли від небезпеки. Та все одно він не дозволив би, 
щоб усе сталося так, як того бажали вороги, хоча, загнаний на дерево уоргами, 
небагато міг зарадити. Чарівник нарвав чималеньких шишок із гілки, на якій 
сидів. Тоді запалив одну яскравим голубим полум'ям і жбурнув у вовче коло. З 
шипінням упала шишка котромусь на спину, й кудлата вовкова кожушина тут-таки 
зайнялась. Як же він застрибав, завив — просто жах! Далі полетіли шишка за 
шишкою: одна в голубому полум'ї, друга в червоному, третя — в зеленому. Шишки 
стріляли посеред кола, розсипаючись кольоровими іскрами, й випускаючи барвистий 
дим. А найбільша влучила ватажкові в ніс — той аж підскочив угору на десять 
футів, а тоді як закрутиться по колу, кусаючи та клацаючи зубами на своїх же 
товаришів, так-бо розлютився й нажахався.
 
Гноми й Більбо загукали, затюкали на нього. Вовки шаленіли, аж страх було 
дивитись, і зчинили такий шарварок, що чути було по всьому лісі. Всі вовки 
бояться вогню, а це був найнезвичайніший з вогнів, підступний і 
моторошно-жахливий. Досить було іскрі потрапити у вовчу вовну, як вона вже 
звідти не витрушувалась, а спалахувала полум'ям. Котрий зразу покотився по 
землі, той і врятувався; коли б не качалися, то скоро всі запалали б. Незабаром 
скрізь по галяві уже качалися вовки, намагаючись погасити іскри, а ті, що 
зайнялись, гасали довкола, виючи й підпалюючи інших, аж поки їхні ж товариші не 
прогнали їх геть, і вони помчали вниз по схилу, скиглячи й шукаючи рятівної 
води.
 
— Що то за ревище зчинилося в лісі цього вечора? — спитав повелитель орлів. 
Чорний проти місяця, сидів він на самотньому гостроверхому шпилі серед східних 
відног Імлистих гір.— Я чую вовче виття! Чи не намислили гобліни якогось лиха в 
лісі?
 
Він знявся в повітря, і тут-таки двоє з його охорони злетіло з вершин по праву й 
по ліву руч. Високо вгорі ширяли вони колами, вдивляючись у маленьку цятку 
далеко внизу, якою було коло уоргів. Та орли мають гострі очі; з великої висоти 
вони можуть бачити щонайдрібніші речі. Повелитель орлів з Імлистих гір мав такі 
очі, що могли дивитися просто на сонце, не заплющуючись; ці очі могли при місяці 
з висоти однієї милі розгледіти дикого кроля, що біжить на землі. Отож хоч він і 
не розгледів би втікачів на деревах, зате добре роздивився вовчий переполох і 
малесенькі спалахи вогню і розчув слабеньке з далекої низини виття і гавкання 
уоргів. А ще він роздивився місячні полиски на гоблінських списах і шоломах — 
лихе поріддя довгими рядами виповзало зі своєї брами і, звиваючись по схилах, 
зникало в лісі.
 
Орли — не добросерді птахи. Бувають вони полохливі й жорстокі. Але стародавній 
рід орлів з північних гір був найвеличніший серед усіх птахів — дужі, горді, 
шляхетні велетні. Вони не любили гоблінів — і не боялися їх теж. Коли взагалі 
помічали потороч (а траплялося це рідко, бо ж орли такої нечисті не їдять), то 
заганяли їх, верескливих, назад до печер, змушуючи припинити враз будь-які 
капості. Гобліни ж ненавиділи й боялися орлів, та не могли добутися до їхніх 
високих гнізд чи якось прогнати їх з гір.
 
Цього вечора повелитель орлів був сповнений цікавості: що ж то воно за рух у 
горах та в лісі? І він прикликав ще багатьох орлів до себе, й вони полетіли з 
гір до лісу. Повільно, все кружляючи та кружляючи, вони дедалі знижувались до 
вовчого кола, куди прямували й гобліни.
 
І дуже добре вчинили! Бо там діялися таки страхітливі речі. Ті вовки, що 
зайнялися й повтікали в ліс, підпалили його в кількох місцях. Літо було в 
розпалі, а в цій, східній частині гір якийсь час випадало мало дощів. Пожовкла 
папороть, сухе опале гілляччя, грубий шар глиці й подекуди всохлі дерева — все 
це спалахувало вмить. Полум'я гуготіло довкола всієї галяви уоргів. Але 
вовки-сторожі не полишали своїх дерев. Розлючені, ошалілі, стрибали вони, виючи, 
довкола стовбурів та, висолопивши язики й світячи вогненно-червоними очима, знай 
проклинали гномів жахливою своєю уоржою мовою.
 
Коли це на галявину з криком вибігли гобліни. Спочатку вони думали, що тут 
точиться битва з лісовиками, але скоро довідалися, що діялося насправді. Декотрі 
гобліни так і покотилися зо сміху. А інші замахали списами, застукали ратищами 
об щити. Гобліни не бояться вогню, і незабаром вони вже мали дуже дотепний, як 
їм здавалося, план.
 
Одні гобліни зігнали усіх вовків в один гурт. Другі назносили сухої папороті й 
хмизу під дерева, на яких сиділи втікачі. Треті кинулися затоптувати, гасити 
вогонь, поки погасили майже скрізь. Лишили полум'я тільки біля дерев, де сиділи 
гноми. В той вогонь вони підкидали сухого листу, хмизу й папороті. Скоро гноми 
опинилися в кільці з диму й вогню. Гобліни стежили, щоб кільце не ширилося далі; 
поволі воно звужувалось, аж поки вогонь лизнув паливо, складене купами під тими 
деревами. Дим щипав гобітові очі; Більбо вже відчував жар. Крізь пасма диму він 
бачив, як гобліни танцювали довкола вогню, наче ото люди водять танок навколо 
купальського вогнища. За колом воїнів, що танцювали зі списами й сокирами, 
стояли на шанобливій відстані вовки, спостерігаючи й чекаючи, що ж буде.
 
Ось гобліни завели однієї зі своїх жахливих пісень:
 
 
 
 
На п'яти ялинках аж п'ятнадцять пташок!
 
Їх вітер вогненний обвіяв разок.
 
Кумедні пташини, та де ж ваші крила?
 
І що ж вам зробити, маленькі дурила?
 
Живими засмажити чи стушкувати,
 
Чи всіх вас зварити в одному горняті?
 
 
 
 
Тут вони урвали спів і загукали:
 
— А киш, пташечки! Летіть собі, якщо можете! Злазьте, пташечки, додолу, а то 
підсмажитеся у своїх гніздечках! Защебечіть, пташечки, защебечіть! Чому ж ви не 
щебечете?
 
— Ідіть собі, хлоп'ята! — гукнув їм у відповідь Гандальф.— Тепер не пора, щоб 
птахи вили гнізда. А поганих хлоп'ят, що граються з вогнем, за те карають.
 
Він сказав це, щоб подратувати гоблінів і показати, що не боїться їх. Звісно ж, 
він боявся, хоч і був чарівник. Та поторочі не звернули на його слова ніякої 
уваги й заспівали нової:
 
 
 
 
Гори, гори! Кури, кури!
 
Дерево й лист! Лускіт і свист!
 
Гори, палай, ніч прикрашай,
 
Гей-гей!
 
 
Печіться, пражтеся, гарно засмажтеся!
 
Палайте, бороди, горіть у смороді!
 
Лусніть від злості,
 
Все ж ваші кості
 
чорніти будуть
 
посеред бруду
 
на пострах люду!
 
 
Гори, палай, ніч прикрашай!
 
Гей-гей!
 
-Та ой-я гей!
 
 
 
 
І водночас із тим “та ой-я гей!” полум'я стрибнуло під Гандальфове дерево. За 
мить воно вже було й під іншими деревами. Спалахнула кора, затріскотіли нижні 
гілки.
 
Тоді Гандальф виліз на вершечок своєї сосни. Чарівник наготувався скочити з тієї 
висоти вниз, поміж гоблінські списи, і враз його патериця спалахнула, мов 
блискавка небаченої величі. Так він би й загинув, хоч і знищив би при цьому 
чимало ворогів, упавши на них згори громовицею. Але він так і не стрибнув.
 
Цієї самої миті згори до чарівника шугнув повелитель орлів і, схопивши його 
своїми пазурами, зник у темряві.
 
Гобліни завили з подиву й досади. Гандальф щось сказав повелителю орлів, і той 
голосно крикнув. Його товариші вернулися назад і шугнули донизу, мов величезні 
чорні тіні. Вовки заскиглили, заскреготали зубами; гобліни заревли, затупотіли 
люто, даремно шпурляючи в повітря свої важкі списи. Орли налетіли на них; чорна 
навала могутніх крил прибила їх до землі. Дехто з гоблінів кинувся тікати. 
Орлині пазури роздирали обличчя лихим створінням. У цей же час інші птахи 
підлетіли до верхівок дерев і похапали гномів, що видерлися на самісінькі 
вершечки.
 
Бідолашного Злоткінса замалим знову не покинули самого. Він тільки встиг 
учепитися за ноги Дорі, якого забрали останнього; і понеслися гном із гобітом 
угору понад пожежу і метушню. Більбо гойдався туди-сюди в повітрі, відчуваючи, 
що йому от-от повідриваються руки.
 
А далеко внизу гобліни й вовки розбігалися скрізь по лісі. Кілька орлів досі 
ширяли над бойовищем. Раптом язики полум'я скочили на найвищі гілки дерев. З 
низу до верху спалахнули дерева тріскотливим полум'ям, закуріли димом; навсібіч 
сипонули іскри. Добре, що Більбо не став чекати “свого” орла!
 
Скоро вогонь унизу ледь мрів — мов мерехтлива іскринка на чорній підлозі. Вони 
були вже високо-високо в небі, здіймаючись ще вище широкими сягнистими колами. 
Більбо той політ запам'ятав навіки — як він летів, учепившись за ноги Дорі.
 
— Ой рученьки, мої рученьки! — стогнав він; але Дорі тільки нарікав:— Ой мої 
ніженьки, бідолашні мої ніженьки!
 
Навіть за добрих часів гобіт не терпів висоти — від неї в нього голова йшла 
обертом. Він мінився на виду, тільки заглянувши за край невисокої кручі; не 
любив лазити по драбині, не кажучи вже про дерева (досі ж бо йому не доводилося 
втікати від вовків). То можете собі уявити, як нині наморочилася йому голова, 
коли він зважувався глянути туди, де теліпалися його ноги й де відкривалися 
широкі темні простори, позначені то тут, то там місячними відблисками: на 
струмку в долині, на ребрі скельної стіни.
 
Білі вершини гір дедалі ближчали до рятованих утікачів; із чорноти стриміли 
залиті місячним сяйвом шпилі скель. Хоч стояло літо, на цій висоті було вельми 
холодно. Більбо заплющив очі й подумав: “Чи витримаю я ще хоч трохи?” Йому стало 
млосно.
 
Політ закінчився дуже вчасно для гобіта: ще б мить — і його пальці розчепилися 
б. Задихаючись,
 
він випустив ноги Дорі й повалився на грубу площинку, де було орлине гніздо. Він 
лежав, неспроможний і слова мовити, а в голові плуталася мішанина думок: подив, 
що врятувався від вогню, і страх — коли б не зсунутися з того вузького прискалка 
в глибоку чорноту з одного чи з другого боку. Після всіх жахливих пригод 
останніх трьох днів та ще майже нічого не ївши, почувався він якось дуже химерно 
й сам здивувався словам, що вирвалися йому з вуст:
 
— Отепер я знаю, як воно тому шматкові шинки, коли його раптом підчеплять 
виделкою із сковорідки й покладуть назад на поличку!
 
— Нічого ти не знаєш,— почув він голос Дорі,— адже шинка знає, що вона рано чи 
пізно опиниться знов на сковорідці, а треба сподіватися, з нами такого не буде. 
Та й орли ніякі не виделки!
 
— Авжеж, ні! Вони зовсім не схожі на веселки — на виделки тобто,— відказав 
Більбо, сідаючи й тривожно поглядаючи на орла, що сидів поруч. Чи не наговорив 
він ще якихось дурниць і чи не подумає орел, що він — нечема? Адже з орлом не 
можна бути нечемним, надто коли ти маленький гобіт і ночуєш у його гнізді!
 
Та орел тільки гострив дзьоба об камінь і перебирав своє пір'я, не звертаючи 
уваги на розмову гостей.
 
Незабаром підлетів інший орел.
 
— Повелитель наказує тобі перенести полонених на Великий Залом,— прокричав 
посланець і полетів геть.
 
Господар схопив Дорі у свої пазурі й зник з ним у пітьмі, залишивши гобіта 
зовсім самого. А в того тільки й зосталося снаги подумати, що мав на увазі 
посланець, сказавши “полонені”. Йому ввижалося, що ось зараз настане черга, і 
його, мов дикого кроля, орли роздеруть собі на вечерю.
 
Орел повернувся, схопив Злоткінса за плащик і злетів у повітря. Цього разу політ 
був зовсім короткий. Дуже скоро тремтячий від страху гобіт опинився на широкому 
заломі високої гори. Знизу туди не вела жодна стежка — на залом можна було 
тільки залетіти; і вниз не можна було спуститися, хіба стрибнути в безодню. 
Решта всі були вже там — сиділи, спершись об кам'яну стіну. Повелитель орлів теж 
був там; він розмовляв з Гандальфом.
 
Скидалося на те, що, може-таки, гобіта не з'їдять. З'ясувалося, що чарівник і 
орлиний ватажок трохи знайомі, ба навіть приятелі. Колись Гандальф, що часто 
бував у цих горах, зробив орлам послугу: вилікував їхнього ватажка, якого 
поранили стрілою. Тож “полонені” означало “полонені, відбиті в гоблінів” і не 
більш, тобто не “бранці орлів”. Прислухавшись до Гандальфової мови, Більбо 
збагнув, що оце вже нарешті вони й справді втечуть із цих страхітливих гір. 
Чарівник саме обговорював з Великим Орлом, як би перенести гномів, гобіта і його 
самого далеко через рівнини й посадити їх так, щоб позаду лишилась чимала 
частина їхньої дороги.
 
Та повелитель орлів не згоджувався перенести їх близько до людських осель.
 
— Люди почнуть стріляти в нас зі своїх великих луків, зроблених з тисового 
дерева,— пояснив він,— бо подумають, ніби ми прилетіли по їхні вівці. Іншим 
разом це б не була й помилка. Ні! Ми залюбки перебили гоблінам їхню забаву, 
залюбки віддячимо тобі, але заради гномів ми не ризикнемо летіти на південні 
рівнини.
 
— Гаразд,— погодився Гандальф.— Перенесіть нас, куди хочете, і завдалеки, як 
зможете. Ми вже й так завдячуємо вам наші життя. Але тим часом ми помираємо з 
голоду.
 
— Я вже майже вмер,— пропищав Більбо тоненьким голоском, якого ніхто не почув.
 
— Спробуємо цьому зарадити,— сказав повелитель орлів.
 
Трохи згодом можна було побачити яскраве вогнище на кам'яному заломі, а довкола 
нього постаті гномів, що куховарили. Приємно пахло смаженею. Орли назносили 
сухого гілляччя на паливо, а ще принесли диких кролів, зайців і невелику вівцю. 
Гноми справувалися з усіма необхідними приготуваннями. Більбо занадто ослаб, щоб 
допомагати, та й небагато було з нього пуття при білуванні кролів чи нарізанні 
м'яса, адже гобіт звик одержувати від різника все готовеньке — тільки смаж чи 
вари. Гандальф теж, зробивши свою роботу — розпаливши вогонь, приліг собі 
відпочити. А мусив чарівник узятися до цього діла тільки тому, що Оїн та Глоїн 
погубили свої коробочки-трутниці (гноми й досі не визнають сірників). Отак 
закінчилися їхні пригоди в Імлистих горах. Скоро Більбо знову почув себе добре — 
його шлунок наповнився їжею. Тепер гобіт міг спокійно заснути, хоча, сказати 
правду, замість смажених на шпичках шматочків м'яса він би краще ум'яв хлібинку 
з маслом. І він заснув, скрутившись калачиком, на твердому камені — заснув куди 
міцніше, ніж будь-коли вдома, на перині у своїй затишній норі. Але всю ніч йому 
снилася його власна оселя: нібито він блукав по ній з кімнати в кімнату, шукаючи 
й не знаходячи чогось такого, чого й сам не знав, яке воно на вигляд.
 
 
 
 
 
Розділ сьомий
 
ДИВНИЙ ПОСТІЙ
 
Більбо прокинувся з раннім сонцем, яке било йому в очі. Він схопився — 
поглянути, котра година, а тоді поставити чайника на вогонь,— і побачив, що він 
зовсім не вдома. То він сів і побажав тужливо: от якби покупатися та почистити 
одяг! Але все даремно. Не одержав гобіт ні води, ні щітки, ані чаю, чи грінок, 
чи шинки на сніданок — тільки холодну баранину та кролятину. А по тому він мав 
бути готовий знову рушати в дорогу.
 
Цього разу йому дозволили вилізти орлові на спину й сісти між крил. Вітер ударив 
йому в обличчя, і Злоткінс заплющив очі. Гноми закричали орлам своє 
“прощавайте!”, обіцяючи віддячити повелителю орлів, якщо тільки зможуть. 
П'ятнадцять величезних птиць злетіли зі скельного залому. Сонце ще було на 
східному краї світу. Ранок був прохолодний, і в долинах та ущелинах клубочилися 
тумани, пасмами обкутуючи то тут, то там вершини й шпилі. Більбо зважився 
розплющити одне око й побачив, що орли набрали вже висоту: земля була десь 
далеко-далеко, і гори все даленіли, залишаючись позаду. Він знову заплющив око й 
міцніше вчепився рученятами у свого орла.
 
— Не щипайся! — мовив той.— Нічого тобі лякатися, мов кроликові, хоч ти й схожий 
на кроля. Ранок чудовий, і вітерець не сильний. Що є кращого за політ?
 
Більбо хотів сказати: “Тепла купіль, а потім пізній сніданок на моріжку”, та 
передумав узагалі щось казати, лише трішечки послабив свій стиск.
 
Через добру часину орли, мабуть, запримітили зі своєї карколомної висоти те 
місце, до якого прямували, бо почали знижуватися великими спіралями. Знижувалися 
вони довгенько, і нарешті гобіт знову розплющив очі. Земля вже була набагато 
ближче; внизу видніли дерева, на вигляд нібито дуби та берести, й широкі порослі 
травою простори, а посеред усього того бігла річка. Але в одному місці дорогу їй 
заступав великий бескид, майже кам'яна круча. Той бескид неначе виростав із 
землі, й річка огинала його петлею; от ніби гори залишили вдалині серед рівнини 
свою сторожову вежу — чи якийсь велетень із велетнів докинув аж сюди, за багато 
миль, чималеньку скелю.
 
Тепер уже швидко, один по одному, спустилися на вершину бескиду орли, зсаджуючи 
своїх вершників.
 
— Прощавайте! — прокричали вони.— Щасливої мандрівки, де б ви не мандрували, аж 
поки наприкінці вас привітають ваші рідні гнізда!
 
Так заведено в орлів казати на прощання.
 
— Хай вітер під вашими крильми донесе вас туди, де плаває сонце і ходить 
місяць,— відказав Гандальф, який знав, що треба відповісти на таке побажання.
 
Отак вони розпрощалися. І хоч згодом повелитель орлів став царем усіх птахів і 
одержав золоту
 
корону, а його п'ятнадцять помічників — золоті міри (зроблено їх із того золота, 
яке їм дали гноми), Більбо їх більш не побачив — ото хіба здаля і дуже високо 
під час Битви п'яти військ. Та що про ту битву розповідається в кінці нашої 
книжки, тут про неї ми більше не будемо говорити. На вершині того кам'яного 
бескиду була площинка, від якої вниз до річки вела добре вторована стежка з 
багатьма сходинками. Далі через річку був брід — величезні пласкі камені вели до 
лугів. Біля підніжжя бескида вони побачили невелику печеру — привітну на вигляд, 
із всіяною камінчиками підлогою. Тут і зібрався весь загін, щоб обговорити, що 
робити далі.
 
— Із самого початку я мав на увазі переправити вас усіх живими й неушкодженими 
(по змозі) через гори,— сказав чарівник,— і нині при доброму керівництві й 
доброму талані я зробив це. Коли по правді, то я з вами забився набагато далі на 
схід, ніж збирався, адже, зрештою, все це — не моя пригода. Поки ваша пригода 
скінчиться, я, може, десь якось і встряну в неї, але тим часом я мушу подбати 
про інші нагальні справи.
 
Гноми забідкалися, засумували, а Більбо заплакав. Бони звикли до думки, що 
Гандальф весь час буде з ними і завжди вирятує з біди.
 
— Та я не щезаю цієї ж миті,— додав він.— День-два я ще можу побути з вами. 
Мабуть, допоможу вам виборсатися з цієї скрути, та й самому мені потрібна 
невеличка допомога. У нас немає ні харчів, ні поклажі, ні коненят, щоб їхати 
далі. І ви не знаєте, де перебуваєте. Ну, це я вам можу сказати. Ми досі 
перебуваємо на кілька миль північніше від тієї дороги, якою мали б іти, коли б 
не покинули так поквапно той гірський перевал. У цих краях живе дуже мало людей 
— хіба хто сюди прибився за той час, поки мене не було, а проходив я тут кілька 
років тому. Але є тут хтось, кого я знаю, і живе той хтось неподалечку. Це ж він 
поробив сходинки на бескиді — здається, він його називає Каррок. Сюди він 
приходить нечасто, і вже ж не за дня приходить, шкода його дожидатися. Та де 
шкода — небезпечно! Ми самі повинні піти і знайти його. Якщо зустріч буде 
щаслива, отоді я й вирушу, побажавши вам, як ото орли, щасливої мандрівки; де б 
ви не мандрували. Гноми все-таки благали чарівника не покидати їх. Пропонували 
йому і золото, й срібло, і самоцвіти драконові, але Гандальф не давався на 
умовляння.
 
— Побачимо, побачимо! — відмахнувся він нарешті.— Хоч я гадаю, що вже заробив 
дещицю того драконового золота,— хай-но ви його ще здобудете!
 
Після цих його слів гноми перестали благати. Всі пороздягались і викупалися в 
річці; там, де брід, вона була мілка, чиста і кам'яниста. Сонце вже припікало, 
тож вони швидко просохли й відчули приплив свіжих сил; тільки ще боліли синці й 
трохи хотілося їсти. Потім перейшли брід (несучи гобіта на плечах), а далі 
попрошкували крізь буйне зеленотрав'я, та все попід рядами крислатих дубів і 
високих берестів.
 
— А чому бескид називається Каррок? — спитав гобіт, дрібочучи обіч Гандальфа.
 
— Він назвав його Карроком, тому що взагалі він не каже “бескид”, а “каррок”. 
Всі скелі та бескиди він називав “карроками”, а цей бескид тому Каррок, що 
єдиний поблизу його оселі, і він, той “хтось”, його добре знає.
 
— Хто називає? Хто знає?
 
— Той Хтось, про якого я говорив,— вельми значна особа. Коли я вас із ним 
знайомитиму, щоб ви всі були з ним дуже чемні. Я знайомитиму вас із ним 
помаленьку, по двоє, мабуть, а ви стережіться, нічим не роздратуйте його, а то 
вже й не знаю, що трапиться. Він буває жахливий, коли розлютиться, хоч може бути 
й незлим, коли йому догодити. І все-таки я вас застерігаю — розлючується він 
дуже легко.
 
Почувши таку розмову чарівника з гобітом, гноми обступили їх колом.
 
