Справжню радість і справжній відчай в цьому житті
може відчути лише той, хто зважає на
всілякі дрібниці, на речі, від яких, на перший погляд,
мало що залежить. Скажімо, ці афганські
підлітки, найкращі в напівсередній вазі,
на яких, здебільшого, і ставлять
циркові продюсери і відставні офіцери
повітряних сил —
кому, як не їм, знати
форми і вияви ненависті,
нудотні приступи ностальгії,
хто, як не вони, проривають тонку
обшивку часу і на якусь мить
зазирають в майбутнє, наповнене
світлом, травою і вуличними
птахами.

Мені подобаються чоловіки, яким перевалило
за сорок. Вони заспокоюються і
перестають боятись старості. Їхній побут
наповнюється необхідною кількістю різних, суто
чоловічих речей — важкими механічними годинниками,
зручними самописками і хорошими цигарками,
а не яким-небудь полегшеним
американським лайном.
Ось вони, як правило, і спокушають долю,
заходячи до неї на заднє подвір’я,
щоби знову відчути, як стискаються їхні серця,
які в них і без того темні й цупкі,
мов гаманці зі свинячої шкіри.

Мова навіть не про можливість виграшу, бо що таке
бабки, коли йдеться про їхню совість,
яка їм заважає жити, щоночі засипаючи
їхні ліжка гарячим вугіллям і пивними пробками.
Адже скільки б ти не жив, ти все одно не встигнеш
зрозуміти, хто подарував тобі це життя,
так що при зустрічі
так і не зможеш
йому подякувати.