Hello Good Bye

You say: Yes, 
I say: No

Коли пісня «Hello Good-bye» сягнула першого місця в британському хіт-параді, два десятикласники, мій друг Гоник та я, випадково зустрілися на районній конференції.
Я був заступником секретаря комсомольської організації, відповідальним за оргсектор, а Гоник - членом бюро у своїй школі.
-  Знаєш, - я першим озвався до нього, хоча за два тижні до того ми з ним посварилися , - Бітлз знову в хіт-параді!
-  Тільки-но увійшли, - відповів він мені голосом диктора, - і зразу ж на перше місце!
Ми не пропускали жодної музичної передачі, особливо Радіо Люсембурґ і «Топ-20» на Бі-Бі-Сі, а тут не обговорювали аж два хіт-паради. І все через Гоника, який не заступився, коли до мене присікався Малик.
Конференція тривала два дні, з дев'ятої ранку до обіду, замість школи.
Спочатку, ще до обговорення порядку денного, хтось запропонував обрати почесну президію. Ми розкрили блокноти, які нам щойно видали, і, не змовляючись, заходилися малювати слово Beatles.
Вхопити назву нової пісні з хіт-параду було важко, хоча диктор і повторював її тричі - перш, ніж заграти, після того й під час переліку всієї двадцятки. Зразу ж по тому ми з Гоником зустрічалися або по телефону порівнювали назви, які хто встиг записати.
З сімнадцятого ряду підвелася дівчина і зачитала імена двадцяти кандидатів до робочої президії. Одне із прізвищ пролунало двічі, тому, щоб нічого не переплутати, дівчина додала ініціали - О.Я. та У.Ю.
Кожну літеру слова Beatles я прикрашав квітами, як на обгортці «Сержанта Пеппера», а Гоник вписав їх у краплю, як на конверті альбому «Гумова душа».
З моєї школи на конференції була також гінка Тоня, наш секретар. Вона поки що нікого не зустріла, тому сіла поруч із нами читати повість у «Юності».
Наш класний керівник пропонував мені бути секретарем, бо вже два роки поспіль ставили дівчат, і тепер потрібен був хлопець. Але я відбився і, натомість, збирав щомісяця внески, здавав їх до ощадкаси і, прикриваючись цим, пропускав один, а то й два уроки.
Щопівмісяця ми з Гоником складали власні хіт-паради, куди було вільно заносити старі й маловідомі пісні, та грали в тоталізатор на те, яка пісня наступного тижня буде першою, або на скільки місць що впаде чи просунеться вгору.
На трибуну вийшов студент в окулярах, який колись учився в моїй школі. Виступаючи на зборах, він любив розпочати промову якоюсь незвичною крилатою фразою: як не з Миколи Гавриловича Чернишевського, так із Михайла Івановича Калініна. Після цитати він казав те, що й усі кажуть, що й я колись казав або казав би зараз, стоячи на трибуні, якби мав високий лоб і своє м'яке волосся зачісував назад металевим гребінцем, що завжди лежить у правій кишені піджака між паспортом, комсомольським квитком і перепусткою. Його ритуальні слова були обов'язковими для всіх, нікого безпосередньо не зачіпали й нікому, здається, не шкодили.
Ми з Гоником мали зошити, в які заносили склади біт-груп, слова пісень та вирізки з журналів. У нього було більше назв із різних країн, одна навіть із Гонконгу, нашими, звичайно, літерами, а я мав склади головних музичних колективів Заходу. Тоді деякі музики багато кочували. Джеф Муді, наприклад, значився в мене, водночас, як член «Сіяющіх колокольчіків», та «Блек Роуз Брейкерів», куди він перейшов замість Чосера, коли ще на басу в них стояв Зел Пуцковскі із «Сюрреалістичного компоту».
Гоник закидав мені, що я навмисно вставляю одне й те саме ім'я в різні групи, щоб випередити його за кількістю колективів. Я ж пояснював йому, що я не махлюю, й що так історично склалося. Але якщо так, казав він, то вся група не зараховується. Сперечатися з Гоником було важко, хоча сам він мав багато ансамблів, яких, крім нього, ніхто не чув. Таких, скажімо, як «Домонгіс». Гоник божився, що чув таку назву по «Голосу», який буцімто крутив аж дві їхні пісні. Але ні я, ні хлопці з нашої школи ніяких «Домонгіз» не визнавали. А в нас хлопці зналися на фірмі, й багато хто з них мав власні гітари.
У мене не було гітари, та й позакласна робота забирала багато часу. Завжди проти власної волі я опинявся то зірковим, то головою ради загону, а одного літа навіть головою ради дружини піонерського табору, бо старшою піонервожатою там була моя колишня вчителька.