— Чи це не та сама особа, до якої ви нас зараз ведете? І чи не могли б ви знайти 
кого-небудь із лагіднішою вдачею? І чи не пояснили б ви нам усе це трохи краще? 
— сипонули вони запитаннями.
 
— Авжеж, це та сама особа! Ні, я не міг би! І пояснював я дуже докладно,— 
сердито відповів Гандальф на всі запитання зразу.— Коли хочете знати більше, то 
його звати Беорн. Він страшенно дужий, а ще він міняє шкіру.
 
— Що?! Хутряник? Той, хто називає кролика трусиком, коли не зможе видати його 
хутра за біляче? — перепитав Більбо.
 
— О небеса! Ні, ні! Ні!! Ні!!! — заперечив Гандальф.— Не будьте дурнем, 
добродію, якщо тільки можете, і в ім'я всіх чудес не згадуйте більше слова 
“хутряник”, поки не відійдете на сотню миль від його оселі. Ні цього слова, ні 
слів “килимок”, “кожух”, “пелерина”, “муфта”, ні інших таких злощасних слів! Він 
міняє шкіру. Просто міняє свою шкіру: то він ходить величезним чорним ведмедем, 
то великим, дужим чорночубим чоловіком із здоровезними руками й чималою бородою. 
Я не можу розповісти вам багато більше, хоч і цього задосить. Дехто каже, що він 
ведмідь, який походить від великих стародавніх ведмедів з гір, де ті жили до 
приходу велетнів. Інші кажуть, нібито він чоловік, що походить від перших людей, 
які мешкали тут, поки ще не прийшли дракони, і з ними Смауг, у цю частину світу, 
а гобліни не приблукали в гори з півночі. Не скажу напевне, хоч мені здається, 
що правду кажуть не перші, а другі. Його не дуже розпитаєш.
 
— Так чи так, а його не беруть ніякі чари, крім його власних. Живе він у 
великому дерев'яному домі серед діброви. Як людина, він тримає худобу та коней, 
і ті майже такі самі незвичайні, як і їхній господар. Вони працюють на Беорна і 
розмовляють з ним. А господар їх не ріже і не їсть, ані полює він чи їсть диких 
звірів. Він має безліч вуликів з великими лютими бджолами і споживає здебільшого 
вершки та мед. У подобі ведмедя він бродить по всій околиці. Одного разу вночі я 
спостерігав, як він сидів самотою на вершині Каррока й дивився на місяця, що 
хилився до Імлистих гір. І тут я почув, як він прогарчав ведмежою мовою: 
“Настане той день, коли вони погинуть, і я вернуся туди!” Ось чому я гадаю, що 
колись він сам прийшов сюди з гір.
 
Більбо й гноми тепер мали над чим помізкувати, тож більше й не розпитували 
Гандальфа. Попереду ще була далеченька дорога. Вони все тюпали й тюпали — то 
вгору схилом, то в долину. Стало припікати. Час від часу перепочивали під 
деревами, й тоді гобітові так дошкуляв голод, що він їв би й жолуді, коли б хоч 
скількись їх було вже дозріло й нападало на землю.
 
Десь аж надвечір їм стали траплятися великі латки квітів — то такі квіти, то 
інші, й ніде впереміш, от ніби посіяні. Особливо багато було конюшини: 
хвилювалися під вітерцем ділянки високого “півнячого гребінця”, а далі червона 
конюшина, й цілі лани білої — низькорослої, з солодким, медовим запахом. У 
повітрі дзижчало, гуло, бриніло — повсюди снували, клопоталися бджоли. Та які 
бджоли! Більбо зроду таких не бачив.
 
“Якщо котрась мене вжалить,— подумав він,— мене так розідме, що я стану вдвічі 
більший!”
 
Ці бджоли були більші за шершнів, їхні трутні — більші за людський великий 
палець — куди більші! — а жовті смужки на чорнющих тілах яріли червленим 
золотом.
 
— Ми вже близько,— повідомив Гандальф.— Дісталися до його бджолиних пасовиськ.
 
За якусь часинку мандрівники добулися до смуги високих, старезних дубів, а 
проминувши ті дуби, опинилися перед терновим живоплотом, крізь який ані 
проглянеш, ані продерешся.
 
— Ви краще зачекайте тут,— сказав чарівник до гномів,— а коли я гукну чи свисну, 
рушайте за мною (ви побачите, де я пройду), але глядіть, тільки парами, та ще й 
хвилин через п'ять пара після пари. Бомбур найтовстіший, він сам буде за двох, 
то хай іде останній. За мною, пане Злоткінс! Десь тут недалечко мають бути 
ворота.
 
Отак розпорядившись, Гандальф подався попід живоплотом і з ним настрашений 
гобіт.
 
Скоро вони підійшли до дерев'яних воріт, високих і широких, за якими видніли 
грядки й купка приземкуватих дерев'яних будівель; з них деякі вкриті очеретом, 
складені з нетесаних колод: комори, стайні, хліви, а також довгастий низький 
дерев'яний дім. Попід південною смугою величезного живоплоту, з його 
внутрішнього боку тяглися ряди — ряди за рядами — вуликів зі схожими на дзвони 
солом'яними шапками. Повітря повнилося гудінням величезних бджіл, що літали 
туди-сюди, залазили в льотки й вилазили з них.
 
Чарівник із гобітом штовхнули важкі, рипучі ворота й пішли широкою доріжкою до 
будинку. По траві до прибульців підбігло кілька коней, добре доглянутих, із 
лискучою шерстю, і пильно подивилися на них дуже розумними очима; потім, 
зірвавшись учвал, поскакали до будинку.
 
— Побігли сказати йому, що прийшли чужі,— пояснив Гандальф.
 
Тим часом вони з гобітом зайшли на подвір'я, яке обступали з трьох боків сам 
будинок і два його довгі крила. Посеред подвір'я лежав здоровезний дубовий 
стовбур, а обіч валялося обрубане гілля. Тут-таки стояв велетенський чоловік із 
густою чорною бородою та чуприною, з голими ручиськами й ногами в клубках 
м'язів. На ньому була вовняна сорочка до колін, і він спирався на грубезну 
сокиру. Коні стояли поруч нього, притулившись головами до його плечей.
 
— Ух! Ось і вони! — мовив чолов'яга до коней.— І зовсім не страшні. Ви йдіть 
собі.
 
І, засміявшись гучним сміхом, поклав сокиру й виступив наперед.
 
— Хто ви такі й чого вам треба? — спитав не дуже люб'язно, височіючи над 
Гандальфом.
 
А Більбо міг би легко пройти поміж ногами господаря обійстя, навіть не нахиляючи 
голови, щоб не зачепити пелени його брунатної сорочки.
 
— Я — Гандальф,— назвався чарівник.
 
— Зроду не чув про такого,— пробурчав чолов'яга.— А це що за малючок? — 
поцікавився він, нагнувшись і суплячи на гобіта чорні кущі брів.
 
— Це — пан Злоткінс, гобіт з доброї родини і з бездоганною репутацією,— сказав 
Гандальф.
 
Більбо вклонився. Скинув би й капелюха, та не було чого скидати з голови, й 
сором пік за стільки відірваних гудзиків! 
 
— Я чарівник,— вів далі Гандальф.— Хоч ви не чули про мене, зате я чув про вас. 
Але, може, ви чули про мого доброго родича Радагаста, що живе біля південного 
краю Чорного лісу?
 
— Чув. Непоганий чоловік, як на чарівника. Я з ним бачився не раз,— мовив 
Беорн.— Ну, тепер я знаю, хто ви такі, чи принаймні кого з себе вдаєте. Чого ж 
вам треба?
 
— Сказати правду, ми втратили нашу поклажу, майже збилися з дороги й потребуємо 
деякої допомоги чи хоч би поради. Ми, бачите, мали чималеньку халепу з гоблінами 
в горах.
 
— З гоблінами? — вже лагідніше перепитав чолов'яга.— Ого! То ви мали клопіт із 
самими гоблінами, отак? Чого ж ви до них подалися?
 
— Ми до них не збиралися в гості. Вони заскочили нас серед ночі на перевалі, 
який нам треба було перейти. Ми йшли з тих земель, що на захід звідси; йшли в 
тутешні краї... та це довга розповідь.
 
То ви краще зайдіть до господи та розкажіть мені хоч трохи, як це не забере 
всього дня,— запросив господар і розчинив темні двері, що вели з двору в 
будинок.
 
Ідучи за ним, чарівник із гобітом опинилися в просторому передпокої з місцем для 
вогнища посередині. Стояло літо, але тут горіло вогнище, й дим, шукаючи виходу, 
здіймався до чорних від кіптяви сволоків і виходив у дірку в даху.
 
Пройшовши через цей тьмяний передпокій, освітлений тільки вогнищем та світлом із 
дірки вгорі, вони в менші двері вийшли на якийсь ніби кружганок, де за підпори 
правили цілі стовбури дерев. Виходив кружганок на південь, і тут було ще тепло, 
призахідне сонце лило скісне проміння, золотило садочок, де буйно цвіли квіти, 
підступаючи до самих східців.
 
Тут усі троє посідали на дерев'яних лавах, і Гандальф повернувся до своєї 
розповіді, а Більбо, махаючи ногами, що не діставали до підлоги, задивився на 
квіти, думаючи, які ж то в них назви, адже половину їх він бачив уперше.
 
— Я йшов через гори з одним чи двома друзями...— почав знову чарівник.
 
— Чи двома? — перепитав Беорн.— Я бачу тільки одного, та й той малючок.
 
— Ну, коли по правді, то я не хотів турбувати вас, ведучи зразу весь гурт; хотів 
з'ясувати спочатку, чи маєте ви для нас час. Можна їх покликати?
 
— То кличте вже, кличте!
 
І Гандальф засвистів — то був протяглий, різкий посвист, і скоро, обійшовши 
будинок садковою стежкою, перед нами стали, кланяючись низько, Торін і Дорі.
 
— Бачу, ви хотіли сказати “з одним чи трьома”! — зауважив Беорн.— Але це ніякі 
не гобіти, а гноми!
 
— Торін Дубощит до ваших послуг! Дорі до ваших послуг! — назвалися обидва гноми, 
знову кланяючись.
 
— Дякую, мені ваші послуги не потрібні,— сказав Беорн,— зате, мабуть, вам 
потрібні мої. Я не так щоб дуже любив гномів, та коли ви справді Торін (син 
Траїна, сина Трора, наскільки я розумію) і коли ваш товариш заслуговує на 
довіру, й коли ви ворогуєте з гоблінами й не наміряєтеся робити нічого лихого в 
моїх землях...— а які, до речі, у вас наміри?
 
— Гноми йдуть відвідати землі своїх батьків, це на схід від Чорного лісу,— 
відповів за гномів Гандальф,— і це взагалі чиста випадковість, що ми опинилися у 
ваших краях. Ми саме переходили Високий перевал, який мав вивести нас на дорогу, 
що південніше від ваших земель, коли на нас напали гобліни... як я почав був 
розповідати вам.
 
— То розповідайте далі! — підохотив Беорн, який зроду не відзначався великою 
чемністю.
 
— Почалася жахлива гроза; розгулялися кам'яні велетні, кидаючись брилами, тож на 
підході до перевалу ми знайшли прихисток у печерці: гобіт, я і ще кілька наших 
товаришів...
 
— Ви на двох кажете кілька?
 
— Не зовсім так. Насправді їх було більше, ніж двоє.
 
— То де ж вони? Вбиті, з'їдені, вернулися додому?
 
— Та ні. Здається, вони не прийшли всі, коли я свиснув. Соромляться, мабуть. 
Бачите, ми дуже боїмося, що нас забагато, що завдамо вам клопоту.
 
— Нуте, свисніть знову! Здається, вечір я потрачу на гостей, то вже дарма, одне 
чи двоє,— пробурчав Беорн.
 
Чарівник свиснув знову, і зараз же з'явилися Норі й Орі; адже, як' ви 
пам'ятаєте, Гандальф наказав гномам приходити парами через кожні п'ять хвилин.
 
—Привіт! — зустрів їх Беорн.— Швидко прийшли — і де ж ви ховалися? Підходьте, 
мої чортики з коробки!
 
— Норі до ваших послуг, Орі до...— почали вони, та Беорн урвав їх.
 
— Дякую вам! Коли мені потрібна буде ваша допомога, я попрошу її у вас. Сідайте 
та дослухаймо розповідь, а то вона затягнеться до самої вечері.
 
— Тільки ми поснули,— провадив Гандальф,— як щілина в кінці печерки розширилася, 
звідти вискочили гобліни й похапали гобіта, гномів і наш табунець коненят...
 
— Табунець коненят? То ви що — були мандрівний цирк? Чи везли силу всякого 
товару? Чи ви завжди називаєте шестеро коней табунцем?
 
— Ні, ні! Як по правді, в нас було більше, ніж шестеро поні, адже й нас було 
більше, ніж шестеро... Ну, та ось іще двоє!
 
Цієї самої миті з'явилися Балін і Двалін і вклонилися низько-низько, аж бородами 
підмели кам'яну долівку. Велетень спочатку був набурмосився, але гноми так 
силкувалися бути страшенно чемними, так кивали головами, кланялися, та 
згиналися, та вимахували каптурами (як велить гномівський звичай), що він 
перестав бурмоситись і захихотів — надто кумедно виглядали ті двоє.
 
— То ви таки мандрівний цирк,— сказав він.— Гарний, потішний цирк. Заходьте, мої 
веселуни! І як вас звати? Послуги ваші мені саме зараз не потрібні — тільки ваші 
імена. Та сідайте, і досить махати бородами!
 
— Балін і Двалін,— промовили гноми, не сміючи образитись, і, трохи спантеличені, 
плюхнулися на долівку.
 
— А тепер — розповідайте далі! — звелів чарівникові Беорн.
 
— На чому ж я зупинився? Ага — мене не схопили. Я вбив одного чи двох гоблінів 
спалахом...
 
— Добре!— прогарчав Беорн.— Значить, і з чарівників буває якась користь.
 
— ...і прослизнув у щілину, перш ніж вона стулилась. Пішов слідом за ними вниз, 
до головної зали, де було повно гоблінів. Був там і Великий Гоблін із трьома чи 
й чотирма десятками озброєних охоронців. Я подумав собі: "Навіть коли б вони не 
були всі прикуті одне до одного, що вдіють дванадцятеро проти тьми ворогів?”
 
— Дванадцятеро! Уперше чую, щоб вісім і дванадцять було те саме. Чи у вас є ще 
скількись там чортиків у коробці? 
 
— Та є — ось іще двоє — чи не Філі й Кілі?— сказав Гандальф, і тут вигулькнули 
Філі з Кілі й стали перед Беорном, усміхаючись та кланяючись.
 
— Досить!— звелів той.— Сідайте нишком! Далі, Гандальфе!
 
Тож Гандальф повів свою розповідь далі, дійшовши до сутички в пітьмі, та як вони 
знайшли нижню браму й жахнулися, з'ясувавши, що загубився пан Злоткінс.
 
— Ми перелічили себе й побачили, що немає гобіта. Нас лишилося всього 
чотирнадцять!
 
— Чотирнадцять! Уперше чую, щоб десять без одного було чотирнадцять. Ви хотіли 
сказати — дев'ять або ж іще не назвали мені всіх, що йшли з вами.
 
— Ну, звичайно ж, ви ще не бачили Оїна з Глоїном. Сподіваюся, ви їм пробачите, 
що вони вас потурбували.
 
— Ох, та хай виходять усі! Швиденько! Проходьте, ви двоє, й сідайте! Але зважте, 
Гандальфе: навіть тепер ми маємо вас, десятьох гномів і гобіта, що був 
загубився. Разом виходить усього одинадцять (без одного загубленого), а не 
чотирнадцять. Може, чарівники рахують не так, як усі люди? Але прошу, розказуйте 
далі.
 
Беорн намагався не виказувати своєї цікавості, але насправді він зацікавився, ще 
й дуже! Колись давно він знав саме ту частину гір, яку змальовував Гандальф. 
Господар кивав головою і все бурчав, слухаючи про те, як знайшовся гобіт, як 
вони з'їхали вниз на кам'яній лавині та як їх звідусіль облягли вовки у лісі.
 
Коли Гандальф почав розповідати про те, як вони повилазили на дерева, а скрізь 
унизу сиділи вовки, господар схопився з місця й заходив туди-сюди, бурмочучи:
 
— Мене там не було! Я б їм підніс щось краще за фейєрверки!
 
— Ну,— мовив Гандальф, дуже радий, що його розповідь справляє гарне враження,— я 
робив, що міг. Отак ми й сиділи на деревах, а внизу шаленіли вовки, ліс подекуди 
зайнявся, коли з гір спустилися гобліни й натрапили на нас. Вони загорлали з 
радощів і завели пісень, у яких глузували з нас. “На п'яти ялинках аж 
п'ятнадцять пташок...”
 
— Лишенько!— вигукнув Беорн.— Не запевняйте мене, нібито гобліни не вміють 
рахувати. Вони
 
вміють! Дванадцять — не п'ятнадцять, і гобліни це знають.
 
— І я знаю. Там були ще Біфур з Бофуром. Досі я не насмілювався відрекомендувати 
їх вам, але ось і вони!
 
Тут увійшли Біфур з Бофуром.
 
— І я!— видихнув Бомбур, сопучи позаду. Гладкий гном геть засапався, а ще ж 
сердився, що його лишили останнього. Не захотівши чекати свої п'ять хвилин, він 
рушив за Біфуром і Бофуром.
 
— Що ж, тепер уже вас п'ятнадцять, а оскільки гобліни таки вміють рахувати, 
гадаю, це і є все, що сиділо на тих деревах. Може, тепер ми дослухаємо вашу 
історію без ніяких перебивань?
 
Отоді Більбо збагнув, як розумно вчинив Ган-дальф. Ті перебиваня справді змусили 
Беорна дужче зацікавитися їхньою історією, а раз у раз перебивана розповідь не 
дозволяла йому прогнати гномів одразу ж, як підозрілих жебраків. Беорн якомога 
уникав запрошувати будь-кого до свого дому. Друзів у нього було дуже мало, і 
жили вони всі далеченько, і з них він ніколи не запрошував більше, ніж двох 
зразу. А нині в нього на ганку сиділо аж п'ятнадцятеро чужих!
 
Поки чарівник розповів про те, як їх порятували орли, як перенесли усіх на 
Каррок, сонце вже й зайшло за вершини Імлистих гір і в Беорновому садку лягли 
довгі тіні.
 
— Дуже добра історія!— похвалив він.— Такої цікавої я вже давненько не чував. 
Якби всі жебраки уміли розповідати такі добрі історії, може, я був би 
милосердніший до них. Звісно, ви могли все це вигадати, але такою оповідкою, хай 
навіть вона вигадана, ви заслужили на вечерю. То попоїжмо чого-небудь!
 
— Залюбки, коли ваша ласка!— водно сказали гості.— Красно вам дякуємо!
 
В передпокої вже було зовсім темно. Беорн ляснув у долоні, й до приміщення 
вбігло четверо чудових білих поні та кілька великих, із довгим тулубом, сірих 
собак. Господар сказав їм щось чудною мовою, схожою на іржання й гавкання. 
Тварини вибігли й скоро вернулися зі смолоскипами в зубах; запалили смолоскипи 
від вогнища й позастромляли їх за скоби, забиті в стовпи довкола вогнища. Коли 
треба було щось нести в передніх лапах, собаки могли ходити на задніх. Швидко 
вони подіставали дошки й підпірки з-під стін і спорудили біля вогнища столи. 
Нараз почулося “бе-е! бе-е!”— і ввійшло кілька сніжно-білих овець, яких вів 
великий чорний, мов вугіль, баран. Одна вівця несла скатертину з вишитими по 
краях зображеннями тварин; інші несли на своїх широких спинах таці з дерев'яними 
чашками, тарілками, виделками та металевими ножами,— все це собаки взяли й 
швидко накрили столи. Ці столи на підпірках були зовсім низенькі, й навіть 
Більбо міг зручно сидіти за таким столом. Один поні присунув дві невеликі лавки 
з низькими очеретяними сидіннями й короткими товстими ніжками для Гандальфа з 
Торіном, а потім поставив біля дальнього кінця столу великого чорного Беорнового 
стільця — теж низького, на якому вмостився господар, простягти свої величезні 
ноги попід столом. Оце й були всі стільці, що господар тримав у передпокої, а 
зробив він їх низькими, як і столи, напевне, задля зручності чудових тварин, 
котрі йому слугували. А на чому ж посідала решта? Про решту не забули теж. Інші 
поні вкотили схожі на барабани гладенькі кругляки, досить низькі навіть для 
Більбо, тож невдовзі всі мандрівники сиділи за Беорновим столом — скільки років 
цей передпокій не бачив такого численного товариства!
 
Там вони й повечеряли чи пообідали — розкоші такої не знали, відколи покинули 
Останній затишний дім і розпрощалися з Елрондом. Довкола миготіло світло 
смолоскипів і вогнища, а на столі горіли дві високі червоні свічки з бджолиного 
воску. Гості їли та й пили, а Беорн своїм густим рокітливим голосом розказував 
їм бувальщини з життя дикого краю по цей бік гір і найбільше — про темний і 
небезпечний ліс, що простягався далеко на північ і на південь, завдальшки з один 
день їзди, заступаючи шлях на схід,— про жахливий Чорний ліс.
 
Гноми слухали й хитали бородами, знаючи, що скоро доведеться насмілитись і 
ввійти в той ліс, що після гір це буде найбільша з небезпек, які їм треба 
подолати, перш ніж вони дістануться до драконової твердині. Попоївши, гноми 
почали розповідати свої історії, але Беорн став ніби сонний і неуважний. Мова 
їхня була здебільшого про золото, срібло, самоцвіти й про ковальське мистецтво, 
а Беорн, мабуть, усім тим не цікавився,— в передпокої у нього не було нічого, 
зробленого із золота чи срібла, і мало речей (крім ножів) з металу.
 
Довго сиділи вони за столом перед дерев'яними келихами з медовим трунком. 
Надворі запала темна ніч. У вогнище підкинули дров, смолоскипи догоріли, а гості 
все сиділи в мерехтливому світлі тремкого полум'я. Стовпи-колони височіли 
довкола них, а вгорі, в темряві немовби маяло верховіття. Може, то були такі 
чари, а може, ні, але гобітові причувся в балках шум — неначе вітер шумів у 
гіллі й сови кричали. Та незабаром Більбо закуняв, голоси немов подаленіли, а 
перегодом він здригнувся й прокинувся.
 
Величезні двері зарипіли й хряпнули. Беорн вийшов. Гноми сиділи круг вогнища на 
підлозі, схрестивши ноги. Бони не забарилися з піснею. Слова були десь отакі, та 
я наводжу їх не всі, бо пісня співалася довгенько.
 
 
 
 
Над вереси той вітер мчав,
 
А в лісі й лист ще не дрижав,
 
Спадали тіні в безгомінні
 
І вуж нечутно плазував.
 
А вітер мчав з холодних гір,
 
Котивсь, мов вал, ревів, як звір;
 
Завило гілля від безсилля,
 
Злетіло листя ген до зір.
 
Від заходу на схід той вітер
 
Усякий рух загладив, витер;
 
На голоси свої усі
 
Заголосив, несамовитий.
 
Припали трави до землі,
 
Комиш у вітра на крилі,—
 
Над хвилі гребінь в зимнім небі
 
Рве хмари на шматки малі.
 
 
Понад Самітною горою,
 
Понад драконською норою,
 
Де валуни ще з давнини,
 
Летів, де дим курить порою.
 
Та ось уже тікає пріч
 
До моря, де панує ніч.
 
