Історії, пов’язані з вбивствами, ножовими пораненнями,
невдалими абортами, загалом —
історії, пов’язані з криміналом, притягують
багатьох саме через свою притчевість, в таких історіях
чоловіки мужні й покірні, а діти
вплітають в свої зачіски трояндові стебла
господньої присутності, в таких історіях
смерть завжди забігає наперед, ніби хоче подивитись
чим все закінчиться, багатьом саме і подобається,
що смерть в цих випадках починається ще за життя,
і можна роздивитись її підліткове
обличчя.

В таких історіях рано чи пізно з’являються музиканти
з похоронної контори, вони зістрибують із розбитого
автобуса на в’язку цвинтарну землю і дістають з-під плащів
волинки, тромбони і мисливські ріжки, викочують на повітря
полкові барабани і катеринки і видувають над покійниками
великий цвинтарний джаз, криваву і нестримну музику відчаю
і непокори, тягучі ґанґстерські мелодії, мелодії старих
шляґерів, популярних серед матросів і проституток,
і тоді всі, хто прийшов провести небіжчика в останню
дорогу, полегшено зітхають, тому що це такі правила.
такий ритуал, чи що, одним словом насправді
бояться не покійників — бояться ними стати.

 
Ще в таких історіях обов’язково присутні жінки,
ось про них і потрібно говорити окремо — про
сорокарічних жінок, в яких ще й досі можна
помітити пристрасть і нерішучість сімнадцятирічних дівчаток,
вони плакують кожне безумне життя, розтрачене на такі
дрібниці як любов і відданість, вони пам’ятають як саме
починалась велика депресія в нашій країні,
вони й дотепер пошепки повторюють ті слова,
якими з ними прощались:

все гаразд, дівчинко, не треба ніяких ліків,
я хочу любити більше, аніж ти хочеш народжувати,
життя не зупинилось, як ми думали, бачиш — і далі
приходять ранкові кур’єри з вокзалу і коханці
прощаються на сходах,
я залишусь з тобою, буду і далі спостерігати
як богомоли вповзають тобі на долоню і починають
рухатись твоїм сонним тілом, і пошліть терпіння їм, небеса,
в їхній безкінечній мандрівці.