Наприкінці тієї зміни вона викликала мене і сказала, щоб я собі вибрав будь-яку з купи книжок, які в останній день вручаються активним піонерам. Мені сподобалися три з них, і я вагався, яку саме вибрати. Вона сказала, щоб я брав усі три, і підписала одну з них «за активну участь у роботі».
А здебільшого в своєму класі я відповідав за культмасовий сектор - за стенди, «прожектори», КВНи та зоряні естафети. Втім, нічого я не боявся так, як виховних годин, які щосуботи на шостому уроці проводив наш класний керівник, завуч школи.
Він завжди ходив у френчі з орденськими планками та галіфе, школу закінчив перед самою війною, пішов на фронт, не чекаючи, «поки хтось на тарілочці його запросить», повернувся героєм, закінчив два інститути й, хоча викладав він нам мову, але пам'ятав як логарифмічну лінійку, так і таблиці Брадіса, бо «без математики не було б артилерії». А ще він був не по роках стрункий. Колись ми їздили на екскурсію, і вночі, не потрапивши до купе, він заснув у проході, витягнувшись, мов струна, між своїм трофейним саквояжем і вістрям плацкартного лежака.
Щосуботи, розправившися з тими, хто «міг би, якби не був такий ледачий, займатися вдвічі, а то й втричі краще», він любив чухрати актив. Ставав посеред класу, спрямовував на мене свої круглі, леннонівські окуляри й ганив мене за те, що «комплексні плани складаються на хіп-хап, а голівка класу не кує й не меле».
З п'ятого по восьмий класи я часто плакав на виховних годинах, особливо, коли наш класний керівник питав, чи не на часі нам «подивитися правді в очі».
Тоді я підводився й кліпав очима.
-  Мовчати нам тут не треба, - казав завуч, і я починав плакати.
-  Не плакати, - казав він, - треба, а вжити всіх заходів, щоб загін працював змістовніше!
Я мріяв, щоб хтось заступився за мене, хоча й усвідомлював, що робота таки ведеться незмістовно, і я головний винуватець того. Але всі мої покаянні слова не держалися купи. Замість обтічних фраз вони складалися в безглузді комбінації, з яких сміявся весь клас.
Лунав дзвоник, і я лишався в порожньому класі, доки не висохнуть сльози. Після виховної години біля дошки завжди пахло свіжою військовою перевіссю, ваксою для чобіт і тютюном. Наш класний керівник палив щось дуже міцне.
А в дев'ятому класі, відчувши наближення сльози, я розкривав зошита й кидався малювати закарлючки, які самі по собі переростали в електрогітари, в патлатих чоловіків із дзвіночками на шиї та в англійські слова - hippie, Beatles, love.
З ними було не лячно, і я вже не так люто ненавидів завуча. Так, щось малюючи, чи складаючи власний хіт-парад, чи переписуючи слова нової пісні, мені починало здаватися, що виховної години не те щоб немає, але її крутять десь далеко й по телевізору.
Ми з Гоником домалювали слово Beatles, і я помітив, що він пропустив літеру «а», і у нього вийшло Betles.
-  І так можна, - засперечався він, - бо це - американський варіант.
Жоден з наших хлопців не бачив, щоб бітли писалися без «а», але хіба Гоника переспориш!
-  Якщо ти такий розумний, - не витримав я, - то чому ти не заступився, коли я бився з Маликом?
- Я хотів.
- Ти стояв і все!
- І ти так само стояв. І чекав, поки він тебе вдарить.
- Я чекав, бо не можу бити першим.
- А потім чому не вдарив?
- Потім уже пізно було.
- Так чого ж ти від мене хочеш?
- Щоб ти заступився.
- Якби ти бився, я б допоміг, а так...
Хтось керівним голосом заговорив про комплексні плани. Я здригнувся, побоюючись, що моква за звичкою посуне в очі, і, щоб запобігти цьому, спитав Гоника, чи подобається йому «Hello Good-bye».
Промовець подивився в мій бік і сказав щось таке, від чого делегати загомоніли. Може, він кличе мене на трибуну? Я втупився у закарлючки в блокноті й вирішив, що цього разу не дамся, хоч би скільки гукали, а як випхнуть силоміць, скажу, що комплексні плани мене більше не цікавлять, що Бітлз протримається на першому місці ще довго, і що ніяких «Домонгіз» не існує. Дурний Гоник усе переплутав. «Голос», мабуть, мав на увазі The Monkeys, тобто Мавпи чи Мавпочки.
Гоник, звичайно, упреться рогом. З конференції мене виженуть, зі школи - ні, ну а з Маликом я розберуся. Сам.
Комсомольці посунули на вихід, бо промовець, виявляється, оголосив перерву.
- Взагалі-то подобається, - відповів Гоник, - тільки інструменталка там задовга. П'ять хвилин співають «хей-ла» та «хей-ла»...
- Так! - сказав я. - І це - саме воно!
Гоник, звичайно, не погодився, і ми просперечалися до кінця першого дня конференції.