Ось виплив місяць, зорі світять,
 
Із темрявою віч-на-віч...
 
 
 
 
Більбо знову закуняв. Раптом підвівся Гандальф.
 
— Час нам уже спати,— оголосив він.— Нам — але, мабуть, не Беорнові. У цьому 
передпокої ми можемо відпочивати в мирі та безпеці, але я застерігаю вас усіх — 
не забувайте, що сказав Беорн, покидаючи нас. Під страхом смерті ви не повинні 
потикатися надвір до сходу сонця.
 
Більбо побачив, що їм уже постелено на такому собі помості між стовпами й стіною 
передпокою. Гобітові припало спати на невеликому солом'яному матрацику, під 
вовняними ковдрами. Літо не літо, а він заліз під ті ковдри з радістю. Вогонь 
пригасав, і гобіт заснув. Та серед ночі прокинувся. З вогнища лишилося всього 
кілька головешок; Гандальф і гноми, судячи з їхнього дихання, спали, місяць 
підбився високо й, зазираючи в димник, малював на підлозі біле кружало.
 
Знадвору чулося гарчання і начебто якийсь великий звір шкрібся у двері. Більбо 
зачудувався: що ж то воно таке? Чи не Беорн у зачарованій своїй подобі? І чи не 
вдереться він ведмедем та не пошматує їх? Гобіт пірнув під ковдри з головою і 
знову, попри свої страхи, поринув у сон.
 
Коли прокинувся, був уже давно ранок. Хтось із гномів перечепився через гобіта в 
сутіні, де той лежав, і впав, аж гупнуло, з помосту на підлогу. Це був Бофур. 
Більбо розплющив очі, й гном розбурчався:
 
— Вставай! А то не лишиться тобі сніданку.
 
— Сніданку!— підскочив Більбо.— Де сніданок?
 
— Майже весь у наших шлунках,— відказали інші гноми, снуючи передпокоєм.— А те, 
що зосталося,— надворі, на ганку. Ми, відколи зійшло сонце, шукаємо скрізь 
Беорна, та ніде нема його й признаки, хоча, коли ми повиходили на ганок, то там 
уже на нас чекало снідання.
 
— А Гандальф де?— запитав Більбо, чимдуж поспішаючи до їжі.
 
— О! Десь блукає, щось шукає,— відповіли йому.
 
Але чарівника не було цілий день. Якраз сідало сонце, коли він увійшов до 
передпокою, де вечеряли гноми з гобітом, а Беорнові чудові тварини незмінно їм 
прислуговували.
 
Господаря гості не бачили й нічого про нього не чули від минулої ночі, тож не 
знали вже, що й думати.
 
— Де Беорн? І де це ви були цілий день?—загукали гноми.
 
— Не більше як одне питання за раз і — жодного, поки я не повечеряю! Я не мав 
ріски в роті відтоді, як уранці поснідав.
 
Нарешті Гандальф відсунув тарілку й кухоль — з'ївши дві хлібини, а з ними 
поглинувши чимало масла, меду й відстояних вершків, а ще випивши кварту медового 
трунку,— і дістав свою люльку.
 
— Спочатку я відповім на друге запитання,— заявив він.— Та леле! Тут так гарно 
пускати кільця
 
диму!
 
І довгенько гноми не могли більш нічого добитися від чарівника, такий той був 
заклопотаний: знай пускав кільця диму, змушуючи їх обертатися навкруг колон, 
надаючи їм найрізноманітніших обрисів та кольорів і, зрештою, виганяючи одне за 
одним у дірку в даху. Знадвору то було, мабуть, чудернацьке видовисько: як ті 
кільця вискакували на повітря одне за одним — зелені, блакитні, червоні, 
сріблясті, сірі, жовті, білі; великі й маленькі, причому невеликі прослизали в 
більші, закручуючись потім у вісімки й, немов зграя птахів, мандрували з вітром 
удалину.
 
— Я вистежував ведмежі сліди,— заговорив нарешті Гандальф.— Минулої ночі тут 
надворі було, напевне, справжнє збіговисько ведмедів. Я швидко переконався, що 
Беорн не міг сам наробити стільки слідів,— так багато, ще й різної величини. Я 
сказав би, що там були невеликі ведмеді, великі ведмеді, звичайні ведмеді та 
ведмеді-велетні, і всі вони танцювали надворі чи не до самого досвітку. 
Поприходили майже звідусіль, тільки з заходу — з-за річки, від гір — не прийшов 
жоден. У тому напрямку вів лише один слід, але не звідти йшов ведмідь, а звідси 
туди. Я простежив цей слід аж до Каррока — там він зникав у річці. Але позад 
бескиду потік надто глибокий і дужий, і я не міг перебратися на той берег. Ви 
пам'ятаєте: з цього берега до Каррока можна досить легко перейти вбрід, але той 
берег обривається крутою скелею в чорторий. Довелося мені пройти не одну милю, 
поки знайшов місце, де річка була досить широка й мілка, і, де вбрід, де вплав, 
перебрався на той берег, а тоді не одну милю йшов назад понад річкою, щоб знову 
натрапити на слід. Але йти далеко по сліду я вже не міг — надто було пізно. Слід 
вів простісінько до Імлистих гір, де позавчорашнього вечора ми мали миленьку 
зустріч із вовками-уоргами. Але це, мабуть, я відповів вам і на перше 
запитання,— скінчив Гандальф і надовго змовк.
 
Гобіт, як йому здалося, зрозумів, що має на увазі чарівник.
 
— Що ж нам робити,— залементував він,— коли Беорн приведе сюди всіх тих уоргів 
та гоблінів? Нас переловлять усіх і повбивають! А ви казали, нібито він не 
знається з ними...
 
— Казав. Але не меліть дурниць, пане Злоткінс! Лягайте краще спати — ваші мізки 
зовсім сонні.
 
Гобіт відчував себе зовсім знищеним, а що йому більш нічого не лишалося робити, 
то він і ліг спати. Гноми все співали пісень, а Більбо так і заснув, сушачи свою 
маленьку голову думками про Беорна. Йому наснилися сотні чорних ведмедів, що при 
місяці на подвір'ї вели кружка свій повільний, важкий танок. Потім він 
прокинувся, коли всі спали, й почув те саме шкрябання, дряпання, сопіння та 
бурчання, що й минулої ночі.
 
Вранці всіх їх побудив сам Беорн.
 
— То ви ще всі тут!— сказав він. Тоді взяв гобіта за шкірки й засміявся:
 
— Ага, тебе ще не з'їли ні уорги, ні гобліни, ні лихі ведмеді!
 
Тоді геть нешанобливо ткнув пальцем у камізель-ку пана Злоткінса й захихотів:
 
— Малий трусь-трусь знову гарніє та жирніє на хлібі й медку. То ходи знов до 
їди!
 
Тож усі й пішли снідати з господарем. Беорн цього разу був дуже веселий; 
здавалося, він був у щонайчудовішому настрої, бо смішив товариство потішними 
історіями. Гостям не довелося довго чудуватися, де він був та чого такий 
привітний з ними,— господар залюбки пояснив це сам. Ходив, мовляв, за річку й 
далі в гори — з чого ви можете здогадатися, що він міг швидко мандрувати, 
принаймні у ведмежій подобі. Випалена вовча галявина швидко переконала його, що 
частина чарівникової розповіді була правдива; але Беорн довідався не тільки про 
це. Він спіймав уорга й гобліна, що шастали по лісі. Ті розповіли йому: загони 
гоблінів разом з уоргами досі полюють на гномів; вони страшенно люті через 
смерть Великого Гобліна, а ще через обгорілий ніс вовчого ватажка та через 
загибель від чарівницького вогню багатьох його найближчих поплічників. Оце 
стільки Беорн добився від них, але він здогадувався, що затіваються ще лихіші 
діла й що скоро гобліни можуть учинити великий набіг усім своїм військом разом 
із союзними вовчими зграями на підгірські землі, щоб знайти гномів чи помститися 
на людях та інших тутешніх мешканцях, які, на їхню, гоблінську, думку, 
переховують утікачів.
 
— Ви розказали добру історію,— сказав Беорн,— але вона мені ще більше до душі 
тепер, коли я переконався, що вона правдива. Ви повинні пробачити мені, що я не 
повірив вам на слово. Коли б ви жили в околицях Чорного лісу, ви б не вірили на 
слово нікому, кого б не знали, як рідного брата чи й краще. Я можу тільки 
додати, що поспішив, скільки мав духу, додому, щоб упевнитися, чи ви в безпеці, 
й допомогти вам, чим тільки можу. Надалі я матиму кращу думку про гномів. Убити 
Великого Гобліна, самого Великого Гобліна! І він зловтішно захихотів.
 
— А що ви зробили з тими — гобліном та уоргом?— несподівано спитав Більбо.
 
— Ходіть погляньте!— сказав Беорн, і всі пішли за ним кругом будинку. За 
ворітьми на тичці стирчала гоблінова голова, а до дерева поряд була 
прицвя-хована вовча шкура. Беорн не знав милосердя до ворогів. Але нині він був 
другом наших подорожан, і Гандальф надумав, що розумно було б розповісти 
Беорнові всю їхню історію та сказати про мету мандрівки, щоб дістати таку 
допомогу, яку тільки він спроможний їм надати.
 
Ось що Беорн пообіцяв зробити для своїх гостей. Кожному з них він дасть поні, а 
Гандальфові — коня, щоб доїхали до лісу; дасть і харчів, яких їм стане на кілька 
тижнів ощадливого харчування. Харчі спакує так, щоб їх якнайзручніше було нести: 
горіхи, борошно, запечатані воском глеки з сушнею, глиняні горщики з медом, 
двічі пропечені коржики, які не псуються довгий час; вони такі поживні, що в 
дорозі їх багато й не треба. Як робити ті коржики — це був один із Беорнових 
секретів. Відомо тільки, що в них був мед,— так само, як і в більшості його 
страв. Та й смачні ж то були коржики! Щоправда, після них хотілося пити. Воду, 
сказав Беорн, гномам не доведеться везти з собою до самого лісу, бо дорогою 
траплятимуться струмки й джерела. — Але ваша дорога через Чорний ліс темна, 
небезпечна й тяжка,— застеріг він.— І воду, і їжу знайти там нелегко. Ще не 
настала пора достигати горіхам (хоч та пора може настати й минути, поки ви 
вийдете з того боку лісу), а горіхи — це чи не єдине їстівне з усього, що там 
росте. Лісова дичина там лиха, чудна і непевна. Я забезпечу вас міхами для води 
й дам луків та стріл. Але я вельми сумніваюся, чи знайдете ви в лісі хоч 
сяку-таку добру поживу та воду, придатну для пиття. Знаю, тече там один потік, 
чорний і дужий, перетинаючи лісову стежку. Ви не повинні ані пити з нього, ані в 
ньому купатися,— чув я, що той потік зачарований; від його води робишся дуже 
сонливий і забудькуватий. І я не думаю, щоб у тому непевному мороці ви, не 
відходячи від стежки, вполювали що-небудь — придатне чи непридатне для їжі. А 
відходити від стежки ви не повинні ні в якому разі.
 
Оце і всі поради, які я можу вам дати. Коли ви зайдете в ліс, я вже навряд чи 
зумію допомогти вам чимось; доведеться вам покластися на свій талан, на мужність 
та на харчі, які я вам даю. Я змушений просити вас відіслати назад моїх поні й 
коня, перш ніж ви зайдете в ліс. Але я зичу вам швидкої мандрівки, і мій дім 
відчинений для вас, якщо ви коли-небудь вертатиметеся цим шляхом...
 
Звісно, гноми і дякували йому, і кланялися, махаючи своїми каптурами та 
приказуючи: “До ваших послуг, о володарю просторих дерев'яних зал!” Але від цих 
похмурих напучувань настрій їм зіпсувався; всі відчули, що їхня пригода куди 
небезпечніша, ніж здавалося досі, та й, хоч би вони і пройшли через усі 
небезпеки подорожі, все одно наприкінці, так чи інак, на них чекав дракон.
 
Весь той ранок вони ладналися в дорогу. Десь одразу пополудні востаннє попоїли з 
Беорном, а тоді посідали на коненят, що їх позичив господар, і, гукнувши не одне 
“прощавайте”, бадьорим тюпцем виїхали з його воріт.
 
Коли позаду лишилися Беорнові високі живоплоти у східній частині його земель, 
мандрівники повернули на північ, а тоді на північний захід. За його порадою вони 
облишили думку про головну лісову дорогу, до якої треба було йти на південь від 
його володінь. Якби тоді вони щасливо подолали перевал, стежка повела б їх понад 
гірським потоком, що впадав у Велику річку на багато миль південніше від 
Каррока. В тому місці був глибокий брід, який вони могли б перейти, коли б на 
той час іще мали своїх коненят, а далі широка стежка вела до узлісся, де 
починалася стара лісова дорога. Але Беорн застеріг їх, що нині тим шляхом часто 
користуються гобліни, а сама лісова дорога, чув він, за східним узліссям 
заросла, там нею ніхто не ходить, і веде вона до непрохідних боліт, де давно 
загубилися стежки. До того ж дорога на тому кінці лісу завжди виходила далеко на 
південь від Самітної гори, і їм би лишався ще довгий, тяжкий перехід у 
північному напрямку. Північніше від Каррока Чорний ліс підступав ближче до 
Великої річки, й, хоч гори тут були ближче, Беорн порадив мандрівцям вибрати цей 
шлях, адже за кілька днів їзди на північ від Каррока починалася маловідома 
стежка через Чорний ліс, яка виводила майже прямо до Самітної гори.
 
— Гобліни,— пояснив Беорн,— не насміляться перебратися через Велику річку на сто 
миль на північ від Каррока, ані наблизитися до мого дому — вночі його добре 
охороняють! Але я, бувши на вашому місці, старався б їхати швидко, бо, якщо 
гобліни вчинять свій набіг скоро, вони переправляться через річку на півдні й 
прочешуть усю смугу узлісся, щоб відрізати вам шлях через ліс,— а вовки-уорги 
прудкіші за поні. Та все одно для вас безпечніше прямувати на північ, дарма що 
ви нібито вертатиметесь назад до гоблінських твердинь,— саме цього вони найменше 
сподіватимуться, і їм доведеться довше їхати, щоб вас наздогнати. А зараз — 
мерщій в дорогу!
 
Ось чому наші мандрівники їхали нині мовчки, пускаючи коненят учвал, де тільки 
траплялася поросла травою рівнина. Ліворуч темніли гори, а здаля все наближалася 
позначена смугою дерев річка. Коли вони рушали, сонце ледве ще звернуло на захід 
і до самого вечора осипало золотом довколишні краєвиди. Тяжко було уявити, що 
позаду могли гнатися переслідувачі-гобліни, тож, коли між Беорновою господою і 
гномами лягло багато миль, вони знову розбалакалися й розспівалися, забуваючи 
помалу про темну лісову стежку попереду. Однак увечері, коли посутеніло і 
призахідне сонце запалило вершини гір, подорожні отаборились і виставили 
вартового; більшість їх спала неспокійно, і снилося їм виття вовчої гонитви та 
гоблінячі крики.
 
А проте ранок настав знову ясний і погідний. Туман, схожий на осінній, білів на 
землі, повітря було прохолодне, та ось на сході зійшло червоне сонце, й туман 
щез. Тіні були ще довгі, коли гноми знов рушили в путь. Їхали отак ще два дні і 
тільки й бачили, що трави, та квіти, та птахів, та розкидані то тут, то там 
дерева і зрідка — невеликі стада благородних оленів, які скубли траву чи лежали 
в холодочку опівдні. Часом Більбо помічав гіллясті роги, що стирчали з високої 
трави, і мав їх спочатку за сухе гілля дерев. Третього вечора гноми все гнали 
вперед — адже Беорн сказав, що вони повинні дістатися до узлісся на ранок 
четвертого дня,— й чимало проїхали смерком і вночі при місячному світлі.
 
Щовечора, коли поночіло, гобітові ввижалися то праворуч, то ліворуч невиразні 
обриси величезного ведмедя, що біг покрадьки туди ж таки, куди вони їхали. Та 
коли він зважувався заговорити про це з Гандальфом, чарівник лише відказував:
 
— Цить! І не звертай уваги!
 
Уранці рушили ще вдосвіта, дарма що сон їхній був короткий. Щойно засірів день, 
як побачили ліс: він ніби сунув їм назустріч чи очікував на них чорним понурим 
муром. Земля почала здійматися перед ними пологим пагорбом, і гобітові здалося, 
неначе їх огортає якась похмура тиша. Менше чулося пташиних співів. Олені більше 
не траплялися, і навіть кролів не було видно. Десь за полудень добулись до 
узлісся і стали на спочинок трохи не під величезним, навислим гіллям крайніх 
дерев. Стовбури були товстелезні, сучкуваті, з наростами, гілля покручене, листя 
темне й продовгасте. Плющ вився по деревах і стелився по землі.
 
— Ну, ось і Чорний ліс!— мовив Гандальф.— Найбільший з лісів північного світу. 
Сподіваюся, вам до вподоби його вигляд. А тепер ви повинні відіслати назад цих 
чудових, але позичених поні.
 
Гноми були заремствували, але чарівник звелів їм не клеїти дурня.
 
— Беорн не так далеко, як вам здається, і хай там що, а вам би годилося краще 
дотримувати своїх обіцянок, бо ворог з нього немилосердний. Очі пана Злоткінса 
зіркіші за ваші, якщо ви не бачили кожного вечора після сутінків величезного 
ведмедя — він біг віддалік у тому напрямку, що й ми їхали, або сидів при місяці, 
оберігаючи наш нічліг. Стеріг не тільки вас, а й своїх поні. Беорн може бути 
вашим другом, але своїх тварин він любить, як власних дітей. Вам і невтямки, яку 
виказав він добрість, дозволивши гномам їхати на його коненятах так далеко й так 
швидко, і що вам буде, коли спробуєте взяти їх у ліс.
 
— А як тоді з конем?— нагадав Торін.— Ви ж не сказали, що відішлете назад коня.
 
— Не сказав, бо й не відсилаю.
 
— Як же ваша обіцянка?
 
— Про обіцянку я подбаю. Я не відсилаю коня, бо вертаюся на ньому!
 
Тоді гноми збагнули, що Гандальф хоче покинути їх перед самісіньким Чорним 
лісом, і їх охопив відчай. Але ніякі їхні слова не могли похитнути його волі.
 
— Все це ми обговорили ще тоді, як висадилися на Карроку,— сказав він.— Не варто 
сперечатися. У мене, як я вже казав вам, є невідкладні справи далеко на півдні, 
а я й так спізнююся через клопоти з вашим плем'ям. Може, ми ще стрінемося з 
вами, поки все скінчиться, хоча, звісно, можемо й не стрітись. Це залежить від 
вашого талану, від вашої мужності й кмітливості; а ще ж я посилаю з вами пана 
Злоткінса. Я вже казав, що він здатний на більше, ніж ви здогадуєтеся, і ви дуже 
скоро переконаєтеся в цьому. Отож веселіше, Більбо, й не будьте таким похмурим. 
Веселіше, “Торіне й Компанія”! Зрештою, це ваш похід. Думайте про скарб, який 
чекає на вас наприкінці, й забудьте про ліс та про дракона — принаймні до ранку!
 
Коли настав ранок, Гандальф повторив те саме. Тож не лишалося нічого іншого, як 
набрати в міхи води з чистого джерела, що його вони знайшли недалеко від входу в 
ліс та розв'ючити коненят. Поклажу розподілили поміж себе як могли 
справедливіше, а проте гобітові його частка здалася надто важкою і стомливою,— 
аж ніяк не до вподоби йому було тупати милю за милею з таким тягарем на плечах.
 
— А ти не турбуйся!— заспокоїв його Торін.— Дуже скоро твоя ноша полегшає. 
Скоро, ох, дуже скоро, коли забракне харчів, ми всі побажаємо, щоб наші клунки 
поважчали.
 
Нарешті вони розпрощалися з коненятами й повернули їхні голови в напрямку 
домівки. Весело подріботіли поні геть — здавалося, вони були страшенно раді, що 
можуть помахати хвостами сутіні Чорного лісу. Більбо міг би заприсягтися, що 
тієї самої хвилини схожа на ведмедя істота покинула затінок лісу і перевальцем 
почимчикувала слідом за коненятами.
 
Тепер почав прощатися Гандальф. Більбо сидів на землі — він почувався дуже 
нещасним і так хотів опинитися разом з чарівником на його високому коні! Після 
вельми скромного сніданку гобіт зайшов був у ліс, і там ясний ранок видався йому 
темною, ще й дуже підступною ніччю. “Так ніби хтось стежить за тобою і 
вичікує”,— сказав він собі подумки.
 
— Прощавай!— мовив Гандальф Торінові.— Прощавайте і ви всі, прощавайте! Нині ваш 
шлях — просто через ліс. Не сходьте зі стежки! Бо, коли зійдете, тисяча проти 
одного, що ви не віднайдете її знову й ніколи не виберетеся з Чорного лісу, і 
тоді навряд чи я або хто інший побачить вас знову.
 
— А нам неодмінно треба йти через ліс? — простогнав гобіт.
 
— Так, неодмінно!— відповів чарівник.— Якщо ви хочете дістатися на той бік. Ви 
мусите або йти через ліс, або все облишити. І я не дозволю вам, пане Злоткінс, 
вийти з гри тепер. Мені соромно за вас, що ви таке думаєте. Заради мене ви 
повинні доглянути всіх цих гномів,— закінчив він сміючись.
 
— Ні, ні!— заперечив Більбо.— Я не те хотів сказати. Я мав на увазі, чи нема 
якої кружної дороги?
 
— Є, коли вам до вподоби пройти добрих двісті миль на північ і ще вдвічі більше 
— на південь. Але навіть так ви не матимете безпечної дороги. В цій частині 
світу взагалі нема безпечних доріг. Пам'ятайте, що нині ви перебуваєте за межею 
Дикого краю, і хоч би де ви пішли, скрізь на вас чигають чудні пригоди. Перш ніж 
ви обійдете Чорний ліс із півночі, ви опинитеся якраз на схилах Сивих гір, а там 
аж кишить гоблінами, гоб-гоблінами та орками щонайгіршого виду і роду. Ви ще не 
обійдете лісу на півдні, як потрапите на землі Некромансера, і навіть вам, 
Більбо, не треба розказувати історій про того чорного чаклуна. Не раджу вам і 
близько підходити до тих місць, над якими нависає його чорна вежа! Тримайтеся 
лісової стежки, бадьоріться, надійтеся на краще і, якщо вам страшенно 
поталанить, ви, може, і вийдете з лісу одного чудового дня і побачите перед себе 
внизу Довгі болота, а за ними, далеко на сході, Самітну гору, де гніздиться 
старий Смауг, хоча, сподіваюся, він не чекає вас у гості.
 
— З вас таки чудовий розрадник,— пробурчав Торін.— Прощавайте! Якщо ви не йдете 
з нами, то краще їдьте геть без зайвих балачок!
 
— То прощавайте, прощавайте насправді!— мовив Гандальф і, повернувши свого коня, 
помчав униз схилом на захід. Але він не зміг побороти спокуси сказати ще 
найостанніше слово. Від'їхавши на таку відстань, що мандрівники ще могли його 
почути, він обернувся і, приклавши долоні до рота, гукнув. Гноми ледь розчули 
слова:
 
— Прощавайте! Шануйтеся, бережіться і — НЕ СХОДЬТЕ ЗІ СТЕЖКИ!
 
Тоді пустив коня учвал і незабаром зник з очей.
 
