В 80-му, коли помер Тіто,
високо в салатовому небі Європи
на мить зупинились маховики, котрі прогрівали
руду і срібло в копальнях біля наших кордонів.
Великий час, пора, що народжувала героїв;
блукаючи тепер чужою країною,
зупинись біля баскетбольного майданчика,
подивись, як підлітки протинають залізними
прутами небо, щоби воно скоріше рухалось.

	Програна нами одного разу боротьба
	нікому ні про що не говорить;
	в ірландських барах чоловічі руки
	торкаються клавіш,
	співаючи гімни легкій безпритульності.

	Кожна клавіша —
	інакший звук,
	натруджені пальці настроюють інструмент,
	щоби щось додати іще
	про нашу любов
	і муку.

Час, коли на задимлених кухнях закипає жир
і кухарі рубають ножами покірну зелень,
час, коли в темряві дворів зникають жіночі сукні,
що мають колір сердець і татарського соусу;
Господь дав нам наші кордони,
нашу злість і відвагу, наш кокаїн,
я і тепер хвилююсь кожного разу,
приходячи до причастя чи переводячи
бабки з одного банку
в іншій.

	Тому дограй до кінця веселу мелодію
	про те, як одного разу
	ми зустрілись під зоряним небом
	і відтоді з тривогою спостерігаємо,
	як в нашому небі лишається
	все менше і менше
	зірок.