— Ох, прощавай і їдь собі геть!— пробурчали гноми, подвійно сердиті ще й через 
те, що втрата проводиря сповнювала їх жахом. Тепер починалася найнебезпечніша 
частина всієї їхньої подорожі. Кожен завдав собі на плечі свою важку ношу та ще 
міх з водою, і, повернувшися спиною до сонячного світла, що грало на рівнині, 
вони увійшли в ліс.
 
 
 
 
 
 
Розділ восьмий
 
МУХИ ТА ПАВУКИ
 
Ішли вервечкою. Починалася стежка такою собі аркою, що вела в темний тунель; ту 
арку утворювали двоє величезних дерев, що хилилися одне до одного,— старезні, 
майже задушені плющем, обвішані бородами моху, з поодинокими зчорнілими 
листочками на гіллі. Сама стежка була вузька; звиваючись, бігла вона поміж 
стовбурів. Скоро світлий отвір арки став маленькою яскравою цяткою далеко 
позаду. Тиша стояла така глибока, що, здавалося, вони тупотіли ногами, а всі 
дерева нашорошено схилялись над прихідьками і дослухалися.
 
Коли очі звикли до сутіні, мандрівники стали дещо розрізняти обабіч серед 
тьмяно-зеленого мерехтіння. Іноді тонесенькому промінчикові сонця щастило 
випадково прослизнути в якусь щілину в листі високо вгорі, й потім — коли йому 
ще більше щастило — не згубитись нижче в плетиві гілля та плутанині галуззя, він 
тонким і ясним жалом устромлявся в стежку. Але таке траплялося рідко, а скоро й 
зовсім перестало траплятися.
 
У Чорному лісі водилися чорні білки. Коли зіркі гобітові очі почали розрізняти 
окремі предмети в цій пітьмі, він часом помічав, як білки тікали зі стежки, 
ховаючись за стовбури дерев. Чулися також якісь чудні звуки; щось там рохкало, 
вовтузилося, шелестіло в підліску, в товстелезних купах опалого листу,— але 
Більбо не міг роздивитися, що видавало ті звуки. Найбридкіше з того, що вони 
бачили, було павутиння — темне, густе павутиння, сплетене з незвичайно товстих 
ниток, часто нап'яте між двох дерев чи в нижніх гілках одного дерева. Жодна 
павутина не перетинала стежки, але невідомо було, чи то від якихось добрих чарів 
чи ще чомусь.
 
Минуло небагато часу, й гноми зненавиділи ліс усім серцем — так само, як 
ненавиділи ще недавно гоблінські тунелі; тільки ліс начебто лишав їм ще менше 
надії на те, що колись йому буде кінець. Але вони мусили йти і йти вперед, хоч і 
знудьгувалися давно за світлом сонця, хоч як тужили за ласкавим доторком вітру 
до обличчя. Тут, під лісовим дахом, повітря не рухалося зовсім; воно тут завжди 
було застигле, тьмяне й задушливе. Відчували це навіть гноми, звичні рити ходи 
під землею та довго жити без сонячного світла, але гобітові, який любив у норі 
жити, а не збувати літні дні, здавалося, ніби щось йому повільно стискає горло.
 
Найтяжче минали ночі. Ніч була не просто чорна, як смола; це була справжня смола 
— така чорна, що в ній нічогісінько не розгледиш. Більбо махне було рукою перед 
своїм носом і не побачить її зовсім. Ну, та заради справедливості слід, мабуть, 
сказати, що мандрівники таки бачили щось,— вони бачили очі. Спали, щільно 
притулившись одне до одного, пильнуючи кожен по черзі й, коли була гобітова 
черга пильнувати, він бачив ніби жарини в довколишній темряві. Часом на нього 
зблизька витріщалася то пара жовтих, то червоних, то зелених очей, що згодом 
поволі тьмяніли й зникали, а тоді помалу засвічувалися в іншому місці. Іноді очі 
світилися просто з гілля в них над головою, і це жахало найдужче. Та 
найосоружніші йому були страшні бліді кулясті очі. “Такі очі,— подумалося йому,— 
бувають не у звірів, а в комах, тільки ж ці неймовірно великі”.
 
Хоч було ще не дуже холодно, пробували палити вночі сторожові багаття, та 
незабаром відмовилися від цього. Вогонь немовби притягав сотні й сотні очей 
зусібіч, хоча ті створіння, хоч би хто вони були, остерігалися показуватись у 
світлі несмілих пломінців. До того ж на вогонь летіли тисячі темно-сірих і 
чорних мотилів, деякі завбільшки з людську долоню; вони били крильцями й 
дзижчали коло вух. Цього гноми не могли стерпіти — а ще величезних кажанів, 
чорних, мов капелюх-циліндр. Тож вони перестали палити вогнища й сиділи ночами, 
дрімаючи посеред неосяжної, моторошної чорноти.
 
Все це тривало так довго, що здавалося гобіту вічністю. І він був завжди 
голодний, бо гноми дуже ощадливо витрачали харчі. Але хоч як вони ощаджали, а 
дні минали за днями, і ліс так само стояв довкола, мов кінця йому не було, і 
мандрівники почали непокоїтися, їжа колись та мала скінчитись; а втім, їхні 
припаси вже й почали вичерпуватися. Спробували стріляти в білок і витратили 
чимало стріл, поки збили одну на стежку. Та коли її засмажили, м'ясо виявилося 
таким гидким на смак, що полювати білок перестали.
 
А ще допікала спрага, бо води в них лишалося зовсім небагато, і за весь цей час 
їм не трапилося ні джерела, ні струмочка. Отакі в мандрівників були справи, коли 
одного дня вони побачили, що впоперек їхньої стежки тече річка. Із бистрою та 
дужою течією, але не дуже широка саме в цьому місці, була вона чорна чи такою 
здавалася в тім мороці. Гаразд, що Беорн попередив їх про ту річку, а то б вони 
з неї напилися, байдуже про колір води, і наповнили б ті міхи, що спорожніли. А 
так вони тільки задумались, як переправитися, не намочившись у зачарованій воді. 
Колись через річку був перекинутий дерев'яний місток, та він підгнив і 
завалився, і нині лише зламані стовпці стирчали біля берега.
 
Більбо став навколішки і задивився вперед.
 
— На тому березі є човен!— вигукнув він.— І чого б йому не бути на цьому боці!
 
— Як далеко він звідсіля, на твою думку?— спитав Торін, бо всі досі вже знали, 
що Більбо серед них найзіркіший.
 
— Зовсім недалеко. Не далі, ніж за дванадцять ярдів * звідси.
 
— Дванадцять ярдів! Я сказав би — щонайменше тридцять, але мої очі вже не ті, що 
були сто років тому. Таж дванадцять ярдів для нас — однаково, що ціла миля. Нам 
ані перестрибнути річку, ані спробувати перейти її вбрід чи переплисти.
 
— Чи може хтось із вас кинути мотузку?
 
— І що з того? Човен напевне прив'язаний, навіть якби ми зачепили його гаком, у 
чому я сумніваюся.
 
— Не думаю, щоб човен був прив'язаний, хоча, звісно, я не можу визначити напевне 
при цьому світлі. Тільки ж мені здається, що його просто витягли на берег, а 
берег низький у тому місці, де стежка збігає до води.
 
— Дорі найдужчий, але Філі наймолодший і досі має найкращий зір,— сказав Торін.— 
Філі, підійди-но сюди і спробуй побачити човен, про який говорить пан Злоткінс.
 
Філі здалося, що він бачить човен; тож, коли він добре вгледівся в морок, щоб 
визначити напрямок, йому подали мотузку. Гноми мали кілька мотузок із собою; до 
кінця найбільшої прив'язали один із тих великих залізних гаків, якими кріпили 
свої клунки до ременів на плечах. Філі взяв гак у руку, виважив і кинув через 
потік. Плюсь!— гак упав У воду.
 
— Не докинув!— сказав Більбо, вдивляючись уперед.— Ще б зо два фути, і гак упав 
би на човен.
 
 
* Я р д — міра довжини; дорівнює трьом футам, або приблизно 91 см.
 
 
Спробуй-но ще. Навряд чи ті чари такі сильні, щоб зашкодили тобі, коли ти просто 
візьмешся за мокру мотузку.
 
Витягши назад мотузку, Філі все-таки з острахом узяв гак у руки. Цього разу він 
розмахнувся дужче.
 
— Спокійно!— застеріг Більбо.— Цього разу ти закинув гак аж у ліс на той бік. 
Тягни мотузку, та помаленьку!
 
Філі повільно потяг мотузку до себе, і за хвилину Більбо сказав:
 
— Обережно! Гак на човні; сподіваймося, що він зачепиться.
 
Гак зачепився. Мотузка натяглась, але Філі даремно напружувався. На поміч йому 
прийшов Кілі, а тоді ще Оїн і Глоїн. Вони смикали й смикали, і раптом усі 
попадали навзнак. Але гобіт був насторожі; він спіймав мотузку і паличкою відбив 
чорного човника, що шугнув через річку.
 
— Поможіть!— крикнув він, і Балін ледве встиг схопити човника, якого вже 
відносила течія.
 
— Він був таки прив'язаний,— сказав старий гном, дивлячись на огризок каната, що 
звисав з човника.— Добре потягли, хлопці, та й добре, що наша мотузка виявилась 
міцніша.
 
— Хто переправиться перший?— спитав Більбо.
 
— Я,— сказав Торін,— і ти зі мною, а ще Балін і Філі. Саме стільки нас витримає 
зразу човник. Потім — Кілі, Оїн, Глоїн і Дорі; за ними — Орі, Норі, Біфур і 
Бофур; останні перевезуться Двалін і Бомбур.
 
— Я вічно останній, і це мені не подобається,— заявив Бомбур.— Хай сьогодні буде 
черга когось іншого. 
 
— Краще б ти був не ставав таким гладким. А коли вже ти гладкий, то мусиш їхати 
з останнім, найлегшим перевозом. Не супереч наказам, а то щось лихе скоїться з 
тобою. 
 
— Тут немає весел. Як ви збираєтеся гнати човника до того берега?— спитав гобіт. 

 
— Дайте мені ще одну мотузку й ще один гак,— попросив Філі. 
 
Йому дали мотузку з гаком, і він кинув гак у морок — уперед і якомога вище. Гак 
не впав, і мандрівники зрозуміли, що він, певне, застряг десь у гіллі.
 
— Тепер сідайте в човен,— сказав Філі,— і хтось із вас хай тягне за мотузку, 
зачеплену в гіллі на тому березі. Хтось інший має тримати гак, який я кидав 
спершу, а коли ви переправитеся на той берег, він зачепить гаком човен, і ви 
знову притягнете човен назад.
 
У такий спосіб вони незабаром усі перевезлися через зачарований потік. Двалін із 
скрученою мотузкою на руці якраз вибрався з човника, і Бомбур, усе ще буркочучи, 
наготувався ступити на землю слідом за Дваліном, коли сталося щось лихе. На 
стежці попереду почувся тупіт копит. І тут-таки з пітьми просто вилетів олень, 
рятуючись чи не від якої погоні. Він налетів на гурт гномів, поперекидавши їх, і 
весь напружився, наготувавшись до стрибка. Ось олень злетів високо в повітря і 
могутнім стрибком перенісся через воду. Та він не приземлився неушкодженим. З 
усього гурту лише Торін зберіг спокій і самовладання. Ступивши на берег, він 
зразу напнув тятиву й наклав стрілу — про всяк випадок, якщо з'явиться 
прихований сторож човна, хоч би хто там його стеріг. І тепер ватажок послав 
швидку й певну стрілу в звіра, що розплатався в стрибку. Досягши протилежного 
берега, олень спіткнувся. Сутінь поглинула його, але гноми вчули перебій в 
тупоті копит, і раптом усе стихло.
 
Та не встигли вони радісно скрикнути, хвалячи Торінів постріл, як розпачливий 
вигук Злоткінса вибив їм з голів усяку думку про оленину:
 
— Бомбур упав у річку! Бомбур тоне!
 
На жаль, так воно й було. Бомбур тільки ступив однією ногою на землю, як налетів 
олень і стрибнув поверх нього. Гном спіткнувся, відштовхнувши другою ногою човен 
від берега, а тоді повалився в чорну воду. Його руки лише ковзнули по слизькому 
прибережному корінню, а човник тим часом, поволі крутячись, відплив геть і зник 
з очей.
 
Всі метнулися до берега; Бомбурів каптур ще виднів на воді. Хутчій кинули 
товаришеві мотузку з гаком. Бомбурова рука вчепилася в мотузку, і його витягли 
на берег. Звісно, Бомбур викупався з голови до п'ят, але то було не найгірше. 
Коли його поклали на землю, гладкий гном уже міцно спав, стискаючи рукою 
мотузку,— так міцно, що не могли розчепити його пальців. Що вони тільки йому не 
робили, а Бомбур спав собі та й годі.
 
Мандрівники ще стояли над Бомбуром, кленучи його незугарність і свою нещасливу 
долю і оплакуючи втрачений човен, без якого не могли вернутись по підстреленого 
оленя, коли це почули невиразний звук ріжка в лісі й неначе далекий гавкіт 
собак. Усі враз позамовкали й посідали на землю, і здалося їм, ніби чують гамір 
великого полювання, що посувалося на північ від стежки, а проте вони не бачили 
ні мисливців, ні собак.
 
Так гноми сиділи довгенько, не сміючи ворухнутись. Бомбур спав собі з усмішкою 
на обличчі, так наче йому байдуже стало до всіх прикрощів, що досі його 
непокоїли. Зненацька на стежці попереду з'явився гурточок оленів — олениця з 
оленятами, та всі сніжно-білі, як самець був увесь темний. Білими тінями мріли 
вони в сутіні. Торін не встиг подати голос, як троє гномів зірвалися на ноги й 
послали стріли зі своїх луків. Не схоже було, щоб хоч одна з тих стріл влучила в 
ціль. Олені повернулися і зникли поміж дерев так само тихо, як і з'явились, і 
даремно гноми вистрелили ще й навздогін.
 
— Стривайте! Стривайте!— загукав Торін, та було запізно — схвильовані гноми 
витратили свої останні стріли, й тепер з луків, що їх дав Беорн, не було ніякої 
користі.
 
Того вечора всі сиділи похмурі, й відтоді похмурість дедалі густішала навколо 
них. Хоч вони й переправилися через зачаровану річку, але стежка все повзла 
вперед так само ліниво, як і досі, а в лісі ' теж не помітно було ніякої 
переміни. А проте якби гноми краще знали ліс та подумали, що мало означати оте 
полювання й гурточок білих оленів на стежці попереду, то здогадалися б: нарешті 
наблизилися вони до східного узлісся; і вийшли б невдовзі, коли б підтримували в 
собі мужність і надію, до таких місцин, де рідше росли дерева й до землі 
пробивалося сонце.
 
Але гноми цього не знали, а ще ж були обтяжені важким тілом Бомбура — його треба 
було якось нести. Це стомливе завдання вони виконували, розбившись по четверо й 
міняючись по черзі, а тим часом восьмеро розподіляли поміж себе поклажу чотирьох 
носіїв. Нічого такого у них не вийшло б, коли б ноша кожного не полегшала 
набагато за останні дні; проте Бомбур, що все спав та усміхався, був нікудишньою 
заміною яким завгодно важким клункам із харчами. Скоро настав день, коли майже 
не лишилося ні їжі, ні води. В лісі, хоч як вони видивлялись, не траплялося 
нічого їстівного — тільки гриби-поганки й трава з блідими листочками й 
неприємним запахом.
 
По чотирьох днях дороги від зачарованої річки вони дійшли до такої ділянки лісу, 
де здебільшого росли буки. Спочатку гноми наче й зраділи переміні, бо тут не 
було підліску й морок стояв не такий густий. Довкола розливалося зеленаве 
світло, і подекуди можна було щось розгледіти трохи далі від стежки. Але ж те 
світло показувало тільки безконечні ряди прямих сірих стовбурів, що скидалися на 
колони в якійсь неосяжній сутінковій залі. Тут подихав вітерець, та зітхав він 
якось сумовито. Зрідка з дерева злітав листочок, мов щоб нагадати про близьку 
осінь. Ноги мандрівників шурхали в мертвому листі, занесеному вітром на стежку з 
товстих багряних килимів лісу, листі незліченних осеней.
 
Бомбур усе не прокидався, і гноми дуже знесилилися. Часом чули сміх, що 
сповнював їх тривогою. А то ще звіддалік долинали співи. Сміялися приємні, не 
гоблінські голоси, і співи були чудові, але здавалися моторошними й химерними і 
не тішили гномів,— навпаки, ті з останніх сил чимдуж поспішали далі від цих 
місць.
 
Через два дні помітили, що стежка спускається донизу, і скоро опинилися в 
долині, порослій майже самими могутніми дубами.
 
— Чи цьому клятому лісові кінця немає?— спересердя сказав Торін.— Хтось повинен 
вилізти на дерево і, по змозі, виткнути голову вище листяного даху, щоб 
роздивитися довкола. Треба тільки вибрати найвище дерево, що нависає над 
стежкою.
 
Звичайно, той “хтось” був Більбо. Вибір упав на нього. Адже, щоб із верхолаза 
була якась користь, він повинен виткнути голову над найвищим листям; отже, він 
мав бути таким легким, щоб його витримали найвищі і найтонші гіллячки. 
Бідолашний Злоткінс у житті своєму дуже мало лазив по деревах, але гноми 
підсадили його в найнижче гілля велетенського дуба, що ріс якраз посеред стежки, 
і, вмієш чи не вмієш, мусив гобіт дертися вгору.
 
Він пробивався як міг крізь плетиво гілок, і не раз йому хльоскало по очах, і 
позеленився, й забруднився від старої кори товщих гілок; не раз губив опору під 
ногами й ледве встигав ухопитися за галузку; і нарешті, після неймовірних зусиль 
у труднющому місці, де наче не було жодної зручної гіллячки, Більбо добувся до 
верхівки. Весь цей час він тільки й думав, чи немає на дубі павуків та як він 
спуститься вниз (коли не впаде).
 
Але ось він вистромив голову над листяним дахом і таки побачив павуків. Тільки 
ці павуки були невеликі, звичайні, й полювали вони на метеликів. Очі гобітові 
трохи не осліпли від сяйва. Гноми щось кричали йому знизу, але відповідати він 
не міг — тільки тримався і кліпав очима. Яскраво світило сонце, і нескоро Більбо 
призвичаївся до світла.) А коли призвичаївся, побачив скрізь довкола себе; море 
темної зелені, яке то тут, то там брижив вітрець. А ще навкруг літали сотні 
метеликів. 
 
Гадаю, що ті метелики були з “пурпурових імператорів” — метеликів, що полюбляють 
верхівки дібров, от тільки були вони зовсім не пурпурові, а темні-темні, 
оксамитово-чорні, без будь-яких пляминок чи рисочок іншого кольору.
 
Довго дивився гобіт на “чорних імператорів”, тішачись леготом, що ворушив йому 
чуприну, пестив щоки; та зрештою вчув крики гномів, які з нетерплячки аж ногами 
тупотіли внизу, щоб нагадати Злоткінсові про його справжнє завдання. Але марні 
були ті надії. Скільки він не дивився навсібіч, а не бачив кінця-краю деревам і 
листю. Серце його як звеселилось ясним сонцем та приємним вітерцем, так і 
посмутніло знову: треба було злазити, а внизу на нього не чекало ані ріски їжі.
 
Насправді, як я вже казав вам, мандрівники перебували недалеко від краю лісу. 
Більбо міг би помітити, що дерево, на котре він видерся, хоч і високе, росло 
близько до дна широкої долини, тож із його верхівки здавалося, що верхівки інших 
дерев здіймаються довкола, мовби краї величезної чаші, й гобіт не міг 
сподіватися побачити, чи далеко ще тягнеться ліс. Та він цього не помітив і 
поліз додолу, сповнений відчаю. Нарешті він спустився додолу і не зміг нічого 
розгледіти в довколишній сутіні. Від того, що він розповів, гноми відчули себе 
так само нещасними.
 
— Ліс тягнеться, тягнеться, тягнеться без кінця у всі боки! Що нам робити? І яке 
пуття з гобіта, що нам його накинули?! — закричали гноми, так ніби він був у 
чомусь винний. Чхати вони хотіли на гобітових метеликів і тільки ще дужче 
розлютилися, коли Більбо розповів їм про чудовий вітерець,— надто були вони 
важкі, щоб видертися на вершечок дуба і той вітерець відчути.
 
Увечері мандрівники поїли останні свої скоринки та крихти. Коли попрокидалися 
вранці, перше, що завважили, це був усе той самий гризький голод, а друге — дощ: 
то тут, то там важкі краплини спадали на лісову долівку. Те крапання лише 
нагадало їм, що вони ще й страшенно хочуть пити, але ніяк не полегшило їхніх 
страждань. Бо ж хіба вгамуєш палючу спрагу, ставши під велетенським дубом і 
чекаючи, коли-то крапне тобі на язик? Ото хіба Бомбур приніс несподівану крихту 
втіхи.
 
Зненацька товстун прокинувся і сів, чухаючи голову. Бомбур ніяк не міг збагнути, 
де ж це він, ані чому такий голодний, бо забув геть усе, що з ним було, відколи 
вирушив з усіма в дорогу того далекого квітневого ранку. Останнє, що Бомбур 
пам'ятав, це була гостина в гобітовій оселі; розповідаючи йому про всі пригоди, 
яких вони зазнали відтоді, товариші насилу змусили його в те повірити.
 
Почувши, що не лишилося нічого їсти, Бомбур сів і заплакав, бо почувався дуже 
кволим, йому підгиналися ноги.
 
— І нащо я взагалі прокидався! — приказував він.— Мені снилися такі гарні сни. 
Нібито я йшов лісом, схожим на оцей, тільки освітленим смолоскипами й 
світильниками, розвішаними в гіллі дерев, та вогнищами, що горіли на землі, й 
там справляли бенкет, якому не було кінця. Там сидів лісовий король, у короні з 
листя, і лунали веселі співи, і я не зміг би полічити чи описати всіх наїдків та 
напитків, що там були...
 
— То й не силкуйся,— урвав його Торін.— Якщо ти не здатен говорити ні про що 
інше, краще мовчи. Ти й так нам завдав досить клопоту. Якби ти не прокинувся, 
нам слід було б залишити тебе в лісі разом із твоїми дурними снами. Нести тебе, 
та ще після тижнів мізерного харчування,— зовсім не жарти.
 
Але що діяти? Гномам нічого не лишалось, як затягнути пояси на порожніх животах 
і, закинувши за плечі порожні мішки та клунки, тюпати далі стежкою, не дуже й 
надіючись, що ліс кінчиться швидше, ніж вони полягають і помруть від голоду. 
Цілий день повільно й стомлено посувалися вперед, а Бомбур усе нарікав, що ноги 
не хочуть нести його і що він оце ліг би та й заснув.
 
— Не смій! — заявили йому всі.— Хай і твої ноги потрудяться,— ми тебе он скільки 
несли!
 
І все одно невдовзі він заявив, що не ступить більше й кроку, і простягся на 
землі.
 
— Ідіть далі, якщо вам треба,— ще сказав він.— А я ляжу собі тут і засну, й 
снитиму про їжу, коли
 
не можна дістати її ніяким іншим чином. Сподіваюся, що не прокинуся більш 
ніколи.
 
Ту ж мить Балін, що йшов попереду, вигукнув:
 
— Що це? Наче вогонь мерехтить он там, у лісі!
 
Всі подивилися туди, куди показував Балін, і побачили якесь червоне мерехтіння в 
сутіні; потім біля першого вогника замерехтів ще, і ще один. Навіть Бомбур 
підвівся на ноги, і весь гурт подався мерщій вперед — байдуже, чи там тролі, чи 
гобліни. Світло мерехтіло попереду і трохи ліворуч від стежки, й коли нарешті 
порівнялися з ним, усім здалося, що бачать, як там під деревами горять 
смолоскипи та вогнища, тільки далеченько від стежки.
 
— Схоже на те, що справджуються мої сни,— видихнув Бомбур, хекаючи позаду. Він 
ладен був так і кинутися в ліс, до тих вогнів. Але решта надто добре пам'ятала 
застереження чарівника та Беорна.
 
— Кепський то бенкет, коли ми не вернемося з нього живими,— сказав Торін.
 
— Але без бенкету, зрештою, ми протримаємось не набагато довше,— заперечив 
Бомбур, і гобіт усім серцем погодився з цими словами.
 
Довго вони сперечалися і так і сяк, аж поки домовилися послати двох розвідників, 
щоб підповзли якнайближче до тих вогнів і гарненько все роздивилися. Але як 
дійшло до вибору, кого ж послати, охочих не знайшлося — ніхто не хотів 
загубитися, щоб потім ніколи не повернутись до товаришів. Кінець кінцем, попри 
всі застереження, за них вирішив голод — адже Бомбур не вгавав, змальовуючи 
всяку смакоту, яку, згідно з його сном, їли на тому лісовому бенкеті. Отож усі 
полишили стежку й разом пірнули в гущавину.
 
Довго вони продиралися й повзли, поки, визирнувши з-за стовбурів, побачили 
галявину, де було зрубано кілька дерев і вирівняно грунт. Там сиділо багато 
якогось люду — з виду ніби ельфи; вбрані в зелене та брунатне, великим колом 
сиділи вони на кругляках, на які розпиляно зрубані дерева. Посередині кола 
горіло багаття, довкруги палали прикріплені до дерев смолоскипи, але найчудовіше 
було те, що бенкетники їли, пили й весело сміялись.
 
Пахощі смаженого м'ясива так дурманили, що мандрівники, не змовляючись, як один 
підвелись і посунули в те коло з єдиною думкою — випросити їжі. Але щойно перший 
з них ступив на галявину, як мовби чари погасили всі вогні. Хтось підгилив ногою 
вогнище, вгору полетіли снопи іскор і згасли. Гноми загубилися в непроглядній 
пітьмі й довгенько не могли навіть знайти одне одного. Кидаючись, мов 
несамовиті, на всі боки, перечіплюючись через колоди, набиваючи гулі об 
стовбури, кричачи й гукаючи (аж поки побудили, мабуть, усе живе в лісі на багато 
миль довкола), вони нарешті спромоглись зібратися докупи й перелічити себе на 
дотик. На той час вони, звичайно, забули геть-чисто, в якому напрямку стежка, і, 
отже, безнадійно загубилися — до ранку принаймні.
 
Нічого не лишалось, як облягтися на ніч там-таки, де вони стояли. Боячись 
розгубитися знову, гноми навіть не наважувались пошукати на землі решток їжі. Та 
вони ще й не полягали, а Більбо тільки починав куняти, коли Дорі, чия черга була 
пильнувати, голосно прошепотів:
 
— Вогні знову засвічуються он там — їх іще більше!
 
Всі позривалися на ноги. І справді, недалеко від них миготіли десятки вогників і 
цілком виразно долинали голоси, сміх. Поволеньки, вервечкою, кожен тримаючись за 
плече переднього, поповзли до вогнів. Коли наблизилися, Торін застеріг:
 
— Цього разу щоб не кидалися вперед! Ніхто не виходь зі сховку, поки я не скажу. 
Спочатку я пошлю вперед на переговори пана Злоткінса самого. Його вони не 
злякаються (“А я їх?” — подумав Більбо), і я сподіваюся, що принаймні вони йому 
не заподіють нічого лихого.
 
Діставшись до краю освітленого кола, гноми раптом штовхнули Більбо в спину. Не 
встигши надягнути свого перстеника на палець, гобіт ускочив у те яскраве світло 
вогнища і смолоскипів.
 
Та ба! Знов усе погасло, й запала чорна темрява.
 
Якщо нелегко було зібратися докупи того разу, то цього було ще гірше. До того ж 
гноми ніяк не могли знайти гобіта. Хоч скільки рахували себе, а все виходило 
тільки тринадцять. Вони все кричали, гукали:
 
— Більбо Злоткінсе! Гобіте! Гей ти, клятий гобіте! Хай тобі всячина, гобіте, де 
ж це ти?
 
І все таке кричали, але ніхто не відповідав. Гноми вже втрачали надію відшукати 
Більбо, коли це Дорі зовсім випадково перечепився через нього. У пітьмі гномові 
здалося, ніби він шкопиртнувся через круглячка, а з'ясувалося, що то гобіт, який 
спав, згорнувшись клубочком. Поки розбудили, його добряче потермосили, і він був 
зовсім не радий своєму пробудженню.
 
— Мені снився такий гарний сон,— пробурчав Більбо.— І все про щонайрозкішніший 
обід.
 
— О небеса! — вигукнули гноми.— 3 ним скоїлося те саме, що й з Бомбуром. Не 
розказуй нам снів. З бенкетів, що сняться, нема пуття, та й ми не можемо 
побенкетувати з тобою.
 
— Ці сни — найкраще з усього, що я можу мати в цьому осоружному лісі,— 
промурмотів гобіт, лягаючи поруч гномів і намагаючися знов заснути й віднайти 
свій сон.
 
Але це були не останні вогні в лісі. Згодом, коли вже ніч, мабуть, наближалася 
до свого кінця, Кілі, що саме пильнував, побудив усіх:
 
— Недалеко звідси загорілося світло і не гасне,— мабуть, чарами враз запалено 
сотні смолоскипів і чимало вогнищ. Чуєте, які співи, як грають арфи?
 
Полежавши й послухавши трохи, гноми відчули, що не можуть опиратися бажанню піти 
й ще раз спробувати дістати допомогу. Повставали знов і подалися, але цього разу 
наслідок був жахливий. Бенкет, який вони побачили, був більший і розкішніший, 
ніж попередні. На чолі довгого ряду бенкетників сидів лісовий король, і корона з 
листя вінчала його золоте волосся,— саме такого короля бачив уві сні й змалював 
товаришам Бомбур. Ельфи передавали келихи один одному з рук в руки й через 
вогнища; дехто з них грав на арфах, багато співало. В мерехтливе своє волосся 
вони повплітали квітки; зелені та білі самоцвіти блищали на їхніх комірах і 
поясах; веселі були їхні обличчя, весело дзвеніли пісні. Якраз лунала голосна, 
чиста, чудова пісня, коли всередину кола ступив Торін.
 
Мертвою тишею урвалась на півслові пісня. Погасли всі смолоскипи. Чорним димом 
шугнуло вгору багаття. Попіл і жар полетіли у вічі гномам, і знову ліс 
наповнився їхнім лементом і криками.
 
Коли Більбо отямився, то збагнув, що це ж він бігає кружка й кружка (так йому 
здавалося), і гукає, гукає: “Дорі, Норі, Орі, Оїн, Глоїн, Філі, Кілі, Бомбур, 
Біфур, Бофур, Двалін, Балін, Торін Дубощит!”— а тим часом гноми, яких він не 
бачив і не торкався, так само бігали круг нього й викрикували імена товаришів, 
іноді вставляючи: “Більбо!” Але крики гномів помалу даленіли й слабшали, і, хоч 
трохи згодом начебто змінилися далекими зойками й закликами про допомогу, 
зрештою весь гамір ущух, і гобіт лишився сам у цілковитій тиші й темряві.
 
Це була одна з найтяжчих хвилин у його житті. Але Більбо скоро надумався, що 
шкода й пробувати вдіяти щось, поки не настане день і не принесе трохи світла, 
адже безглуздо спотикатися навмання по лісі,— тільки виснажишся вкрай, не маючи 
надії на сніданок, який би поновив розтрачені сили. Тож він сів, спиною 
притулившись до дерева, і не востаннє полинув думками до своєї далекої-далекої 
гобітівської нори з її чудовими комірчинами. Він саме поринув у думки про шинку 
з яйцями та грінки з маслом, коли це відчув: щось його торкнуло. Чимось, наче 
міцною липкою шворкою, йому перехопило ліву руку, а коли спробував 
поворухнутись, відчув, що ноги йому вже обсновані такими самими шворками. 
Спробував підвестися — і впав.
 
І тоді величезний павук, що, поки Більбо дрімав, заходився був його в'язати, 
вискочив десь із-за
 
гобітової спини й накинувся на свою жертву. Гобіт бачив тільки очі потвори, але 
відчував, як волохаті лапи силкуються обмотати його ще й ще раз бридкими 
нитками. Та, на своє щастя, Більбо вчасно прийшов до тями. Ще б трохи — й він не 
зміг би зробити жодного руху. Але й так він визволився лише після відчайдушної 
боротьби. Спочатку гобіт відбивався від потвори кулачками — павук намагався 
погамувати його отрутою, достоту як маленькі павуки роблять з мухами,— аж поки 
згадав про свій меч і вихопив його з піхов. Тут павук відскочив назад, і гобіт 
устиг перерізати нитки, якими були зв'язані його ноги. Тепер настала його черга 
нападати. Певно, павук не був знайомий зі створіннями, що носять отакі жала при 
боці, а то б він чимшвидше дав драла. Не встигла потвора втекти, як Більбо напав 
і вдарив мечем просто межи очі. Павук від того ошалів — застрибав, затанцював, 
жахливо засмикався, розкидаючи ноги, поки гобіт добив його ще одним ударом, а 
тоді повалився на землю і надовго зомлів.
 
Коли Більбо опритомнів, довкола сіріло звичайне імлисте світло лісового дня. 
Поруч лежав забитий павук, а меч був у чорних плямах. Так чи так, а вбивши 
гігантського павука сам-один, поночі, без допомоги чарівника чи гномів, Злоткінс 
вельми запишався. Витираючи меча об траву і вкладаючи його в піхви, гобіт відчув 
себе зовсім іншою особою, куди лютішою і хоробрішою, дарма що бурчав голодний 
шлунок.
 
— Я хочу дати тобі ім'я,— звернувся він до меча.— Віднині я називатиму тебе 
Жалом.
 
І, сказавши так, вирушив на розвідку. Ліс стояв похмурий і мовчазний, та 
очевидно було, що найперше слід розшукати товаришів, які навряд чи були далеко — 
хіба що їх полонили ельфи (чи які гірші істоти). Більбо відчував, що гукати 
небезпечно, і довго стояв, гадаючи, в якому напрямку буде стежка та в якому 
напрямку треба спочатку йти, щоб розшукати гномів.
 
— Ох, і чого ми знехтували поради Беорна й Гандальфа! — бідкався він.— В яку 
халепу ми втрапили! Ми! Хотів би я, щоб можна було сказати “ми”,— жахливо 
лишитися самотою в світі...
 
Нарешті Більбо вибрав якнайточніший, на його думку, напрямок, звідки вночі 
долинали крики про допомогу,— і йому, як ви переконаєтеся, поталанило (він 
народився таки з доброю пайкою талану) вгадати більш чи менш правильно. 
Надумавши, куди слід іти, почав скрадатися — тихо, як лише міг. Я вже казав вам, 
що гобіти вміють тихо скрадатися, надто в лісі; а ще ж Більбо, рушаючи, надягнув 
свого перстеника.
 
Трохи пройшов покрадьки, коли це помітив попереду згусток чорної тіні, чорної 
навіть для цього лісу,— мов клапоть ночі, який так і не розтанув удень. 
Підійшовши ближче, роздивився, що то чорніло поплутане плетиво багатьох павутин. 
Раптом він побачив угорі над собою, на гіллі павуків — величезних, страшних,— і 
дарма що невидимий, а затремтів від страху: що, як вони побачать чи почують 
його? Стоячи за деревом, він якийсь час стежив за тією зграєю, і тоді в тиші й 
мовчанці лісу збагнув, що ці огидні істоти розмовляють поміж себе. Голоси їхні 
були мов яке тоненьке поскрипування і сичання, але він міг розуміти чимало їхніх 
слів. А розмовляли вони про гномів!
 
— Добрячий був бій, але того вартий,— сказав один павук.— Що за бридкі товсті в 
них шкури, але б'юсь об заклад, усередині в них є добрий сік!
 
— Атож, з них буде чудова пожива, коли повисять трохи,— мовив другий.
 
— Не треба, щоб вони висіли довго,— заперечив третій.— Вони не такі гладкі, як 
могли бути. Недоїдали останнім часом, здається мені.
 
— А я скажу: треба їх убити! — просичав четвертий.— Убити — і нехай трохи 
повисять мертві.
 
— Вони й так мертві, я певен,— заявив перший.
 
— Але ж ні — я бачив, як один борсався допіру. Приходить до тями, напевне, після 
чудо-о-ового сну. Ось я покажу.
 
І, сказавши це, один із товстих павуків побіг по мотузці до дванадцятьох 
лялечок, що висіли рядком на високій гілляці. Більбо жахнувся, аж тепер 
розгледівши товаришів, що висіли в сутіні: то нога котрогось гнома стирчала зі 
сповитку, то кінчик носа, чи бороди, чи каптура.
 
Павук поспішив до найтовщої лялечки (“Щоб я пропав, коли це не бідолашний старий 
Бомбур”,— подумав Більбо) і щосили вщипнув за носа, що стирчав назовні. Із 
лялечки долинув приглушений зойк, а тоді нога піднялась і добряче вдарила 
павука. У Бомбурові ще було життя! Звук був такий, ніби вдарили по спущеному 
м'ячу, й розлючений павук звалився з гілки, ледве встигнувши схопитися за власну 
нитку.
 
Решта засміялася.
 
— Твоя була правда,— сказали вони.— М'ясо живе та ще й брикається!
 
— Ось я покладу цьому край! — сердито просичав павук, вилазячи назад на гілку.
 
Більбо зрозумів: настала та хвилина, коли він мусить щось зробити. Він не міг 
видертися до потвор нагору і стріляти не було чим; але, роззирнувшись довкола, 
побачив, що в цій місцині валяється багато камінців,— колись, певно, там текла 
річка, а нині лишилося тільки сухе річище. Більбо влучно кидався камінцями, і 
зразу ж йому попався гарненький, гладенький, схожий на яйце камінець, якраз для 
його руки. Ще хлопцем він часто вправлявся, кидаючи камінчики в різну дрібноту, 
аж поки кролі, білки й навіть птахи навчилися блискавично зникати йому з дороги, 
коли бачили, що гобітеня нахиляється до землі; ба навіть уже дорослий він 
збавляв чимало часу, накидаючи кільця на кілочки, метаючи дротика, стріляючи з 
лука в палицю чи в келихи, граючи в кеглі та інші спокійні ігри, де треба 
цілитись і кидати,— насправді він умів робити багато чого, крім пускання димових 
кілець, загадування загадок і куховарства, тільки ніколи було мені розповісти 
вам про це. І тепер ніколи.
 
Поки Більбо збирав камінці, павук уже добіг до Бомбура; ще б трохи — і нема 
гнома! В цю мить Більбо кинув камінця. Лусь! — у павучу голову, і ошелешена 
потвора з підібганими лапами плюхнулась на землю.
 
Другий камінець зі свистом, розриваючи липуче мотуззя, пролетів крізь велике 
павуче мереживо і — луп! — павук, що сидів усередині свого плетива, звалився 
мертвий. Що тут зчинилося в павучнику! На хвилину потвори навіть забули про 
гномів. Гобіта вони не бачили, але досить добре вгадали, з якого боку летять 
камінці. Швидко-швидко помчали вони до гобіта, перестрибуючи з гілки на гілку на 
своїх мотузках-павутинах, кидаючи їх навсібіч, поки простір довкола Більбо став 
повний розгойданих пасток.
 
Гобіт, одначе, хутко вислизнув і перебіг на інше місце. Він надумав одвести 
розлючених павуків якомога далі від гномів, а для цього хотів і заінтригувати, й 
роздратувати, й розлютити їх заразом. Коли десятків п'ять велетенських потвор 
подалися до того місця, де Більбо стояв досі, він кинув кілька камінців на них, 
а тоді на тих, що зупинилися позаду; потім, витанцьовуючи поміж дерев, заспівав 
пісню — щоб роздрочити павуків і зманити за собою все їхнє кодло, а ще щоб гноми 
почули його голос.
 
Отака була його пісня:
 
 
 
 
Гей, павуче-капшуче, що ти прядеш?
 
Бачиш мене, павуче? Де ж я, де ж?
 
 
Ой павук! Ой капшук!
 
 
Прясти кинь у вісім рук
 
Та шукай мене скоренько. Чом не йдеш?
 
Ой же простак — сидить просто так!
 
Ти — павук, ти — капшук, ти простак, еге ж?
 
 
Ой павук! Ой капшук!
 
 
Хоч і маєш вісім рук,
 
Та ніяк мене не зловиш, не згребеш!
 
 
 
 
Може, й не дуже доладна, але ж не треба забувати, що гобітові довелося складати 
її самому та ще й під таку гарячу, незручну хвилину. Так чи так, а ця пісенька 
подіяла, як він і хотів. Співаючи, Більбо все кидав камінці, ще й ногами 
тупотів.
 
Тепер уже всі павучиська, що були в тій місцині, посунули за ним: котрі 
спустилися на землю, а котрі бігли по гіллі, перестрибували, розгойдуючись, із 
дерева на дерево, чи кидали свої липкі мотузки в пітьму. Вони надбігли на його 
галас куди швидше, ніж Більбо сподівався. Люті були — страх! Не кажучи вже про 
камінці, жоден павук зроду не любив, щоб його називали капшуком, а слово 
“простак”, звичайно, хоч кому образливе. Більбо хутенько перебіг на інше місце, 
але тим часом кілька павуків відбігло в різні куточки галявини, де вони жили, і 
вже обсновували галявину, тягнучи павутини від дерева до дерева. Дуже скоро 
гобіт мав пійматися в густій круговій загорожі з павутиння — так принаймні 
гадалося потворам. Ставши в самій гущі хижаків, які полювали на нього, прядучи 
безперестанку свої нитки, Більбо зібрав усю свою мужність і заспівав нової:
 
 
 
 
Павук Лінько й капшук Слинько
 
Плетуть на мене сіті.
 
Хоч знають: я — смачне хлоп'я,—
 
Мене їм не зловити.
 
 
Лечу, на вухо вам дзинчу:
 
Я — мушка, ви ж — ледаща!
 
Сміюся з вас ще й регочу —
 
Не зловите нізащо!
 
 
 
 
Проспівавши це, обернувся і побачив, що останній прохід між двох дерев посновано 
павутинням,— на щастя, не справжніми тенетами, а тільки довгими пасмами 
подвійного павучого мотуззя, квапливо протягнутого від стовбура до стовбура. Ось 
сяйнув гобітів маленький меч. Мить — і павучу пастку порубано на шматки; Більбо, 
виспівуючи, прорвався крізь заслін.
 
Павуки побачили меча, хоч навряд чи втямили, що воно таке, і зараз же всією 
купою посунули за гобітом — по землі, по гіллі, махаючи волохатими лапами, 
клацаючи кусальцями та прядильцями, вирячивши очища, запінившись від люті. 
Більбо завів їх у ліс так далеко, як тільки смів, а тоді, тихіше за мишку, 
прослизнув назад.
 
Він знав, як мало в нього дорогоцінного часу, поки павуки отямляться і 
повернуться до дерев, де висіли гноми. За цей час він мав порятувати товаришів. 
Найважче було видертися на високу й довгу гілку, де гойдалися “лялечки”. Хтозна, 
чи це вийшло б у нього взагалі, якби, на щастя, котрийсь павук не залишив 
мотузки, що звисала до землі; по тій липучій мотузці, обдираючи шкіру на 
долонях, він видряпався нагору — й зіткнувся зі старим, забарливим, лихим, 
пузатим павучиськом, що лишився стерегти бранців і пощипував їх, щоб вибрати 
собі на з'їжу найсоковитішого. Поки молодші захопилися гонитвою, він гадав 
побенкетувати собі, але Злоткінс поспішав, і старий кровопивця, навіть не 
збагнувши, що сталося, відчув гостроту Жала — мертвий скотився з гілки на землю. 
Далі — звільнити найближчого з гномів. Але ж як це зробити? Перетяти мотузку, 
якою підвішено гнома,— горопаха гупнеться додолу з чималенької висоти. Поповзом 
по гілляці (від чого всі бідолашні гноми затанцювали й зателіпалися, мов 
достиглі плоди) він досяг першої лялечки.
 
“Філі або Кілі”,— визначив Більбо за голубим каптуром, що стирчав угорі. 
“Мабуть-таки, Філі”,— уточнив за кінчиком довгого носа, що витикався з 
павутинного сповитку. Перегнувшись униз, він зумів порозрізати більшість 
павутин, якими обкручено гнома, і тоді вже, попосіпавшись та попосмикавшись, на 
білий світ виткнувся майже весь Філі. Ох, боюсь, що Більбо не втримався від 
сміху, дивлячись, як гном розминає закляклі руки й ноги, танцюючи, підвішений 
попідруч, на мотузці-павутині, немов одна з тих кумедних ляльок, що підстрибують 
на дротинці.
 
Якось уже Філі видряпався на гілляку й тоді заходився помалу допомагати 
гобітові, хоч його й дуже нудило, аж млоїло від павучої отрути та ще від того, 
що провисів чи не цілу ніч і весь ранок, геть обснований павутинням,— добре хоч 
ніс лишився вільний, хоч було як дихати. Поки-то Філі протер очі та вищипав ту 
липку гидоту з брів! А більшу частину бороди мусив він відтяти зовсім... Отож 
удвох почали вони витягати на гілляку спочатку одного, потім другого гнома й 
розрізати їхні пута. Жоден із визволених не почувався краще за Філі, а дехто й 
гірше. Той майже задихнувся в павучому сповитку (бачите, коли бувають корисні 
довгі носи!), а тому впорснуто більше отрути...
 
Так вони врятували Кілі, Біфура, Бофура, Дорі й Норі. Сердешний старий Бомбур 
був такий виснажений (як найтовстішого, його всякчас щипали та штовхали), що 
просто скотився з гілляки й гепнувся на землю,— добре, що на сухий лист,— і так 
там і лежав, не ворушачись. Але на кінці гілляки ще висіло п'ятеро гномів, коли 
почали вертатися павуки — ще лютіші, ніж були.
 
Більбо незагайно переповз туди, де гілляка виростала із стовбура, й став 
відбивати натиск потвор, що лізли на дерево. Рятуючи Філі, він зняв перстеника з 
пальця й забув надягти його знову, тож нині напасники засичали, бризкаючи 
слиною:
 
— Ага, тепер ми бачимо тебе, ти, капосний курдуплику! Ми з'їмо тебе, а твої 
шкуру та кості повісимо на дереві. Ух! То воно ще й має жало? Ну та все одно ми 
його схопимо й повісимо догори дригом — хай повисить день чи два! Поки все це 
діялося, звільнені гноми рятували решту бранців, розрізаючи ножами павуче 
мотуззя. Ось-ось усі гноми звільняться, хоч невідомо було, що станеться далі. 
Павуки досить легко спопали їх уночі, але ж то було зненацька і в пітьмі. Цього 
разу, очевидно, заповідалося на жахливу битву. Раптом Більбо завважив, що 
декілька павуків зібралося довкола старого Бомбура, розплатаного на землі, і вже 
сповили його знову й тягнуть геть. Він видав бойовий клич і махнув мечем на 
павуків, що були перед ним. Потвори швидко відступили, а гобіт почав злазити з 
дерева і звалився в самісіньку гущу ворогів. Такого чудернацького жала, як 
гобітів маленький меч, вони зроду не бачили. Як те Жало шугало тут і там! Воно 
аж сяяло з утіхи, пронизуючи потвор. Шестеро павуків спустило дух, і тоді решта 
відступила, залишивши Бомбура гобітові.
 
— Злазьте! Злазьте! — закричав він до гномів на гілляці.— Не ждіть там, поки вас 
пов'яжуть павутинням!
 
І справді, павуків уже повно було на сусідніх деревах, вони повзли по гілках, що 
нависали над головами гномів.
 
І гноми так і посипалися додолу: хто зліз, хто стрибнув, хто впав на землю — 
одинадцятеро в одну купу. З них більшість ледве стояла на ногах. Нарешті вони 
всі були на землі, дванадцятеро з Бомбуром, якого взяли попідруки — з одного 
боку його двоюрідний брат Біфур, а з другого — рідний брат Бофур; Більбо 
витанцьовував довкола, розмахуючи Жалом, а сотні лютих павуків витріщалися на 
них зусібіч і навіть згори. Становище мандрівників здавалося безнадійним.
 
І почалася битва. Гноми мали хто ножі, хто дрючки, і всім вистачало камінців, а 
Більбо мав свого ельфійського кинджала. Знов і знов відбивали вони павучі 
напади, й чимало павуків було вбито. Але довго так тривати не могло. Більбо 
знесилювався, а з дванадцятьох гномів тільки четверо твердо стояло на ногах. 
Скоро їх би пересилила павуча сила, мов зморених мух. Павуки знов почали 
обплітати всю галявину довкола гномів.
 
Зрештою гобіт надумав, що доведеться розкрити гномам секрет свого перстеника,— 
іншої ради не було. Хоч і не хотілося йому цього робити, але що вдієш!
 
— Зараз я зникну,— оголосив він.— Я відведу павуків, якщо зумію, а ви тримайтеся 
разом і пробивайтеся в протилежному напрямку. Туди, ліворуч,— це приблизний 
напрямок до того місця, до ми востаннє бачили вогні ельфів.
 
Тяжко було все це пояснити гномам, адже голови їм ішли обертом, а ще ж галас, та 
молотили дрючками, та шпурляли камінці; але ось Більбо побачив, що баритися 
більше не можна,— павуче кільце змикалося дедалі щільніше. Раптом він настромив 
перстеника на палець і зник, на превелике здивування гномів.
 
Скоро від дерев праворуч долинуло “Павук Лінько” та “Павук-капшук”. Дуже ці 
слова не подобалися павучиськам. Вони перестали наступати, а декотрі побігли на 
голос,— від “павука-капшука” вони просто казилися. Тоді Балін, що краще, ніж 
решта, збагнув гобітів задум, повів товаришів на прорив. Гноми збилися в щільний 
гурт і, засипавши павуків зливою каміння, вдарили ліворуч і прорвали кільце. І 
раптом крики й співи позаду урвалися.
 
Без надії сподіваючись, що Більбо не попався павукам, гноми посувалися вперед. 
Одначе не досить швидко. Хворі й стомлені, вони насилу дибали, хитаючись на 
кожному кроці, а тим часом багато павуків переслідувало їх по п'ятах. Час від 
часу їм доводилося обертатись і відбиватися від потвор, що насідали ззаду, а 
декотрі павуки вже були вгорі над ними, на деревах, кидаючи вниз свої довгі 
липучі мотузки.
 
Знову гномам стало непереливки, коли це зненацька вигулькнув Більбо і напав на 
зчудованих павуків збоку.
 
— Йдіть! Ідіть далі! — закричав він.— А я їх жалитиму!
 
І він жалив. Кидався навсібіч, рубаючи павутиння, відтинаючи волохаті павучі 
лапи, колючи їхні гладкі тіла, коли підступали надто близько. Павуки роздувалися 
від лютості, плювалися, запінювались; вони сичали страшні прокляття, але, 
смертельно боячись Жала, яке повернулося назад, не сміли підступати до гобіта 
близько. Отож, попри всі їхні прокльони, здобич повільно, але неухильно ішла 
собі геть. Цей найжахливіший з відступів тривав, здавалося, не одну годину. Та 
нарешті, саме в ту хвилину, коли Більбо відчув, що вже не спроможний підняти 
руку, щоб завдати ще хоч один удар, павуки раптово припинили переслідування — 
розчаровані вернулися вони до своєї темної галявини.
 
Тільки тут завважили гноми, що вийшли на край кола, де раніше були ельфійські 
вогні. Вони не могли визначити, чи це коло було одним із бачених минулої ночі. 
Але, мабуть, у таких місцях лишались якісь добрі чари, що були павукам не до 
вподоби. Так чи інак, а світло тут було зеленіше, гілля не таке густе й 
загрозливе, і гноми могли перепочити, звести дух.
 
Усі попадали на землю і якийсь час лише відсапувались та пихкали. Але дуже скоро 
посипалися запитання. Гноми зажадали від гобіта, щоб той розповів їм геть усе, 
що стосувалося його зникнення. Розповідь Більбо про те, як він знайшов 
перстеника, так зацікавила гномів, що вони на хвильку забули про свої власні 
клопоти. А Балін наполіг, щоб Злоткінс заново переказав історію про Гам-гама, із 
загадками і всіма подробицями, де перстеник був би на належному місці. Але трохи 
згодом стало смеркати, й тоді почалися інші запитання. Де вони перебувають, і де 
їхня стежка, і де може бути хоч якась їжа, і що ж їм робити далі? Всі ці 
запитання гноми ставили знов і знов і то саме від малого Більбо, здавалося, 
чекали відповідей. З цього ви можете зрозуміти, що їхня думка про Злоткінса дуже 
змінилася і що вони почали ставитися до нього з великою повагою (як і передрікав 
Гандальф). Гноми й справді сподівалися, що гобіт придумає якийсь чудесний 
рятівний план, а не просто нарікали. Адже таки добре розуміли, що, коли б не 
гобіт, були б вони вже всі мертві, тож без упину йому дякували. Дехто навіть 
підводився й кланявся Злоткінсу до землі, перекидаючись від такого зусилля, і 
потім якийсь час не міг звестися на ноги. Навіть дізнавшись правду про гобітове 
зникнення, гноми аж ніяк не стали менше його поважати, бо розуміли, що Більбо 
має розум, а ще талан і чарівного перстеника, і всі ці три речі — дуже корисні 
надбання. Вони так його вихваляли, аж Більбо сам став почувати: щось та є в 
ньому від сміливого шукача пригод,— хоч він почувався б іще сміливішим, коли б 
міг чого-небудь попоїсти.
 
Але їжі не було — аніякісінької, і не було серед мандрівників жодного, хто був 
би спроможний піти й пошукати чогось їстівного чи спробувати віднайти загублену 
стежку. Загублена стежка! Ніяка інша думка не приходила до стомленої гобітової 
голови. Більбо сидів і дивився просто перед себе на нескінченні стовбури дерев,— 
тож за хвилину всі позамовкали знову. Всі, крім Баліна. Довго після того, як 
його товариші припинили всілякі розмови й позаплющували очі, він ще мурмотів і 
хихотів сам до себе.
 
— Гам-гам! Леле! Оце так він прослизнув повз мене, га? Тепер я знаю! Тихенько 
пролізли повз мене, пане Злоткінс? Гудзики, розсипані по всьому порозі! От так 
Більбо... Більбо... Більбо-бо-бо-бо...
 
І заснув, і надовго запанувала цілковита тиша.
 
Раптом Двалін розплющив очі, оглянув товаришів і спитав:
 
— Де Торін?
 
Це був жахливий удар. Звичайно, було їх лише тринадцятеро: дванадцять гномів і 
гобіт. Де ж Торін? Яка лиха доля спіткала його? Чари? Чорні чудовиська? Вони 
здригались, отак гадаючи й лежачи, загублені в лісі. Тим часом вечір змінився 
чорною ніччю і тоді, один по одному, гноми знов поринули в неспокійний сон, 
повний страшних сновидь. Там ми їх і полишимо на часину — надто хворих і 
змучених, щоб виставити й міняти чатового...
 
Торін теж попався в бран, але не так, як його плем'я. Пам'ятаєте, як Більбо 
впав, умить заснувши, коли ступив у світляне коло? Наступного разу в інше коло 
ступив Торін і, коли світло погасло, упав, мов камінь, зачарований. Вигуки 
гномів, що поночі шукали одне одного, їхні крики, коли їх ловили і в'язали 
павуки, гамір битви, яка спалахнула вдень,— нічого цього він не чув. Потім 
прийшли лісові ельфи й забрали його з собою.
 
Авжеж, напередодні то бенкетували лісові ельфи. Вони — не лихий народ. Коли й 
мають лісові ельфи яку ваду, то це — недовіра до чужинців. Хоч їхні чари сильні, 
але навіть у ті часи лісові ельфи були обережні. Вони різнилися від великих 
ельфів, що жили на заході,— були не такі мудрі, а часом навіть небезпечні. 
Здебільшого лісові ельфи (разом зі своїми родичами, розкиданими серед пагорбів і 
гір) походили від стародавніх племен, що ніколи не бували в Чарівному царстві на 
заході. Там світляні ельфи, глибинні ельфи та морські ельфи жили віками, там 
вони набували ще більшої краси, мудрості та вченості, там розвивали своє чарівне 
й хитромудре мистецтво робити гарні й чудові речі, а потім верталися знову в 
Широкий світ. Лісові ельфи у Широкому світі довго жили між сходом і заходом, а 
згодом перемандрували в ліси, на схід сонця. Найдужче вони любили узлісся, 
звідки часом виходили на відкриті місця пополювати чи покататися верхи й 
побігати при світлі місяця чи самих зірок. Коли ж прийшли люди, лісові ельфи 
почали дедалі глибше заходити в сутінь і морок. Проте вони були й лишилися 
ельфами, а отже — добрим народом.
 
У великій печері за кілька миль від східного узлісся Чорного лісу жив у ті часи 
найбільший король лісових ельфів. Перед великими кам'яними дверима, що вели до 
королівської печери, текла з лісових верховин річка, яка трохи далі розливалась 
серед боліт. Ця велика печера, від якої обабіч галузилися назліченні маленькі 
печерки, тяглася, звиваючись, далеко попід землею і мала багато переходів та 
широких зал; а проте була вона світліша й краща для здоров'я, ніж найліпше 
гоблінське житло; ані була така глибока й небезпечна, як тунелі гоблінів. 
Підданці того короля здебільшого жили й полювали в лісі, а житла будували собі 
на землі чи в гіллі дерев. Найдужче лісові ельфи любили буки. Королівська печера 
була і палацом, і твердинею, де король зберігав свою скарбницю, і фортецею, 
притулком для його народу, коли нападали вороги.
 
А ще була та печера в'язницею для полонених короля. Тож ельфи й потягли Торіна 
до печери — не дуже лагідно, бо недолюблювали гномів і його мали теж за ворога. 
Колись давно вони воювалися з якимись там гномами, бо ті, мовляв, украли їхній 
скарб. Заради справедливості слід сказати, що гноми пояснювали цю справу інакше: 
вони-бо взяли тільки їм належне, адже король ельфів попросив був гномів обробити 
його самородне золото й срібло, а потім відмовився заплатити за роботу. Король 
ельфів мав одну-єдину пристрасть — свою скарбницю. Особливо любив він срібло й 
перлини; хоч його зібрання коштовностей було велике, володар жадав більше й 
більше, адже все ще не мав такого багатства, як давні ельфійські володарі. Його 
люд ні руд не копав, ні золота-срібла не добував, ні металів чи самоцвітів не 
обробляв, ні вдарявся дуже в торгівлю чи обробіток землі. Все це добре знав 
кожен гном, хоча Торінів рід не мав нічого спільного з тією давньою чварою, про 
яку я тут згадував. Тож Торін, коли ельфи зняли з нього чари й він прийшов до 
тями, розсердився на їхнє з ним поводження, а ще вирішив, що з нього не 
витягнуть жодного слова про золото й самоцвіти. Коли Торіна привели до короля, 
той суворо глянув на нього й поставив багато запитань. Але Торін тільки твердив, 
що помирає з голоду.
 
— Навіщо ти зі своїм плем'ям тричі намагався напасти на моїх підданців, коли 
вони веселилися? — спитав король.
 
— Ми не нападали на них,— заперечив Торін.— Ми прийшли попросити їсти, бо 
вмирали з голоду.
 
— Де тепер твої друзі й що вони роблять?
 
— Не знаю, але думаю, що вмирають з голоду в лісі.
 
— А що ви робили в лісі?
 
— Шукали їжі й води, бо вмирали з голоду.
 
— Але що взагалі привело вас у ліс? — сердито запитав король.
 
Торін зціпив уста й не зронив більше ні слова.
 
— Ну гаразд,— мовив король.— Візьміть його й добре пильнуйте, аж поки він захоче 
сказати правду,— хай навіть доведеться чекати сто років.
 
Тоді ельфи наклали на нього пута й, замкнувши в одній з найдальших печерок, 
полишили самого. Йому дали їжі й питва, усього доволі, хоч, може, й не дуже 
смачного,— адже лісові ельфи були не гобліни й, полонивши навіть найгірших своїх 
ворогів, добре (в розумних межах) обходилися з ними. Велетенські павуки були 
єдині створіння, до яких лісові ельфи не мали милосердя.
 
Там, у королівській темниці, й лежав бідолашний Торін. Коли минули перші пориви 
вдячності за хліб, м'ясо та воду, ватажок гномів почав гадати, що сталося з його 
нещасним товариством. Почув він про них досить скоро, але про це мова піде в 
наступному розділі, де почнеться нова пригода і де гобіт знов покаже, який він 
незамінний.
 
 
 
 
 
 
Розділ дев'ятий
 
В ДІЖКАХ НА ВОЛЮ
 
Наступного після битви з павуками дня Більбо з гномами зробили останню 
відчайдушну спробу знайти шлях із лісу, поки вони не померли від голоду й 
спраги. Звівшись на ноги, мандрівники пошкандибали в напрямку, де, як здалося 
вісьмом із тринадцяти, лежала стежка. Але вони так і не дізналися, правильний то 
був напрямок чи ні. День, такий самий, як і всі інші лісові дні, знову блякнув, 
щоб перейти в чорноту ночі, коли зненацька довкола них спалахнуло безліч 
смолоскипів, мов сотні червоних зірок. Із-за дерев вискочили лісові ельфи з 
луками й списами і звеліли гномам зупинитись.
 
Ніхто з них і не подумав боронитися. Навіть якби гноми й не були в такому стані, 
що радо здалися б у полон будь-кому, то все одно тими невеликими ножами, єдиною 
їхньою зброєю, вони б нічого не вдіяли супроти стріл ельфів, здатних поночі 
вцілити пташку в око. Тож вони просто зупинились як укопані, а тоді посідали хто 
де стояв і стали чекати — всі крім гобіта, що надягнув перстеника й хутко 
шмигнув убік. Ось чому, коли ельфи, вишикувавши гномів довгою вервечкою, 
зв'язали їх однією мотузкою та полічили, серед них не було Злоткінса і в лік він 
не ввійшов.
 
Ельфи, ведучи своїх бранців у ліс, навіть не чули й не підозрювали, що хтось там 
дріботить позаду, тримаючись віддалік від світла смолоскипів. Очі всім гномам 
зав'язали, але то був марний клопіт, бо навіть Більбо з незав'язаними очима не 
міг збагнути, куди вони йдуть, і ні він, ні гноми не знали, від якого місця 
почався їхній шлях у неволю. Більбо напружував усі свої сили, щоб не відстати 
від смолоскипів, бо ельфи змушували гномів, хворих і зморених, іти якомога 
швидше. Адже король звелів їм поспішати. Раптом смолоскипи згасли, і гобіт ледве 
встиг наздогнати ельфів із гномами перед мостом. Це був міст, що вів через річку 
до королівських воріт. Внизу плинув темний, бистрий і дужий потік, а на тому 
кінці мосту ворота закривали вхід до великої печери, що заглиблювалась у крутий 
схил, порослий деревами. Там височезні буки спускалися до самого берега, купаючи 
у воді своє коріння.
 
Через цей міст ельфи й погнали бранців, але тут гобіт, що йшов позаду, 
завагався. Йому аж ніяк не сподобався похмурий вхід до печери, і лише в 
найостаннішу мить надумався він не покидати своїх товаришів — ледве встиг 
проскочити майже по п'ятах задніх ельфів, перш ніж із брязкотом зачинилися за 
ними великі королівські ворота.
 
Всередині печерні переходи були залиті червонястим світлом смолоскипів. 
Ельфійська сторожа співала, ведучи бранців де покрученими, де перехрещеними 
лункими ходами. Ці ходи-переходи не були схожі на тунелі гоблінських міст — 
менші, не такі глибокі, повні чистішого повітря. А в просторій залі з колонами, 
вирубаними із скельної породи, сидів на троні, вирізьбленому з дерева, король 
ельфів. На голові в нього був вінець із ягід і червоного листя, адже знов 
настала осінь. Навесні король носив вінець із лісових квітів. У руці він тримав 
виточений з дуба жезл. До нього й підвели бранців. Хоч король і подивився на них 
похмуро, та звелів своїм слугам розв'язати гномів,— такі вони були обшарпані й 
змучені.
 
— До того ж,— додав він,— тут не потрібні ніякі пута. Для тих, кого раз привели 
сюди, немає втечі за мої чарівні ворота.
 
Довго й намогливо випитував король гномів про їхні справи: куди вони йшли та 
звідки — але добився від них не багато більше, ніж від Торіна. Були бранці 
похмурі, сердиті й навіть не хотіли здаватися чемними.
 
— Що лихого вчинили ми, о королю? — сказав Балін, що був тепер за старшого.— Чи 
це злочин — заблукати в лісі, мучитися від голоду й спраги, попасти в сіті до 
павуків? Чи, може, павуки — то ваші приручені тварини, ваші улюбленці, якщо ви 
гніваєтеся на нас за те, що ми їх убивали?
 
Таке запитання, звісно, розсердило короля ще дужче, й він відповів:
 
— Так, це злочин — блукати в моєму королівстві, не спитавши мого дозволу. Чи ви 
забули, що мандрували моїм краєм, користуючись дорогою, яку проклали мої 
підданці? Хіба ви не переслідували й не турбували тричі мій народ у лісі, хіба 
не розворушили павуків неподобним своїм галасом і криком? Після всієї колотнечі, 
якої ви накоїли, я маю право знати, що привело вас сюди, і якщо ви не скажете 
мені зараз, я триматиму вас усіх у темниці, аж поки ви наберетеся розуму та 
чемності!
 
І він розпорядився помістити кожного гнома осібно і дати їм їсти й пити, але щоб 
жоден з них не переступив порога своєї невеличкої тюрми, аж поки бодай хтось із 
них зголоситься розповісти королю все, що той хотів знати. Але король не сказав 
їм, що Торін теж у нього в полоні. Лише Більбо довідався про це.
 
Бідолашний Злоткінс! Довго, нестерпно довго тулився він сам-один у лабіринтах 
печери — все ховаючись, ніколи не сміючи зняти свого перстеника, боячись 
задрімати навіть тоді, коли забивався у найтемніші, найвіддаленіші закапелки, 
які тільки міг знайти. Аби зайнятися чимось, блукав палацом короля ельфів. Чари 
замикали ворота, але іноді, коли він був досить повороткий, то примудрявся 
вибратися з печери. Час від часу загони ельфів, іноді з королем на чолі, 
виїжджали на полювання чи ще на які діла в ліс та в східні землі. Тоді Більбо й 
прослизав хутенько за ними по п'ятах, хоч і небезпечно це було. Разів два його 
трохи не роздавило у воротях, що з брязкотом стулялися, коли проходив останній 
ельф; але гобіт не насмілювався замішатись у їхній гурт, боячись, щоб не 
помітили його тіні (хоч яка легка й розпливчаста вона була при світлі 
смолоскипів) або щоб хтось не наскочив на нього випадково. Рідко траплялося йому 
виходити за ворота, але й ті виходи були без пуття. Покинути гномів Злоткінс не 
хотів і взагалі не знав, куди б у світі подався без них. Не міг Більбо встигати 
скрізь за ельфами, що полювали, то й не знайшов стежок, які б виводили з лісу; 
самотою блукав він поміж дерев, ризикуючи загубитись, аж поки приспіє нагода 
вернутися. До того ж він, не бувши ніяким мисливцем, голодував надворі, а в 
палаці-печері хоч можна було прогодуватись, поцупивши їжу з комори чи зі столу, 
коли нікого не було поблизу.
 
“Я — мов злодій-невдаха, що не може вибратися з чужого дому, а мусить день у 
день обкрадати все той самий дім,— думав він.— Це найгірша і найнудніша частина 
всієї цієї злощасної, стомливої, моторошної пригоди! Ох, як би я хотів опинитися 
знов у моїй гобітівській норі, біля мого теплого каміна та щоб світила моя 
лампа!”
 
А ще Більбо часто думав, як би переслати чарівникові звістку з проханням про 
допомогу, але, звісно ж, це була зовсім неможлива річ, і незабаром збагнув: коли 
щось і мало бути зроблене, зробити це мав він, Більбо Злоткінс, та ще й 
сам-один, без нічиєї допомоги.
 
Кінець кінцем десь по двох тижнях цього потаємного, скрадливого життя, стежачи й 
ходячи слідом за наглядачами, користаючися з усіх можливих нагод, гобіт зумів 
вивідати, де тримали кожного гнома. У різних кінцях печери він розшукав усі їхні 
дванадцять камер, а через якийсь час уже добре знав свій шлях від одного в'язня 
до другого. А як же він здивувався одного дня, підслухавши розмову двох 
наглядачів і довідавшись, що в темниці сидить іще один гном, якого тримають в 
особливо глибокому, темному місці. Звісно ж, Більбо відразу здогадався: мова 
йшла про Торіна, і трохи згодом переконався, що його здогад був слушний. 
Нарешті, зборовши чимало перешкод, він добився до того місця, коли нікого не 
було поблизу, і перемовився словом із ватажком гномів.
 
Торін на той час почувався таким нещасним, що вже й не сердився через свої 
злигодні, ба навіть подумував, чи не розповісти королю все про свій скарб і 
пошуки того скарбу (ось як він занепав духом!), коли це із замкової шпарини до 
нього долинув гобітів голосок. Він не повірив спочатку своїм вухам, однак 
роздумався скоро: ні, помилки не могло бути! Підійшов до дверей і довго пошепки 
розмовляв із гобітом через замкову шпарину.
 
Потім Більбо поніс Торінове таємне слово кожному з ув'язнених гномів, звіщаючи, 
що їхній ватажок Торін теж сидить у темниці недалеко і щоб ніхто з них не 
розкрив королю мети їхніх мандрів, принаймні поки він, Торін, не надумає сам усе 
розповісти. Бо Торін збадьорився знову, почувши, як гобіт порятував його 
товаришів од павуків, і ще раз вирішив не ладнати собі викупу, обіцяючи королю 
частку скарбу,— аж поки розвіються всі надії визволитися якимось іншим способом 
або коли Надзвичайний Невидимий Злоткінс (якого він справді став дуже шанувати) 
так і не придумає нічого розумного.
 
Товариство, почувши волю Торіна, було з ним цілком згодне. Всі гноми гадали, що 
їхні частки скарбу (який уже вважали здобутим, попри жалюгідне своє становище й 
непереможеного досі дракона) істотно зменшаться, коли лісові ельфи стануть 
вимагати собі частину, а ще ж вони вірили в гобіта. Адже, мовляв, буде саме так, 
як провістив Гандальф. Може, це й була одна з причин того, що чарівник подався 
геть, покинувши їх?..
 
Сам Більбо, однак, не мав таких великих надій на себе, як його товариші. Йому не 
подобалося, що всі покладаються на нього. От якби чарівник був поруч! Але шкода 
й думати про це: між мандрівниками й Гандальфом пролягли, можливо, всі темні 
простори Чорного лісу. Гобіт сідав і думав, думав, аж поки голова заболить. 
Чарівний перстеник — чудова річ для одного, але для чотирнадцятьох небагато з 
нього користі... Але, як ви, звісно, здогадалися, гобіт вирятував-таки своїх 
товаришів. Ось як це сталось.
 
Одного дня, блукаючи та скрізь заглядаючи, Більбо зробив дуже цікаве відкриття: 
великі ворота були не єдиним входом до печер. Попід найнижчою частиною палацу 
протікав потік, що вливався в Лісову річку трохи далі на схід, за крутим схилом, 
де був головний вхід до печери. У тому місці, де ця підземна річечка витікала з 
надр гори, стояв шлюз. Там кам'яна стеля знижувалася близько до поверхні води й 
там можна було спускати опускні грати до самого річища, щоб перешкодити 
будь-кому увійти чи вийти цим шляхом. Але опускні грати часто бували підняті — 
багато чого ввозилось і вивозилось через шлюз. Якби хто спробував потрапити до 
печер цим шляхом, то опинився б у темному грубому тунелі, що вів глибоко в надра 
гори; але в одному місці, де потік пробігав попід печерами, кам'яну стелю над 
ним зрізано й отвір закрито великою дерев'яною лядою. Відкривалася та ляда в 
королівські льохи. А в льохах барила, діжки, кадуби... Лісові ельфи, а надто 
їхній король, полюбляли вино, дарма що в цих краях не росла виноградна лоза. 
Вино разом з іншими товарами привозилося здалеку: від їхніх родичів — ельфів з 
півдня — і з виноградників, що належали людям у неблизьких краях.
 
Причаївшись за одним із найбільших барил, Більбо роздивився, як користуються 
лядою. Ховаючись у погребах, підслуховуючи розмови королівських слуг, він 
дізнався, як вино й інші товари потрапляли — по річках, по суходолу — на Довге 
озеро. Там нібито досі процвітало місто людей, побудоване на мостах, висунутих 
далеко в озеро,— щоб мати захист від усяких ворогів і особливо від дракона з 
Самітної гори. Від Озерного міста повні діжки везли вгору Лісовою річкою. Часто 
їх просто зв'язували докупи, мов великі плоти, і, штовхаючи жердинами чи 
веслуючи, переправляли вгору по річці; бувало, їх вантажили на плоскодонні 
човни.
 
Порожні діжки ельфи, відкривши ляду, скидали на воду, потім відкривали ворота 
шлюзу, й порожняк, підстрибуючи на хвилях, плив собі геть, поки течією 
далеченько внизу його приб'є до такого місця, де річка утворила бухту,— де вже 
близько східна межа Чорного лісу. Там діжки будуть зібрані й зв'язані докупи, а 
тоді попливуть далі вниз, повертаючись до міста Озерного, яке стоїть недалеко 
від того місця, де Лісова річка впадає в Довге озеро.
 
Більбо все сидів і думав про шлюз, усе гадав: а чи не можна йому з товаришами 
скористатися ним для втечі? Та ось нарешті замріли зернятка відчайдушного 
задуму...
 
В'язням рознесли вечерю. Наглядачі, забравши смолоскипи й залишивши позад себе 
темряву, потупотіли геть переходами.
 
І тут Більбо почув: дворецький короля бажає на добраніч головному наглядачеві.
 
— Та краще зайди до мене,— сказав дворецький.— Покуштуєш нового винця, що 
тільки-но прибуло. Сьогодні ввечері ще маю марудну роботу: треба очистити льохи 
від порожнього дерева. Тож вип'ємо спочатку, щоб веселіше пішла робота.
 
— Дуже добре,— засміявся головний наглядач.— Покуштую разом з тобою, щоб 
переконатися, чи годиться воно для королівського столу. Увечері бенкет — тож 
хіба можна послати нагору якусь мізерію?
 
Коли Більбо почув це, його серденько стрепенулося. Це ж йому знов таланило — 
зразу випадала нагода спробувати здійснити свій відчайдушний план! І він подався 
за обома ельфами, що, увійшовши в невеликий льох, посідали за стіл, на якому 
стояли два великі кухлі. Скоро дворецький із головним наглядачем уже пили й 
весело сміялися. Гобітові надзвичайно щастило! Приспати ельфа може тільки міцне 
вино; ну, а це вино було чи не найміцніше з усіх винозборів неозорих 
виноградників Дорвініону. Призначалося воно не для воїнів чи слуг, а тільки для 
королівських бенкетів, і годилося його пити з келихів, а не з великих кухлів 
дворецького.
 
Дуже скоро головний наглядач закуняв, а тоді поклав голову на стіл і заснув 
міцним сном. Дворецький, не завваживши того, ще якусь хвилину говорив і сміявся 
сам до себе, але ось і його голова похилилася до столу, і він захропів біля 
свого друга. Тоді в погрібець прослизнув гобіт. Мить — і головний наглядач 
зостався без ключів, а Більбо вже щодуху дріботів печерними переходами до 
темниць. Велика в'язка ключів відтягувала йому руку, а серденько — як не 
вискочить із грудей, хоч і перстеник на пальці... Та й як тут не боятимешся, 
коли ключі, хоч ти що їм роби, дзень-брязь на кожному кроці?
 
Спершу відімкнув Балінові двері й, коли гном вийшов, знов обережно їх замкнув. 
Можете собі уявити, як здивувався Балін; а проте, попри свою невимовну радість 
(вийшов із кам'яного мішка!), він усе-таки волів стати й розпитати, що та як 
збирається робити гобіт.
 
— Ніколи! — відказав Більбо.— Просто йди за мною. Нам треба всім триматися 
вкупі, ні в якому разі не розгубити один одного. Ми або втечемо усі разом, або 
не втече жоден. Це наша остання нагода. Якщо це розкриється, то бозна-куди 
запроторить вас король, ще й кайдани, чого доброго, накладе на руки й на ноги. 
Тож не сперечайся, будь ласка! Отак він ходив від дверей до дверей, аж поки його 
почет зріс до дванадцяти осіб, і всі такі незграбні й забарні поночі, після 
довгого сидіння в тісних печерках. Гобітове серденько тріпотіло щоразу, коли 
хтось із гномів налітав на товариша, чи бурчав, чи шепотів у пітьмі.
 
— А хай йому, цьому гном'ячому гармидеру! — казав він собі подумки.
 
Але все йшло добре, й вони не наскочили на жодного з наглядачів. І справді, того 
вечора в лісі й нагорі в залах святкували велике осіннє свято. Бенкетували чи не 
всі підданці короля ельфів.
 
Нарешті, після довгого блукання поночі, прийшли до Торінової темниці, яка була 
глибоко-глибоко в скелі й, на щастя, недалеко від льохів.
 
— Ну, слово честі! — мовив Торін, коли Більбо прошепотів, що можна вийти і 
приєднатися до друзів.— Гандальф, як завжди, казав правду! Чудовий буває з тебе 
злодій, коли настає слушна хвилина. Я певен, віднині ми навіки до твоїх послуг, 
що б не трапилося. Але що далі?
 
Більбо зрозумів, що настав час якось пояснити свій задум, але він не був певен, 
чи сподобається таке гномам. Його побоювання цілком справдилися — гномам його 
задум не сподобавсь аніскілечки, й вони, байдуже про небезпеку, голосно 
розбурчались.
 
— Нас поб'є, потовче, а там ще й потопимося, це вже напевне!— загомоніли вони.— 
Ми гадали, ти придумав щось розумне, коли вже заволодів ключами. Це божевільний 
план!
 
— Ну то й гаразд!— вельми похмуро й трохи роздратовано відказав Більбо.— Ходіть 
усі назад до своїх любих печерок — я вас знов позамикаю, та й сидіть собі там у 
затишку, придумуйте кращий план. Але навряд чи ще коли-небудь я заволодію 
ключами, навіть якщо дуже того захочу.
 
Ні, вертатися в темницю гноми не хотіли, то й угамувалися. Звичайно, вони мусили 
зрештою вчинити так, як пропонував Більбо, адже розуміли, що шкода й пробувати 
пройти в горішні зали чи пробитися у ворота, які зачинялися чарами. Та й 
безглуздо сперечатися в переходах, щоб їх знову переловили. Тож вони й пішли, 
скрадаючись, за гобітом до найглибших льохів. Проминули й двері, в які видно 
було головного наглядача та дворецького, що досі щасливо хропіли з усмішками на 
обличчях. Вино Дорвініону приносить глибокий сон і приємні сновидіння. Вранці на 
обличчі в головного наглядача буде зовсім інший вираз, дарма що Більбо, перш ніж 
вести гномів далі, тихенько зайшов у погрібець і від доброго серця знову почепив 
в'язку ключів йому на пояс.
 
— Трохи менше завтра буде клопоту на його голову,— сказав Більбо сам до себе.— 
Непоганий він чоловік, добре ставився до в'язнів. Це буде всім їм загадка. Ельфи 
подумають, що ми мали особливо сильні чари, коли пройшли крізь усі ці замкнені 
двері й щезли. Щезли! Нам треба дуже швидко братися до діла, щоб це здійснилось!
 
Балінові доручили стежити за наглядачем і дворецьким, щоб, коли ті прокинуться, 
попередити решту втікачів, які пройшли в суміжний льох із лядою. Не можна було 
втрачати й хвилини. Більбо знав, що скоро мають прийти кілька ельфів, яким 
велено спуститися вниз і допомогти дворецькому поскидати в потік порожні діжки. 
Той порожняк уже й стояв рядами посеред льоху, чекаючи, щоб його скинули на 
воду. Декотрі були барила з-під вина, і з них небагато пуття, адже треба 
вибивати дно, а це не обійдеться без гуркоту, і потім те дно нелегко вставити. 
Але серед порожняку було й чимало діжок, у яких привозили до королівського 
палацу всяке інше добро — масло, яблука тощо.
 
Втікачі швидко знайшли тринадцять діжечок, у кожній з яких було досить місця для 
одного гнома. Декотрі то й занадто просторі були, і гноми, влазячи кожен у свою 
посудину, тривожно думали,
 
як їх трястиме та стусатиме, хоч Більбо старався щосили, вишукуючи соломки чи ще 
чогось і вмощуючи кожного настільки зручно, наскільки дозволяв час. Нарешті 
дванадцять гномів запаковано. Найбільше клопоту завдав Торін, що крутився, 
вертівся, бурчав у своїй діжці, мов великий пес у малій будці. Останній 
умощувався Балін — цей дуже бідкався, що немає дірок, через які надходило б 
повітря, і твердив, ніби вже задихається, хоч Більбо ще й не приладнав зверху 
накривки. Гобіт робив усе можливе, щоб законопатити щілини в діжках із 
пасажирами та якомога щільніше закріпити накривки. Він знову лишився сам-один, 
бігаючи від діжки до діжки, затикаючи найдрібніші щілини й сподіваючися без 
надії, що його задум таки здійсниться.
 
Все це було зроблено дуже вчасно. Не минуло й двох хвилин відтоді, як Більбо 
приладнав накривку на Балінову діжку, коли здаля долинули голоси, замерехтіло 
світло. Сміючись, розмовляючи та наспівуючи уривки пісні, у льохи ввійшло чимало 
ельфів. Вони полишили веселий бенкет в одній із зал і хотіли вернутися туди 
якомога швидше.
 
— Де ж старий Галіон, дворецький?— спитався один.— Сьогодні ввечері я не бачив 
його за столами. А мав би тут бути — показати нам, що треба зробити.
 
— Я розсерджусь, якщо старе вайло спізниться,— озвався другий.— Не маю ніякого 
бажання нидіти тут, поки нагорі співають пісню!
 
— Ха-ха!— засміявся третій.— Спить старий негідник, поклавши голову на глек. 
Зробив невеличкий бенкет для самого себе й для свого приятеля наглядача.
 
— Трусни його! Розбуди!— нетерпляче закричала решта.
 
Галіонові аж ніяк не сподобалося, що його труснули й розбудили, і сердито йому 
стало, що з нього ще й сміються.
 
— Ви всі спізнилися,— огризнувся він.— Я тут внизу жду не діждуся вас, а ви, 
хлопці, п'єте собі, гуляєте, забувши про свої доручення. Що ж тут дивного, коли 
я стомився чекати й заснув?
 
— Що ж тут дивного,— підхопили ельфи,— коли причина ось під рукою, налита в 
глек! Ну ж, дай нам скуштувати свого снодійного, а тоді вже й до роботи! Не буди 
того ключаря — по ньому видно, що хильнув свою частку.
 
Ельфи випили всі по одній і раптом страшенно звеселилися. Але не зовсім утратили 
тяму.
 
— Рятуй нас, Галіоне!— загукали декотрі.— Ти зарані почав бенкетувати, і в 
голові у тебе все переплуталось! Ти поставив тут кілька повних діжок замість 
порожніх, якщо взагалі вага щось важить!
 
— Працюйте, працюйте!— гарикнув дворецький.— Яку там вагу відчувають руки 
гулящого п'яниці! Ці бочки мають бути скинуті в річку і ніякі інші. Робіть, що 
кажу!
 
— Гаразд, гаразд,— відказали ельфи, котячи діжки до отвору.— Ти відповіси, якщо 
повні бочки королівського масла й вина будуть скинуті в річку, щоб озеряни 
погуляли на дурняк!
 
 
 
 
Кіть-кіть-кіть-кіть!
 
Покотися, діжечко, самохіть!
 
Нумо, киньмо! Стук-грюк! Плюсь-плесь!
 
Падай, падай, діжечко, виплинь десь!
 
 
 
 
Отакої вони співали, коли перша діжка, а за нею друга, погуркуючи, покотилася до 
темного отвору, а тоді — штовх!— і полетіла в холодну воду, що хлюпотіла за 
кілька футів унизу. Котра діжка справді порожня, котра впакована дбайливо, з 
гномом усередині,— всі, одна по одній, летіли вниз, стикаючись і стукаючись, — 
гуп! — на ті, що скупчилися внизу, з виляском — у воду, вдаряючись об стіни 
тунелю, штовхаючись, тручись одна об одну,— і відпливали за течією, підскакуючи 
на хвильках.
 
І тут Більбо несподівано добачив слабке місце у своєму плані. Напевно, й ви 
помітили ту слабинку ще раніше і посміювалися з гобіта; але я не думаю, щоб на 
його місці ви справувалися хоч наполовину так добре, як він. Звісно ж, він сам 
не сидів у діжечці, та, хоч би й заліз у яку, все одно нікому було його 
запакувати, закріпити накривку! Схоже було на те, що цього разу Більбо таки 
напевне відстане від товаришів (майже всі вони уже попадали в темну діру), 
залишиться один-однісінький і муситиме вічним злодюжкою до смерті никати в 
печерах ельфів. Адже, хай би навіть зараз-таки він зумів проскочити через 
горішні ворота, надто мало було надії, що він коли-небудь відшукає гномів. 
Більбо не знав, як суходолом пробратися до того місця, де збирають порожняк. Із 
жахом подумав, яка лиха доля спіткає гномів без нього, адже він не мав часу 
розповісти їм усе, про що дізнався та що хотів зробити, коли вони виберуться з 
лісу.
 
Поки всі ці думки переганяли одна одну в його голові, ельфи, розвеселившись 
вельми, завели нової пісні коло річкових воріт. Дехто вже й пішов до кодол, щоб 
підняти опускні грати біля шлюзу й випустити барила з діжками, коли весь 
порожняк опиниться внизу на воді.
 
 
 
 
Гей, пливіть на темній хвилі
 
В землі, що були вам милі!
 
Від печер, від зал глибоких,
 
Від північних гір високих,
 
Де безкраїй млистий ліс
 
У понурій пітьмі зріс!
 
Світ покиньте лісовий
 
І туди, де вітровій,
 
Повз шумкі очерети,
 
Повз осоки вам пливти,
 
Крізь тумани, що з боліт
 
Устають над білий світ!
 
Плиньте, плиньте за зірками,
 
Що гуляють небесами,
 
На світанку обкрутніться,
 
Через вир переметніться,—
 
Гей до півдня, гей до дня!
 
Гей до сонця навмання!
 
Знов назад, де пасовища,
 
Де пасуться табунища,
 
Де сади і де меди,
 
Визрівають де плоди
 
Під привітним сонцем дня,—
 
Гей на південь навмання!
 
Всі пливіть на темній хвилі
 
В землі, що були вам милі!
 
 
 
 
Ось уже й останнє, найостанніше барильце котиться до отвору! З відчаю, не 
знаючи, що зробити ще, сердешний малий Більбо вчепився в те барильце і разом з 
ним шугнув через край ями. Плюсь! — упав він у воду, в холоднющу темну воду, а 
барильце накрило його зверху.
 
Він виринув знову, здіймаючи бризки й чіпляючись за барильце, наче мокрий щур, 
але, хоч як силкувався, не міг осідлати свою посудину. Щоразу, тільки 
приміриться, а барильце перекотиться і притопить. Було воно справді порожнє і 
пливло легко, як корок. Вуха гобітові були повні води, але він чув, як нагорі, в 
льоху, досі ще співали ельфи. Раптом із гуркотом упала ляда, і голоси стихли. 
Гобіт був у темному тунелі, в крижаній воді сам-один — адже як тут врахувати 
товаришів, що всі запаковані в діжки?
 
Дуже скоро в пітьмі попереду щось засіріло. Почувся скрип шлюзових воріт,— і 
гобіт побачив, що опинився посеред багатьох барилець і діжечок, які підскакували 
на хвилях, стукались одне об одне і всі разом тислися під склепіння, щоб вийти 
на відкритий простір. Більбо крутився, як тільки міг, щоб його не затисло й не 
розтовкло на смерть; та нарешті ця товкуща юрба почала рідшати: одне по одному — 
гойда, гойда!— і геть, попід кам'яним склепінням. Коли і його барильце рушило, 
побачив, що нічого доброго не вийшло б, навіть коли б осідлав його, бо там, де 
був шлюз, між верхом барильця і склепінням, що несподівано знижувалось, не 
лишалося вільного проміжку й для гобіта.
 
Ось уже вони випливли під нависле гілля дерев, що росли по обох берегах. 
Гобітові хотілося знати, як почуваються гноми і чи багато води просочується в 
їхні діжки. Декотрі з посудин, які пропливали поруч, сиділи досить глибоко у 
воді, й Злоткінс угадував, що всередині там були гноми.
 
— Ох, сподіваюся, що я досить міцно закріпив накривки!— сказав він собі подумки, 
але скоро йому довелося так клопотатися собою, що не до гномів стало. Він якось 
примудрявся тримати голову над водою, але весь тремтів і думав, чи не помре від 
холоду раніше, ніж трапиться якась щаслива нагода, і чи довго зможе отак 
чіплятися за барильце, і чи не варто ризикнути — пуститись і спробувати допливти 
до берега?
 
Щаслива нагода не забарилась: в одному місці вир відніс кілька барил, і гобітове 
теж, близько до берега, де вони зачепилися на хвилину за корч. І тут, поки 
барильце було притиснуте до іншого, Більбо, скориставшись цим, видряпався на 
нього. Виліз, як мокрий щур, і розплатався на накривці, з усієї сили намагаючися 
зберігати рівновагу. Віяв холодний вітерець, але краще вже такий вітерець, ніж 
крижана вода, та ще аби не скотитися, коли барила рушать знову...
 
Ще за мить барила рушили від корча й, крутячись і вихиляючись, випливли на 
стромину. Гобітові побоювання підтвердилися: таки нелегко було втримувати 
рівновагу, але якось примудрявся, хоч почувався страшенно непевно. На своє 
щастя, Злоткінс був дуже легкий, а барильце було справжнім барилом, ще й до того 
трохи дірявим, отож набрало води і зробилося стійкішим. Та однаково все це було 
так, ніби намагаєшся без вуздечки й стремен покататись на круглобокому поні, 
якому так і кортить покачатися в траві.
 
Оце в такий спосіб гобіт нарешті приплив до місця, де стовбури дерев обабіч були 
тонші, а небо вгорі світліше. Темні води раптом розлилися вшир — тут потік 
впадав у Лісову річку, що бурхливо виривалася з великих королівських воріт. 
Невиразно мріло бліде плесо, над яким уже не нависало гілля дерев; у пливкому 
дзеркалі вод танцювали ламані відображення хмар і зірок. Далі бистра течія 
Лісової річки підхопила флотилію барил і діжок і віднесла до північного берега, 
де вимила широку бухту. Мала бухта всіяний рінню бережок; угорі нависало урвище, 
а на східному краї заслоняв бухту невеликий скелястий мисок. Більша частина 
барил сіла на мілководді, але декілька пропливло далі, б'ючись об кам'яну 
пристань.
 
На березі місцеві ельфи вже виглядали порожняк. Жердинами вони швидко позганяли 
діжки й барила на мілке і, полічивши та зв'язавши канатами докупи, полишили так 
до ранку. Бідолашні гноми! Більбо нині був у кращому становищі. Він зліз зі 
свого барила й почалапав на сухе, а далі тихенько подався до якихось хатин, що 
видніли неподалік над річкою. Нині гобіт уже не роздумував, не вагався, коли 
можна було поцупити шматок зі столу, адже так довго змушений був це робити й 
надто добре знав, як то голодувати по-справжньому, а не вибирати знічев'я 
найсмачніші шматочки в багатій коморі. А ще він назорив за деревами вогнище і 
потяг туди — підсушити своє мокре дрантя, що холодно й неприємно липло до тіла.
 
Немає потреби довго розводитися про гобітові пригоди тієї ночі, бо ми вже 
наближаємось до кінця мандрівки гномів на схід, щоб перейти до останньої і 
найбільшої пригоди. Отож мусимо поспішати!
 
Ну, звичайно, з чарівним перстеником на пальці гобітові спочатку добре велося, 
але його зраджували мокрі сліди ніг і краплі, що скрапували з одягу, де б він не 
ступив чи присів; а ще розічхався і, де не пробував сховатися, його виказували 
жахливі вибухи тамованого чхання. Скоро в сільці над річкою зчинився добрячий 
переполох, але Більбо втік у ліс, несучи в руках хлібину, бурдючок вина й пиріг, 
і все те чуже, не своє. Решту ночі мусив просидіти мокрий як хлющ далеко від 
вогнища, але бурдючок був помічний, так що він навіть подрімав трохи на сухому 
листі, хоч стояла осінь і повітря було прохолодне.
 
Прокинувся, чхнувши особливо гучно. Вже сірів ранок, і коло річки стояв веселий 
гармидер. Ельфи робили з діжок пліт, що його плотогони поведуть за течією до 
Озерного міста. Більбо чхнув знову. З одежі вже не крапотіло, але всього його 
морозило. Швидко, як тільки дозволяли закляклі ноги, він спустився до річки й 
саме вчасно, не помічений ніким у загальній метушні, прослизнув на діжковий 
пліт. На щастя, сонце ще не зійшло, й гобіт не мав тіні-зрадниці, та й чхання 
змилувалось — відпустило на якусь часину.
 
Ельфи на плоту щосили вперлися жердинами в дно, а ті, котрі стояли в мілкій 
воді, напружилися, щоб зіпхнути його на глибину. Зв'язані докупи діжки, барила 
скрипіли, терлись одне об одне.
 
— Та й важкий цей порожняк!— бурчав дехто.— Надто глибоко сидить у воді — 
декотрі діжки аж ніяк не порожні. Якби прибули за дня, можна було б розкрити й 
зазирнути всередину.
 
— Ніколи!— гукнув старший.— Відчалюйте!
 
Ось нарешті й відчалили, й попливли — спочатку поволі, аж поки проминули 
скелястий мисок, де стояли інші ельфи, щоб відштовхувати пліт; а далі, вийшовши 
на бистрину,— швидше, швидше за течією до озера.
 
Мандрівники втекли з королівської темниці й залишили позаду ліс, але чи живі 
були вони, чи мертві, про це дізнаємося згодом.
 
 
 
 
 
 
Розділ десятий
 
ТЕПЛА ЗУСТРІЧ
 
Трохи пропливли, і почало пригрівати сонечко. Ще далі річка огинала крутий 
виступ, що виростав ліворуч. Попід ним, стрімким, неначе справжній бескид, річка 
була найглибша і текла найбистріше, з плюскотом і шумом. Раптом бескид зостався 
позаду. Береги понижчали. Дерев не стало. І враз гобітовим очам відкрилась 
небачена картина.
 
Земля довкола роздалася вшир, і скрізь були води річки, яка блукала, розлившися 
на сто кручених рукавів, чи стояла серед боліт озерцями, а ті озерця поцятковані 
острівцями... Але посередині все так само дужо плинула вперед бистрінь. А ген 
далеко, вкутавши свою темну вершину в подерту хмару, бовваніла Самітна гора! 
Найближчих її сусідок на північному сході й рівнинних земель, що пролягли між 
нею і тими горами, не було видно. Самотою височіла вона, дивлячись через болота 
на Чорний ліс. Самітна гора! Більбо пройшов далеку дорогу, зазнав стільки 
пригод, щоб її побачити, й тепер, побачивши, аніскілечки її не вподобав.
 
Прислухаючись до балачки, яку вели поміж себе плотогони, й складаючи докупи 
зронені ними крихти відомостей, гобіт швидко збагнув: йому страшенно поталанило, 
що побачив ту гору взагалі, хоча б із такої віддалі. Яке безпросвітне було його 
ув'язнення, яка незручна ця подорож по річці (що вже й казати про бідолашних 
гномів, котрі мандрували під ним!), а проте йому пощастило більше, ніж він досі 
думав. Балачка була все про торгівлю, що процвітала на водних шляхах, про дедалі 
жвавіший рух по Лісовій, оскільки дороги, котрі вели зі сходу через Чорний ліс, 
позаростали або занепали; ще розмовляли про суперечки між людьми озера та 
лісовими ельфами за те, хто має охороняти Лісову. Ці землі дуже змінилися з тих 
часів, коли гноми жили в Самітній горі,— часів, що пам'ятались як прадавня 
легенда. Зміни сталися і за недавні роки, ба навіть відколи Гандальф добув 
останні новини про ці краї. Від великих поводей і злив не раз виходили з берегів 
річки, що текли на схід; було й зо два землетруси, які дехто приписував 
драконові (згадуючи його найчастіше з прокльоном і значущим кивком у напрямку 
Самітної гори). Болота й трясовини росли, ширшали обабіч річки.
 
Стежки пощезли, а з ними й чимало верхівців та мандрівців, що пробували 
відшукати загублені тропи через багнища. Ельфійська дорога через ліс, якою, на 
Беорнову пораду, пішли гноми, приводила тепер до бездоріжжя на східному взліссі 
Чорного лісу, і там нею майже ніхто не користувався. Тільки річка була досі 
безпечною дорогою від узлісся Чорного лісу на півночі до рівнин, над якими 
нависала Самітна гора, а річку охороняв король лісових ельфів.
 
Отже, як бачите, Більбо зрештою помандрував єдиною придатною дорогою. Можливо, 
гобітові, що тремтів на барилах, стало б трохи тепліше, затишні-ше, якби він 
знав, що звістка про це дійшла до чарівника й дуже його стривожила й що Гандальф 
уже закінчував інші свої справи (які лишаються за межами цієї оповіді), щоб 
швидше вирушити на розшуки Торінового товариства. Але Більбо того не знав.
 
Він тільки знав, що річка текла й текла, все вперед, вічно вперед, а так 
хотілося їсти, і препаскудна застуда загніздилася в носі, й зовсім не подобалося 
йому, як погрозливо супиться на нього, наближаючись, гора. Однак трохи далі 
річка повернула крутіше на південь, і гора відступила знову, а потім, десь 
надвечір, береги нарешті повищали, й річка, зібравши всі свої заблукані води в 
один глибокий, бистрий потік, швидко-швидко помчала далі.
 
Зайшло сонце, коли Лісова річка, ще раз повернувши на схід, увігналася в Довге 
озеро. Гирло було широке, обрамлене обабіч двома бескидами-ворітьми, під якими 
лежали купи жорстви. Довге озеро! Більбо навіть не уявляв, що якесь плесо, крім 
морського, може бути таке широке. Лівий і правий береги його ледь мріли, і таке 
воно було витягнуте в довжину, що північного кінця, який показував на Самітну 
гору, гобіт бачити не міг. Тільки з карти знав: десь у тому місці, над яким уже 
блищали зорі Воза, річка Бистра, біжучи з Долу, впадала в озеро, наповнюючи, 
разом із Лісовою, глибокими водами те, що колись було великою кам'янистою 
долиною. Зібрані в озері води двох річок виливалися з південного його кінця 
високим водоспадом, поспішаючи далі в незнані землі. У вечоровій тиші чути було 
далекий рев водоспаду.
 
А поблизу, біля гирла Лісової річки, стояло дивне місто, про яке гобіт почув, 
підслухавши балачки ельфів у королівських льохах. Стояло воно не на березі, хоч 
там видніло кілька хатин та будівель, а просто посеред озера, тільки скелястий 
мис, утворюючи затишну бухту, захищав місто від крутняви річкової води. Великий 
дерев'яний міст вів од берега до гомінкого, теж дерев'яного міста, вибудованого 
на величезних палях — цілих стовбурах лісових дерев,— і це було місто не ельфів, 
а людей, що досі насмілювались жити тут, неподалік від драконової гори. Ці люди 
досі жили з торгівлі; товари пливли до них з півдня по великій річці, а тоді їх 
перевозили на возах, повз водоспад. У славні, давноминулі часи, коли трохи 
північніше від озерян процвітав Діл, вони були багаті й могутні, на водах тоді 
скрізь снували флотилії човнів, котрі — повні золота, котрі — воїнів у 
кольчугах, і велися тоді війни, вершилися подвиги, що нині стали просто сивою 
легендою. І досі, коли відплив оголяв смугу землі, попід берегом видніли гнилі 
палі — рештки міста, більшого за теперішнє.
 
Але люди з усього того мало що пам'ятали, хоч дехто ще співав старовинних пісень 
про гномівських королів Самітної гори, про Трора і Траїна з племені Дуріна, і 
про те, як прилетів дракон і як погинули володарі Долу. Дехто ще співав, що Трор 
і Траїн повернуться колись і золото потече ріками з воріт гори, й весь край 
задзвенить новими піснями й новим сміхом. Але ця мила легенда не дуже заважала 
їм займатися своїми буденними справами.
 
Як тільки з міста загледіли діжковий пліт, від паль відпливли човни й залунали 
голоси, вітаючи плотогонів. Потім кинуто мотузки, піднято весла, і скоро пліт 
витягли з течії Лісової річки й, повз високий скелястий мис, привели в невеличку 
бухту Озерного міста. Пришвартовано барила недалеко від входу з берега на 
великий міст. Незабаром прибудуть люди з півдня і заберуть деякі з барил, діжок 
із собою, а решту наповнять добром, що привезли до Озерного міста, щоб 
відправити їх назад — угору по Лісовій річці, до осель лісових ельфів. А тим 
часом ельфи-плотогони й люди-човнярі, полишивши барила на мілководді, подалися 
бенкетувати в Озерне місто.
 
Ото подивувалися б ті плотогони з човнярами, коли б побачили, що сталося біля 
берега після того, як вони пішли й запали сутінки! Спочатку Більбо розрізав 
мотузку, що обхоплювала одне барило, підштовхнув те барило до берега й відкрив 
накривку. З барила почулося стогнання, а тоді виліз вельми жалюгідний гном. 
Мокра солома заплуталася йому в брудну бороду, весь він був такий побитий і 
закоцюблий, вим'ятий, у синцях, що ледве стояв на ногах. Заточуючись, прочалапав 
він по мілизні й, стогнучи, впав на берег. Вигляд він мав захарчований і дикий, 
мов пес, якого посадили в будку на ланцюг і тиждень не давали їсти. Це був 
Торін, але впізнати його можна було хіба за золотим ланцюжком і за синім 
кольором забрудненого й подертого нині каптура з довгою срібною китицею. Не 
скоро він спромігся навіть мовити гобітові чемне слово.
 
— Ну то як, живі ви чи мертві?— сердито запитав Більбо. Мабуть, гобіт забув, що 
мав принаймні на одну добру вечерю більше, ніж гноми, та й міг ворушити 
руками-ногами, не кажучи вже про розкіш дихати вільним повітрям.— Ви досі в 
тюрмі чи на волі? Якщо хочете дістати їжі та якщо хочете йти далі до кінця цієї 
дурної пригоди (зрештою, вона ваша, а не моя), то поляскайте себе по боках, 
розітріть собі ноги та допоможіть мені випустити всіх інших, поки можна!
 
Торін, звісно, не міг не погодитися з гобітом, тож, постогнавши ще трохи, 
підвівся на ноги і, як міг, став пособляти Злоткінсові. Тяжка й препогана то 
була робота: спотикаючись у холодній воді, вишукувати потрібні діжки. На 
вистукування і заклики подати голос змогло відгукнутися тільки шестеро. Більбо й 
Торін знімали накривку, а тоді попідруки виводили гнома на берег, де той сідав 
чи падав на землю, бурмочучи й стогнучи; бідолахи були такі змоклі, побиті й 
закляклі, що й невтямки їм було: це ж вони вже на волі! Що й казати вже про те, 
щоб подякувати, як годиться...
 
Балін і Двалін натерпілися чи не найбільше, тож безглуздо було просити їх іти 
помагати. Біфур з Бофуром не так позабивались і намокли, але полягали й 
відмовилися робити хоч що-небудь. Зате Філі й Кілі, що були молодші (як на 
гномів) і запаковані краще — більше соломи та в невеликі діжечки,— повилазили 
нівроку, бадьорі собі, потираючи десь якесь забите місце й розминаючись на ходу.
 
— Довіку не чути б мені більше, як пахнуть яблука!— заявив Філі.— Моя діжечка 
була повна того запаху. Всю дорогу чути запах яблук, коли не можеш 
поворухнутися, закляк від холоду й тебе нудить від голоду,— це ж так і до 
божевілля недалеко! Тепер я їв би все на світі — але жодного яблука не з'їв би!
 
Філі й Кілі залюбки взялися допомагати, і з їхньою поміччю Більбо й Торін 
розшукали нарешті й повитягали з діжок решту товариства. Бідолашний старий 
Бомбур чи то спав, чи був без тями; Дорі, Норі, Орі, Оїн і Глоїн накрвталися 
води і здавалися напівживими. Всіх їх, таких безпомічних, довелося переносити по 
одному й класти на березі.
 
— Ну, от ми й прибули!— сказав Торін.— І я гадаю, ми повинні дякувати нашим 
зорям і панові Злоткінсу. Я певен, він має право сподіватися від нас дяки, хоча 
добре було б, якби він улаштував нам вигіднішу мандрівку. І все одно — ми ще раз 
у боргу перед вами й до ваших послуг, пане Злоткінс. Безперечно, ми відчули б 
належну вдячність, коли б наїлися та підлікувались. А тим часом — що далі?
 
— Я пропоную Озерне місто,— сказав Більбо.— А що ж іще?
 
Звичайно, більш нічого було запропонувати; отож, покинувши решту, Торін, Філі, 
Кілі й гобіт подалися берегом до великого моста. Біля входу на міст була 
сторожа, але стерегла вона не дуже дбало, бо давно вже ніхто не загрожував 
місту. Коли не рахувати поодиноких сварок за річкове мито, озеряни були в дружбі 
з лісовими ельфами. Всяка інша людність жила далеко звідсіля, і дехто з міської 
молоді відверто сумнівався, чи є якийсь там дракон у Самітній горі, й сміявся з 
дідусів та бабусь, котрі запевняли, що в свої молоді літа бачили Смауга в небі. 
Не диво, що сторожа пила й реготала біля вогнища у своїй сторожці та й не чула 
ні як розкривали діжки, випускаючи гномів, ні як підійшли четверо розвідників. 
Як же вони були вражені, коли на порозі став Торін Дубощит!
 
— Хто ви такі й чого вам треба?— закричали вони, скочивши на ноги й шукаючи свою 
зброю.
 
— Я — Торін, син Траїна, сина Трора, короля Самітної гори!— голосно проказав 
гном, і вигляд у нього був справді по-королівському владний, попри подертий одяг 
і брудний каптур. Золото блищало в нього на шиї, золотом він був підперезаний, 
пронизливо дивилися його чорні, глибокі очі.— Я повернувся. Я хочу бачити голову 
вашого міста!
 
Зчинилося неймовірне сум'яття. Простодушніші повибігали надвір, так ніби 
сподівалися, що гора зазолотіє серед ночі і враз жовтими стануть води озера. 
Начальник сторожі виступив наперед.
 
— А це хто?— запитав він, показуючи на Філі, Кілі та Більбо.
 
— Сини дочки мого батька,— відповів Торін,— Філі й Кілі з племені Дуріна, і пан 
Злоткінс, що мандрує з нами із західних країв.
 
— Якщо ви прийшли з миром, складіть свою зброю!— звелів начальник сторожі.
 
— У нас немає зброї,— заявив Торін, і це була правда: лісові ельфи відібрали в 
гномів їхні ножі, а з ними й славетного меча Оркріста. Гобітів короткий меч був, 
як завжди, схований при тілі, але Більбо змовчав про це.— Як сказано в давньому 
пророцтві, ми повертаємося додому, і зброя нам не потрібна. Та й не стали б ми 
битися з таким великим загоном. Відведіть нас до вашого голови!
 
— Він на бенкеті,— сказав начальник.
 
— Тим більше причин, щоб повести нас до нього,— втрутився Філі, якому набридли 
ці урочисті перемовини.— Ми зморені, ми помираємо з голоду після далекої дороги, 
і позаду лишились наші хворі товариші. Краще поспішіть, і досить слів, а то 
глядіть, вам ще перепаде від вашого голови.
 
— То йдіть за мною,— звелів начальник сторожі. Шестеро воїнів стало обабіч, і в 
такому супроводі гноми з гобітом пішли за начальником через міст, далі крізь 
ворота й до ринку. То був ринок не ринок, а широке коло води, облямоване 
високими палями, на яких побудовано найбільші в місті будинки, та довгими 
дерев'яними пристанями з численними східцями та драбинами, що вели до поверхні 
води. В одній з великих зал горіло багато світла, звідти долинав гомін голосів. 
Ось вони пройшли в двері й стали, засліплено кліпаючи на довгі столи, за якими 
сиділи люди.
 
— Я — Торін, син Траїна, сина Трора, короля Самітної гори! Я повернувся!— 
крикнув ватажок гномів з порога, перш ніж устиг щось сказати начальник сторожі.
 
Всі скочили на ноги. Міський голова теж підвівся зі свого великого крісла. Але 
найдужче були вражені ельфи-плотогони, що сиділи в нижньому кінці зали. 
Протиснувшись до столу голови, ельфи закричали:
 
— Це збіглі в'язні нашого короля! Приблудні гноми, що не могли нічого до пуття 
розповісти про себе! Тинялися по лісі, докучаючи нашому людові!
 
— Це правда?— запитав голова. Щиро кажучи, йому більше вірилося в слова ельфів, 
ніж у повернення короля Самітної гори, якщо взагалі коли-небудь існував такий на 
світі.
 
— Правда те, що ми подорожували до нашого рідного краю, а король ельфів 
підступно напав на нас у дорозі й кинув безпричинно до в'язниці,— відказав 
Торін.— Але ні замки, ні грати не втримають того, хто повертається, як сказано в 
давньому пророцтві. І місто це не належить до королівства лісових ельфів. Я 
промовляю до голови міста озерних людей, а не до плотогонів лісового короля.
 
Голова Озерного міста вагався, переводячи погляд із гномів на ельфів, з ельфів — 
на гномів. Сила короля ельфів у цих краях була дуже велика, і голова не хотів 
ворожнечі з ним. Байдуже йому було до всіх давніх пісень — він тільки й сушив 
мозок, що торгівлею та митом, вантажами й золотом, чому й завдячував своє високе 
становище. Решта людей, одначе, була іншої про це думки, й скоро все вирішилося 
без нього. Звістка про повернення короля Самітної гори, мов пожежа, поширилася 
від дверей зали по всьому місту. Всі щось кричали в залі й надворі. На пристанях 
уже вирували юрби. Дехто вже співав уривки з давньої пісні про повернення короля 
Самітної гори. Те, що повернувся Трорів онук, а не сам Трор, зовсім нікого не 
бентежило. Інші підхопили мотив, і ось понад озером полилася голосна пісня.
 
 
 
 
Король гори Самітної,
 
Різьбленого каміння,
 
Володар річки срібної —
 
Поверне володіння.
 
 
Одягне він корону,
 
На арфі ще й заграє,
 
І пісня злотодзвонна
 
Прадавня залунає.
 
 
Ліси зростуть шумливі,
 
Трава зазеленіє,
 
Впадуть коштовні зливи,
 
Ріка зазолотіє.
 
 
Струмки усі звеселяться,
 
І заблищать озерця...
 
Як той король повернеться —
 
Все лихо западеться!
 
 
 
 
Отак вони співали чи десь майже так, тільки пісні тій кінця не було, а ще ж 
стільки галасу, крику з музикою арф і скрипок упереміш! Найстаріші озеряни й ті 
не пригадували на своєму віку такого заворушення. Навіть ельфи-плотогони 
зчудувалися і налякалися. Звісно ж, вони не знали, яким чином утекли Торін із 
товаришами, й почали подумувати, чи не припустився їхній король великої помилки. 
Що ж до міського голови, то йому не лишалось нічого іншого, як скоритися 
загальному піднесенню, на час принаймні, й прикинутися, ніби він вірить, що 
Торін справді є той, ким себе називає. Тож він поступився ватажкові гномів своїм 
великим кріслом, посадивши Філі й Кілі обабіч нього на почесних місцях. Навіть 
гобітові дали місце за високим столом, і ніхто в сум’ятті не зажадав пояснення, 
до чого тут цей малюнок, хоча в жодній пісні не було бодай найтьмянішого натяку 
на нього.
 
Незабаром юрби, сповнені дивовижного захвату, на руках унесли в місто решту 
гномів, їх навперебій запрошували в гості, і лікували, й годували, й пестили 
так, що як тут було не радіти, не втішатися. Торінові з товариством надали 
великий будинок, а ще — човни з веслярами в їхнє розпорядження, і юрби сиділи на 
призьбі, у дворі, співаючи пісень цілоденне та вітаючи радісними вигуками 
кожного гнома, що виткне з дверей носа.
 
Декотрі пісні були давні, та лунали й зовсім нові, в яких упевнено говорилося 
про наглу смерть дракона й про те, як по річці до Озерного міста скоро попливуть 
човни з дорогими дарунками. Нові пісні складалися з відома й великого призволу 
міського голови і гномів не дуже тішили, але тим часом прибульцям добре годили, 
й вони швидко гладшали, вбивалися в силу. За тиждень їхні синці де й поділися; 
гноми тепер були вбрані в гарний одяг, причому кожен — у свої кольори; бороди — 
розчесані й підстрижені, гордовита хода. Торін походжав такий пишний, наче вже 
відвоював своє королівство, а Смауга посік на дрібненькі шматочки.
 
Добрі почуття гномів до малого гобіта, як і пообіцяв ватажок, що не день ще 
добрішали. Ніхто більше не стогнав, не бурчав, не нарікав. Гноми пили за його 
здоров'я, ляскали його по спині і як тільки з ним не носилися, та гобітові те 
все було байдуже, бо почувався він не дуже бадьоро. Більбо не забув погрозливого 
вигляду Самітної гори, і думка про дракона не йшла йому з голови, а ще ж доткав 
жахливий нежить. Три дні він чхав, і кашляв, і не виходив з дому, і навіть 
опісля його промови на бенкетах зводилися до “Днуже днякую!”
 
Тим часом ельфи-плотогони, пливучи вгору по Лісовій, добулися додому, заставши 
велику тривогу в королівському палаці. Я так і не чув, чи покарано, а коли 
покарано, то як,— головного наглядача й дворецького. Звісна річ, скільки гноми 
перебували в Озерному, вони анічичирк про ключі та діжки, а Більбо остерігався 
робитися невидимим. А проте я вважаю, що там здогадувались куди більше, ніж нам 
відомо, хоч, безперечно, Злоткінс лишився для ельфів невеличкою таємницею. Так 
чи так, а король ельфів тепер знав чи гадав, що знає, про мету гномів, і він 
сказав сам собі:
 
— Та гаразд! Побачимо ще! Ніякий скарб не перенесеться через Чорний ліс так, щоб 
я не втрутився і не сказав свого слова у цьому ділі. Але думаю, що всіх їх 
спіткає лиха доля. То так їм і треба!
 
Принаймні він не вірив, щоб гноми стали на прю з таким драконом, як Смауг, і 
вбили його, і вельми підозрював викрадацькі заміри чи щось таке, з чого видно, 
що король був мудрий ельф, і мудріший за озерян, хоч і не всі його здогади були 
слушні, як ми побачимо наприкінці. Він вислав своїх шпигів до берегів озера й до 
Самітної гори — так далеко на північ від озера, як тільки ті посміють 
підступити,— й став чекати.
 
Під кінець другого тижня Торін почав думати про похід до гори. Поки тривало в 
місті радісне піднесення, саме була нагода випросити допомогу. Не можна було 
відкладати цю справу, аж поки люди охолонуть, розчаруються. Тож ватажок гномів 
повів мову перед головою та його радниками, заявивши, що незабаром він із 
товариством мусить вирушити до Самітної гори.
 
Отоді вперше за весь цей час голова подивувався і навіть трохи злякався, 
подумавши: може, й справді Торін — нащадок давніх королів? Він і гадки не 
припускав, що гноми зважаться наблизитися до Смауга; мав їх за ошуканців, яких 
рано чи пізно з ганьбою виженуть з міста. Голова помилявся. Торін, звичайно, був 
справжнісіньким онуком колишнього короля гори, й неможливо ніколи передбачити, 
що вчинить гном, аби помститися чи повернути своє добро.
 
Але голові зовсім не шкода було відпускати гномів. Утримувати їх було недешево, 
та й з прибуттям їхнім настало ніби довге свято, всяке діло зупинилося.
 
“Нехай підуть, потурбують Смауга та й побачать, як він їх привітає!”— подумав 
він.
 
— Авжеж, о Торіне, сину Траїна, сина Трора! — сказав він уголос.— Ви повинні 
заявити про право на свій спадок. Настала та година, про яку сказано в 
пророцтві. Ми надамо вам усю допомогу, яку тільки можемо надати, і ми віримо, що 
ви віддячите нам, коли відвоюєте своє королівство.
 
Тож одного дня, хоч стояла вже пізня осінь, віяли холодні вітри й додолу 
сипалося листя, від Озерного міста відпливли три великі човни з веслярами, 
гномами, паном Злоткінсом і чималими припасами харчів. Водночас кружними 
стежками погоничі повели коней та поні до того місця, де гноми повинні були 
висадитися на берег річки Бистрої. Голова і його радники попрощалися з гномами з 
великих сходів, що збігали від ратуші до води. Люди співали на пристанях і з 
розчинених вікон. Білі весла вдарили по воді, й мандрівники попливли до 
північного краю озера. Попереду лежав останній відтинок їхньої довгої подорожі. 
Більбо серед них був єдиний, хто почувався глибоко нещасним.